Управління фінансовою санацією підприємства

Вступ

Тема магістерської роботи це «Управління фінансовою санацією підприємства» .

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку суспільства так чи інакше в умовах ринкових відносин виникають ситуації, коли деякі суб'єкти господарювання не здатні виконати взяті на себе зобов’язання, як правило, грошового характеру. Для вирішення проблем, пов’язаних з неплатоспроможністю суб'єктів господарської діяльності існує інститут банкрутства. Як свідчить світова практика, банкрутство — неминуче явище будь-якого сучасного ринку, який використовує неспроможність у якості ринкового інструменту перерозподілу капіталу та відбиває об'єктивні процеси структурної перебудови економіки. Таке призначення банкрутства визначене самою суттю підприємництва, яке завжди пов’язане з невизначеністю досягнення його кінцевих результатів, а відповідно й з ризиком втрат. Джерелом цієї невизначеності являються всі стадії відтворювання — від закупівлі й доставки сировини, матеріалів і комплектуючих виробів до виробництва і продажу готових товарів.

Згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30.06.1999 р. під банкрутством розуміється визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві.

Фінансове оздоровлення неспроможних підприємств неможливе без аналізу причин виникнення банкрутства. Саме тому в процесі діагностики банкрутства важливим етапом є розгляд та класифікація передумов банкрутства як цілісної взаємодії факторів.

Метою магістерської роботи є дослідження фінансової кризи на підприємстві, діагностика та шляхи покращення фінансово-економічного стану підприємства та попередження банкрутства. Узагальнення існуючого досвіду в сфері наукових розробок, пов’язаних з аналізом та прогнозуванням ймовірності виникнення банкрутства на підприємстві та розробка рекомендацій щодо усунення недоліків цього процесу.

Для досягнення поставленої мети в роботі слід вирішити наступні завдання:

— розкрити сутність поняття фінансової санації підприємства;

— розглянути та обґрунтувати основні методичні підходи щодо прогнозування загрози виникнення ситуації банкрутства на підприємстві;

— методологія у подоланні фінансової кризи

— обґрунтувати рекомендації щодо можливого вдосконалення процесу аналізу та прогнозування банкрутства підприємства;

— знайти шляхи покращення фінансово-економічного стану підприємств.

Об'єктом дослідження даної магістерської роботи є фінансова криза на підприємстві та управління фінансовою санацією підприємства.

Предметом дослідження являється методичний інструментарій, що застосовується в рамках здійснення аналізу фінансового стану та на етапі прогнозування загрози виникнення банкрутства підприємств Інформаційною базою дослідження є діюча система нормативно-правових актів (закони України, Постанови Кабінету Міністрів тощо), фінансова інформація КП «Оптова база», матеріали публікацій у спеціальній і періодичній пресі а також праці вітчизняних і зарубіжних вчених-економістів О. О. Терещенка, Л.О. Лігоненко, В.О. Подольської, А. Д. Шеремета, Н.П. Білоліпецького та інших.

фінансовий банкрутство прогнозування діагностика

1. Теоретико-методологічні підходи до санації підприємства

1.1 Сутність і механізм управління фінансовою санацією

Фінансова санація — це покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури обігового капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Одним із засобів подолання платіжної кризи та запобігання банкрутству підприємства є фінансова санація. Термін «санація» походить від латинського «sanare» і перекладається як оздоровлення або видужання. Економічний словник трактує це поняття як систему заходів, що здійснюються для запобігання банкрутством промислових, торгових, банківських монополій.

Санація може відбуватися способом об'єднання підприємства, яке перебуває на межі банкрутства з потужнішою компанією; з допомогою випуску нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; перетворення короткострокової заборгованості в довгострокову; повної або часткової купівлі державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства. Проте, на нашу думку, таке трактування цілей санації та механізму її проведення, перелік санаційних заходів є недостатньо точно окресленим, оскільки запобігання банкрутству ще не означає оздоровлення та повного виходу підприємства з фінансової кризи. А названі заходи, по-перше, не є вичерпними і, по-друге, не розкривають принципових методологічних підходів до вибору тих чи інших форм санації.

Деякі із вітчизняних авторів (наприклад І. А. Бланк) із санацією ототожнюють лише заходи щодо залучення зовнішньої фінансової допомоги, які спрямовані на запобігання оголошенню підприємства-боржника банкрутом та його ліквідації. З цим не можна погодитися, оскільки невід'ємною складовою частиною процесу оздоровлення будь-якого підприємства є мобілізація внутрішніх фінансових резервів. Відомий фахівець у галузі банкрутства М.І. Тітов у монографії, присвяченій матеріально-правовим та процесуальним аспектам банкрутства, пропонує таке визначення санації: санація — це оздоровлення неспроможного боржника, надання йому з боку власника майна, кредиторів та інших юридичних і фізичних осіб (у тому числі зарубіжних) фінансової допомоги, спрямованої на підтримку діяльності боржника і запобігання його банкрутству. Однак це визначення також не вільне від розуміння санації тільки як інституту фінансової підтримки боржника. [15, 121]

Згідно із Законом України «Про банкрутство» 1992 p., під санацією розуміють задоволення вимог кредиторів та виконання зобов’язань перед бюджетом та іншими державними цільовими фондами. Згідно з таким підходом санація є лише інститутом переведення боргу. З цим теж аж ніяк не можна погодитися.

Новий Закон про банкрутство, ухвалений 1999 року, розрізняє поняття «санація» та «досудова санація». Згідно із Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» санація — це система заходів, що здійснюються в процесі провадження справи про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів через кредитування, реструктуризацію боргів і капіталу та (або) зміну організаційної чи виробничої структури суб'єктів підприємницької діяльності. Досудова санація — система заходів для відновлення платоспроможності боржника, які здійснюються власником підприємства-боржника з метою запобігання його ліквідації. Ці заходи стосуються реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових питань і провадяться згідно з чинним законодавством до початку порушення справи про банкрутство. [3, 215]

Згідно з версією НБУ режим фінансової санації - це система непримусових та примусових заходів, спрямованих на збільшення протягом визначеного періоду обсягів капіталу до необхідного рівня з метою відновлення ліквідності, платоспроможності та усунення порушень, які спричинили збиткову діяльність комерційного банку, призвели до скрутного фінансового становища, а також для ліквідації інших наслідків цих порушень. У Законі України «Про страхування» є ще одне, досить оригінальне трактування терміна «санація». Згідно з ним, примусова санація страхової компанії передбачає:

— проведення комплексної перевірки фінансово-господарської діяльності страховика, у тому числі обов’язкової аудиторської перевірки;

— установлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов’язань без дозволу Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю;

— установлення обов’язкового для виконання графіка здійснення розрахунків зі страхувальниками;

— прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію страховика.

Використавши все раціональне, що є в кожному з цих трактувань, можна сформулювати одне універсальне визначення. Санація — це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості та конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді. Інакше кажучи, санація — це сукупність усіх можливих заходів, які спроможні привести підприємство до фінансового оздоровлення.

Особливе місце в процесі санації належить заходам фінансово-економічного характеру, які відображають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств. Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах позики чи на умовах власності; на поворотній або безповоротній основі.

За джерелами мобілізації фінансових ресурсів, розрізняють автономну та гетерономну санацію. Автономна санація передбачає фінансування оздоровлення підприємства за рахунок його власних ресурсів і коштів, наданих власниками та іншими особами (без залучення в санаційний процес сторонніх осіб). Гетерономна (зовнішня) санація характеризується участю в ній сторонніх осіб, зокрема банків та інших кредиторів, клієнтів, держави.

Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їхнього виникнення, поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Як правило, розробкою санаційної концепції та плану санації, з доручення власників чи керівництва підприємства займаються консалтингові фірми в тісному взаємозв'язку із внутрішніми службами контролінгу (якщо такі є на підприємстві). Санаційний аудит проводиться аудиторськими компаніями на замовлення потенційних санаторів, кредиторів та інших осіб, які можуть взяти участь у фінансуванні санації.

Вирішальне значення для успішного проведення фінансового оздоровлення підприємства має організація ефективного менеджменту санації. Сутність менеджменту санації можна розглядати з двох позицій: інституціональної та з функціональної.

З інституціональної позиції до менеджменту санації можна віднести всіх фізичних осіб, яких уповноважено власниками суб'єкта господарювання чи силою закону провести фінансову санацію підприємства, тобто фактично керувати підприємством на період його оздоровлення. Досить часто до банкрутства підприємство доводить саме невміле чи навмисно неправильне управління. Зрозуміло, що керівництво підприємства, яке призвело його до фінансової кризи, як правило, не в змозі ефективно управляти фінансовою санацією. Звідси випливає необхідність заміни керівництва підприємства або передачі повноважень щодо санації третім особам. У Великобританії, наприклад, щорічно з 60 тисяч порушених справ про банкрутство близько 90% закінчується зміною керівництва.

Загалом, до осіб, які можуть бути носіями менеджменту санації, слід віднести контролюючі органи (наприклад, департамент банківського нагляду НБУ, страхнагляд тощо), консультантів, аудиторів, керуючих санацією, які призначаються відповідно до рішення арбітражного суду, представників банківських установ чи інших кредиторів, досвідчені менеджери, а також і колишнє керівництво підприємства. Розв’язання питання щодо призначення менеджменту санації є одним із першочергових заходів у рамках фінансового оздоровлення. [22,119]

З функціональної позиції менеджмент санації - це система антикризового управління, яка має на меті ефективне використання фінансового механізму для запобігання банкрутству та проведення фінансового оздоровлення підприємства. Функціональні сфери менеджменту санації можна розглядати як окремі фази управлінського циклу. Причому в процесі санації підприємства такі цикли перманентно повторюються при досягненні певних стратегічних чи тактичних цілей.

До функціональних сфер менеджменту санації слід віднести такі:

а) постановка цілей;

б) формування та аналіз проблеми (головна проблема — фінансова криза);

в) пошук альтернатив, прогнозування та оцінка наслідків їхньої реалізації (підбір та оцінка необхідного каталогу санаційних заходів);

г) прийняття рішення;

д) реалізація (проведення конкретних санаційних заходів);

е) контроль;

є) аналіз відхилень.

Важливою складовою організації дійового менеджменту санації є запровадження ефективної системи контролінгу. Вирішальним при цьому є створення системи інформаційного забезпечення, планових, аналітичних та контрольних служб. Треба зауважити, що не існує стандартних рецептів організації менеджменту санації підприємства. Кожен випадок фінансової кризи потребує індивідуального підходу до управління процесом її подолання.

Економічно розвинуті країни по-різному вирішують проблеми санації та банкрутства підприємств відповідно до особливостей економічного й соціального розвитку, принципів побудови національних фінансових систем та їхніх складових — фінансів підприємств. Цілісною системою проведення фінансового оздоровлення окремого підприємства є так звана класична модель санації, яка широко використовується як основа для розробки механізму фінансової санації конкретних суб'єктів господарювання в країнах із розвинутою ринковою економікою.

Згідно з класичною моделлю санації, процес фінансового оздоровлення підприємства починається з виявлення (ідентифікації) фінансової кризи. Наступним етапом санації е проведення причинно-наслідкового аналізу фінансової кризи. На підставі комплексного аналізу господарської діяльності підприємства визначаються зовнішні та внутрішні фактори кризи, вид кризи, її глибина та якість фінансового стану фірми.

Під час аналізу здійснюється експертна діагностика фінансово-господарського стану підприємства, визначаються його сильні та слабкі сторони. На підставі результатів причинно-наслідкового аналізу, згідно з класичною моделлю санації, робиться висновок про санаційну спроможність підприємства, а відтак — про доцільність чи недоцільність санації даної господарської одиниці. Якщо підприємство перебуває в глибокій кризі, не сумісній із дальшим його існуванням, то приймають рішення про консервацію та ліквідацію суб'єкта господарювання. Інакше санація означатиме лише відстрочку часу ліквідації підприємства і нічого, крім додаткових збитків, власникам та кредиторам не дасть. Ліквідація може здійснюватися на добровільній основі або в примусовому порядку. У разі, коли підприємство має справді реальні надії на виправлення становища, приймають рішення про розробку санаційної концепції з метою проведення фінансового оздоровлення, з одночасним визначенням цільових орієнтирів. Що раніше на санаційне спроможному підприємстві розпочнеться санація, то більші шанси на її успіх.

У разі прийняття рішення на користь санації слід здійснити невідкладні заходи щодо поліпшення ліквідності, платоспроможності підприємства та оптимізації структури капіталу в напрямку зменшення питомої ваги кредиторської заборгованості. З цією метою доцільно реалізувати так звану шокову (Crach) програму.

Окремим аналітичним блоком у класичній моделі є формування стратегічних цілей та тактики проведення санації. За визначення цілей санації слід ураховувати, що кожне підприємство має обмежені ресурси, обмежені можливості збуту продукції та мусить провадити свою діяльність у рамках правового поля відповідної держави. Цілі мають бути реальними та придатними для кількісного (чи якісного) вимірювання. Головною стратегічною метою санації є відновлення ефективної діяльності підприємства в довгостроковому періоді. Для досягнення цієї мети слід узгодити тактичні цілі, а саме:

— сферу діяльності, асортимент продукції та її споживачів;

— основні вартісні цільові показники (виручка, прибуток, ліквідність тощо).

Лише за умови досягнення консенсусу щодо тактичних цілей між сторонами, відповідальними за прийняття рішень, можна досягти головної стратегічної мети санації. Стратегія — це, власне, узагальнена модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей через координацію та розподіл ресурсів компанії. Конкретні оперативні заходи в санаційній стратегії не відображаються. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних вигод, які б забезпечили компанії високу рентабельність. Суть її полягає у виборі найліпших варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень.

Відповідно до вибраної стратегії розробляється програма санації, тобто система запрогнозованих, взаємозв'язаних заходів, спрямованих на виведення підприємства з кризи. Вона формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та стратегічних завдань санації. [33,298]

Наступним елементом класичної моделі оздоровлення є проект санації, який розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обґрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, строки освоєння інвестицій та їхньої окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту.

Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств повинен своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод під час здійснення оздоровчих заходів. Дійову допомогу тут може надати оперативний санаційний контролінг, який синтезує інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну функції. Завданням санаційного контролінгу є контроль за ходом реалізації плану санації, ідентифікація оперативних результатів, аналіз відхилень та підготовка проектів рішень щодо використання виявлених резервів та подолання додаткових перешкод.

Отже, санація — це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості і конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді. Тобто санація — це сукупність усіх можливих заходів, які здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення.

1.2 Методичні підходи до діагностики банкрутства

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю суб'єкта продовжувати свою підприємницьку діяльність внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов’язань перед бюджетом, що коли їхні вимоги будуть пред’явлені у визначені для цього строки, то грошових коштів і майна суб'єкта — активів у ліквідній формі - не вистачить для їх задоволення. Економісти розглядають банкрутство в якості інструменту виведення суб'єктів підприємницької діяльності з кризової фінансово-господарської ситуації, оскільки в основі самої процедури банкрутства полягають конкретні юридичні та економічні дії.

З позиції фінансового менеджменту банкрутство характеризує реалізацію катастрофічних ризиків підприємства в процесі його фінансової діяльності, внаслідок якої воно нездатне задовольнити у встановлені строки висунуті з боку кредиторів вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом [68, с. 421].

Процес організації фінансової санації підприємств можна подати трьома основними функціональними блоками: розробка санаційної концепції та плану санації, проведення санаційного аудиту, менеджмент санації.

Як правило, план санації розробляють за дорученням власників чи керівництва підприємства консалтингові чи аудиторські фірми в тісному взаємозв'язку із внутрішніми службами контролінгу (якщо такі є на підприємстві). У разі, якщо санація здійснюється у ході провадження справи про банкрутство, то розробляти план повинен призначений арбітражним судом керуючий санацією. Санаційний аудит здійснюється аудиторськими компаніями на замовлення потенційних санаторів, кредиторів та інших осіб, які можуть взяти участь у фінансуванні санації.

Вирішальне значення для успішного проведення фінансового оздоровлення підприємства є організація ефективного менеджменту санації. Сутність менеджменту санації можна розглядати у двох аспектах: інституційному та функціональному.

З інституційного боку до менеджменту санації можна віднести всіх фізичних осіб, які уповноважені власниками суб'єкта господарювання чи силою закону провести фінансову санацію підприємства, тобто здійснювати фактичне управління підприємством на період його оздоровлення. Зауважимо, що досить часто на межу банкрутства підприємство доводить саме невміле чи навмисно неправильне управління. Керівництво підприємства, яке привело його до фінансової кризи, як правило, не в змозі ефективно управляти фінансовою санацією. Звідси випливає необхідність заміни керівництва підприємства або передачі повноважень щодо санації третім особам. У Великобританії, наприклад, щорічно з 60 тис. порушених справ про банкрутство близько 90% закінчується зміною керівництва.

Загалом до осіб, які можуть бути носіями менеджменту санації, слід віднести контролюючі органи (наприклад департамент банківського нагляду НБУ, страховий нагляд тощо), консультантів, аудиторів, керуючих санацією, які призначаються відповідно до рішення арбітражного суду, представників банківських установ чи інших кредиторів, досвідчених менеджерів, а також колишнє керівництво підприємства. Вирішення питання з призначенням менеджменту санації належить до числа першочергових заходів у рамках фінансового оздоровлення.

З функціонального боку менеджмент санації - це система антикризового управління, яка полягає в ефективному використанні фінансового механізму з метою запобігання банкрутству та фінансового оздоровлення підприємства. Функціональні сфери менеджменту санації можна розглядати як окремі фази управлінського циклу, причому у процесі санації підприємства такі цикли перманентно повторюються при досягненні окремих стратегічних чи тактичних цілей.

До функціональних сфер менеджменту санації слід віднести такі:

а) постановка цілей (загальні завдання та цілі менеджменту санації ілюструє рис. 1.4);

б) формування та аналіз проблеми (головна проблема — фінансова криза);

в) пошук альтернатив, прогнозування та оцінювання їх реалізації (добір і оцінювання необхідного каталогу санаційних заходів);

г) прийняття рішення;

д) реалізація (проведення конкретних санаційних заходів);

е) контроль;

є) аналіз відхилень.

Рис. 1.1. Завдання менеджменту фінансової санації підприємства Важливою складовою організації дієвого менеджменту санації є створення ефективної системи контролінгу, головним завданням якого є визначення стратегічних та тактичних цілей санації та орієнтація процесу управління на досягнення цих цілей. Вирішальним при цьому є створення системи інформаційного забезпечення, планових, аналітичних та контрольних служб.

Зауважимо, що не існує єдиних рецептів організації менеджменту санації підприємства. Кожен випадок фінансової кризи потребує індивідуального підходу до управління процесом її подолання.

Узагальнюючи все вище зазначене, з нашої точки зору, під банкрутством доцільно розуміти засвідчену судом абсолютну неплатоспроможність суб'єкту господарювання, тобто це неспроможність боржника, викликана відсутністю або нестачею коштів, якими б він мав змогу розпоряджатися під час настання строку платежу, за умови відсутності можливості отримати необхідні кошти.

Крім проблеми понятійного апарату, існує, з нашої точки зору, ще й проблема виділення основних критеріїв, які дозволяють визнавати підприємство як банкрута. З точки зору світової практики виділяють два протилежні підходи щодо вибору таких критеріальних ознак банкрутства. Відповідно до першого підходу — об'єктивний: боржник визнається банкрутом у випадку відсутності засобів платежу в достатній кількості для розрахунку з кредиторами у встановлені строки. Якщо боржник, під загрозою ліквідації в результаті банкрутства, не здатний вилучити засоби, наприклад, через реалізацію частини дебіторської заборгованості, для задоволення вимог кредитора, то такий боржник не здатний функціонувати в ринкових умовах; більш того, його діяльність може нанести збитки інтересам кредитора (як реальних, так і потенційних). Даний підхід отримав назву критерію неплатоспроможності або потоку грошових засобів.

Другий підхід до критерію банкрутства полягає в тому, що банкрутом може бути визнаний боржник, загальна вартість майна якого нижча від сукупного обсягу його зобов’язань. При цьому не має значення наскільки розмір заборгованості перевищує встановлений законодавством мінімальний рівень для визнання банкрутом, а також на скільки прострочена ця заборгованість у порівнянні з встановленим мінімальним строком. При використанні даного підходу, який, в свою чергу, отримав назву критерію несплати або структури балансу, підприємство-боржник мало можливість роками не виконувати свої зобов’язання, для чого потрібно було лише підтримувати розмір заборгованості на рівні трохи нижчому, ніж вартість активів. Визнати такого боржника банкрутом було неможливим, навіть якщо він відкрито користувався вище згаданою ситуацією. Наприклад, практиці відомі випадки, коли підприємство-боржник погашаю виключно визначену частину заборгованості - саме таку, щоб частина, яка залишилась, була меншою за вартість майна.

Поняття банкрутства характеризується різними його видами. У законодавчій і фінансовій практиці виділяють наступні види банкрутства підприємств: реальне, технічне, навмисне, фіктивне. З’ясуємо їх особливості. Реальне банкрутство, характеризує повну нездатність підприємства відновити в майбутньому періоді свою фінансову стійкість і платоспроможність в силу реальних втрат використовуваного капіталу. Катастрофічний рівень втрат капіталу не дозволяє такому підприємству здійснювати ефективну господарську діяльність у майбутньому періоді, унаслідок чого воно являється банкрутом юридично. Технічне банкрутство, термін характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликаний істотним простроченням його дебіторської заборгованості. При цьому розмір дебіторської заборгованості перевищує розмір кредиторської заборгованості підприємства, а сума його активів значно перевищує обсяг його фінансових зобов’язань. Технічне банкрутство при ефективному антикризовому управлінні підприємством, включаючи його санування, звичайно не призводить до юридичного його банкрутства. Навмисне банкрутство, характеризує навмисне створення (чи збільшення) керівником чи власником підприємства його неплатоспроможності; нанесення економічного збитку підприємству в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб; свідомо некомпетентне фінансове управління. Виявлені факти навмисного банкрутства переслідуються в карному порядку. Фіктивне банкрутство, характеризує свідомо помилкове оголошення підприємством про свою неспроможність з метою введення в оману кредиторів для одержання від них відстрочки (розстрочки) виконання своїх кредитних зобов’язань чи знижки із суми кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються в карному порядку. Відповідальність за фіктивне банкрутство передбачена ст. 218 КК, з якої випливає, що для того, щоб оголосити себе фіктивним банкрутом, суб'єкт підприємницької діяльності має: приховати, знищити, фальсифікувати бухгалтерські та інші облікові документи, які відображають його економічну діяльність; приховати відомості про розмір майна, що йому належить, та про місце його знаходження, іноді передати майно в інше володіння, відчужити або навіть знищити його тощо. Подальші процедури такі самі, як і при не фіктивному банкрутстві.

Таким чином, виходячи з зазначених теоретичних аспектів та специфіки видів банкрутства, можна зробити висновок, що процес банкрутства залишається невід'ємним і ефективним інструментом ринкового регулювання у переважній більшості країн. Цей інститут або механізм одночасно виконує кілька важливих функцій. Першою і найголовнішою його функцією є правовий захист майнових прав суб'єктів ринку. Другою — існування дієвого механізму повернення боргів. Це суттєво зменшує ризик господарської діяльності, стимулює відповідальність і додаткову активність суб'єкта ринку і, по суті, є однією з ознак приватної власності, взагалі.

За своєю суттю, банкрутство як цивільно-правова категорія є невід'ємною частиною і нормальним явищем ринкової економіки, природним процесом конкурентної боротьби, в процесі якої слабкі підприємства вибувають із гри. Це нове для нашої держави поняття, яке щораз частіше нагадує про себе судовими процесами, в результаті яких підприємства, що не в змозі виконати зобов’язання перед кредиторами і бюджетом, оголошуються банкрутами.

Термін «діагностика» (від грец. Diagnostikos — спроможний розпізнавати) дослівно перекладається з давньогрецької як розпізнавання стану об'єкта за другорядними ознаками [23, с. 9]. Інший можливий переклад цього терміну — вивчення стану об'єкта, у тому числі й економічного.

Проведення діагностики — не одноразовий захід, а дослідницький, пошуковий, пізнавальний процес, який протікає в певному часі та просторі, і потребує методів фінансово-економічного аналізу та розрахунків. Об'єктом діагностування може бути система будь-якого рівня: макро — (економіка країни), мезо — (розвиток певної галузі) або мікро — (стан життєздатності та розвитку підприємства в цілому або його окремої складової - внутрішнє середовище, ресурсне забезпечення, окремий бізнес-процес або напрям діяльності, досягнуті результати, стан управління тощо).

Основним завданням діагностики санації підприємства є встановлення діагнозу, тобто формування узагальнюючого висновку стосовно поточного та перспективного стану об'єкта дослідження, доцільності і необхідності здійснення коригування основних параметрів функціонування в цілому та в розрізі окремих підсистем. Діагностикою банкрутства підприємства називають виявлення невідповідності між фактичним та його цільовим (нормативним) станом, між внутрішнім та зовнішнім оточенням, між окремими підсистемами; аналіз розмірів відхилень та їх впливу на процес функціонування та розвитку підприємства, як фінансово-економічної системи.

Основні концептуальні положення сучасного розуміння процесу діагностики кризового стану та загрози банкрутства підприємства викладені у праці проф. А. П. Градова, в якій найдоцільнішим способом створення інформаційного забезпечення дослідження сигналів про загрозу банкрутства є організація сканування зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства [64, с. 79], під яким розуміють безперервне упорядковане спостереження за параметрами зовнішнього і внутрішнього середовища, які характеризують ступінь сприйнятливості внутрішніх та зовнішніх умов для досягнення стратегічних завдань підприємства та забезпечення його життєздатності.

Українським науковцем О. О. Терещенко [45, с. 48] з метою швидкої ідентифікації фінансової кризи та виявлення її причин і розробки антикризових заходів запропоновано впроваджувати на підприємствах систему раннього попередження та реагування (СРПР). СРПР — це особлива інформаційна система, яка сигналізує керівництву про потенційні ризики, які можуть впливати на діяльність підприємство як з боку зовнішнього, так і з боку внутрішнього середовища його функціонування.

Відомий російський дослідник А. П. Ковальов використовує термін «діагностика банкрутства», під яким розуміється такий фінансовий аналіз, який спрямований насамперед на завчасне виявлення таких явищ в діяльності підприємства, які є потенційно небезпечними з точки зору ймовірності настання банкрутства [74, с. 256].

Визначення точного діагнозу, тобто певного стандартизованого стану підприємства, можливе лише за умови наявності певних критеріїв — кількісних та якісних характеристик, шкал оцінювання, баз знань тощо. Виходячи з цього, прийнято розрізняти три типи діагностування:

по-перше, виявлення патології - дослідження, в перебігу якого стан об'єкта дослідження порівнюється з певним еталоном (нормою), що дозволяє ідентифікувати наявність відхилень та їх розмір;

по-друге, ідентифікація стану (тобто належності до певного класу, групи, сукупності) — дослідження, в перебігу якого стан об'єкта дослідження порівнюється з певною статистичною вибіркою;

по-третє, індивідуальне дослідження, яке здійснюється у разі відсутності аналогів та неможливості застосування порівняльного методу на основі використання знань та навичок суб'єкта її проведення; у цьому випадку стан підприємства вивчається як унікальна комбінація характеристик (ресурсів, результатів, системи управління тощо), а визначений діагноз має експертний характер.

На сьогоднішній день існує велика кількість моделей прогнозування банкрутства, а саме: оцінку фінансового стану за показниками У. Бівера, оцінку ймовірності банкрутства на основі Z-рахунка Альтмана, PAS-коефіцієнт, двохфакторну модель оцінки ймовірності банкрутства, прогнозну модель Таффлера, модель Спрингейта, R — модель прогнозу ризику банкрутства, модель Романа Ліса, модель Фулмера, метод Аргенті, метод Скоуна, методику В. В. Ковальова, та ін. Всі вони застосовуються з метою швидкої ідентифікації фінансової кризи та виявлення причин, що її зумовлюють.

Всі системи прогнозування банкрутства включають в себе декілька (від двох до семи) ключових показників, що характеризують фінансовий стан підприємства. На їх базі в більшості методик обраховується комплексний показник ймовірності банкрутства з ваговими коефіцієнтами.

Виділяється наступні два підходи, за допомогою яких відбувається діагностика банкрутства та моделювання фінансової стійкості підприємств: за допомогою фінансових коефіцієнтів і порівняльного аналізу характеристик підприємств.

До моделей заснованих на використанні фінансових коефіцієнтів, відносять: оцінку фінансового стану за показниками У. Бівера, оцінку ймовірності банкрутства на основі Z-рахунка Альтмана, PAS-коефіцієнт, двофакторну модель оцінки ймовірності банкрутства, прогнозну модель Таффлера, модель Спрингейта, R — модель прогнозу ризику банкрутства, модель Романа Ліса для оцінки фінансового стану, узагальнену модель, розроблену на основі універсальної дискримінантної функції, метод рейтингової оцінки фінансового стану, модель Фулмера та ін.

До моделей, заснованих на використанні порівняльних оцінок, можна віднести: метод Аргенті, метод Скоуна, методику В. В. Ковальова [75], та ін.

Одним з найважливіших інструментів системи раннього попередження та методом прогнозування банкрутства підприємств є дискримінантний аналіз. Під дискримінантним аналізом здебільшого розуміють комплекс методів математичної статистики, за допомогою якого здійснюється класифікація досліджуваних одиниць (підприємств) залежно від значень обраної сукупності показників відповідно до побудованої метричної шкали. Така шкала будується на основі емпіричного дослідження фінансових показників великої кількості підприємств, одні з яких опинились у фінансовій кризі, а інші успішно продовжують свою діяльність.

У процесі аналізу підбирається певна система показників, дослідивши значення яких, можна віднести підприємство до того чи іншого класу та з високим рівнем ймовірності спрогнозувати його майбутній фінансовий стан. У теорії і практиці здебільшого розрізняють однофакторний та багатофакторний дискримінантний аналіз.

Найвідомішими моделями однофакторного дискримінантного аналізу є системи показників Бівера. Коефіцієнт Бівера розраховується як відношення різниці між чистим прибутком і нарахованою амортизацією до суми довготермінових і поточних зобов’язань за формулою:

К_б = (Ф_п + Ф_а): (П_д+П_п), (1.1.)

де К_б — коефіцієнт Бівера;

Ф_п і Ф_а — чистий прибуток і амортизація, наведені у рядках: 220, 260 форми № 2 «Звіт про фінансові результати» відповідно;

П_д і П_п — довгострокові і поточні зобов’язання (підсумки 480 620 розділів III і IV), наведені у формі № 1 «Баланс».

Ознакою формування незадовільної структури балансу є таке фінансове становище підприємства, у якого протягом тривалого часу (1,5 — 2 роки) коефіцієнт Бівера не перевищує 0,2, що відображає небажане скорочення частки прибутку, спрямованої на розвиток виробництва. Така тенденція в кінцевому випадку призводить до незадовільної структури балансу, коли підприємство починає працювати в борг і його коефіцієнт забезпечення власними засобами стає меншим, ніж 0,1.

В Україні у Методичних рекомендаціях щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства від 17.01.2001 р. рекомендується використовувати коефіцієнт відомого фінансового аналітика У. Бівера, який запропонував свою систему показників для оцінки фінансового стану підприємства з метою діагностики банкрутства. В основі його досліджень покладено тридцять найчастіше вживаних в фінансовому аналізі показників. За ознакою однорідності вони були згруповані в шість груп. З кожної групи Бівер вибрав по одному найтиповішому показнику, які й склали його систему прогнозування. З використанням матеріалів аналізу 79 фінансово неспроможних і такого ж числа фінансово спроможних підприємств Бівер розробив шкалу граничних значень для кожного з наведених показників стосовно американських підприємств. Дослідження У. Бівера стали поштовхом до розвитку методології вивчення грошового обороту та грошових потоків підприємства як одного із самостійних напрямів фінансового менеджменту підприємства.

Проте, на нашу думку, він має ряд недоліків. По-перше, нормативні значення фінансових показників не враховують галузеву специфіку підприємств. По-друге, не враховано ефективність використання капіталу в підприємствах (оборотність, рентабельність). По-третє, розрахунок коефіцієнта Бівера проводиться в статистиці, тобто оцінка проводиться шляхом вивчення фінансового стану підприємства на певну дату складання фінансового звіту.

Головним суперечливим моментом однофакторного дискримінантного аналізу є те, що значення окремих показників може свідчити про позитивний розвиток підприємства, а інших — про незадовільний. Така ситуація унеможливлює об'єктивне прогнозування банкрутства. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є застосування багатофакторного дискримінантного аналізу. В процесі аналізу підбирається ряд показників, для кожного з яких визначається вага в так званій дискримінантній функції. У загальному вигляді алгоритм лінійної багатофакторної дикримінантної функції можна представити в такій формі:

Z = а0 + а1×1 +а2×2 + а3×3 + … + аnхn, (1.2)

де а1, а2, а3,…, аn — коефіцієнти (ваги) дискримінантної функції;

х1, х2, х3,…, хn — показники (змінні) дискримінантної функції.

У західній практиці найбільш широко використовуються кількісні індикатори банкрутства — багатофакторні моделі економістів — Альтмана (1968), Беєрмана (1976), Краузе (1993), а також тест на банкрутство Тамарі (1964), та ін., розробленими для підприємств США та Великобританії.

У Німеччині вперше застосував методологію багатофакторного дискримінантного аналізу при дослідженні фінансового стану підприємств у 1976 р. професор університету м. Мюнстер Кл. Беєрман. Свої висновки він базував на емпіричному дослідженні 21 пари підприємств, половина з яких були збитковими та перебували у фінансовій кризі.

Найбільше розповсюдження отримали двофакторна, п’ятифакторна та семифакторна моделі прогнозування банкрутства Альтмана (Z-показник). Вона була розроблена у 1968 році на основі статистичного аналізу фінансових показників діяльності суб'єктів підприємництва. В залежності від значення Z-показника, який включає фактори оцінки активів та зобов’язань на основі аналізу структури балансу, прогнозується ймовірність банкрутства по відповідній шкалі.

В практиці фінансово-господарської діяльності західних фірм широко застосовується для оцінки банкрутства саме п’ятифакторна модель Альтмана.

Z рахунок = 1,2 * К1 + 1,4 * К2 + 3,3 * КЗ + 0,6 * К4 + 1 * К5, (1.3.)

де К1 — оборотний капітал / всі активи (частка оборотного капіталу в активах підприємства) К2 — нерозподілений прибуток / всі активи (частка нерозподіленого прибутку в активах підприємства (рентабельність активів))

КЗ — доход від основної діяльності / всі активи (відношення прибутку від реалізації до активів підприємства) К4 — ринкова вартість акцій / всі активи (відношення ринкової вартості звичайних та акцій до пасивів підприємства) К5 — обсяги продажу / всі активи (відношення обсягу продажу до активів).

В залежності від значення Z — рахунку надається оцінка ймовірності банкрутства підприємства за визначеною шкалою, яка подана в таблиці.

Таблиця 1.1. Визначення ймовірності настання банкрутства підприємства за Z — рахунком Альтмана (за один рік)

Однак, при всіх перевагах даних моделей слід відмітити, що розроблені моделі прогнозування банкрутства побудовані на основі вивчення поведінки фірм в умовах західного розвитку, що не відповідає умовам розвитку економіки України. Так, двофакторна модель була розроблена Е. Альтманом на основі аналізу фінансового стану 19 компаній США, п’ятифакторна модель банкрутства була розроблена на основі вивчення даних 66 фірм, більша половина з яких збанкрутували в 1946;1956 рр, що також несе в собі помилки екстраполяції процесів, актуальних для 40−60-х рр., на сучасну дійсність.

Однією із самих простих моделей діагностики банкрутства є двофакторна модель оцінки ймовірності банкрутства підприємства. При побудові моделі враховуються два показника, від яких залежить ймовірність банкрутства, — коефіцієнті поточної ліквідності (покриття) та відношення позикових засобів до активів. На основі аналізу західної практики були виявлені вагові кожного з цих факторів. Дана модель виглядає наступним чином:

2 = - 0,3877 — 1,0736 * Кпл + 0,0579 Кпз, (1.4.)

де Кпл — коефіцієнті поточної ліквідності (покриття);

Кпз — відношення позикових засобів до валюти балансу.

Якщо 2<0 — ймовірно, що підприємство залишиться платоспроможнім;

2 > 0 — ймовірне банкрутство.

Двофакторна модель ймовірності банкрутства не відображає інші сторони фінансового стану підприємств: оборотність активів, рентабельність активів, темпи зміни виручки від реалізації та інші. Точність прогнозування збільшується, якщо до уваги приймається більша кількість факторів, що відображають фінансовий стан підприємства [17, с. 112].

Американський експерт Роберт О. Едмістер, здійснюючи дискримінантний аналіз, дійшов висновку, що аналіз, заснований на фінансових документах за один звітний період, є недостатнім для оцінки стабільності підприємства та перспектив його майбутньої діяльності. Статистична надійність прогнозу забезпечується даними як мінімум за трирічний період. Прогнозна роль моделей посилюється при переході від статистичного аналізу до динамічного, тобто трансформацію Z-показників в PAS-коефіцієнти аналізу діяльності підприємства, що дає змогу відстежувати діяльність компанії в часі.

Інша група експертів по фінансовим питанням (Дж. Аароні, Ч. Джоунс, І. Сворі) дійшли висновку про необхідність обліку даних, отриманих на ринках капіталів різних країн. Ознаки погіршення можна спостерігати за чотири роки до фактичного оголошення підприємства банкрутом.

Основним недоліком більшості поширених кількісних методів діагностики банкрутства є їхня статичність. Внаслідок цього поза полем зору дослідника залишаються процеси зміни найважливіших фінансових показників у часі, їхнє спрямування і швидкість. Враховуючи цю обставину, інструментарій діагностики банкрутства останнім часом поповнився методами і прийомами аналізу, що ґрунтуються на дослідженні результатів діяльності підприємства протягом певного періоду часу. Прикладом таких розробок є методичний підхід до отримання узагальнюючої кількісної оцінки загрози банкрутства підприємства, розроблений фахівцями французької школи фінансового менеджменту Ж. Франшона та І. Романе та поширений у працях Е. О. Стоянова та О.С. Стоянової [35, с. 779−787].

Діагностування фінансової рівноваги підприємства базується на використанні спеціальних узагальнюючих показників: результаті господарської діяльності, результаті фінансової діяльності та результаті господарсько-фінансової діяльності. При чому, результат господарської діяльності являє собою суму грошових коштів підприємства, яка залишається в розпорядженні підприємства після фінансування його виробничого розвитку. Результат фінансової діяльності - це зміна обсягу заборгованості підприємства, скоригована на розмір фінансових витрат (відсотків за кредит), дивідендних виплат та податкових платежів.

Серйозним недоліком фінансових і статистичних методів оцінки ймовірності банкрутства є той факт, що всі вони базуються на звітних бухгалтерських даних підприємства, формах зовнішньої звітності. Усі ці труднощі зумовлюють потребу у використанні не тільки кількісних, але й якісних показників розвитку кризи і загрози банкрутства.

Цікаву та корисну точку зору на суб'єктивні критерії загрози банкрутства висловив Джон Аргенті, англійський викладач і бізнес-консультант. Систематизувавши інформацію про збанкрутілі компанії, яка публікується в Англії, він припустив, що процес, який призводить до банкрутства, є тривалим у часі, впродовж якого в діяльності компаній виявляються загальні ознаки, що можуть бути поділені на три групи, відповідно до трьох стадій процесу банкрутства: недоліки в діяльності; здійснені помилки; симптоми неплатоспроможності.

Кожна наступна стадія банкрутства є результатом поглиблення (до критичного рівня) попередньої стадії: помилки виникають у результаті недоліків у діяльності, а симптоми виявляють накопичені помилки. Результатом дослідження став метод бальної оцінки, названий А-рахунок (А-score). Повний, А — рахунок балів — 100. Задовільна оцінка — 25.

Компанію, яка має понад 25 балів, можна вважати кандидатом у банкрути. Чим більше балів, тим більш ймовірне банкрутство і ближче терміни його настання.

Таким чином, якісні ознаки і симптоми можливого банкрутства достатньо добре розроблені фахівцями з питань антикризового управління. Однак кожен суб'єкт антикризового управління може на власний розсуд, з врахуванням специфіки ситуації, галузі діяльності тощо, доповнити перелік якісних показників, які доцільно вивчити.

Подальшим розвитком підходів в діагностиці банкрутства стала розробка рейтингових систем оцінки фінансового стану і загрози банкрутства підприємства, які дають можливість узагальнити результати дослідження з окремих напрямів (показників, критеріїв) та отримати якісний висновок стосовно фінансового стану підприємства в цілому.

У більшості вітчизняних та російських рейтингових систем використовується спрощений варіант, який передбачає виділення 3-х класів кредитоспроможності, які відповідають низькому, середньому та високому рівням ризику кредитування позичальника, а відповідно і ризику його банкрутства. Слід зауважити, що підвищення кількості груп Позичальників ускладнює подальшу роботу щодо створення методичного забезпечення рейтингової оцінки.

Графічні методи діагностики фінансового стану та загрози банкрутства, як правило, не мають самостійного значення, а використовуються для кращої інтерпретації результатів досліджень та висновків, отриманих за допомогою попередньо розглянутих методів та прийомів.

Як відомо, показники діяльності підприємства формуються випадково під впливом дії багатьох чинників внутрішнього та зовнішнього середовища. Це обумовлює доцільність доповнення інструментарію оцінки вірогідності банкрутства підприємства методом стохастичного комп’ютерного моделювання (методом Монте-Карло).

Використання цього методичного прийому дослідження базується на проведенні комп’ютерних експериментів подальшого розвитку підприємства для визначення частоти та обсягів можливих ліквідних ускладнень. Для реалізації цієї ідеї використовується спеціально розроблена оболонка імітаційного стохастичного моделювання — «Моделювання випадкових процесів», яка дає можливість проводити комп’ютерні експерименти за економіко-математичною моделлю будь-якого характеру.

Після виконання розрахунків автоматично здійснюється побудова графіка щільності розподілу функції і видається оцінка параметрів розподілу — математичного очікування і середньоквадратичного відхилення — кінцевих показників моделі.

Для країн з перехідною економікою, яка характерна і для України, використовують таку модель оцінки ризику банкрутства [41, с. 7−10]:

R = 8,38К1 +К2 + 0,054К3 + 0,63К4, (1.5)

де

R — показник ризику банкрутства підприємства;

К1 — оборотний капітал / вартість активів;

К2 — чистий прибуток / власний капітал;

К3 — дохід від реалізації продукції / вартість активів;

К4 — чистий прибуток / загальні витрати.

Ймовірність банкрутства підприємства залежить від величини значення R (табл. 1.2.).

Таблиця 1.2. Ймовірність банкрутства підприємства залежно від значення показника R

Також в Україні отримав поширення і визнання метод дискримінантного статистичного аналізу, базовий алгоритм для розрахунку показника якого має такий вигляд [40, с. 63−66]:

Z = а1Х1 + а2Х2 + а3Х3 + а4Х4 + а5Х5 + аnХn — а0, (1.6.)

де

Z — інтегральний показник фінансового стану;

Х1, Х2…Хn — незалежні змінні дискримінантної функції (фінансові індикатори);

А1, а2… аn — параметри дискримінантної функції (вагомість впливу окремих індикаторів на загальний інтегральний показник фінансового стану); а — вільний член дискримінантної функції.