Втiлення в образi Марусi Чурай моральної краси й таланту українського народу (I варiант)

Втiлення в образi Марусi Чурай моральної краси й таланту українського народу (I варiант) Коли душа моя торкається загадкових сторiнок минулого i воно довiрливо розкриває свої таємницi, менi здається, що я вже була там у якомусь своєму минулому життi. От i зараз, прочитавши роман Лiни Костенко, я вiдчуваю знайомий щем у серцi. Якiсь затуманенi спогади напливають здалеку, переповнюють уяву i бентежать душу вiдчуттям причетностi до тих подiй. Здається, нiби все це було зi мною: спопеляюче кохання й безсмертна пiсня, чорна зрада й хистка шибениця, розтерзана Україна й золотоверхий Київ… А може, я, українка з дiда-прадiда, є маленькою часткою тiєї великої душi народу, яка причастилась колись високою пiснею легендарної спiвачки Марусi Чурай? Нi, не цiєї митi, а з самого народження вона увiйшла в моє серце тремтливим дотиком до великих святинь людського духу — Краси й Любовi.

У Лiни Костенко це вiдчуття спорiдненостi з її героїнею ще гострiше й вагомiше. Iнодi менi здається, що саме в словi нашої видатної поетеси душа Марусi Чурай воскресла, щоб нести людям свiтло прозрiння. Дивовижна iсторiя життя дiвчини з легенди так тiсно переплiтається з долею України, що я сприймаю їх як одне цiле. Сучасники Марусi теж розумiли її високу мiсiю на цiй землi.

Ця дiвчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пiсня. Це — душа, ;

говорить той, хто бачить глибше за iнших, тому що любить. Як жаль, що щире почуття Iвана Iскри лишається нероздiленим! Невже Маруся прогледiла рiвну собi душу? Чому кохання спалахнуло там, де воно наперед було приреченим? Адже Грицевi, який «ходив ногами по землi», не дано було дотягнутися до тiєї ясної зiрки, що височiла в якомусь iншому вимiрi, недосяжно далекому вiд нього. Хто знає таємницю народження Любовi?.. Вона заслiплює наймудрiше серце нестримним покликом людської природи, примарними обiцянками щастя. То Бог на небi вершить нашi долi, посилаючи нелегкi випробування праведним душам. I Марусина душа таки прозрiла, та якою цiною!

Нестерпний бiль пекучого прозрiння!

Яка мене обплутала мана?

Чи вiн менi, чи я йому — нерiвня.

Нерiвня душ — це гiрше, нiж майна!

Зраджена дiвчина вже не може вiдродитися з попелу свого кохання. Так i наша Україна, кинута рiдними дiтьми на поталу вороговi, втрачає опору духу, впадаючи в глибоку депресiю. А як красиво починалась її доля! Яких пiсень вона надарувала свiтовi, яку мову виплекала своїм талантом! Втрата свободи лягла на душу важкою нiмотою слiв. З чого тепер складеться пiсня, звiдки черпати натхнення? Квiтучий край перетворився на пустку, руїну. Така ж пустота в обвугленому серцi Марусi Чурай:

Так i живу, без голосу, нiма.

Пiсень немає - i мене нема.

Чи могло б життя дiвчини скластись iнакше? I вже уява малює iншу, щасливу кiнцiвку цiєї iсторiї. Та я розумiю оманливiсть тих фантазiй. Не могла Маруся втiшитися родинним щастям, бо злет її душi занадто високий для приземлених житейських радощiв. А головне, доля справжнього митця завжди зливається з долею його народу. Це розумiє й сама дiвчина:

Красива я була, правда?

Схожа на свою матiр.

Смiлива я була, правда?

Схожа на свого батька.

Спiвуча я була, правда?

Схожа на свiй народ.

Маруся — гiдна дочка своєї матерi України, такої ж красивої, гордої, талановитої, такої ж довiрливої, щирої й беззахисної. Її пiснi йдуть помiж люди, викликаючи зустрiчний порух душi. Вони пiдносять дух козацького вiйська, в них знаходять розраду закоханi дiвочi серця. Їх високо цiнує сам Богдан Хмельницький, який не допускає страти спiвачки, бо розумiє, що це нацiональний скарб українського народу. Якi перлини могли б народитися у Марусиному серцi, якби темна зрада не перетнула в ньому своєї чорної межi! Покiрно йде дiвчина назустрiч своєму згасанню, назустрiч долi, бо струни душi урвалися, а пiснi перейшли в безсмертя:

— Скажи, зозуле, скiльки менi жити? ;

Кує зозуля. Цiлий день кує…

Коротким спалахом промайнуло це яскраве життя, а який зоряний слiд лишило по собi! Тi пiснi й досi причаровують людськi душi вiчним покликом краси й любовi. Маруся Чурай нагадує менi разом i чарiвну Лесину Мавку, яка мала в серцi «те, що не вмирає», i володаря народних дум Великого Кобзаря, який проклав нашiй нацiї шлях до безсмертя. Легендарна спiвачка втiлює могутнiй духовний потенцiал українського народу, велич i красу його невмирущої душi.