Контрреформація і католицька церква

Контрреформація і католицька церква

Зміст

Вступ

Розділ 1. Контрреформація і католицька церква

Розділ 2. Культура епохи Бароко і Просвітництва Розділ 3. Розвиток освіти, літератури і мистецтва

Розділ 4. Книгодрукування і публіцистика

Висновки Список використаної літератури

Вступ У першій половині XVII століття розорена Польща переживає смугу економічних труднощів; пізніше, особливо в часи короля Станіслава Поня-товського, настає стабілізація. Рівень життя в другій половині століття підвищується, зміцнюється режим селянської феодальної залежності від шляхетства та магнатерії, як поміщицьке, так і селянське господарство повільно поліпшуються і розвиваються.

Впродовж XVIII ст. соціально-політичний лад у Польщі залишається формально без змін порівняно з минулими часами. Всі свої справи шляхта розв’язує на сеймах і сеймиках, керуючись тим же принципом консенсусу, згідно з яким один шляхтич, вигукнувши «nie pozwalam!» («не дозволяю!»), міг зірвати всі рішення і попередні домовленості. З'їзди шляхти демонстрували численність і різно-шерстність цього стану. Один такий з'їзд (1791 р.) тогочасний автор описує в такий спосіб: «число було безмірне: з трьох повітів більше ніж три тисячі шляхти в капотах, кожухах, серм’ягах, в ялових чоботях, постолах, кожен, однак, з шаблею в руках, притяглося до Житомира… Громадилися вози, карети, кочі, брички, візки і численні натовпи кінних і піших виборців, що прибували звідусіль. Зовсім не розумію, як тому всьому вдавалося в Житомирі поміститися». Проте рівноправність вже давно була позірною. Неодноразово якогось шляхтича в кожусі, що гаркнув не до речі або й під чаркою «нє позвалям!», тут же штовхали під боки і веліли замовкнути; бувало, підкупали, а то й погрозами примушували виконувати те, що задумане було партією великого магната чи групи магнатів. Такі групи контролювали політичну ситуацію в країні.

Формально в Речі Посполитій всі шляхтичі однаково підлягали суду, і не існувало жодної подоби спеціальних політичних «таємних канцелярій»: всі справи в столиці підлягали судовій компетенції Великого маршалка, в низових інстанціях — земським та гродським судам. Але, як і раніш, судовий виконавець — возний не міг навіть докликатись до суду небагатого шляхтича, якщо тільки той знаходився під покровительством магната, і не один возний з'їв під загрозою зброї свої судові папери. Правилом були бійки між шляхтичами, наїзди на сусідів, захоплення в полон, навіть у костьолі, і лише в поодиноких випадках вдавалося добитися правди через суд. Бувало, що суд приймав рішення на користь позивача і покладав виконання вироку на нього ж, у разі, якщо він буде спроможний це зробити. Сам вигляд варшавських вулиць демонстрував безсилля держави перед шляхтою. У Варшаві було чимало магнатських палаців і поруч з ними — будинків шляхтичів-клієнтів. Гній і сміття з панських дворів виносилися на вулицю і ніколи, всупереч постановам міської влади, не прибиралися, — все це добро стікало з дощовими водами у Віслу. Міська влада не могла нічого вдіяти не тільки з магнатами, але й з їхніми клієнтами.

Польська держава неспроможна була контролювати власну територію і забезпечити недоторканність власності й особистості навіть упривілейованого стану — шляхти. Що вже казати про селянство, над яким шляхтич здійснював суд і розправу згідно зі своїм розумінням!

Після смерті Яна Собєського (1696 р.) на польському престолі опинилась Саксонська династія — Август II та Август III. За Сасів (саксонців) можна було говорити королям у вічі що завгодно — вони все одно по-польськи не розуміли. Магнатерію влаштовувало те, що королі-Саси інколи на врочистостях з’являлись у польських кунтушах і не порушували принципів «золотої вільності». Коли ж у 30-х роках спалахнув гайдамацький рух, на допомогу було покликано російську армію.

Впливові в середині століття брати Чарториські з повністю полонізованої князівської руської родини очолювали російську партію і, зрештою, привели свого племінника Станіслава Августа Понятовського на королівський престол — за підтримкою і Росії, і Прусії. Король Станіслав Август Понятовський — яскравий приклад освіченого монарха XVIII ст., ініціатора низки реформ, покровителя наук і мистецтв. Зокрема, за Станіслава Августа було заборонено тортури (вперше в Європі), позбавлено місцеву шляхту права виносити смертні вироки. 1773 р. ліквідовано орден єзуїтів, а постановою сейму 1773—1776 pp. створено Едукаційну комісію, яка провела реформу освіти та визначила державну підтримку середній та вищій школі. Ресурси єзуїтів передано ордену піярів та уніатів-василіан. Станіслав Август Понятовський демонстрував орієнтацію космополітично-європейську, кунтуша він не одягнув навіть на коронацію; прагнучи розширити культурні горизонти поляків, він перекладав з англійської, яку прекрасно знав, Шекспіра, — звичайно, на французьку мову.

Діяльність Понятовського, його проросійська орієнтація (Понятовський, колишній посол у Петербурзі, був коханцем Катерини II) сприяла виникненню консервативної, традиціоналістської опозиції, що створила в > Барі 1768 р. конфедерацію. Понятовський не зламав би опору опозиції, якби не російські війська, надіслані Катериною йому на допомогу. Врешті-решт Польща зазнала територіальних втрат у результаті поділу 1772 p., і більша частина її стала автономним королівством у рамках Російської імперії; Галичина відійшла до Австрії.

Поступовий розвал державності на сукупність контрольованих магнатами корпорацій мав згубний вплив на культуру й освіту. Освіченість перестала мати якесь значення для шляхтича, який хотів зробити кар'єру: її забезпечували йому походження, сімейні зв’язки, підтримка впливового вельможі. В часи Понятовського здійснено низку реформ освіти, які радикально покращили її стан. 1765 р. Товариство літераторів починає видавничі ініціативи, 1767 р. закладено Фізико-хімічне товариство. Але через кілька років всі ці починання поступово згасають. З ініціативи короля створюється перший публічний театр (1765 p.), який ставить, щоправда, головним чином водевілі, та й то переважно перекладні, і довго не має власного приміщення, — і все ж це була велика національно-культурна ініціатива, сприйнята суспільством з ентузіазмом.

Проте цим тенденціям не судилося зміцнити польську державність, і попри піднесення культури, економіки й громадського життя Польщу чекало продовження її культурно-політичної історії в рамках іноземної окупації.

Впродовж XVIII ст. Польща залишається досить консервативно-тра-диціоналістською з національного погляду державою. У Варшаві жило багато німців-лютеран, власне, все ремісництво вищої кваліфікації в Польщі тоді залишалось німецьким, причому в часи національних криз німці виявлялися добрими польськими громадянами. Проте тільки за Понятовського починається будівництво лютеранської кірхи, яке велося довго і з великими труднощами: у Варшаві діяли старі мазурські порядки, за якими «дисидентам» (протестантам) заборонялося мати свої храми.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Культура Речі Посполитої в XVII — XVIII ст.»

Об'єкт дослідження — культура Речі Посполитої в XVII — XVIII ст.

Предмет дослідження — особливості, основні напрямки культури Речі Посполитої в XVII — XVIII ст.

Мета дослідження — розглянути особливості культури Речі Посполитої в XVII — XVIII ст.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) вивчити вплив католицької церкви на культуру в XVII — XVIII ст.

2) розглянути культуру епохи Бароко і Просвітництва;

3) проаналізувати розвиток освіти, літератури і мистецтва в XVII — XVIII ст.;

4) дослідити книгодрукування і публіцистику.

Методи дослідження. Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Список використаних джерел включає 20 найменувань.

Розділ 1. Контрреформація і католицька церква Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. Контрреформація (католицька реакція), очолена папством, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства — у 1559 р. було вперше опубліковано «Індекс заборонених книг» .

З дозволу короля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко вдалося перевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же зберігав відданість православ’ю.

У1596 р. в Бресті відбувся собор, який проголосив унію (союз) православної католицької церков. Польський уряд бачив у цьому засіб посилення свого впливу в українському суспільстві. Православні ж єпископи України пішли на цей крок, сподіваючись зміцнити особисту владу, однак по суті було укладено не союз церков, а створено нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за обрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. 3 1596 р. польським урядом визнавалися лише католицькі і греко-католицькі общини, фактично ж більшість приходів залишалася православною.

Всупереч розрахункам польського короля, Папи римського, єзуїтів Брестська унія не спростила, а загострила ситуацію в країні. Вона викликала гарячі суперечки, чітко виявила позиції, активізувала консолідацію українських культурних сил — православної української шляхти, духовенства, міщан, козацтва. Відразу після проголошення унії противники зібралися у будинку князя Острозького і прокляли змову. Розгорілася запекла полеміка між найбільш освіченими священиками — противниками і прихильниками унії, склався особливий жанр — полемічна література. У1620 р. за сприяння гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного православна митрополія з центром у Києві була відновлена. У містах активну діяльність розгорнули братства.

Братства — релігійно-національні організації українських православних міщан. Така організація створювалася навколо парафіяльної церкви, зібрані внески йшли на її матеріальну підтримку, на благодійність. Поступово сфера діяльності братств розширювалася, вони відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного життя, посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв’язанні питання про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали підручники.

Раніше за все братства виникли у Львові, інших містах Галичини. Деякі форми організації братств нагадують середньовічні цехи, окремі риси зближують їх з рухом Реформації, однак загалом можна сказати, що це було самобутнє явище, яке відіграло важливу роль в українському національному суспільно-політичному і культурному житті.

Розділ 2. Культура епохи Бароко і Просвітництва Складність і суперечливість епохи принесли, а собою культуру, яку в історії мистецтва зв’язують зі стилем бароко (італ. barocco — букваль-но дивний, химерний). У мистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного «великого стилю», до приголомшливих ефектів відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою.

Відображаючи складну атмосферу епохи, бароко поєднало у собі, здавалося б, непоєднувані речі: містику, фантастичність, ірраціональність, підвищену експресію і водночас тверезість, раціоналізм, справді бюргерську діловитість. Улюблені сюжети живопису: чудеса і мучеництва: тут присутні яскраво виражені гіперболічність, афектованість, патетика, такі характерні для цього стилю. Ці риси простежуються і у світських сюжетах. У бароковому живописі плями, світлотіньові контрасти переважають над лініями, порушуються принципи поділу простору на плани, прямолінійної перспективи — аби посилити глибинність, створити ілюзію нескінченності.

Поширився парадний, репрезентативний портрет, утвердились як самостійні натюрморт пейзаж, анімалістичні жанри. На зміну почуттю міри й ясності Відродження приходять асиметрія і контрасти, грандіозність, перевантаженість декоративними мотивами.

В архітектурі бароко тяжіння до ансамблю, до організації простору. Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, партери. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення: переважають пластичне, оздоблення з тривожною грою тіні і світла, парадні інтер'єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, які створюють ілюзію розверзнутих склепінь.

Раннє бароко не створило нових типів палаців, вілл, церков, але надало їм різних декоративних елементів. Інтер'єри ренесансних палаццо перетворилися на анфіладу пишних покоїв, багато уваги майстри бароко приділяли внутрішньому двору, палацовому саду. Гроти, балюстради, скульптури, фонтани прикрасили парки, декоративний ефект посилився і розташуванням усього ансамблю терасами на крутих схилах.

У період зрілого бароко (з другої третини XVII ст.) палаццо оформляються ще пишніше — і щодо головного фасаду, і ще більше з садового боку. Бічні крила будинку висуваються й утворюють курдонер (почесний двір).

У храмовій архітектурі зрілого бароко спостерігаються надзвичайна пишність, мальовничість фасаду, але й інтер'єр церкви як місця театралізованого обряду католицької служби становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва (а з появою органа додається і музика). Скульптура тісно пов’язана з архітектурою, у бароко часом не можна відокремити роботу архітектора від роботи скульптора.

В архітектурі Речі Посполитої переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові). Вигляд міст змінювався у зв’язку з тим, що поряд з дерев’яними спорудами все більше створюється кам’яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором.

У XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження.

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію «просвіченого абсолютизму». Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Дж. Локка і Ш. Монтеськ'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з’являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав І.Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти.

Розділ 3. Розвиток освіти, літератури і мистецтва просвітництво контрреформація річ посполита Освіта. Культура в ХVІІ - ХVІІІ ст. розвивалася в умовах польської експансії, зіткнення католицької і православної церков. Кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним тином навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу.

Замойську академію — світський навчальний заклад у м. Замості (тепер Замосць, Польща) заснував 1594 р. державний військовий діяч українського походження Ян Замойський. Академія призначалася для польської та української шляхетської молоді. Тут викладали польське і римське право, фізику, математику, медицину, філософію, логіку, метафізику, риторику. Перший ректор академії видатний польсько-український поет Шимон Шимонович (Симон Симонід) 1594 р. на власні кошти відкрив друкарню, бібліотеку й архів. Академія мала велике значення для розвитку освіти на польських та українських землях. Серед вихованців Замойської академії — ректор Київської братської школи, поет, філософ Касіян Сакович, церковний діяч і письменник Сильвестр Косов, ректор Києво-Могилянської колегії Ісайя Трофимович-Козловський, поет Григорій Бутович та ін.

В ХVІІ ст. з’явилися єзуїтські колегіуми — по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування католицизму. Ці учбові заклади виконували функцію окатоличування і ополячення українського населення.

Незважаючи на те, що більшість представників української еліти орієнтувалася, як вже говорилося, на чужу культуру і мову, знайшлися — все ж патріотично настроєні багаті феодали, які виступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським.

На початок XVIII ст. в країні нараховувалися сотні шкіл. В Європі в цей час формуються два по суті протилежних підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчанням, постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили відображення і в Речі Посполитій, що відбилося в ході конкурентної боротьби православних та єзуїтських шкіл, Про напруженість боротьби свідчать приклади закриття ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Острозький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум. Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 р. уряд відкрив тут університет.

В 1676 році митрополит Кипріян II звернувся до Апостольської Столиці з проханням допомогти в справі заснування семінарії для підготови духовенства. Була заснована семінарія у Вільні, але ситуації це не направило. Трагедія українського населення під польською, владою була в тому, що вища верства, шляхта — дедалі більше спольщувалася, а разом з тим занепадали та зникали братські школи. Народні маси залишалися без проводу. Брак шкіл для загалу, неосвіченість народніх мас були ще довго причиною того, що там не створилась українська інтелігенція. Чернечі чини не могли виконати того, що могло й мусіло виконати біле духовенство. Тому митрополит Ата-насій Шептицький дбав передусім про те, щоб виховати із священиків освічену, здисципліновану інтелігентну верству.

Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було всього лише 20 місць для українців, з того числа 16 — для світських людей.

Більше значення мали заходи о. Василіян. Б Умані 1765 року засновано манастир, а при ньому школу, в якій навчалося до 400 учнів. Цей манастир і школа були знищені під час Коліївщини.

Література. Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник «Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову «для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого» .

Поряд з перекладною літературою з’являються оригінальні твори. У XVI ст. відмічається розквіт епосу — створюються думи, балади, історичні пісні. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка» та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ’ю.

Одним із зачинателів польської гуманістичної поезії вважається Павло Русин з Кросна. Видатним діячем східнослов'янської культури доби Відродження був Станіслав Оріховський-Роксолан. Вони писали твори латинською мовою, що було традиційним для польської гуманістичної літератури.

Станіслав Оріховський пошуки ренесансного ідеалу людини пов’язував із шляхетним станом. У працях «Напучення королю польському Сигізмунду-Августу», «Хрещення русинів», «Розрив з Римом», він досить послідовно виступав проти папського абсолютизму. Трактати «Діалог, або Розмова щодо екзекуції Польської Корони», «Політія Королівства Польського» засвідчили переорієнтацію політичних поглядів письменника (визнання ним вищості духовної влади над світською) і водночас показали сталість його гуманістичних переконань.

Польський поет Я. Кохановський (1530—1584) утверджував гуманістичні ідеї слов’янської єдності, підкреслював працелюбність, високі моральні якості народу. Польські письменники-гуманісти М. Рей (1505—1569) та Ф. Моджевський (1503—1572) виступали проти свавілля шляхти. Їх твори мали яскраво виражене антипапське спрямування. Як і польські гуманісти, гостро критикував католицизм видатний український полеміст-сатирик Іван Вишенський. Він послідовно виступав проти полонізації та окатоличення українського народу. Творчість Івана Вишенського посідає чільне місце в історії українсько-польських літературних зв’язків.

Українська історія, культура, фольклор мали велике значення для творчості польських письменників XVI—XVII ст., таких, як С. Кльонович, Ш. Шимонович, брати Симеон і Юзеф Зиморовичі, Я. Кохановський, М. Рей та ін. С. Кльоновича захоплює краса української землі. В його поемі «Роксоланія» (1584) уперше поетичною мовою описані міста України, що «гідні муз» — Львів, Київ, Кам’янець, Луцьк, Сокаль, Перемишль, Дрогобич, Холм та ін. Поет використовує українські народні легенди, перекази, розповідає про звичаї українців.

Помітним явищем у давній українській і польській ліриці стала збірка «Роксоланки, або Руські панни» (1654) С. Зиморовича. У творчості Ю. Зиморовича відображені подвиги запорожців (поема «Пам'ятка турецької війни», 1623), побут українського села (цикл віршів «Селянки нові руські», 1663),

Взаємопроникнення національних елементів культури спостерігається у літературі та мистецтві України й Польщі періоду бароко та пізнішої доби — Просвітництва, До української народної творчості звертався польський фольклорист В. Залеський (1799—1849). Він видав у Львові латинським, шрифтом збірку «Пісні польські та українські галицького люду» (1833) з додатком нот 160 народних мелодій, інструментованих польським композитором К. Ліпінським, До збірки увійшли українські. пісні, зібрані В. Залеським, а також фольклорні матеріали, написані діячами «Руської трійці» М. Шашкевичем, І. Білинським.

Сплеск літературного процесу в країні був пов’язаний з Брестською церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос» (грец, — «плач» — плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у «Палінодії» («книга оборони»), Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

У XVIІ-XVIIІ ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов’язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасній традиції. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовкість, метафора. Все це додає поезії XVIІ-XVІII ст. дещо наївного, невитонченого характеру.

У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася натри форми: містерія — таїнство спокутування гріхів людей. Ісусом Христом; міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький — драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський — «Воскресіння мертвих» .

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з’явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу — формування козацтва, Визвольну війну 1648−1657 р. та ін.

Мистецтво. У ХVІІ ст. на Волині жив український живописець Андрій. Він очолював роботи з розпису замкової каплиці св. Трійці у Любліні (Польща). Під фрескою із зображенням Христа — дата 1618 і підпис майстра. У XVII ст. у м. Жонкві (тепер Львівської області) працював український художник Войцех, який 1686 р. виконав портрети родини короля Яна Собеського. Натомість польський живописець Я. Машковський (1733—І865) деякий час жив на Волині, а в 1835—1844 pp. викладав малюнок у школі при Львівському університеті.

До української проблематики зверталися польські художники кінця XVII—початку XVІІІ ст. Ж. Норблін (1645—1735), М. Стахович, (1668—1735), С. Орловський (1677—1732).

Розділ 4. Книгодрукування і публіцистика Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвитку книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовам и активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

У кінці XV — на початку XVI ст. перші книги церковнослов’янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові. Поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий «Апостол» (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К. Острозького, — одного з тих, хто зберіг відданість православ’ю, — переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К. Острозького здійснювався грандіозний проект — готувалося до друку перше у слов’янському світі повне видання Біблії церковнослов’янською мовою.

Друкарська справа отримала розвиток по всій країні. Вже в першій половині XVII ст. нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів. Активно займалися організацією типографій братства. Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. На середину XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М. Смотрицький (1619 p.), M. Ломоносов. назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

Висновки Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем культурології - особливості культури Речі Посполитої в XVII — XVIII ст. Вивчення та аналіз низки літературних джерел, спостереження за практикою в школі дали змогу зробити такі висновки і узагальнення:

Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. Контрреформація (католицька реакція), очолена папством, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства — у 1559 р. було вперше опубліковано «Індекс заборонених книг» .

З дозволу короля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко вдалося перевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же зберігав відданість православ’ю.

Поступовий розвал державності на сукупність контрольованих магнатами корпорацій мав згубний вплив на культуру й освіту. Освіченість перестала мати якесь значення для шляхтича, який хотів зробити кар'єру: її забезпечували йому походження, сімейні зв’язки, підтримка впливового вельможі. В часи Понятовського здійснено низку реформ освіти, які радикально покращили її стан. 1765 р. Товариство літераторів починає видавничі ініціативи, 1767 р. закладено Фізико-хімічне товариство. Але через кілька років всі ці починання поступово згасають. З ініціативи короля створюється перший публічний театр (1765 p.), який ставить, щоправда, головним чином водевілі, та й то переважно перекладні, і довго не має власного приміщення, — і все ж це була велика національно-культурна ініціатива, сприйнята суспільством з ентузіазмом.

Замойську академію — світський навчальний заклад у м. Замості (тепер Замосць, Польща) заснував 1594 р. державний військовий діяч українського походження Ян Замойський. Академія призначалася для польської та української шляхетської молоді. Тут викладали польське і римське право, фізику, математику, медицину, філософію, логіку, метафізику, риторику.

Польський поет Я. Кохановський (1530—1584) утверджував гуманістичні ідеї слов’янської єдності, підкреслював працелюбність, високі моральні якості народу. Польські письменники-гуманісти М. Рей (1505—1569) та Ф. Моджевський (1503—1572) виступали проти свавілля шляхти. Їх твори мали яскраво виражене антипапське спрямування.

Одним із зачинателів польської гуманістичної поезії вважається Павло Русин з Кросна. Видатним діячем східнослов'янської культури доби Відродження був Станіслав Оріховський-Роксолан. Вони писали твори латинською мовою, що було традиційним для польської гуманістичної літератури.

У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий «Апостол» (збірник описів життя святих).

Список використаної літератури

1. Бобахо В. А., Левкова С. И. Культурология. — М, 2000.

2. Бокань В. Культурологія. — К., 2000.

3. Історія світової культури / Керів. авт. кол. Л.Левчук. — К., 1999.

4. Культурологія: теорія та історія культури. Навчальний посібник / За ред. І.І.Тюрменко, О. Д. Горбула. — К., 2004.

5. Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації. — К., 2000.

6. Світова художня культура / О. Щолокова, ін. — К., 2004.

7. Українська та зарубіжна культура / За ред. М.Заковича. — К., 2000.

8. Шевнюк О. Культурологія. — К., 2004.