Дослідження міфічних істот в сербському фольклорі

Дослідження міфічних істот в сербському фольклорі

1. Походження поняття фольклор та приналежність до духовної культури

Термін «фольклор» походить від англійського folk — рід, народ, lore — знання, що разом означають «народна мудрість, народознавство». Одним із перших цей термін використав англієць В. Томс, котрий 1846 р. під псевдонімом А. Мертон, надрукувавши у часописі «Атенеум» (№ 982) статтю «The Folklore». В українській фольклористиці у 80-х роках ХХ ст. термін одним з перших почав використовувати М. Драгоманов, але й до сьогодні він не знайшов загальноприйнятого визначення.

Поряд із вищенаведеним терміном співвіснують і такі: народна словесність, народна поетична творчість, уснопоетична творчість. Головна функція фольклору — це задоволення природної потреби у самовираженні й спілкуванні.

Серед основних ознак слід виділити усну форму поширення і передачу між людьми засобом безпосередньої комунікації. Значна роль при цьому відводиться пам’яті, з допомогою якої фіксуються сюжети, тексти, форми, стереотипи. Текст народної поезії не мав автора, тобто був анонімним, щоразу народжувався як нова форма, тобто усне «текст-слово» було варіативним. Кожний твір був колективним — це означало, що кожен слухач мав можливість додати до чужого своє, тобто його автором була колективна мовна особистість у певному фольклорному соціумі [12; 3].

Фольклорний текст був імпровізійним, виконавець не просто відтворював текст, але й був співавтором прочитаного, проспіваного (це характерна ознака казок, легенд, частівок, бувальщин, коломийок). Однією з важливих рис фольклору є зображення внутрішнього світу героїв через «прихований психологізм», тобто через дії і взаємини персонажів з навколишнім середовищем, певні зовнішні обставини тощо. Саме на основі типізації виникають і т. зв. психологічні фольклорні символи-асоціації (тополя-жінка). Психологізмом позначені весільні пісні, голосіння, думи, історичні пісні, казки, балади, ліричні пісні. У цих жанрах наявне відображення психологічного переживання горя (голосіння), і психологічної індивідуалізації героя (думи), і драматизму ситуації (балада). Психологізм жанру допомагає передати фольклорне слово, емоційно-забарвлені звертання («милий голубе мій», «серце моє») тощо.

Фольклор перебуває у тісному зв’язку з обрядами, традиціями. Весільні пісні супроводжують весільний обряд, голосіння — поховальний, жнивні - жниварський тощо. Сьогодення коригує ознаки фольклорності, вносить зміни, доповнення. Сприяють цьому процесу і засоби масової комунікації: преса, радіо, телебачення, Інтернет. Новітнє фольклоротворення часто відображає співвідношення і взаємозалежність індивідуального й колективного, традиційного і новітнього, але неодмінною умовою входження твору у фольклоризацію є його побутування за законами усної традиції.

Фольклор — цінний матеріал як у моральному, так і в розумовому та естетичному розвитку. В той же час доля фольклору у ХХІ столітті дедалі більше фіксується як занепадаючий «фольк-арт» [12; 2].

2. Жанрова багатство сербського фольклору що представляється у «Рјечнику» Вука Караджича

«Рјечник» представляє багатство жанрів сербського фольклору. Чому така різноманітність фольклору? Анекдоти, легенди, прислів'я, загадки, оповідки, ліричні і епічні пісні - все це присутнє у його словнику. Вук Караджич хотів донести до світу картину сербської культури з усіма її цінностями.

Істоти які є предметом дослідження у цій роботі дійшли до Вука через легенди, казки, оповідання, і епічні пісні. [15]

Сербський фольклор — є важливий пласт сербської культури, він пройшов довгий історичний шлях, і є цікавим предметом для досліджень.

Сербські епічні пісні - скарб світової культури. Це одне з найцікавіших і яскравих народних епічних створінь. Він відрізняється багатством сюжетів і образів, високою художньою досконалістю, рідкісної поетичністю стилю.

Юнацький епос складається в основному з пісень про найважливіші події історії і подвиги історичних особистостей (дійсних та створених поетичною уявою). До юнацьких пісень відносять і пісні не історичного, а легендарно-міфологічного змісту, близькі до них за формою («Змій-жених» та ін.). [11]

Особливий цикл складають пісні про Марко Королевича, популярному герою югославянського епосу, в образі якого втілилися кращі якості народного богатиря — захисника батьківщини і народу від турецьких поневолювачів.

Сербський епос здавна привертав увагу найбільших письменників Європи. Широко відомі переклади і твори, створені за його мотивами Гете, Я. Грімм, Меріме, В. Скоттом, Пушкіним, Міцкевичем та ін. Переклади сербського епосу видані майже у всіх країнах Європи і в США. Сербська народна епічна традиція, як і югославська в цілому, продовжує розвиватися і зараз, істотно змінившись в нових умовах народно-визвольної війни та соціалістичної революції. Творчо використовуючи класичні поетичні засоби епосу, народні співці створюють нові твори про героїчну боротьбу народу за своє визволення і свободу.

Ліро-епічні пісні за тематикою подібні здебільшого з сімейними і любовними, але для них не характерний епічний десятоскладовий вірш, тоді як у ліричних пісень він різноманітний (від п’яти до чотирнадцяти складів, найбільш поширений восьмискладовий вірш). Кращі з них (про трагічну любов Омера і Мейріми, про Хасан-агініце) мають загальноєвропейську популярність. У цих піснях чуються відгомони міфологічних уявлень, наприклад про одруження змія. [18]

Проза розвинена слабше пісенних жанрів. Казки про тварин порівняно нечисленні. Особливий цикл утворюють гумористичні казки про вовка і лисиці, що відрізняються реалістичністю розповіді. Сатира казок спрямована проти попів, монахів і турецьких властей. У казках — і чарівних і побутових — прославляється розум, обдарованість, мужність, вправність і спритність героя з народу («Дівчина царя перехитрила», «Король і пастух», «Все важливо, але важливіше всього ремесло»). [8]

3. Життя і діяльність Вука Стефановича Караджича

Вук Стефанович Караджич (1787−1864), реформатор сербської літературної мови та алфавіту. Народився 27 жовтня 1787 в Тршіче (західна Сербія); отримав початкову освіту в школі при сільському монастирі, потім служив писарем. Діяльність Караджича фактично починається з його поїздки до Відня в 1813, де його лінгвістичні здібності вперше отримали визнання. Тут він познайомився з відомим славістом словенцем Е.Б. Копітарем, який оцінив глибоке знання фольклору та мовну інтуїцію Караджича. Під керівництвом та за підтримки Копітара, Вук Караджич приступив до оновлення сербського алфавіту. Він винайшов шість літер для передачі тих звуків, для яких у старому алфавіті не було букв, і виключив 18 зайвих букв. Одержаний алфавіт відображає фонетичну систему своєї мови краще, ніж всі графічні системи сучасної Європи. Мовні реформи Караджича викликали опір з боку сербського духовенства, яке побачило в них спробу відвернути народ від церковнослов’янської мови. Політичні умови сприяли виникненню консервативної опозиції реформі Караджича. [17]

Здійснивши реформу сербської літературної мови на основі народної мови, склав її граматику і словник (1818). Результатом зусиль Караджича був договір між сербами і хорватами (1850) про єдиний літературній мові і єдиних принципах правопису. Вук обходив і об'їздив багато областей Сербії, Воєводини, Чорногорії, Далмації, зібрав і опублікував найцінніші історичні та етнографічні матеріали, а також величезна кількість творів сербської усної словесності (збірки «Сербські народні казки», 1821, «Сербські народні пісні», книги 1−4, 1823−33, і ін.). Зіграв значну роль у формуванні романтизму в сербській літературі. Діяльність Караджича високо цінували Я. Грімм, І.В. Гете, А. Міцкевич, російські письменники і вчені - Н.М. Карамзін, А.X. Востоков, І.І. Срезневський та ін.

Караджич був член-кореспондент Петербурзької АН (1851). [5]

У 1862 р. Караджич видає книжку народних пісень, куди ввійшли юнацькі пісні нових часів про боротьбу сербів за свободу, в тому числі і пісні про перше сербське повстання і бої в Чорногорії. Наполегливо працював Караджич і над п’ятою книжкою пісень, які оспівують героїчну боротьбу рідного народу проти турецьких загарбників за князювання Данила і Николи. Але цієї праці вже не докінчив. Він помер над читанням рукопису нової книжки. Отже, з пісні, з живого слова Караджич розпочав свій творчий шлях, з піснею і закінчив його. [16]

4. «Српски рјечник» (1818) та його зв’язок з народною усною словесністю

Кілька років Караджич присвятив укладанню словника сербської мови, що побачив світ 1818 р. Його вихід став визначною подією в житті усього слов’янського світу. Словник відкривався великою змістовною передмовою, в якій узагальнено цінний матеріал не лише до вивчення сербської мови, але фольклору та етнографії. Тут була переконлива аргументована відповідь консерваторам, які глузували з реформи Караджича. Він, зокрема вказував, що школа з чужою архаїчною мовою викладання гальмує культурний розвиток народу. Дитина, юнак, навчаючись по школах 10−15 років, забуває й думати посербському. Караджич одверто й рішуче ставив питання про вживання сербської народної мови як мови літературної. [4]

Перше видання «Српског рјечника» вийшло в 1818 р. і містить 26 270 слів у ньому, які Вук почув рідною мовою. Матеріали для цього словника стали збиратися ще в 1815 році. за наполяганням Є. Копітара. Невідомо точно, коли народилися наміри створити цю роботу, як він сам каже, що він працював при дворі в Сербії, і записував випадкові слова, що здавалося цікавим. «Рјечник» був одним з найбільш важливих кроків у боротьбі за мову, бо для основи літературної мови, була використана народна мова, і до цього було друге видання граматики.

Цікаво, видання словника затримували протягом двох років, перш ніж відпустити. Дві основні причини для цієї затримки були нестача ресурсів і митрополит Стеван Стратимирович. Він бачив Вука як ворога сербської церкви і держави, що він має намір через свою реформу знищити сербів.

Наснажений хвилею національно-визвольної боротьби рідного народу проти багатовікового турецького рабства, Вук Караджич пройшов довге життя і своєю більш як п’ятдесятирічною працею освітив нову епоху оновленої Сербії, за кращу долю якої воював і в пороховому диму і на культурному полі. Те, що в суспільному житті розпочало перше сербське повстання з метою скинення турецького рабства, знищення феодалізму, і те що у галузі культури зробив Караджич, підкреслює видатний сербський вчений Душан Петрович. «Людина дії і людина думки, людина, яка сміливо і безпощадно руйнує старе і будує нове, в особі Караджича злилися воєдино» — наголошує лауреат Нобелівської премії Іво Андрич.

Захоплений ідеєю, що в словнику «потрібно розтлумачити і описати слова якими думає і розмовляє народ — якнайкраще», Вук застосував енциклопедичний підхід: у алфавітному порядку слова, поряд з латинським і німецьким перекладом, наголосом і граматичним відмінком, статті з поясненнями значень. Цим, молодий Вук у своїй першій лексикографічній праці, наблизив і освітив європейську публіку до сербського народу, до їх понять світу, до давніх вірувань та обрядів. [15]

Перед нами лексикографічні одиниці, які найкраще ілюструють ширину захоплень Вука Караджича. Серед цих одиниць відкривається: дивовижний світ рослин і тварин, які можуть впливати на долю людини; звичаї та обряди які були частиною життя патріархальної общини. Перед очима оживає цілий, бурхливий і той якого не повернути світ, у якому діють і помирають великі герої, красивих дівчат відбирають, ніч у володінні злих демонічних сил, а кожна рослина може ховати таємницю закопаного щастя…

У стислій передмові до словника Караджич говорить про мету праці. У словнику, пише він, треба витлумачити і описати, по можливості, все, що народ думає і розповідає про те чи інше слово. Тому деякі слова він охарактеризував якнайстисліше, а до деяких подав детальні описи звичаїв і додав повністю тексти казок. Він висловлює сподівання, що збирацька праця буде мила кожному справжньому сербові. Протягом багатьох років він звертається до діячів науки і культури з проханням записувати казки, легенди і звичаї рідного народу. У словнику зібрані духовні скарби сербського й хорватського народів, цілий світ їхньої творчості. «Сербський словник» В. Караджича, — «це справжня сербська етнологічна енциклопедія», — пише Миленко Филипович. А за образним висловом Радомира Константиновича цей словник для вивчення народної культури сербів чи не єдина завжди відкрита книга нашого століття". У 1827 р. Караджич надрукував свою працю «Географічно-статистичний опис Сербії», де дається стислий географічний та історичний огляд рідного краю, розповідається про життя гайдуків, описується село, хата, задруга і її впорядкування, суспільний устрій, заняття, одяг тощо. [13]

Словники «нового» і «середнього» типу (по класифікації літературних мов М. І. Толстого), створивши тісний зв’язок з діалектною базою і фольклорною традицією, широко представляють термінологію духовної культури народу. Цей пласт лексики дається ніби «зсередини» її збирачі намагаються відобразити систему і внутрішню логіку образності народного слова, звертаючись до мотивуючих її джерел, в тому числі, до вірувань, залишків язичництва, архаїчних уявлень про природу і т. п. Як правило, творці таких словників були самі збирачами фольклору і першими етнографами. Так, один з відоміших славістів Вук Караджич є автором багатьох фольклорних збірників («Песнарица» виходить уже в 1814 р.; «Сербські народні казки» — в 1821 р.; «Сербські народні пісні» — в 1823., 1824 р., 1833 р.; «Сербські народні приказки» — в 1836 р.) окремих статей і книг з етнографії сербського народу, а також великій роботі, присвяченій сербським «звичаям і міфології, яка була видана тільки після його смерті, в 1867 р. під назвою «Життя та звичаї сербського народу». Систематичним описом звичаїв і міфології В. Караджич займався протягом всього свого життя, і багато матеріалів, ввійшли в рукопис без змін. В розділах де описуються народні звичаї і вірування («сербська міфологія» за словами В. Караджича) великий корпус даних взятий із «Сербського словника». В книгу повністю перенесені (Чи взяті за основу) багато статей, наприклад: Божић, Варица, Вила, Вјештица, Вампир та ін. при цьому, як зазначає М. Філіпович, «Сербський словник», надає набагато більше уявлення про сербську народну релігію, ніж вказані розділи в книзі «Життя та звичаї». Більше того описів в словнику «стільки і вони такої якості, що далеко перевершують значення, яке їм тоді надавав Вук: цим він заложив основи сербської етнології.

Словник Вука Караджичі зіграв основну роль в формуванні літературної сербської мови, який виник в результаті рішучого розриву з попередньою слов’яносербською традицією. Творцю «Сербського словника» 1818 р. не довелось придумувати нових слів по принципу словоскладання рідної мови чи включати іноземну лексику: в основу словника був вкладений дійсно існуючий в усьому своєму колориті східногерцеговинський діалект «пастухів і землеробів», носієм якого був і сам автор. За словами П. Івіча, «лексичне багатство, має виразні риси лексики воістину народного діалекту, який живу в сільському оточенні і багатий, перш за все, термінологією пастушництва і землеробства, як і всього, що з ним пов’язано» [17]; тобто лексикою фольклору, обрядовості, звичаїв.

Створення на початку 19 ст. слов’янського словника ОМ, який базувався на народному діалекті сільської місцевості - явище виключне. В зв’язку з вузькою діалектною основою першого видання «Сербського словника» 1818 р., який часто розглядається як «словник говору однієї людини» [9], перший словник штокавського говору і в той же час диференціальний словник по відношенню до всієї штокавської території. Однак, варто враховувати наддіалектний характер цієї праці - результат ціленаправленої роботи В. Караджича над словником сербської мови. Так, в першу чергу, автор думав про внесення в словник матеріалу старих словників Стулли, Ямбрешіча. Внаслідку він змінив своє рішення на користь народних слів з більш широкою територією, зібраних за коротких час в Сремі, Воєводині, центральній і східній Сербії. Ця невелика частина слів, як правило, дається з відповідними географічними помітками: «Рес. І Срем.» [11]

Суть лексикографічного опрацювання представленої лексики полягає в тому, що німецькі і латинські слова після довгих роздумів залишені В. Караджичем і Е. Копітаром і якості еквівалентів до сербських заголовків і не займають значного місця в тлумаченні, як це виділено описам, поясненням, повним і коротким коментарям на сербській мові з цитуванням народних пісень, прислів'їв, приказок, загадок, і т. п. Словник містить такі повні описи, які до цього часу не втратили цінності як самостійні етнографічні етюди: БАБИНЕ, БАДЊАК, БОЖИЋ, ВАРИЦА, ДОДОЛЕ, КРСНО ИМЕ, ВАМПИР, ВЕШТИЦА, ВИЛА і т. п. Статті такого типу можуть залучитися і до новіших досліджень з етнолінгвістики, як, наприклад, стаття МИЛАТИ СЕ, що має рідкісний опис архаїчного обряду і ритуальний діалог. Багато статей «Сербського словника» включають різнообразні повір'я, зафіксовані коротко, з ссилкою на усну традицію: «Люди розповідають…» і т.п. Етнографи відзначають і важливість включення Караджичем тих слів народної лексики, які не мають широких пояснень, і даються з коротким тлумаченням чи зовсім без нього.

5. Вивчення фольклорних міфічних істот на базі «Српског рјечника» (1818) Вука Стефановича Караджича

Народна словесність, звичаї та обряди, дивовижні істоти — були захопленнями Вука Стефановича Караджича. З-поміж слів які записані у «Рјечнику», нас цікавлять слова що називали різних надприродних істот, у яких серби вірили у давнину. Дослідивши цю лексику, цей словник можна назвати «Енциклопедією міфічних істот». Тут достатньо слів, і пояснень до них щоб уявити весь цей дивовижний світ яким жив давній народ Сербії.

Дана робота має на меті представити і пояснити лексику про міфічних істот що записана у «Српском Рјечнику» 1818 року.

Вештица (укр. Відьма) — так звуть жінку яка (за народними оповіданнями) має в собі диявольський дух, який у сні із неї виходить і перетворюється в метелика, у курку чи в індичку, і літає по будинкам, і їсть людей, а особливо малих дітей: коли знаходить людину яка спить, вона його ударить якимось кілком у ліву сторону грудей, витягує серце, і з'їдає його, потім зрощує груди. Деякі такі виїдені люди відразу ж помирають, а деякі живуть ще деякий час: стільки їм відсудила коли їла серце відьма; і помирають смертю, яка їм була визначена. Відьми не їдять часник, і тому багато хто намазує груди і ступні часником особливо на Масленицю: кажуть що вони на Масляницю найбільше їдять людей.

Жодній молодій і красивій жінці не кажуть що вона є відьмою, кажуть все бабам. Коли відьма один раз сповідається, тоді вона не може їсти більше людей, стає цілителькою і дає трави виїденим. Коли відьма літає вночі, вона світиться як вогонь; збираються найбільше в гумно, тому кажуть що вона коли хоче полетіти з хати, намазується якоюсь маззю, під пазухою і говорить: «Ні в терн ні в кущ, а в заплутане гумно».

Розповідається що якась жінка, яка не була відьмою, намазавшись цією маззю, замість «ні в терн, ні в кущ», випадково сказала: «І в терн, і в кущ», і летівши, збивала що могла.

У Срему розповідається що насправді найбільше відьм збирається, вище села Моловіна на якомусь горіху, а в Хорватії знову ж таки розповідається що насправді, вони збираються на Клеку вище Огуліна. Розповідається як в Срему, якийсь чоловік, побачивши з ліжка як з його хати відлітала відьма, знайшов її каструлю з маззю, намазався нею і сказавши теж саме що і вона, перетворився і він у щось і відлетів за нею і долетівши на горіх що вище Моловіна, знайшов тут багатьох відьом де вони частувались за золотим столом і пили із золотих чаш. Коли розгледів їх всіх, то багатьох з них впізнав, тут, як від чуда, перехристився говорячи: «Чорт би вас побрав!». В той же момент всі вони розлетілись хто куди, а він впав під горіх. Золотий стіл зник, як і не було його, а їхні золоті чаші перетворились у копита різної дохлятини.

Жінка яка ж була відьмою, коли з неї виходить цей дух, лежить як мертва, і якщо людина поверне голову де її ноги, щоб не пробудилася вона більше. Коли бачать якого метелика який літає по хаті, імовірніше думають що це відьма, і якщо можна, то його ловлять і підпалюють на свічці чи на вогні, і пустивши кажуть: «Прийди завтра, дам тобі солі» Якщо б трапилось таке, що наступного ранку приходить якась жінка, і шукає сіль чи з якоюсь іншою справою, і ще десь підгоріла, з’являються думки що це вона вчора була.

Коли в якомусь селі помирає багато дітей чи людей, і коли всі вказують на якусь жінку що вона відьма, і їх з'їдає: тут її в’яжуть і кидають у воду чи може потонути (тому що кажуть, відьма не може потонути); якщо жінка потоне, то вони її витягують на поле, і відпускають, якщо ж не може потонути, її вбивають, бо вона — відьма. Таким чином вишукували відьом і за часи Караджорджевіча у Сербії. Деякі дроблять яєчну шкарлупу щоб відьма не могла літати у них над водою. Іди відьмо до свого роду. [1]

Вила — живе у горах, і в каменистих місцях біля води. Віла є кожна молода, красива, одягнена в біле, тонке, довге плаття дівчина, з розпущеним волоссям по спині. Віла нікому не бажає зла, доки хтось її не образить (наступивши на їх коло, чи вечерю, чи якось по-іншому), а коли їх хтось образить, вона всяко помститься: встілить йому в ногу або в руку чи в обидві ноги або руки, чи в серце, тоді відразу помирають. [1]

Вукодлак или Вампир — називається чоловік у якого (за народними оповіданнями) після чотирнадцяти днів смерті, в нього входить якийсь нечистий дух, і оживляє його (вампіриться). Потім вукодлак чи вампір, вилазить вночі із труни, душить людей по хатах, і п'є їхню кров. Чесна людина, не може повампіритися, і якщо біля його мертвого тіла пролетить якийсь птах, чи якась інша жива тварина прийде. Вукодлаки найчастіше з’являються взимку (від Різдва, а там аж до Великодня). Якщо почнуть помирати люди по селі, то починають говорити що вукодлак в труні (а деякі починають розповідати що десь вночі, бачили його з покривалом на плечу), і починають вгадувати хто став вампіром. Іноді беруть вороного жеребця без білого, і відводять його на цвинтар, водять біля хрестів, чи десь він боїться: тому що кажуть що жеребець не сміє пройти біля вукодлака. Якщо в комусь впевнені, то трапляється що його викопують, тут збираються всі селяни з осиновим кілком (тому що тільки осинового кілка боїться), і коли викопують труну, і якщо в ньому знаходять людину, яка ще не розклалась, вбивають у нього осиновий кілок, кидають в вогонь, щоб той згорів. Говорять, що такого ось вукодлака знаходять в труні, а він там потовстів, розпух і почервонів від людської крові («червоний як вампір»). [1]

Једогоња, вједогонја — (у Рісну) людина з якої уві сні виходить дух (у випадку як з відьмою). Ці духи блукають по горах, звалюють дерева, гори, великі камені. Коли помирала людина, з якої як думали виходив дух, йому вбивали під нігті колючий терновик, і ножем підрізали жили, щоб він не міг вийти із своєї труни (як вампір). [1]

Куга (укр. Чума) — серби кажуть що куга жива як жінка (зазвичай кажуть ті хто хворів нею). Багато хто каже, що бачили де вона йде, закрита білою хустиною; деякі розповідають що носили її, вона знайде людину, чи зустріне десь на шляху, а до когось зайде в хату, ну і каже: «Я Куга, давай носитимеш мене, там і там-то» (куди вона хоче). Він добровільно бере її на спину (тому що, в його хаті, вона йому нічого не зробить) і відносить без особливих зусиль, (тому що вона не важка) куди ця каже.

Куги мають за морем свої землі (де тільки вони живуть) і їх Бог посилає туди-сюди (коли люли роблять багато зла, і багато грішать) і каже їм стільки людей треба погубити; але и їх багато пропадає від псів: тому кажуть що вони дуже бояться злих псів. Коли Куга помирає, її тихо говорять «куга» а не «чума» (як би над нею змилостивитись) не сміють залишити брудним посуд ввечері; тому коли вона прийде в хату, і подивиться чи весь помитий посуд, і якщо ні, то всі ложки і миски отруює. [1]

Мађионик — схожий образ відьми, але не може як вона перетворитись на інших тварин, володіє різною магією, сиве волосся на голові, носить чорну вовну, і робить людям зло. [1]

Мора — дехто розповідає, що мора це відьма яка покаялась, і пообіцяла що не буде більше їсти людей, але лише вночі, коли людина спить, притискає їм дихання і зупиняє його. Деякі знову ж таки думають, що це дівчина яка хоче бути відьмою, до заміжжя.

У Чорногорії, кого мора притискає і давить, коли ви лягаєте спати, на живіт, поверх покривала. В Гребелі є ціла молитва яку читають ці кого давить мора, коли той лягає спати. Ось ця молитва:

«Мора бора! Не прелази

Прек овога бела двора,

Е су на њем тврди кључи

Од нашег Сиодора

Сиодора и Тодора…"

Розповідається що якогось чоловіка так мучила мора, що після того він не міг заснути, і набридло йому сидіти вдома, і взяв він коня білого, і пішов світ за очі, не знаючи куди; але це йому не допомогло; коли він закрив очі, відразу ж мора на ньому.

Ідучи так по світі, дійшов герой до шевця. Коли після вечері, швець взявся за свою справу, і починає шити, гість йому починає розказувати як його мучить мора, і каже «поки ти працюєш, я ляжу біля тебе, щоб не заснути». Потім вкрився пальтом, і ліг.

Як тільки заснув, відразу ж мора його притиснула, і через сон починає кричати і боротись. Коли швець це чує, він взяв свічку, і бачить як мучиться гість, як на його пальті яким він вкрився, була якась біла волосина швидко як змія тікає. Як швець то побачив, і своїми ножицями, які були у нього в руках, перерізав її, і як тільки вона перестала рухатись, гість відразу затих, і так спав мирно, доки вранці сонце не засвітило.

Коли прокинувся, подякував Бога що так спав і видужав, і коли побіг до коня, і побачив що кінь лежить на кошарі мертвий. Пізніше йому швець розповів як його мора давила і як він перерізав волосину на його пальті, тут же він здогадався, що його кінь це і була мора яка його притискала і мучила.

Коли притискає мора, потрібно ставити за дверима, від спальної кімнати метлу, навпаки, а після цього уже йти спати. [1]

Ноћница — нічний, злий дух, що робить різні неприємності людям уві сні. Наприклад коли у якогось чоловіка боліли груди, казали що це його смоктала ноћница. [1]

Репач — людина яка при народжені має малий хвіст. Кажуть що репач є сильніших більшості людей, особливо коли розізлиться. Може перемогти десятьох людей, як десятьох дітей. [1]

Стухаћ — по Герциговині розповідається що стухачі (як віли чи злі духи) живуть у високих горах і каменистим місцях, він носить плетіння, зроблених із людських жил, на своїх стопах, щоб не ковзати по слизьким горам. Коли плетіння зношуються, він витягує жили з чиїхось інших ніг, щоб зробити собі нові. [1]

Висновок

Робота над «Српским речником», Вука Караджича, і виписування з нього лексикографічних одиниць на позначення назв міфічних істот, дуже цікава. Інформацію яку ми отримали про міфологію сербського народу, дає змогу зробити висновок, що ця міфологія не є якийсь широкий світогляд, що поширюються на всесвіт, і не подібний до релігії, це міфологія поширена навколо побуту, звичаїв та обрядів. Завдяки міфології ми дізнаємося про глибинні витоки духовності й вірувань наших предків. В основному істоти виписані із Сербського словника, це злі демони чи духи, які були в людському чи напівлюдському образі. Це можна пояснити тим, що тексти про язичницьку релігію не збереглися, тому про різних богів, чи надмогутніх істот дуже мало, плюс, церква забороняла в це вірити. Але церкві не зовсім вдалося все це викоренити, і істоти які були на побутовому рівні, збереглися.

В давнину люди вірили у різних істот, які різнилися своєю силою, наприклад були демони які втілювали сили природи і мали могутню силу (Стухаћ, Куга, Једогоња, Вила, Ала), і істоти які були духами, чи людьми і у яких здебільшого вселявся злий дух (Стухаћ, Репач, Мора, Мађионик, Вештица, Вукодлак или Вампир).

Місця де жили ці істоти були різноманітні, це і озера, заморські краї, гори, ліси, цвинтарі, будинки. За своїми характерами, ці істоти були злими, і несли шкоду людям, іноді траплялось що після певного покаяння вони допомагали. Образи їхні були здебільшого персоніфіковані з людськими якимось рисами, або ж це були люди, які були пов’язані з нечистою силою.

«Сербський словник» описує лексику яка пов’язана з віруваннями досить детально, і можна не шукати інших джерел для того щоб дізнатися про певне істоту, тому що статті тут детальні і досить описові. І тому цей словник є хорошим матеріалом для дослідження етнографії Сербії.

Сербська міфологія — вірування давніх сербів, були тісно пов’язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов’язувалось з певним божеством чи таємничою істотою. Має багато спільного з слов’янською міфологією.

Отже, це була робота з «Српским речником», і матеріалами про загальні відомості сербського фольклору. Отже було виконано:

· Виявлено спеціальну лексику про міфічних істот вірувань сербського народу, у складі 14 одиниць

· Використані і перекладені лексикографічні статті з «Српског речника».

· Опис про роди та жанри сербського фольклору, де фігурують ці міфічні істоти.

Дану роботу можна використати для порівняння сербської і української міфологій, чи опрацювати сербську міфологію у загальнослов’янському контексті.

караджич фольклор сербський фольклор

Список джерел

1. Вук Стефановић Караџић, Српски речник, Избор, Београд 2010

2. Грица C. Фольклор у просторі і часі. — Тернопіль, 2000. — 224 c.

3. Дей О.І. Сторінки з історії української фольклористики. — К.: Наук. думка, 1975. — 271 c.

4. Кирилюк Є.П. Народна творчість та етнографія, 1978, стр. 29−40

5. Кулаковский П. А., В. Караджич, его деятельность и значение в сербской литературе, М., 1882

6. Књижевност и језик. Београд-1964. № 1. — С. 2.

7. Митска бића српских предања, 1981 — Слободан Зечевић

8. Народы зарубежной Европы. Том 1. Под редакцией С. А. Токарева, Н. Н. Чебоксарова. (Москва: Издательство «Наука», 1964. — Серия «Народы мира: Этнографические очерки») ст. 402−403

9. Пешић Р и Милошевић-Ђорђевић Н, Народна књижевност, Вук Караџић, Београд, 1984., стр. 11−12

10. Плотникова Анна Аркадьевна, Словари и народная культура, Москва 2000. ст. 21−31

11. Радовановић М, «Вук Караджич — етнограф и фольклорист» ст. 206

12. Русин М. Ю. Фольклор: традиції і сучасність. — К., 1991. — 103 c.

13. Славянская мифология, Енциклопедический словарь, Москва, 1995

14. Словенска митологија. Енциклопедијски речник / Редактори Светлана M. Толстој, Љубинко Раденковић - Zepter book world, Beograd, 2001

15. Сретен Петровић, Српска митологија, Београд 2012

16. Стојановић Љуб. Живот и рад Вука Стеф. Караџића. Београд-Земун, 1924, с. 183.