Драма Емми Боварі (за романом Гюстава Флобера «Пані Боварі»)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТІ СПОРТУ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

Інститут іноземної філології

Кафедра зарубіжної літератури КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

Драма Емми Боварі (за романом Гюстава Флобера «Пані Боварі»)

Виконала:

Студентка ІІІ курсу, 33 фін групи Шуляк Юлія Науковий керівник:

Охрименко Ольга Павл Київ-2014

Зміст

• Вступ
• 1. Історія створення роману «пані боварі»
• 2. Життєва драма Емми Боварі
• 2.1 Трагічність образу Емми Боварі
• 2.2 Конфлікт між ілюзією та реальністю
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Творчість Гюстава Флобера — одна з вершин французької літератури доби реалізму та одне із характерних виражень нового етапу розвитку цього напряму у Франції. Від реалістів попереднього періоду письменник успадкував критичне відношення до буржуазної сучасності та різко посилив його. Багато французьких дослідників навіть відмічали, що ненависть Гюстава Флобера носить характер душевного захворювання, деякої ідеї фікс.

Вже в отроцтві з усією очевидністю проявляється головна особливість світосприйняття Флобера, що визначила згодом пафос і спрямованість всієї його творчості. «Яка ненависть до всякої вульгарності! Які пориви до всього високого!» — Згадує Флобер про свої ранні роки. «Дві речі підтримують мене — любов до Літератури і ненависть до Буржуа» , — скаже він вже в пізні роки, немов би стверджуючи непорушну сталість головних стремлінь і почуттів всього свого життя. Ненависть до вульгарності, постійна, незнищенна, посилюється з роками, поширювана на всі сфери громадського та приватного життя буржуа — істоти жадібної та егоїстичної, жорстокої і боягузливої, бездарної і бездуховної." Двонога тварина без пір'я, яка мені здається одночасно індиком і шулікою «- таким представляється Флоберу буржуа незабаром після державного перевороту, вчиненого Луї Бонапартом в грудні 1851.» Фальшива армія, фальшива політика, фальшива література, фальшивий кредит, навіть куртизанки — і ті фальшиві" , — підсумовує Флобер, підбиваючи підсумки краху буржуазної імперії, що наступив в 1870 р. Називаючи себе буржуазофобом, письменник одного разу зізнається: «Якщо у мене забрати ненависть, я скулюся як лялька, з якої вийняли стрижень, що тримає її «.

Реізов Б.Г. в Флобері бачив одного з перших французьких письменників, який намагався з'єднати досягнення природничих наук з художньою творчістю і одночасно йшов до своєрідної теорії «мистецтва для мистецтва», яка була для нього «засобом самооборони від міщанських смаків критики», від посередності звитяжних буржуа Другої імперії.

Ставши чи не головним стимулом літературної діяльності Флобера, ця ненависть спонукає його, до всебічного і поглибленого дослідження соціальної природи буржуазії, її ідеології, психології, моралі. Бо тільки до кінця пізнавши противника, письменник може винести йому нещадний у своїй суворій об'єктивності вирок. У цьому вироку неважко виявити живий зв’язок з антибуржуазним пафосом «Людської комедії», заснованої на складному сполученні традиційного і новаторського начал. Бальзак «помер. коли суспільство, яке він знав, почало розпадатися. З Луї Філіпом пішло щось таке, чому немає повернення, — пише Флобер. — Тепер потрібні інші пісні «.

Свою головну мету Флобер бачить і у тому, щоб захистити «інтереси духу», захистити літературу від згубного впливу буржуазії. Звідси став тепер хрестоматійним його образ «вежі зі слонової кістки», що піднімає художника над господарями життя — буржуа: «Закриємо двері, піднімемося на самий верх нашої вежі зі слонової кістки, на саму останню сходинку, ближче до неба. Там деколи холоднувато. зате зірки світять яскравіше і не чуєш дурнів». Однак бажане самітництво в піднебессі не вдається Флоберу: «цвяхи чобіт «тягнуть його «назад до землі». Своїми творами художник — реаліст незмінно виявляється втягнутим у вирішення злободенних проблем сучасності

Флобер спостерігав за буржуазією в період її остаточного формування, яка стала синонімом вкоріненої вульгарності. Письменник, детально дослідивши буржуа, достовірно описав побут та стосунки, звичаї та життя такого ненависного для нього суспільства.

Реалісти до Флобера ще могли, як здається, надихатись сильними характерами зображати героїв, що мріють служити на благо суспільства. Для них проблема «втрачених ілюзій» — це конфлікт між піднесеним прагненням та конформістським середовищем, яке або гасить це піднесення, або ламає людину фізично.

У Флобера немає таких героїв. Мало того, що його героям характерна безвольність, але і його погляди на сучасну людину в цілому дещо песимістичні. Тому традиційна колізія невідповідності ідеалів та дійсності набуває у Флобера нові трагічні аспекти. «Пані Боварі» — нещадне дослідження звичаїв французької провінції, скрупульозний аналіз підкреслених дрібних, вульгарних почуттів.

Саме тому актуальність дослідження зумовлена тим, що сучасне суспільство дуже схоже на буржуазне. І в нашому життя проявляються риси вульгарності, злоби, ненависті та бездумності.

З такою ж майстерність Г. Флоберу вдалось донести до читача долю зіпсованої буденністю, наївної та мрійливої жінки. Він показав як тогочасні реалії можуть вплинути на долю «дівчини з великими запитами» та зруйнувати її життя. Такою перед нами постає головна героїня роману «Пані Боварі» — Емма.

Тому мета дослідження полягає у розкритті впливу суспільства на життя головної героїні, а також у розкритті її трагічної долі.

Завдання дослідження:

1. Визначити проблематики роману «Пані Боварі».

2. Охарактеризувати образ Емми Боварі та показати вплив інших героїв на формування її характеру.

3. Розкрити тему конфлікту між мрією та ілюзією в романі Флобера.

Об'єкт дослідження - роман Гюстава Флобера «Пані Боварі».

Предметом дослідження є стосунки головної героїні з іншими персонажами, а також образ самої Емми Боварі.

Для розв’язання поставлених завдань було використанні такі методи:

теоретичний - аналіз тексту роману, а також наукової літератури з даної теми.

Наукове та практичне значення роботи полягає у використанні результатів дослідження в процесі написання рефератів, курсових та дипломних робіт.

1. Історія створення роману «пані боварі»

Книга, як і взагалі людське життя, завжди складається інакше, ніж було задумано. Так трапилось і у Флобера з романом «Пані Боварі». Перший твір, що відбив світорозуміння і естетичні принципи зрілого Флобера, якому письменник віддав п’ять років напруженої, болісної праці. Задум роману Флобер вивіз зі Сходу, де подорожував протягом двох років. «Провінційні звичаї» — такий підзаголовок твору.

Давався роман авторові важко, писав його протягом 5-ти років. У своїх листах письменник неодноразово скаржився, що «Боварі» повзе черепашою ходою", «просидів чотири години і жодної фрази», «псую купу паперу», «проклята книга, вона завдає мені болю», «минулого тижня я вбив п’ять днів на одну сторінку». Працюючи над книгою, письменник відмовився від усіх принад життя, зачинився у своєму маєтку, день і ніч сидів, ламаючи пера, шматуючи папір, але знову писав, переписував сторінки майбутнього роману. Розвиток почуттів Емми та інших персонажів, вплив на них оточення й середовища прозаїк вивчав сумлінно. Ретельно розробляв романіст місце дії: ми неначе власними очима бачили сільські краєвиди й Руанські вулиці, інтер'єри аптеки, будинків. Відомо, що Флобер спеціально читав медичні праці, в яких описане отруєння, перед тим як створити відповідну сцену у творі. Коли була вже написана більша частина роману, автор влаштував його читання друзям — літераторам, а ті в один голос радили припинити роботу над книгою. «Сюжет тебе згубить» , — в один голос заявляли вони, і для цього були серйозні підстави (Флобер вибрав вульгарний сюжет, який багато разів трактуватися в літературі). Флобер же вважав, що не немає сюжетів гарних і поганих, цікавих і нецікавих, усе залежало від їх розробки, від глибини проникнення в зображуване, від досконалості його художнього втілення.

Редактор також дорікнув письменникові через нудний, малопоетичний сюжет, тоді Флобер вибухнув: «Невже ви думаєте, що неприваблива дійсність, відтворення якої вам так неприємно, не викликає у мене таку ж огиду?. Як людина я завжди ухилявся від неї наскільки міг. Але як художник я зважився на цей раз. випробувати її до кінця». Тому Флобер не пошкодував ні похмурих фарб, ні нищівної іронії під час написання роману.

Флобер розпочав писати роман в 1851 р. і працював над ним до 1856 року. В жовтні 1856 року текст було надруковано в часописі La Revue de Paris в формі фейлетона. Друк було завершено 15 грудня. Але, з’явившись на світ твір, зустрівся з гаслами прокурорів, які звинувачували автора у непристойностях роману та у розпусті. В січні 1857 року відбувся горезвісний суд, на якому редактора часопису Леон Лоран-Піша (Lйon Laurent-Pichat), видавника, та Гюстава Флобера звинуватили в порушенні публічності, релігійної моралі та добрих звачаїв". В судді Флобера захищав адвокат Жюль Сенар (Jules Sйnard). Зрештою всіх трьох було виправдано. Згодом сам письменник згадував: «Процес цей створив мені величезну рекламу» .

Вже в травні 1857 року роман було видано книжкою. Він здобув шаленого успіху серед читачів. А критики одностайно визнали «Пані Боварі» Флобера шедевром, одним із найвищих досягнень реалізму в літературі. Персонажі й середовище у творі ще прозаїчніші, ніж у Стендаля і Бальзака. Твір цілком виправдав свою другу назву — «Провінційні звичаї» .

Але перш ніж узятися за сам роман, Флобер написав кілька коротких сценаріїв, де приділяв увагу лише інтимній стороні стосунків Емми з чоловіком та коханцями.

Сюжет роману взято із життя. Історія подружжя Делавар була розказана Дюканом. В основі його лежала драма, що розгорілася в родині лікаря Деламара Лікар Ежен Деламар, як і Шарль Боварі, одружився ще молодим на жінці, старшій за нього, жив і практикував у невеликому містечку Р. Коли його дружина померла, він одружився вдруге на юній Дельфіні Кутюр`є, яка померла 1848 року. Ніяких відомостей про те, що вона отруїлася, немає. Деламар з часом став головою республіканського клубу і не дуже побивався з приводу втрати дружини. Він помер через рік, 1849 року. Нічого невідомо про характер чи ставлення мадам Деламар до свого чоловічого оточення.

Шарль також після смерті дружини одружився на молодій дівчині. Красуня виявилася дівчиною з великими запитами. Чоловік їй незабаром набрид, і вона завела коханців. Витративши велику суму грошей на вбрання і прикраси, вона наробила боргів і отруїлася. Пізніше закінчив життя самогубством і чоловік. Цей сюжет майже без змін ліг в основу роману «Пані Боварі» .

Одночасно з`являється й інша версія, згідно з якою основну ідею роману Флобер запозичив із історії пані Прадьє, дружини скульптора. Її зв`язок з одним юнаком набув широкого розголосу. Вона змушена була перервати шлюбні стосунки і жити на мізерну ренту, усіма покинута й самотня. Флобер відвідав її у 1845 році, був дуже вражений цією історією і писав у листі до Лепуатвена: «Усе це варто описати у подробицях, зобразити, відшліфувати» .

Так він і зробив. На сорока сторінках він написав «Записки пані Людовіки», де докладно відображена історія пані Прадьє. Чоловік Людовіки був злий і нездатний до співчуття. Віддавшись повністю своєму захопленню, вона робить своєму коханцю дорогі подарунки, що приводить її до зубожіння.

Плани, які збереглися серед чорновиків, свідчать про те, що перший задум роману був дуже далеким від «Записок пані Людовіки» і тісно пов`язаним із «Листопадом». Еволюціонуючи, він все більше наближався до історії пані Прадьє і Дельфіни Деламар. Однак задум роману «Пані Боварі» сягнув далеко за рамки реальних історій. Флобер неодноразово підкреслював, що «Пані Боварі» — чиста вигадка. «Усі персонажі цієї книги цілком вигадані, і навіть Йонвіль — місто, яке не існувало… Якби я писав портрети, то вони були б менш схожі, оскільки я змальовував би особистості, а я хотів, навпаки, відтворити типи» .

Працюючи над романом, Флобер розробив об'єктивний стиль, який був прийнятий з різними видозмінами французькими письменниками другої половини XIX ст. Це підхід до зображення персонажів, коли автор не висловив безпосередньо свого ставлення до них, а прагнув розкриття власної логіки характерів. Автор не давав оцінки переживань героїв, мотивів їхніх вчинків. Але, змальовуючи дійсність, письменник давав можливість читачеві відчути стан душі героя, його переживання. Також, написавши роман, Флобер ніби підхопив таку важливу для романтичної літератури тему жіночої «обуреної свідомості» .

У романі «Пані Боварі» виявляється нове ставлення до життя і деяке звільнення від «шаленої «літератури і «відчайдушного «песимізму. Флобер висловлює ідеї, які в той час широко поширювалися в демократично налаштованих колах і були опозиційно спрямовані по відношенню до уряду. Він переконаний в тому, що матерія і дух, а отже, психічна та фізична життя складають нерозривну єдність. Він розглядає світ як процес, обумовлений «законами природи», з якими людині боротися не дано. Він не вірить у прогрес, у всякому разі, в прогрес буржуазний, не вірить і в можливість створити нове, справедливе суспільство засобами політичної боротьби і соціальних реформ. Але він твердо впевнений у тому, що людина може пізнати закони світового життя, що мистецтво, так само як наука і філософія, має бути не порожнім розвагою, а насамперед пізнанням, тим більш повним і глибоким, що воно виражає загальні закономірності життя в надзвичайно конкретної, зримою, майже відчутною формі.

Житейське благополуччя, щастя почуттів, міщанське егоїстичне щастя, на думку Флобера, оманливе і недовговічне, як будинок, побудований на піску. Справжнє щастя можна знайти тільки в пізнанні, в мистецтві, яке позбавляє від життєвих негараздів і брехні і, розкриваючи до кінця закони існування, допомагає перетворювати світ і приводити суспільне й особисте життя у відповідність з непорушними законами буття.

Відчуваючи огиду до своєї сучасності, Флобер пристрасно цікавився екзотикою, древнім, доісторичним Сходом, вдачами і віруваннями варварських народів, далеких від цивілізації, древнім Римом, який він теж розглядав як варварську, хоча і героїчну епоху. І проте він не міг відірватися від своєї сучасності. Тому роман «Пані Боварі» присвячений епосі, яку він знав з власного досвіду. Але у маленькому містечку Іонвіль немає нічого екзотичного. Затхле існування міщан, що нагадує, за словами Флобера, існування мокриць, убозтво інтересів та ідей — все викликало нестерпну нудьгу і бажання тікати світ за очі.

Перед читачем поставала французька глушина: Тост, де починаються події, Іонвіль, де вони завершуються. Ці міста як дві краплі води схожі один на інший. «Кожен день в один і той же час відкривав свої віконниці вчитель у чорній шовковій шапочці, і приходив сільський стражник в блузі і при шаблі. Вранці і ввечері, по троє в ряд перетинали вулицю поштові коні - вони йшли на водопій. Час від часу деренчав дзвоник на двері кабачка, та у вітряну погоду скрегочуть на залізних прутах мідні тазики, що замінювали вивіску у перукаря «. Це Тост. Такий же і Іонвіль — з його трактиром «Зелений лев», де кожен вечір збираються обивателі міста; церквою, де регулярно здійснює богослужіння або готує до першого причастя місцевих бешкетників кюре Бурніс, занурений у справи мирські більше, ніж в турботи духовні; аптекою, яка належить вездесущему і всевідаючому «ідеологу «міста — фармацевту Оме.» Більше в Іонвілі дивитися нема на що. На його єдиній вулиці, завдовжки не більше польоту кулі, є кілька торговельних закладів, потім дорога робить поворот,і вулиця обривається». Одноманітність, сірість, застій, трясовина, засмоктує кожного, хто в неї потрапить. Такий фон, обраний Флобером для його «буржуазного сюжету», герої і події якого природно вписуються в світ кольору цвілі.

Також постають перед нами два головних героя (Емма та Шарль) — убогі, жалюгідні в своєму щасті, в своєму егоїзмі і в своїй жертовності, в нерозумінні того, що відбувається з ними і навколо них. І кожен з них викликає співчуття, яке виправдовує всяку людину, бідуючу в цьому погано організованому суспільстві.

А інші персонажі, мабуть, не менш виразні і не менш типові. Аптекар Оме — персонаж майже символічний. Оме не просто типовий буржуа — обиватель. Він — сама вульгарність, яка заполонила світ, самовдоволена, переможниця-, войовнича. Протягом багатьох років Флобер працював над «Лексиконом прописних істин», що представляє своєрідну «апологію людської ницості у всіх її проявах, від початку і до кінця іронічну». Саме такий лексикон Оме, що претендує на енциклопедичну освіченість, широту і незалежність суджень, вільнодумство, лібералізм і навіть політичне фрондерство. Твердячи про свою «революційності „(“ Я. за безсмертні принципи вісімдесят дев’ятого року») [16], Оме пильно стежить за владою, «розкриває зловживання», у місцевій пресі повідомляє про всіх «значних «події («не було такого випадку, щоб в окрузі задавили собаку, або згоріла клуня, або побили жінку, — і Оме негайно не доповів би про все публіці, постійно надихаючись любов’ю до прогресу і ненавистю до попів «). Не задовольняючись цим, «лицар прогресу «» зайнявся найглибшими питаннями: соціальною проблемою, поширенням моралі в незаможних класах, рибництвом, каучуком, залізницями та іншим». Лише у фіналі роману розкривається справжня підоснова надмірної «громадянської активності «Оме і його політичної принциповості: затятий опозиціонер «перейшов на бік влади. продався, проституйованих себе «заради власних вигод. Зрештою Оме домагається пристрасно бажаного — отримує орден Почесного легіону і після смерті Шарля Боварі поступово прибирає до своїх рук всю лікарську практику в Іонвіль.» Влада дивиться на нього крізь пальці, громадська думка покриває його» [6], — підсумовує романіст.

За жанром «Пані Боварі» — реалістичний, соціально-психологічний роман. Психологізм Флобера виявляється в його умінні точно передавати словами ледь відчутні душевні імпульси, рух пристрастей. Усі вчинки героїв глибоко мотивовані. Сам автор називав свій твір аналітичним, а сучасники порівнювали його перо зі скальпелем. Буржуазний сюжет «флоберівского роману ґрунтується на банальной колізії: дружина, не коханий чоловік, якого вона обманює спочатку з одним коханцем, потім з другим, підступний лихвар, який ловитиме у свої сіті жертву, щоб нажитися на чужій біді. Нескладна взаємодія цих фігур призводить до драматичної розв’язки. Розчарувавшись в коханців, вщент розорена лихварем, боязнь публічного скандалу, боячись навіть розкритися у своїх обманах довірливому до сліпоти чоловікові, дружина — перелюбниця кінчає життя самогубством, отруївшись миш’яком. Але Флобер збагатив цей сюжет чисельними проблемами. У його розвитку велику роль відіграють внутрішні моменти — рух думок, почуттів, переживань героїні. Основу конфлікту твору становить протиставлення реального життя і мрії. Композиція роману продумана, має чіткий план; в основі її лежить біографічний принцип — опис життя Емми. Композиційно роман поділяється на три частини: у першій йдеться про знайомство Шарля з дочкою фермера Еммою Руо. Основним місцем дії в першій частині є провінційне містечко Тост, куди Шарль після весілля привозить свою другу дружину Емму. Незабаром Емма зрозуміла, що Шарль не відповідає тим ідеалам, про які читала Емма, перебуваючи в монастирській школі. Найважливіша подія для Емми в цій частині - відвідання балу в замку Воб'єссар.

Дія другої частини роману відбувається в Йонвілі. Народження дитини мало відволікло Емму від «мрій». Закоханість Емми в службовця Леона, а потім у цинічного Рудольфа свідчить про те, що вона продовжує жити в ілюзорному світі, не помічаючи, що її «книжковий ідеал» не має нічого спільного з дійсністю. Автор не висловлює відкрито своє ставлення до подій, але інколи це йому вдається зробити за допомогою композиційних засобів (сцена сільськогосподарської виставки). Кохання до Рудольфа закінчується для Емми нервовим зривом. Друга частина книги завершується зустріччю Емми з Леоном у руанській опері, куди вивіз її Шарль.

Детальному опису їх «кохання» присвячена третя (остання) частина роману. Це історія подальшого падіння Емми, її нової матеріальної залежності від нотаріуса Лере. Зупиняється Емма, коли сім'я доходить до повного фінансового краху. Емма обрала смерть від отрути як єдиний вихід для себе. Її смерть від миш’яку дуже прозаїчна. Це враження буденності підсилюється картиною «похмурого гротеску» — похорону, на якому біля труни заснули аптекар і священик.

Смерть Емми нічого не змінила в житті провінційного міста. Аптекар Оме процвітає, Леон одружився, Рудольф завів нову коханку. Шарль, який справді кохав Емму, помирає від туги за нею. Важка і майбутня доля Берти.

Флобер використовує нові форми і засоби розкриття «непомітного», зовні «нецікавого сюжету». Кожна з трьох частин твору містить історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми. Песимістичним є фінал роману, де автор з гіркою іронією констатує тріумф світу духовної плісняви.

Флобер досліджує життя Франції середини ХІХ століття: деградацію людської душі, катастрофічну інфляцію культурних цінностей, мистецтва, науки, політики, релігії, побуту, їх провінціалізацією. Велику увагу автор приділяє проблемі обумовленості характеру героя навколишнім середовищем. Теми кохання, втрачених ілюзій висвітлюються інакше, ніж у Cтендаля та Бальзака. Флобер розвінчує жіночі ілюзії і засуджує явище, яке критики пізніше назвали «боварізмом» (намагання уявити себе іншим, ніж є насправді). Страждають на цю хворобу майже всі герої роману, але саме Еммі найбільшою мірою властиве жити вигаданим життям.

Щодо підзаголовка роману, то як встановлено текстологами, підзаголовок флоберовского роману — «Провінційні Порядки» — з’явився в рукописі в самий останній момент, коли вона вже була перебілена найманим писарем і готувалася до набору в журналі «Ревю де Парі». Назва журналу в перекладі означає «Паризький огляд», і в такому контексті підзаголовок читався як огляд провінційних моралі з Парижа, узаконюючи зневажливий погляд звисока, з висот столичної цивілізації і на убоге існування нормандських провінціалів.

У тексті книги така зневажливість необов’язково мотивується «поглядом з Парижа». Нею просякнутий весь художній світ роману; одна з форм її вираження — специфічне вживання слова pauvre — «бідний». Протягом роману це слово, не рахуючи його синонімів, зустрічається близько шістдесяти разів. Саме цим словом закінчується сумна історія сімейства Боварі (йдеться про тітку, у якої живе осиротіла донька Шарля і Емми).

Як часто буває в літературі найважливіші смислові структури роману в згорнутому вигляді присутні в його вступній сцені, що зображає першу появу Шарля в коледжі.

Сцена ця розташована на грані тексту і не-тексту — на грані читацької, життєвої реальності, — і так граничне положення надає їй ряд відміностей в порівнянні з основним корпусом роману.

По-перше, ця сцена — перша і остання в романі, де зустрічається знамените авторське «ми „(“ Ми готували уроки.» — Р51), зміст якого вже кілька десятиліть жваво обговорюється в критиці. Дистанція між суб'єктом і об'єктом оповіді заявлена тут з максимальною визначеністю, через граматичне протиставлення місце маєтків «ми» і «він» (Шарль). По-друге — на що уваги, здається, не звертає ніхто, — тут у «Пані Боварі «в перший і останній раз лунає гучний, вольний хохот. Надалі в цьому іронічному, саркастичному романі звучить тільки «приватний», незаразний або навіть зовсім несмішний сміх — «дзвінкий і розгнузданий «сміх хтивості, безглуздий регіт Сліпого або судомний сміх Емми перед смертю. Ніде ми більше не зустрінемо таких буйних, шалених веселощів, які бувають, мабуть, тільки в цирку.

В першій сцені «Пані Боварі» наочно, прямо-таки видовищно вводиться в дію такий фактор роману, як чужа оцінка. У світовій критиці досить докладно вивчена «проблема оповідача і його точки зору в» Пані Боварі". Оповідна точка зору в романі" плаває «: події зображуються то очима всезнаючого оповідача, то очима того чи іншого персонажа (наприклад, Емми).

Щодо самого тексту «Пані Боварі», то він сповнений символікою, іноді демонстративно підкресленою, іноді майстерно замаскованою, яка дозволяє читати цей строгий, бездоганно «об'єктивний» побутовий роман як трагічну історію, що розігралась під дією над особистісних сил. весільний букет, печатка з девізом «Любов у серці», зелений шовковий портсигар, розписка від мадам Лампрер, дорожні речі, пісня жебрака тощо). Так, пісня жебрака символізувала шлях і фінал морального падіння героїні.

Говорячи в загальному про цей роман, то можна сказати, що «Пані Боварі» досконалий зразок реалістичного жанру. Дійсно, цей твір, ніби заступив собою інші його праці, і залишився найбільш популярним із всього, що було ним написано. Це твір, якому судилося засвідчити творчий перехід митця від особистих романів раннього періоду митця до безособових романів його зрілості.

Роман був новаторським твором за своєю поетикою та основними компонентами. Він мав великий і різнобічний вплив на світову літературу, який захоплює й ХХ століття.

2. Життєва драма Емми Боварі

Створюючи роман «Пані Боварі», Флобер прагнув бути неупередженим. Саме тому в романі немає ліричних відступів, авторських коментарів та втручань. Дійсність показана з точки зору інших персонажів. Флобера не цікавлять матеріальний світ, описів у романі дуже мало, переважають деталі. Авторське ставлення простежується у відборі характерних деталей та тонких відтінків слів.

Флобер сконцентрував свою увагу на розкритті всіх реалій тогочасного суспільства, викритті буржуазії (її вульгарних звичаїв, приземлених думок та фальшивих стосунків, почуттів). Але найбільшої уваги автор надав проблематиці роману. Зокрема висвітленню конфлікту між мрією та реальністю. А також Г. Флобер з небаченою силою розкрив ідею протесту проти егоїзму, бездуховності, черствіння; утвердження моральних і духовних цінностей людини.

Саме тому, письменник звернувся до реальних подій. Автор підняв вічний конфлікт між реальним та ідеальним і майстерно відобразив внутрішній світ героїні. Розрив між реальністю та ілюзією, життя у самоомані, бажання уявити себе іншою, ніж вона була насправді, стали причинами трагічного фіналу. Це явище виявилося настільки типовим, що згодом отримало назву «боваризм». Флобер психологічно мотивував кожен вчинок персонажів, відмовившись від характерного для раннього реалізму змалювання панівної пристрасті.

Історія головної героїні, ім`ям якої названо твір, дає змогу побачити залежність її характеру від поглядів і звичаїв середовища, в якому вона живе. Автор ставить свою героїню в особливу позицію: вона належить до міщанського світу й водночас протистоїть йому. «Але як висловити ці невловно бентежні пориви, мінливі, мов хмари, летючі, мов вихор? Вона не могла знайти ні слів, ні нагоди, ні відваги» .

Можна сперечатись про те, що це за образ. Провінційна панночка з претензією на аристократизм чи піднесена, незадоволена життям жінка, що хоче вирватись з буденності? Але відповідь — одна. Емма — поетична особистість, що шукає, але не знаходить. «У неї існування холодне, як горище віконцем на північ, і нудьга, як мовчазний павук у темноті, обсновує своїм павутинням усі закутки її серця» .

Але образ головної героїні зазнав найбільших змін. Флобер говорив: «я придумаю героїню, жінку, яка зустрічається частіше інших. У романі ми бачимо Емму — мрійливу провінціалку, яку оточує цілком реальне середовище.

Образ героїні внутрішньо суперечливий. Неоднозначно і авторське ставлення до неї. Чи симпатизував Флобер своєї героїні? Чи хотів він оточити її якимсь ореолом? Або засудити за безсердечність і егоїзм, який привів її до нещастя, божевілля і смерті? Очевидно, Флобер ставив перед собою інше завдання. Істина, на його думку, повинна містити в собі всі протиріччя. Показати людини тільки з одного його боку, позитивною або негативною, значить призвести абстракцію і приховати правду. Тому він не хоче ні виправдовувати, ні засуджувати, він тільки показує і пояснює людину такою, якою її створило суспільство та його закони.

2.1 Трагічність образу Емми Боварі

Емма - дочка фермера. Вона гарна, статна та чарівна дівчина. Емма заворожує своєю красою всіх. Коли їй виповнилося тринадцять років, батько віддав її до монастиря. Саме там під впливом бульварних романів сформувалася її ідеальна мрія: у майбутньому на неї чекатимуть красиве життя і піднесене кохання. В її підсвідомості з’являється образ ідеального чоловіка. Але ідеал це створювався не тільки на другосортних сентиментальних романах, романсах про «ангелочків з золотими крильцями». Емма із захватом читає і Скотта, і Ламартіна, і Гюго. Вона захоплюється таким образом, і романтизмом в самому високому значенні цього слова.

Психологічно глибоко розроблений образ Емми Боварі розкривається в різних планах: вона — дружина Шарля, мати дитини, коханка Родольфа, клієнтка Лере. Нагородивши свою героїню фаустовским занепокоєнням, Флобер не зробив її ні менш реальною, ні менше сучасної. Адже таке занепокоєння і туга — явище типово сучасної для епохи Флобера

В одному з листів Флобер говорить про героїню нового роману: «Це натура певною мірою зіпсована, жінка з збоченими уявленнями про поезію і з збоченими почуттями». «Збочення» натури Емми — результат «романтичного» виховання. Основи його були закладені ще в період монастирського навчання дівчини, коли вона вперше пристрастилася до читання модних у ту пору романів. «Там тільки й було, що любов, коханці, коханки, переслідувані дами, що падають без почуттів у відокремлених альтанках. темні ліси, сердечні збентеження, клятви, ридання, сльози і поцілунки, човники при місячному світлі, солов'ї в гаях, кавалери, хоробрі, як леви, і лагідні, як ягнята, добродійні понад усякі можливості «. Ці романи (їх гостро пародіює Флобер) і виховали почуття Емми, визначивши її прагнення і уподобання.

Свою героїню Флобер не наділив ні розумом, ні освітою, ні гарним смаком, у духовному плані вона не піднімається над йонвільським рівнем.

Повернувшись додому у реальному житті вона побачила навколо себе тільки нудьгу, сірість і порожнечу фермерського побуту. Все те, про що мріє Емма, чим вона захоплюється, до чого поривається, позначене заяложеністю і може викликати лише іронічну посмішку. «Їй хотілось жити в якомусь вікодавньому замку, як ті вельможні дами в довгих корсажах…, спершись ліктем на кам`яне підвіконня…, і виглядати якогось рицаря…». Виховувалася вона в пансіоні при монастирі, де зачитувалася романами, під впливом яких формується життєвий ідеал Емми. Саме в цьому Флобер вбачає головне джерело розбещеності героїні. Неприродна ізоляція від реального життя розвинула у цій здоровій від природи сільській дівчині містичну млосність та романтичну меланхолію. Потяг до реальності виявився у читанні книг, де «тільки й мови було, що кохання, коханці, коханки, переслідувані дами, що мліють у відлюдних альтанках, поштарі, яких замордовують на всіх станціях, коні, що гинуть на кожній сторінці». Але дівчині судилося жити у сонному Іонвілі, у середовищі ситих тілом і душею обивателів, із чоловіком, якого вона не кохала, і який щовечора, написавши свої рецепти, «задоволений із самого себе, доїсть рештки печені, погризе шматочок сиру, схрумає яблуко, доп`є графинчик вина, а потім піде в спальню, ляже горілиць і захропе. «

Емма хотіла вінчатися опівночі, з факелами, що свідчить про романтичну настроєність її натури. Утім, дядько Руо не зрозумів таких забаганок. І весілля відбулося по-міщанські, звичайно. Автор детально описує, як були одягнені обивателі, що вони їли, які пласкі розмови точилися за столом. На сукню Емми, коли молоді йшли до мерії, постійно чіплялися реп`яшки. Ця виразна деталь підкреслює невідповідність очікуваного й дійсного. Еммі вдалося уникнути дурних весільних жартів. Але не полишило її нижче міщанське існування. «Майбутнє здавалось темним коридором, в кінці якого були наглухо забиті двері» .

Коли в житті героїні з’являється Шарль Боварі, який закохується в молоду жінку, Емма починає мріяти про сімейне життя. Її душа шукає порятунку від реальності, здається, що шлюб з Шарлем принесе їй радощі бурхливих пристрастей, про які вона читала в романах, а чоловік стане людиною, яка змінить життя на щось розкішне, веселе.

Звичайно, ідеал Емми, її мрії і поривання у чомусь навіть смішні, але вона вкладала в них свою душу, вона справді страждала, по-своєму протестуючи проти життя «кольору плісняви». Емма не могла втекти від прози життя, навіть основний мотив самогубства — нестача грошей на красиве життя — остаточно розвіяв ілюзії. Розбиті уявлення про подружнє життя як романтичний політ душі, загинула мрія про ідеальне кохання, сподівання хоч «жалюгідного щастя» було потолочене Рудольфом, Леоном та Лере.

Але, нажаль, не дивлячись на романтичну натуру Емми, вона виявляється зрадливою, брехливою та приземленою жінкою. Адже вона, прагнучи жити як в нудотних романчиках, зраджувала своєму чоловікові з черговими коханцями. Все її життя тримається на обмані, брехня стає як би її другою природою. Вона обманює чоловіка, коханці обманюють її; в пошуках виходу з важкого становища вона все більше заплутується. Вона починає брехати навіть тоді, коли немає потреби в цій брехні. «Якщо вона говорила, що йшла по одній стороні вулиці, можна було з упевненістю сказати, що вона насправді йшла по іншій стороні» .

Життя центральної героїні флоберівського роману в різних варіантах повторює одну і ту саму ситуацію: вона створює уявлення про якийсь ідеальний світ, шукає його навколо себе і не може знайти. Гостре розчарування розбиває її серце, стає причиною відрази до життя. Цей негативний урок нічому її не навчає: Еммина душа знову й знову починає жити ілюзіями, які, в свою чергу, приречені на загибель під тиском вульгарної реальності.

Флобер, як письменник-реаліст, розкриває в Еммі Боварі, героїні вульгарного адюльтеру, особистість трагічну, яка намагалася повстати проти ненависної їй дійсності, і врешті-решт поглинену нею. Емма Боварі виявилася типом і символом сучасності. Ця істота вульгарна, неосвічена, не вміє міркувати, не приваблює нічим, крім зовнішності. Але в ній закладені якості, які роблять її цікавою і типовою — неприйняття дійсності, спрага того, чого немає, прагнення і неминуче пов’язане з ним страждання. Героїня Флобера не звикла розбиратися у своїх почуттях, вона підпорядковується потягам, не піддаючи їх критиці свідомості, вона не віддає, що творить. Флобер повинен був розбиратися у всьому цьому сам, без допомоги героїні, зрозуміти те, що вона сама не могла зрозуміти, проникнути в підсвідомість. Він хотів проникнути в логіку пристрастей, яка не схожа на логіку думки.

2.2 Конфлікт між ілюзією та реальністю

Створюючи свій роман, Флобер використав дуже поширену в ті часи тему конфлікту між мрією та реальністю. Його головна героїня — Емма Боварі - живе в нереальному світі, не погоджується із буденністю життя і шукає в ньому якогось свята почуттів, казкової любові.

Занурена в трясовину обивательського буття, Емма прагне вирватися з неї. Вирватися силою любові - єдиного почуття, яке (в уяві героїні) може підняти її над обридлим сірим світом. Тому вона, не замислюючись, приймає пропозицію Шарля і стає його дружиною.

Але в реальності все це лише мрії й безпідставні сподівання. Шарль — звичайна людина, яка замість вінчання при світлі факелі, пропонує звичайний весільний обряд, а замість романтичної весільної подорожі привозить дружину до звичайного сільського будинку. Мрії про Париж переходять у життя в Іонвілі - звичайному провінційному містечку. Шукаючи виходу з такого становища, героїня намагається жити особистим життям: її пошуки підсвідомо звертаються до минулих мрій. Але в них немає місця Шарлю, безталанному лікарю, нудному чоловікові. Емма розуміє, що це не та людина, про яку вона мріяла. Крах романтичних ілюзій почалося буквально з перших днів заміжжя. Таким чи малювався Еммі в її дівчачих мріях медовий місяць, що проводиться з Шарлем тепер — після гучної, схожою на сільську ярмарок весілля — в убогому, нудному тост. Ось вони, ці мрії, з якими не може розлучитися героїня: «Перед заходом сонця дихати б на березі затоки ароматом лимонних дерев, а ввечері сидіти б на терасі вілли удвох, рука в руці, дивитися б на зірки і мріяти про майбутнє!. Як би хотіла вона зараз спертися ліктем на балконні перила в якому-небудь швейцарському будиночку або укрити свою печаль в шотландському котеджі, де з нею був би тільки її чоловік у чорному оксамитовому фраку з довгими фалдами, в м’яких чобітках, в трикутному капелюсі і мереживних манжетах «!. Але хіба може все це дати Шарль — жалюгідний провінційний лікар, одягнений у все підряд («в селі і так зійде «), позбавлений світських манер, який не вміє схвилювати виразом своїх почуттів (його мова була «плоскої точно панель, по якої вервечкою тяглися чужі думки в їх буденному одязі «). Всі спроби Емми «підняти» Шарля до свого ідеалу любові кінчаються невдачею. Надії на подружнє щастя випаровуються, поступаючись місцем тупій байдужості, а потім повного відчуження. Засліплена презирством до чоловіка, Емма не в змозі побачити і оцінити ні глибини його невибагливої, але сильної любові, ні його самовідданості та вірності.

Тому ж, розчарувавшись в чоловікові, вона, немов у вир, кидається в обійми Родольфа. Родольф — провінційний Дон — Жуан, спритно виряджений в тогу байронівського героя, запасшись усіма атрибутами, які догоджали б смаку його коханки, що не помічає їх вульгарного відтінку. Емма знову сповнена надій. Але всі романтичні сподівання не приводять до очікуваного фіналу. Замість подорожі з Родольфом в далекі екзотичні краї-круговий рух фіакра з Леоном, замість поезії далеких мандрівок — прозові човникові поїздки в Руан, замість катання на гондолах по морській затоці - прогулянки на човні по Сені. Провінціальний світ міцно тримає Емму у своїх м’яких лапах. Після першого ж серйозного випробування їй відкривається брехливість, жорстоке байдужість і навіть елементарна скнарість Родольфа, який покинув її заради нових любовних утіх і розваг. У коханні Рудольф не має нічого піднесеного, романтичного, є тільки пошук нових тілесних насолод… Про що яскраво свідчить його втеча від Емми і прощальний лист. «Вона вважатиме мене за бездушний камінь. Треба б тут капнути на папір слізку-другу, та що вдієш — я не вмію плакати». Він помічає слабинку Емми і все вірно розраховує: «І як їй нудно живеться! Вона хоче жити в місті. Вона задихається від кохання, як риба без води на кухонному столі. Два-три компліменти, і вона буде вас обожнювати, ручаюсь! «.

Леон приваблює Емму своєю шанобливістю, чистотою, досвідченістю в справах. Ось хто буде обожнювати її. Це кохання стане їй винагородою за всі страждання. Проте щастя — це лише видимість. А реальність знову готує Еммі нищівний удар, цього разу смертельний. Її «перший» роман з Леоном закінчується нічим, бо закохані знаходилися дуже близько, жили в будинках навпроти, а в художньому світі роману не можна любити «пососідству», таке відчуття неодмінно неповноцінне і безсильне. Справжня пристрасть спалахує між Леоном і Еммою лише тоді, коли між ними пролягає відстань, яку долає героїня підчас своїх поїздок в Руан (до того ж Леон побував у ще більшій відстані від неї-в Парижі).

Остання з ілюзій мадам Боварі пов’язана з Леоном, колись посталий перед Еммою в ореолі безмовно закоханого романтичного юнака. Зустрівшись після трьох років розлуки з «іонвільским Вертером «(встиг за цей час там набратися в Парижі житейського досвіду і назавжди розлучитися з безневинними мріями юності), Емма знову залучена в злочинний зв’язок. І знову пройшовши через першу пориви пристрасті, щоб незабаром пересититися нею, флоберівська героїня переконується в духовному убозтві свого чергового коханця. Леон виявився слабкою людиною, заради кар'єри він кидає Емму. Рай коштує нашій героїні дуже дорого, вона занадто багато заборгувала в цьому житті.

" У злочинній любові" героїня знову виявляє «всю плоскість любові сімейної», і любовний рай в готельному номері з закритими віконницями настільки ж ілюзорний і приречений, як і сільська ідилія Емми з Родольфом.

Але ж саме в Родольфі і Леоні втілений (істоті збоченій і вульгарній)" романтичний «ідеал Емми. Рятуючись від навколишньої вульгарності, мадам Боварі сама неминуче переймається нею. І не тільки в побутових звичках, руйнівно захоплена дорогими нарядами і брязкальцями. Вульгарність проникає в святе святих цієї жінки — в любов, де визначальним початком стають зовсім не високі пориви, а спрага плотських насолод. Вульгарність перекручує навіть материнські почуття Емми.

Любовні пригоди Емми призводять до руйнування сім'ї. Витрачаючи гроші свого чоловіка, вона доводить родину до повного розорення: за борги все майно розпродують. Її спроби позичити гроші призводять до нових страждань: нотаріус Гільомен пропонує Еммі стати його коханкою. Піднесенні мрії Емми про кохання обов’язково перетворюється на банальний романчик, а ідеал красивого життя — на культ комфорту. Флобер зображує Емму надто плотською, матеріалістичною, егоїстичною, самозакоханою. Їй здається, що всі принади шлюбу проходять повз неї: чоловік не забезпечив їй ні матеріального добробуту (а під цим героїня розуміла неабияку розкіш), ні шляхетного прізвища, ні задоволення палких пристрастей. Емма не вміє оцінити жертовності Шарля, зовсім не цікавиться долею своєї дитини. У кінцевому рахунку ця бідолашна жінка, ув’язнена в сільській тисняві, починає шукати свій ідеал по провінційних балах і кав’ярнях. Але щоб обвинувачувати чи виправдовувати Емму необхідно, перш за все, розібратися в тому, що спонукало її до подружньої зради, як на неї вплинули ті молоді люди, яких вона зустріла на своєму шляху.

Після того як Емма зрозуміла, що всі мрії виявились жорстокою реальністю, вона стала огидна сама собі. «О, якби можна було б пташкою полинути кудись далеко, в незаймано-чисті простори, щоб віднайти оновлену юність! «. Та героїня вибрала зовсім не той шлях спасіння своєї душі. Смерть — це не вирішення усіх проблем. Але для Емми — це, можливо, був найкращий вихід. Вона дізналася про фальшиве кохання Леона та Родольфа, вона зрозуміла, що її жорстоко використали і всі надії на прекрасне кохання померли разом з Еммою. «А! Що смерть — дрібниця! — думала вона. — ось засну та й по всьому! «.

Флобер, шкодуючи про занапащену долю, одночасно строго судить свою героїню. Суворість його вироку особливо очевидна в жорстокій картині смерті та похорону мадам Боварі. На відміну від романтичних героїнь, Емма вмирає не від розбитого серця і туги за щастям, що не збулося. Причина її самогубства гранично прозаїчна. Переконавшись у марності спроб дістати гроші для розплати з лихварем, загрозливим їй описом майна, Емма йде в аптеку Оме, щоб викрасти отрута, в якому бачить єдиний порятунок від злиднів і ганьби. Болісна смерть від миш’яку, описана в підкреслено знижених тонах; непристойна пісенька сліпого жебрака за вікном, під звуки якої йде з життя Емма; безглуздий спір, затіяний у труни покійної «атеїстом» Оме і священнослужителем Бурнісьеном; нарешті, сама нудно — прозаїчна картина церковного відспівування і похоронів. Так, Флобер мав усі підстави сказати: «Я вельми жорстоко обійшовся зі своєю героїнею» .

Але автор карає в Еммі не її стражденну душу, а її збочену підсвідомість. І, незважаючи на зовнішню неупередженість, Флобер наче відчуває якусь симпатію до Емми. Автору подобається прагнення жінки до кращого життя, її протест, незадоволення реальним світом. Та Емма була й бунтівної натури. Вона прагне до швидких змін та казкового життя, але біда полягає в тому, що жінка вибрала для себе не того принца. «Їй здавалося, що необхідно знайти певне місце на землі, де зароджується справжнє кохання. Ніби в деяких куточках землі щастя вроджується само собою, подібно до того, як деякі рослини вимагають певного ґрунту й не приймаються ні в якому іншому місці». Вона єдина в романі не може змиритися з оточуючою буденністю. Але трагедія Емми в тому, що вона шукає свої ідеали в іншому, вульгарному та брудному світі.

Емма стала слабкою, вона не змогла побороти печаль, що почала роз'їдати її серце. Емма любила, а любов — це може і сльози, але не смерть. Героїні потрібно було йти до кінця, шукати своє щастя. А може воно було поряд з нею — Шарль, її дочка. Емма шукала якийсь вимріяний образ щастя. Вона любила, а нею просто захоплювалися. А можливо, варто шукати інший варіант — тебе люблять, а ти відчуваєш лише прив’язаність. Але жіноча доля досить складна. Серце жінки хоче любити і бути завжди коханим. Та це буває рідко, і то лише в ідеальному варіанті. Тому необхідно завжди шукати компроміс.

Емма — це спосіб критики світу, який відкинув прагнення жінки до чогось кращого. В кінці роману помирає героїня, згасають й інші учасники драми. Та сила «Пані Боварі» полягає в тому, що особисте питання про незадоволення жінки провінційного лікаря своєю долею переросло в кінці роману широке соціальне питання про потворний зміст життя, що не вартий людини. Флобер сказав одну відому фразу про те, що «моя бідна Боварі цієї самої митті страждає в двадцяти французьких селищах одночасно». І саме за допомогою свого роману Гюстав Флобер подає цим жінкам надію на краще, застерігає їх від ще одного кроку до самотності.

пані боварі флобер роман

Висновки

Незважаючи на те, що друзі радили Флоберу не використовувати для створення сюжету роману події з реального життя, а використати якийсь простий міщанський сюжет. Але письменник не зупинився перед поставленою метою. Він прагнув створити роман, що викриває всю ницість, вульгарність та зашкарублість буржуазного життя. Та саме головне в центрі його роману постає доля нещасної жінки, яка зіткнулась з жорстокістю буденності, об яку розбиваються всі надії.

Саме такою постає в романі головна героїня — Емма Боварі. Зіпсована низькопробними романчиками, дівчина створює в своїй підсвідомості ідеал чоловіка та романтичних стосунків. Флобер

Флобер аж ніяк не прагнув змалювати морально звироднілу істоту: його Емма — єдиний персонаж роману, котрий не може змиритися із замореністю провінціалізму, у неї єдиної є ідеали, які не можуть принести їй жодної практичної користі. Вона керується у своїх вчинках не розрахунком, а почуттями (і це в той час, коли розрахунок, гроші вирішували стосунки людей).

Отже пориви прикрасити своє життя, привести його у відповідність до мрії потерпають поразку. Дійсність перемагає. Життя не відбулося, воно згорає без цілі, без щастя, без надії. Навіть переїзд, вагітність, нові зустрічі нічого не міняють.

Честь, совість, віра, любов, щастя — усе це розпливлося в тумані, потонуло і загубилося в тому вульгарному і затхлому світі, із яким зіткнулася юна, мрійлива, повна сил, енергії і пристрасті романтична душа Емми.

Через думки Емми, Флобер висвітлює становище жінки. Чоловікові доступні всі пристрасті, всі чужі краї, він може «долати всі перешкоди, зазнавати найнеприступніших утіх». А у жінки всюди перепони. Вона опиняється між двох вогнів: своєю тілесною слабкістю та приписами суспільних законів. «Воля її, ніби стримувана тасьмою вуалька на її капелюшку, тріпоче від найменшого вітерця. Жінку вабить якесь бажання і завжди стримує якась умовність» .

Суспільство із своїми примхливими політичними, економічними законами прирікає людину на виснажливе, трагічне існування, на життя подібне смерті. Доля Емми — це доля будь-якої людини, що не може знайти себе серед оточуючого середовища, яка мріє про красу і потопає в брехні.

Викривальна суть роману Флобера переважно стосується краху нафантазованих та книжних ідеалів героїні. В цьому загальнолюдське і позачасове значення твору.

Список використаної літератури

1. Дитькова С. А. «Счастье — обман, поиски которого причиняют все житейские бедствия…» Проблемное изучение романа Г. Флобера. // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України; № 6, 2000. — с.29−34.

2. Зенкін С. М. Работи по французьскій літературі. — Єкатеринбург. Ви-цтво «Урал», 1999. — с.320.

3. Карельський В. Г. Метаморфози Орфея: Бесіди по історії західних літератур. Вип.1. Французька література ХІХ століття. М.: Російський державний гуманітарний університет, 1998 — с. 279.

4. Ковбасенко Ю.І. Гюстав Флобер // Тема, № 2, 2002. — с.61−64.

5. Наливайко Д. С. Роман, що започаткував новітню прозу // Флобер Г. «Пані Боварі». Проста душа. — Харків, 2002, — с.3−18.

6. Наливайко Д. С. Великий майстер художньої прози: Літературний портрет Гюстава Флобера. — К.: Веселка, 2004. — 21с.

7. Пронкевич О. В. Секрет довголіття «нецікавого сюжету» або «Емма Боварі - це я!» // Зарубіжна література, № 9, 1991. — с.17−20.

8. Рибакова О. В. Клітина живої істоти. Флобер «Пані Боварі» // Зарубіжна література, № 5, 1997. — с.24−26.

9. Реізов Б.Г. Історія та теорія літератури. Ви-цтво «Наука». Ленинград, 1986. — с.319.

10. Реізов Б.Г. Творчість Гюстава Флобера. Ви-цтво «Вища школа». Москва, 1955. — с.523.

11. Реізов Б. Г. Французький роман ХІХ століття. Ви-цтво «Вища школа». Москва, 1969. — с.291.

12. Скуратівський В. Перечитуючи Флобера // Всесвіт. — 1971. — № 2. — С.108−113.

13. Соловйова Н. А. Історія зарубіжної літератури ХІХ століття. М.: «Вища школа», 1991. — с.631.

14. Флобер Г. Твори: В 2-х т. Т.1. Пані Боварі; Саламбо: Романи. — К.: Дніпро, 1987. — 587с.