Соціальна політика в Україні: основні напрями та протиріччя

Зміст

• Вступ 2
• 1. Теоретичні засади соціальної політики. 3
• 1.1 Сутність та структура соціальної політики. 3
• 1.2 Основні цілі, напрями та пріоритети соціальної політики 5
• 1.3 Основні завдання та показники соціальної політики 9
• 2. Соціальна політика України 15
• 2.1 Особливості соціальної політики в Україні 15
• 2.2 Сучасні напрями та перспективи розвитку соціальної політики в Україні 19
• 2.3 Проблеми соціальної політики в Україні. 23
• 3. Витрати на соціальне забезпечення та шляхи удосконалення соціальної політики. 26
• Висновок 31
• Список використаної літератури 32

Вступ

Соціальна політика — це комплекс соціально-економічних заходів держави та місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін.

Стабілізація економічного розвитку неможлива без формування соціальне благополучного суспільства. Поєднання проблем розвитку ринкових відносин з посиленням уваги до соціальних питань створює необхідні передумови для економічного оздоровлення, стабільного становища людини впродовж усієї трудової діяльності й після її завершення. Зрештою економічне зростання і підвищення народного добробуту — взаємопов'язані процеси.

1. Теоретичні засади соціальної політики

1.1 Сутність та структура соціальної політики

Соціальна політика — це діяльність владних структур, інших суб'єктів соціально-політичного життя, що знаходить свій вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, у здійсненні заходів для задоволення матеріальних і духовних потреб його членів та в регулюванні процесів соціальної диференціації суспільства. Основною метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги, стабільності, цілісності й динамізму.

Ефективна соціальна політика в суспільстві перебуває у нерозривному зв’язку з процесами всебічної демократизації політичної системи. гласність та вільне виявлення думок представників усіх груп і верств суспільства з питань соціальної та економічної політики є важливим засобом «зворотного зв’язку» органів управління з масами, надійним захисним механізмом суспільства від різного роду виявів волюнтаризму й суб'єктивізму в соціальній політиці. Добре налагоджений народний контроль над реалізацією соціальної політики — це, по суті, єдине ефективне знаряддя боротьби з корумпованістю посадових осіб та порушенням законів. У разі необхідності для вирішення особливо гострих і масштабних соціальних проблем можна використати й всенародні референдуми.

При визначенні поняття соціальної політики на перше місце необхідно ставити не інтереси різних соціальних чи демографічних груп та їх узгодження, а людину, як основну складову будь-якої суспільної групи, а на меті діяльності держави та суспільних інститутів ставити задоволення її життєвих потреб за неодмінної умови дотримання громадянських прав і свобод людини.

Поняття «соціальної політики» не має усталеного академічного визначення. Різні дослідники в своїх означеннях виходять з різних поглядів на зміст та цілі того, що називають соціальною політикою. Наведемо відомі підходи до проблеми встановлення дефініції «соціальної політики» .

Перший підхід полягає в ототожненні соціального та суспільного, тому за цим підходом соціальна політика — це суспільні дії щодо вирішення загальносуспільних проблем. Її мета — досягнення цілей всього суспільства. Зрозуміло, що при такому підході особисті проблеми людини, приміром, — втрата роботи, хвороба, похилий вік тощо, — залишаються на другому плані.

Другій підхід виходить з необхідності вирішення, перш за все, питань захисту соціально вразливих та потенційно небезпечних верств населення через систему державних допомог та доброчинної діяльності. Такий підхід обмежує активність державних та громадських інститутів лише частиною суспільства.

Третій — має на меті пом’якшення негативних наслідків індивідуальної та соціальної нерівності через систему перерозподільних заходів. В основу частіше за інше покладається податкова політика направлена на вирівнювання диференціації прибутків.

Четвертий — покладення в основу діяльності принципів соціальної справедливості та соціального партнерства як основних цінностей сучасного громадянського суспільства.

П’ятий — виходить з необхідності регулювання, перш за все, соціально-трудових відносин, тобто відносин праці та капіталу, найманих працівників та роботодавців, а всі інші соціальні заходи будуються на цій основі.

Як бачимо, кожен з цих підходів має раціональне начало, хоча й не позбавлений деяких, вказаних вище, обмежень. Соціальна політика розвинених держав тією чи іншою мірою використовує усі ці підходи.

Соціальну політику можна розглядати як особливий напрямок діяльності суб'єктів соціально-політичного життя, спрямований на забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів, на реалізацію життєво важливих соціальних потреб і інтересів людей та соціальних спільнот .

Активна соціальна політика, що проводиться державними органами та установами, має охоплювати всі аспекти соціального життя, усі сектори соціальної сфери. Ця обставина зумовлює й головні завдання у сфері державного регулювання та контролювання соціальної політики: надання пріоритетного значення соціальній орієнтації економіки, регулювання всієї системи соціальних та етнонаціональних відносин на засаді оптимального взаємозв'язку особистих, групових і загальнодержавних інтересів; своєчасне виявлення й розв’язання соціальних суперечностей та конфліктів; сприяння формуванню таких суспільних умов, які б позитивно впливали на розвиток соціальної структури суспільства з урахуванням потреб виробництва, науково-технічного, соціального й духовного прогресу, здійснення необхідних заходів для оздоровлення соціально-морального клімату в країні; створення дійових соціальних стимулів для високопродуктивної і якісної праці; дотримання в суспільстві (з урахуванням його об'єктивних можливостей) принципу соціальної справедливості, що є нагальною потребою внаслідок небаченого досі соціального і майнового розшарування населення України за тривалої економічної кризи. Вирішення цих проблем і має визначати основний зміст соціальної політики в Україні.

1.2 Основні цілі, напрями та пріоритети соціальної політики

Успіх економічних реформ у кризовій ситуації перехідного періоду залежатиме від проведення ефективної соціальної політики. Адже без поліпшення рівня життя людей неможливо сформувати масову і, головне, надійну соціальну базу розвитку економіки на шляхах ринкових реформ. Соціальна політика держави має носити активний характер, не зводитись тільки до заходів соціального захисту за рахунок бюджетних коштів. Держава має сприяти розширенню кола осіб, здатних до особистої відповідальності за результати власних економічних дій, тобто, іншими словами, — сприяти зменшенню кількості соціальних груп, які потребують зовнішньої опіки.

Державна соціальна політика не повинна виходити за межі, пов’язані з наданням допомоги тільки тим, хто її дійсно потребує. Людям завжди жилось краще, коли вони більше покладались на себе і ринок, ніж на державу. На це вказує досвід багатьох країн, що зуміли значно підняти планку народного добробуту саме тоді, коли починали проводити політику, спрямовану на активізацію ринкових сил і звільнення держави від економічно необґрунтованих соціальних функцій.

Основні напрямки соціального захисту людини. Система соціального захисту найменш забезпечених громадян і верств населення має кілька напрямків. Так, важливим елементом цієї системи є державна соціальна допомога, яка включає грошову допомогу малозабезпеченим, непрацездатним громадянам і сім'ям з дітьми, безробітним, біженцям, інвалідам, а також допомогу по догляду за дітьми і багатодітним сім'ям. Натуральна допомога може надаватися у вигляді талонів на безплатне харчування, пільг в оплаті комунальних і транспортних послуг, безплатних продуктових наборів, безплатного шкільного харчування, безплатних ліків тощо. За рахунок державного та регіонального бюджетів утримується мережа соціально-культурних установ для громадян, які не мають можливості користуватися послугами соціально-культурної сфери на комерційній або страховій основі.

Важливе значення має система пенсійного забезпечення громадян. Проблема пенсіонерів, особливо в умовах постаріння населення, — одна з найгостріших у рамках соціальної безпеки і захисту людини. Кількість пенсіонерів в Україні зростає із року в рік. У результаті збільшується фінансовий тягар на всю національну економіку, адже на виплату пенсій державі доводиться постійно витрачати все більше коштів.

Розмір пенсії не може бути меншим мінімального прожиткового рівня. Величина пенсії повинна враховувати вартісну оцінку трудового вкладу пенсіонера за роки його роботи (йдеться про стаж роботи, середній заробіток тощо). Для підвищення розміру пенсій разом з державною пенсійною системою необхідно створювати пенсійні фонди, в тому числі й на страховій основі. Людина, відраховуючи частину свого заробітку в пенсійний фонд сьогодні, коли вона може своїми силами заробляти великі доходи, отримує можливість у старості одержувати підвищену пенсію.

Важливий елемент соціальної політики держави — індексація грошових доходів населення залежно від підвищення індексу споживчих цін, тобто захист доходів людей від інфляційного зростання цін.

Недоліки як прямої, так і непрямої індексації доходів відомі. Так, індексація має інфлятогенний характер; вона сприяє формуванню стійких інфляційних очікувань, перекручує структуру доходів, необгрунтоване зменшуючи їх реально зароблену частку, і тим самим послаблює стимули до праці. Ось чому механізм індексації грошових доходів піддається критиці з боку багатьох економістів. Світовий досвід індексування грошових доходів населення переконує в тому, що цим заходом соціального захисту слід користуватися з великою обережністю.

Якщо держава вирішили все ж таки проводити індексацію доходів, то вона (індексація) повинна бути неповною. Для стримування інфляції, як свідчить практика, розмір індексаційних виплат не повинен перевищувати 70−80 відсотків від загального зростання цін.

Мабуть, найскладнішою проблемою при реалізації соціальної політики є оптимізація співвідношення масштабів соціальної державної допомоги населенню і розмірів доходів, які воно отримує.

У ринковій економіці не варто перебільшувати роль державних соціальних програм (суспільних фондів споживання). Розширення суспільних фондів споживання знижує стимулюючу роль доходів, так як із кола засобів життєзабезпечення, які можна було б придбати за гроші, випадають важливі соціальні блага і послуги. Державна система соціального захисту повинна відігравати підпорядковану роль і мати адресний характер, тобто стосуватися переважно особливо неімущих верств, непрацездатної частини населення.

Проблема оптимального поєднання державної соціальної політики і ринкових стимулів до праці і виробничої діяльності є ключовою для всіх економічних концепцій добробуту. Державний патерналізм, який ховається за мімікрією рівності і справедливості, на ділі негативно впливає на розвиток економічних відносин, призводить до падіння економічної активності. У кінцевому підсумку (і це загальновідомий факт) розміри соціального захисту малоімущих верств населення визначаються ефективністю господарської діяльності працюючих, дієвістю матеріальних стимулів до праці і економічної діяльності.

Соціальна політика в умовах здійснення антикризових заходів спрямовується на недопущення подальшого зубожіння населення, забезпечення фізіологічного мінімуму споживання для найменш захищених груп, збереження соціальної рівноваги в суспільстві.

Основні завдання та пріоритети в соціальній політиці:

1. Проведення економічних реформ, які були б тісно пов’язані з твердими соціальними гарантіями для робітників, селян, інтелігенції, підприємців.

2. Докорінна реструктуризація всієї системи соціальної Інфраструктури суспільства та недопущення руйнації нинішніх соціальних надбань.

3. Створення працездатним особам умов для отримання роботи у відповідності з рівнем кваліфікації. ефективної 1 якісної праці, справедливого заробітку, підвищення кваліфікації, зміни професії, оздоровлення 1 відпочинку.

Невідкладне здійснення глибокого реформування заробітної плати, поклавши в основу вартість життя, рівень кваліфікації, соціальні гарантії,

На кризовому етапі застосувати лімітування фонду заробітної плати в залежності від обсягів виробництва, коригованих на Індекс цін Із врахуванням граничного рівня рентабельності. Зміцнювати служби зайнятості, налагодити систему перекваліфікації з врахуванням насамперед структурного безробіття, запровадити систему матеріальної підтримки безробітних з гнучкими термінами допомоги у розмірах не нижче фізіологічного мінімуму.

4. З метою зупинення тенденції до вимирання нації забезпечити підтримку сімей з дітьми. В кризовий період адресну допомогу спрямувати сім'ям. де доходи на кожного члена не сягають фізіологічного мінімуму.

5. Створити юнакам і дівчатам рівні стартові можливості для отримання безплатної якісної освіти і кваліфікації та ефективного працевлаштування.

Встановити розмір державних стипендій в залежності від середнього доходу сім'ї або особистого де-коду студента. Передбачається введення системи пільгового кредитування молоді для здобуття фаху та перекваліфікації, пільгового кредитування та мінімального оподаткування молодіжного підприємництва.

6. Соціальний захист Інвалідів та пенсіонерів передбачається забезпечити шляхом приведення мінімальних розмірів пенсій у відповідність з розмірами фізіологічного мінімуму споживання: всі дотації пенсіонерам 1 інвалідам доцільно спрямувати у вигляді грошової допомоги безпосередньо конкретним особам: ввести поряд з державним соціальним забезпеченням пенсійне страхування.

1.3 Основні завдання та показники соціальної політики

Соціальна політика має бути адекватною стану економіки, сприяти виходу з кризи, забезпечити дотримання мінімально необхідних стандартів життєвого рівня населення. Водночас заходи соціальної політики спрямовуються на збереження та відтворення трудового потенціалу народу, утвердження необхідної мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю.

Для реального втілення в життя цих складових соціальної політики потрібна реалізація таких завдань:

— утворення необхідних умов для поліпшення кожним трудівником свого добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності; заходи щодо нарощування фонду споживання, стимулювання ефективного платоспроможного попиту;

— перехід від чинної моделі організації заробітної плати, що зорієнтована на низьку ціну робочої сили і високу частину безкоштовних соціальних послуг до нової моделі, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг. Це дає змогу суттєво збільшити частку заробітної плати в структурі суспільного доходу, зрівняти її обсяги з реальним масштабом цін, істотно зменшити тиск соціальних витрат на бюджет держави; суттєве зростання ціни робочої сили матиме важливе значення з погляду її захисту в процесі входження країни у світовий економічний простір;

— відновлення регулюючої функції мінімальної заробітної плати, яка не може бути нижча за офіційно встановлену межу малозабезпеченості, з поступовим підвищенням мінімальної заробітної плати до 60% від середньої заробітної плати в народному господарстві. Це стосується й мінімального рівня погодинної оплати, удосконалення всієї системи й механізму визначення оплати праці у виробничих та невиробничих галузях економіки. Відповідно до конкретної економічної ситуації в країні має діяти механізм індексації розміру мінімальної заробітної плати;

— забезпечення прогресивних змін у співвідношенні між тарифною та надтарифною частинами оплати праці. Треба передбачити підвищення частки тарифу в середній заробітній платі від теперішнього критичного рівня (15—25%) до оптимальних розмірів (70—80%). Це сприятиме підвищенню продуктивності праці і забезпечуватиме оптимальну, обгрунтовану міжгалузеву, міжкваліфікаційну, міжпосадову диференціацію заробітної плати;

— нагромадження необхідних фінансових ресурсів для здійснення відповідної допомоги по безробіттю, для збереження робочих місць у процесі роздержавлення та приватизації, стимулювання розвитку малих підприємств та індивідуальної трудової діяльності, запровадження системи громадських робіт, фахової перепідготовки осіб, що втратили роботу, для виконання програми захисту малозабезпечених багатодітних і неповних сімей, непрацюючих пенсіонерів, інвалідів, із щомісячним індексуванням грошових виплат зазначеним категоріям населення відповідно до фактичних темпів інфляції;

— відшкодування витрат на оплату житла з урахуванням матеріального розшарування населення у зв’язку з лібералізацією квартирної плати та комунальних платежів;

Показниками результативності соціальної політики є рівень і якість життя населення. Під рівнем життя населення слід розуміти міру задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, яку забезпечує сукупність матеріальних і соціальних умов життя. Основними елементами рівня життя є: рівень і структура споживання матеріальних благ (продуктів харчування та непродовольчих товарів); рівень споживання послуг установ побутового обслуговування, охорони здоров’я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури; рівень забезпечення житлом.

Для оцінки рівня життя населення використовуються такі показники: прожитковий мінімум; величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна величина «споживчого кошика» продуктів харчування; межа малозабезпеченості; мінімальна заробітна плата та мінімальна пенсія тощо.

Соціальний захист населення слід розглядати як систему законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій.

Першочерговим є питання забезпечення зайнятості працездатного населення. Щодо цього держава має такі обов’язки:

надати робочі місця всім, хто бажає працювати;

забезпечити матеріальну допомогу для переселення в інші місця;

уживати спеціальних заходів захисту і матеріальної підтримки звільнених у результаті конверсії;

виплачувати стипендії за час перепідготовки та грошову допомогу по безробіттю, гарантувати збереження безперервного та спеціального стажу в цей період;

організувати розгалужену державну службу зайнятості;

надавати пільги підприємствам, які створюють нові робочі місця.

Реалізація соціальної політики та розбудова соціальної сфери згідно з пріоритетами національного, суспільного, культурного й духовного відродження зумовлює необхідність державного регулювання розвитку соціальної сфери та рівня життя населення.

У зв’язку з процесами роздержавлення і приватизації уряд та інші державні структури повинні регулювати виробництво дефіцитних товарів та послуг і не тільки не допускати згортання цього виробництва, а й сприяти його збільшенню. З цією метою і проводиться структурна перебудова економіки, здійснюється конверсія оборонних галузей, їх переорієнтація на створення сучасних технологій, на переоснащення виробництва, а також на безпосередній випуск товарів за запитами споживачів, особливо, коли він технологічно можливий без докорінної капіталомісткої модернізації виробництва.

Усі важелі державного регулювання потрібно застосувати, щоб найближчим часом вийти з продовольчої кризи, задовольнити передусім власні потреби в продуктах харчування. Якщо вміло виділити зони виробництва екологічно чистих продуктів харчування, налагодити глибоку переробку сільськогосподарської сировини, запровадити сучасні методи товарного пакування харчових продуктів, то наші продукти будуть конкурентоспроможними. Отже, держава повинна допомогти промисловості докорінно реконструювати й модернізувати переробні підприємства, створити нові заводи й цехи із сучасною технологією в місцях виробництва сільськогосподарської сировини.

Метою державного регулювання є також розбудова національної системи соціального захисту населення в період формування ринкової економіки з допомогою створення правової і нормативної бази, опрацювання механізмів захисту та державних гарантій, виходячи з реальних можливостей економіки. Засадними в системі соціального захисту мають стати такі принципи: поширення захисту на осіб, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних громадян, диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від міри їх економічної самостійності, працездатності, можливості підвищення добробуту власними силами; перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами; визначення рівня соціальних гарантій на підставі системи соціальних нормативів; відповідність форм соціального захисту рівню розвитку ринкових відносин в економіці.

У процесі формування ринкової економіки на державу покладається обов’язок розбудови соціальної інфраструктури, яка створює можливості для соціального обслуговування населення, забезпечує економію суспільної праці, збільшує фонд вільного часу людей, поліпшує використання бюджету сім'ї, узгоджує доходи з попитом населення, забезпечує комфортність навколишнього середовища.

Кризовий стан економіки України потребує активнішої політики щодо заходів із соціальної підтримки населення насамперед пенсіонерів, малозабезпечених непрацездатних громадян і їхніх сімей, а також удосконалення системи оплати праці. Без цього всі позитивні результати ринкових реформ і стабілізації виробництва будуть зведені нанівець постійним зростанням соціального напруження в суспільстві.

Такими заходами є прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захист населення; розробка соціальних прогнозів; розробка показників соціального захисту і рівня життя в державних індикативних планах та способів їх досягнення; запровадження системи фіксованих цін на певні товари та послуги населенню; коригування рівня процентних ставок на вклади населення.

На макрорівні функції державного регулювання рівня життя й соціального захисту населення здійснюють Міністерство економіки, Міністерство праці і соціальної політики.

Через недосконалість ринкових механізмів основною формою державного регулювання є планові прогнози рівня життя населення.

2. Соціальна політика України

2.1 Особливості соціальної політики в Україні

Модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах.

Соціальні амортизатори — це механізми соціального захисту.

Підвищення ролі соціальних амортизаторів має місце на етапах:

· системної, соціально-економічної трансформації;

· структурної перебудови;

· виходу на новий щабель економічного розвитку;

· переходу до нового рівня цивілізації.

Цілі соціальної політики перехідного періоду.

Стратегічного характеру:

наповнення реформ соціальним змістом;

розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;

активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;

забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;

створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;

стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;

забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;

гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності;

формування ефективної системи соціального захисту населення;

реформування пенсійної системи;

розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді;

зміцнення сім'ї, підвищення її ролі у суспільстві.

Поточного характеру:

погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат;

забезпечення прожиткового мінімуму;

боротьба з бідністю, надання адресної допомоги;

захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації доходів;

обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;

створення екологічно та соціально безпечних умов життя;

запобігання соціальній деградації тощо.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);

соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;

державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

державний вплив на ціни та цінотворення;

обов’язкове соціальне страхування в різних формах;

пенсійне забезпечення;

розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

підготовка та перепідготовка кадрів;

організація оплачуваних громадських робіт;

соціальне партнерство.

Державні соціальні стандарти — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні гаранти — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Соціальні норми і нормативи — показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення.

Соціальна база ринкового реформування — соціальні верстви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.

У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.

2.2 Сучасні напрями та перспективи розвитку соціальної політики в Україні

Соціальна політика ґрунтується на законодавчо встановлених основних соціальних гарантіях і правах громадян України, зафіксованих Конституцією держави. З напрямів соціальної політики, викладених в одному з послань Президента до Верховної Ради України, можна виділити:

· досягнення соціальної злагоди у процесі суспільного розвитку на основі соціального миру та співпраці, соціального партнерства як різних класів, соціальних груп, прошарків суспільства, так і суб'єктів соціального регулювання, ринкового господарства;

· утвердження у суспільстві соціальної справедливості як важливої суспільної цінності, без якої неможливий повноцінний соціальний та економічний розвиток суспільства, свобода задоволення потреб та інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки;

· формування та розвиток соціально-ринкової економіки, соціально орієнтованого господарства, за якого економічна свобода ринку спрямовувалася б на посилення соціальної безпеки людини і суспільства, соціальної захищеності особистості, її незалежності від держави;

· розвиток соціально-класових відносин, в основі яких лежить становлення різноманітних елементів нової соціально-класової структури суспільства і головним чином формування потужного середнього класу як чинника соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, створення умов для функціонування динамічних процесів соціальної мобільності;

· регулювання сімейно-шлюбних відносин, спрямованих на зміцнення соціальних, духовних, моральних, матеріальних цінностей сім'ї, на виконання нею як найважливішим соціальним інститутом суспільства своїх функцій, розв’язання суперечностей між сім'єю та державою і суспільством;

· створення умов для заохочення продуктивної трудової діяльності, зростання соціально-економічної активності населення, відтворення і всебічна реалізація трудового потенціалу на основі формування внутрішніх глибинних життєздатних джерел розвитку мотивації трудової діяльності кожної людини, спроможної до праці;

· створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня кожної людини, її сім'ї, обмеження соціального розшарування населення за рівнем доходів, стимулювання формування стабільного платоспроможного попиту населення на основі соціального самозахисту, самоствердження кожним трудівником свого добробуту, мікросхеми свого соціального захисту відповідно до свого трудового внеску і заходи соціально-економічної активності;

· регулювання ринку праці, здійснення політики зайнятості, мета якої — максимальне забезпечення роботою працездатного населення відповідно до структурних змін зайнятості та кількісного і якісного складу трудових ресурсів, запобігання масовому безробіттю;

Система соціального захисту в Україні включає :

Пенсії (ПФ, ФСС);

Допомога по безробіттю;

Система короткотермінових грошових допомог при хворобі, при народженні дитини.

Універсальні системи

Програма допомоги сім`ям із дітьми;

Державні програми дотацій і житлових субсидій;

Допомога на поховання;

Державна система охорони здоров`я ;

Державна система освіти.

Соціальний захист осіб, котрі постраждали в результаті аварії на ЧАЕС

Система соціальних допомог

Цільові допомоги (грошові, натуральні, безготівкові, тобто пільги по оплаті);

Соціальне забезпечення (система інтернатних установ та територіальних центрів).

Соціальний захист через недержавні організації

Соціальна допомога з фондів підприємств

Система соціального захисту населення складається з :

Соціального страхування

Соціальної допомоги

Соціальних гарантій

Державну соціальну допомогу, що надається в Україні, можна поділити відповідно до критеріїв відбору отримувачів:

— соціальна допомога, яка надається з урахуванням потреб, але без урахування майнового стану або доходу.

— адресна соціальна допомога, яка надається з урахуванням доходу або майнового стану.

В Україні у 2000 році було прийнято Закон «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», у якому зазначено, що основні державні соціальні гарантії встановлюються з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.

Державні соціальні гарантії - встановленні законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановленні законодавчо, що забезпечую рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Основні соціальні гарантії в Україні :

· мінімальний розмір заробітної плати

· мінімальний розмір пенсій за віком

· мінімальний розмір заробітної плати робітників різної кваліфікації в установах та організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів

· стипендії учням професійно-технічних та вищих навчальних закладів

· індексація доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх доходів під час зростання цін

· забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах і послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки.

Згідно з розрахунками Ради по вивченню продуктивних сил Національної академії наук, право на пільги відповідно до законодавства мають: за соціальним статусом — 31% населення, за професійною ознакою — 13,8% економічно активного населення. Загальний обсяг пільг потребує щороку понад 30 млрд. гривень.

У процесі управління трудовим потенціалом суспільства соціальними рішеннями охоплюються види економічної діяльності зі значними проблемними ситуаціями, пов’язаними з відтворенням робочої сили, її оптимальним використанням у процесі виробництва. Вони зумовлюються політичними, економічними, соціальними та організаційними чинниками, які діють тепер і можуть виникнути у майбутньому. Тому об'єктами прийняття соціальних рішень з питань створення умов для творчої високопродуктивної праці є як перспективні завдання розвитку кадрів, що виконуються у галузях освіти, культури та соціальної політики, так і оперативні заходи щодо їх реалізації.

Соціальна політика безпосередньо пов’язана з людиною та її особистими інтересами. Тому, приймаючи рішення соціального спрямування щодо управління трудовим потенціалом суспільства, керівництво держави несе високу суспільну відповідальність. Повного узгодження суспільних і особистих інтересів можна досягнути лише через реалізацію багатьох соціальних рішень. Такі рішення приймають керівники усіх рівнів управління. Вони мають прямий і в багатьох випадках вирішальний вплив на поведінку працівників.

2.3 Проблеми соціальної політики в Україні

Вважається, що обмежене коло цілей при визначенні завдань соціальної політики забезпечує більшу гарантію їх досягнення, а якщо кількість цілей перевищує кількість засобів, то виникають цільові конфлікти. Прикладами суперечності цілей є прагнення одночасно забезпечити високі соціальні гарантії і підвищити ефективність виробництва або збільшити державні трансферти і скоротити дефіцит бюджету тощо.

Надмірна кількість цілей пояснюється нагромадженням невирішених проблем структурної перебудови економіки; тривалим спадом виробництва; безробіттям та масовою злиденністю населення; виникненням специфічних ситуацій, спричинених залишками адміністративно-командної системи.

Недостатність засобів соціальної політики обумовлена слабко розвинутою ринковою інфраструктурою, відсутністю традицій регулювання ринкової економіки, недовірою населення до державних інституцій.

Сучасна система засобів соціального захисту населення в перехідний період повинна включати два типи впливу: адаптаційний для працездатного та працюючого населення і соціально-захисний для непрацездатного та соціально слабкого населення.

Основною метою соціального захисту є надання кожному члену суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності.

Зазвичай найголовнішою проблемою здійснення соціальної політики, яка, як правило, і визначає межі її здійснення, є проблема фінансування соціальних витрат. Згідно зі світовою практикою, джерелами прямого та непрямого фінансування соціальної сфери є:

безпосередні бюджетні видатки;

«податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок;

страхові внески до державних та недержавних страхових фондів;

усуспільнення коштів підприємств у вигляді їх зобов’язання щодо виконання соціальних функцій;

благодійність приватних осіб, фірм та організацій;

громадські ініціативи — різного роду фонди та збори;

особисті кошти та зобов’язання громадян;

кредити;

надання державного майна для функціонування соціальної сфери, використання державної інфраструктури тощо.

До інструментів кількісного управління процесами реалізації державної соціальної політики, обґрунтування необхідних джерел доходів і соціальних видатків належить складання соціального бюджету. Соціальний бюджет — це функціональний підсумок усіх видатків і доходів, віднесених до галузей соціального захисту. Він показує обсяги коштів, які держава витрачає на пенсії, охорону здоров’я, а також на всю систему соціального захисту, що є відправною точкою для аналізу рентабельності національної системи соціального захисту і забезпечує системний підхід до прогнозування соціальних витрат та їхнє фінансування, зв’язки соціального бюджету з демографічним і макроекономічними показниками, оперативне реагування на зміни в законодавстві, здійснення розрахунків для окремих сценаріїв розвитку економіки.

При складанні соціального бюджету в Україні за джерелом фінансових надходжень соціальні витрати поділяються на три групи:

1. Витрати, що фінансуються за рахунок бюджетних виплат (пільги ветеранам війни та праці, кошти на виплату щорічної разової допомоги ветеранам війни, соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям з дітьми, інші види соціального захисту, житлові субсидії, охорона здоров’я, витрати, пов’язані з ліквідацією аварії на ЧАЕС).

2. Витрати, що фінансуються за рахунок страхових внесків (короткотермінові допомоги Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, витрати Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, витрати Фонду страхування від нещасних випадків на виробництві).

3. Видатки з різних джерел (видатки Фонду соціального захисту інвалідів за рахунок Державного бюджету і, частково, платежів підприємств, пенсії та короткострокові допомоги з Пенсійного фонду за рахунок пенсійних страхових внесків).

3. Витрати на соціальне забезпечення та шляхи удосконалення соціальної політики

Для визначення вірного місця соціальної політики держави в економіці зростання слід, насамперед, зауважити, що соціальна політика активно впливає на економічне зростання через:

збільшення сукупного попиту;

підвищення продуктивності людського капіталу;

зміцнення соціальної стабільності та поліпшення підприємницького та інвестиційного клімату;

забезпечення легітимності (суспільної та корпоративної підтримки) інших заходів, спрямованих на активізацію зростання.

Діяльність держави у соціальній сфері майже виключно в формі соціального захисту, про що йшлося вище, її відрив від інших складових соціально-економічної політики, і навпаки, здійснення економічної політики без урахування потреб соціального розвитку, як це відбувалося в Україні, закономірно призводять до руйнування як економіки, так і соціальної сфери.

Враховуючи, що збільшення доходів пенсіонерів та працівників бюджетної сфери відбувається за рахунок фіскального перерозподілу коштів, в макроекономічному контексті така соціально орієнтована політика, фактично, здійснює гальмуючий вплив на економічну динаміку. Спрямування одержаних фіскальним шляхом коштів на безпосереднє збільшення споживчого попиту видається досить неефективним в стратегічному плані, оскільки створює додатковий тиск на споживчому ринку, який може виявитися не готовим відреагувати адекватним збільшенням пропозиції. Безпосередніми наслідками такої політики вже незабаром можуть стати збільшення обсягів імпорту товарів народного споживання (за сприятливого впливу реальної ревальвації гривні) та тенденція до підвищення споживчих цін, яка створить додаткові підстави для проведення обмежувальної грошової політики.

Перехід до реальної соціальної політики вимагатиме пом’якшення грошових обмежень, розвитку внутрішнього ринку, підтримки національного бізнесу та капіталу з метою збільшення зайнятості та підвищення доходів населення. Ці зрушення неодмінно пов’язані зі зміною експортної моделі зростання, диверсифікацією та вдосконаленням структури експорту, збільшенням імпорту інвестиційної продукції. Збереження сприятливої зовнішньоекономічної кон’юнктури створює умови для фінансування соціальних витрат протягом перехідного періоду за рахунок продовження експорту продукції базових галузей, проте з обов’язковим перерозподілом отриманих коштів винятково на розбудову внутрішнього ринку та національних виробництв.

Видається очевидним, що узгоджений розвиток соціальної та виробничої сфер, використання соціальної політики як чинника зростання неможливі без протидії ревальвації гривні та відмови від обмежувальної грошово-кредитної політики. Додаткове ж відволікання певної частини доходів населення на примусове нагромадження в рамках як поширення страхової системи, так і безпосереднього введення платності послуг освіти та охорони здоров’я, перетворення системи пільг на адресну грошову допомогу тощо, вестиме в рамках існуючої обмежувальної моделі до падіння платоспроможного споживчого попиту на внутрішньому ринку. При цьому запровадження страхових фінансових схем зовсім не обов’язково сприятиме зростанню інвестиційного попиту. Адже перетворення заощаджень на реальні інвестиції вимагає досконалого фондового ринку та сприятливого інвестиційного клімату. За теперішніх умов примусове збирання коштів до приватних страхових фондів означатиме додаткове вилучення платіжних ресурсів із реального сектора економіки до фінансово-спекулятивної сфери.

Переведення населення із стану пасивних ресурсоотримувачів у стан активних ресурсокористувачів, мобілізація людського капіталу як чинника підвищення віддачі факторів виробництва вимагає звернення уваги на комплекс заходів щодо всебічного розвитку людського капіталу в Україні.

Під тиском демографічних змін основні дебати про пенсійне забезпечення в наступні десятиріччя розгорнулися навколо питання про необхідність збільшити надходження коштів до пенсійних фондів, щоб задовольнити подальші фінансові потреби та зобов’язання. Отже, країни стоять перед важливим політичним вибором — від подовження пенсійного віку і збільшення зайнятості літніх людей, підвищення страхових тарифів та інших податків до створення багаторівневих пенсійних систем. Державне пенсійне страхування поступово має бути доповнене не лише професійними та іншими програмами пенсійного забезпечення за місцем роботи, а й державними та приватними накопичувальними пенсійними системами.

Середній розмір місячної пенсії та кількість пенсіонерів

Прожитковий мінімумце основа соціальних гарантій доходів населення.

Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Розмір прожиткового мінімуму, встановлений на 2008 рік (Закон № 107 — VI от 28.12.2007)

Ефективна макроекономічна політика потребує соціальної політики у двох напрямках:

здійснення макроекономічного засобу виходу на стійке економічне зростання шляхом використання зростання доходів населення як рушійної сили стабілізації вітчизняного виробництва, зміцнення внутрішнього ринку, формування власних джерел заощадження та інвестування;

забезпечення для всіх верств населення реалізації головного принципу ринкової економіки — здатності до самозабезпечення.

З метою підвищення ефективності освіти, охорони здоров’я та інших галузей соціально-культурної сфери необхідно суттєво реформувати їхній організаційно-економічний механізм.

Основні риси існуючого механізму були спроектовані в розрахунку на практично повне державне фінансування, орієнтовані головним чином на забезпечення контролю над розподілом державних коштів і послуг та розраховані на однорідний контингент одержувачів послуг. У зв’язку з цим права установ незначні, самостійність обмежена, регулятори ринкових відносин відсутні.

Внаслідок цього сьогодні спостерігається гострий дефіцит соціально-культурних послуг пристойної якості. Хронічно недофінансовується програма державних гарантій медичних послуг населенню. Бюджетні асигнування не покривають мінімальних потреб установ соціально-культурної сфери. За цих обставин сформувався глибокий розрив між номінальним і фактичним наданням цих послуг. Стихійно склався нецивілізований, переважно тіньовий ринок, на якому споживач незахищений, а держава належним чином не виконує ні регулюючої, ні фіскальної функції.

Висновок

На даний момент для України необхідне створення нової моделі соціальної політики, яка б у повній мірі забезпечувала потреби населення у соціальному захисті. При цьому необхідно враховувати досвід інших країн, але не повністю копіювати їх.

Визначальна лінія соціального забезпечення періоду реформування полягає в створенні системи допомоги не лише для осіб літнього віку і нездатних заявити про себе на ринку праці, а й для широких верств населення з низькими доходами, але в межах схеми, яку можливо фінансово підтримати.

Досвід демонструє, що політика соціального захисту малозабезпеченого, але працездатного населення має тимчасовий характер. Різні види часткового субсидування, зусилля, спрямовані на скорочення безробіття, є, з одного боку, наслідками, а з іншого боку — необхідністю перехідної економіки. Від тимчасових заходів потрібно поступово відмовлятися у міру того, як набирають силу і швидкість ринкові механізми, оскільки дія цих заходів пов’язана з втручанням держави в процес ціноутворення і в ринок праці.

У контексті всього зазначеного пасивність та фінансова неспроможність існуючої соціальної політики обумовлюється надмірно великою кількістю цілей і малою кількістю засобів їх досягнення.

Список використаної літератури

1. Базілінська О. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів/ Олена Базілінська, М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 442 с.

2. Бідан В. Гуманістична складова соціальної політики в умовах економічних трансформацій // Україна: аспекти праці. -2001.

3. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: кнеу, 2000. — 312 с.

4. Коломийчук В. С. Сучасні соціальні процеси в Україні: актуальність дослідження, особливості трансформації // Регіональна економіка. -2003. -№ 1. -с.87−91.

5. Мельникова В. І. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ В. І. Мельникова, Н. І. Клімова М-во науки і освіти України, Нац. аерокосмічний ун-т ім. М. Є. Жуковського, Нац. банк України. — 2-е вид., доп. — К.: Професіонал, 2004. — 394 с.

6. Небава М.І.Теорія макроекономіки: Навч. посібник/ М.І.Небава. -К.: Слово, 2003.-535 с.

7. Нечай А. Вдосконалення правового забезпечення соціальної допомоги в Україні // Право України. -2000.

8. Тарасевич Л. С., Гребенников П. И., Леусский А. И. Макроэкономика: Высшее образование, 2008

9. Тітьонко О. М. Системи макроекономічного рахівництва: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 1999. — 100 с.

10. Управління трудовим потенціалом Васильченко В. С., Гриненко А. М., Грішнова О. А., Керб Л. П. — Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 403 с.

11. Чистов С. М. Державне регулювання економіки: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2002. — 208 с.

12. Шевчук П. І. Соціальна політика — 2-ге вид. — Львів: Світ, 2005. — 400с