Художньо-звукова сторона вібрації

Вібрація є одним із засобів художньої виразності в музичному виконанні, перш за все, на струнних (струнно-смичкових) інструментах. Вона виражається в періодичній зміні звука по висоті, гучності і тембру. При правильному її використанні досягається колосальний художній ефект. Характер вібрації повинен задаватися як змістом музичного твору в цілому, так і функцією кожної окремої музичної фрази. Вібрація урізноманітнює звукову палітру виконавця, розширюючи можливості інтерпретації твору і підсилюючи його емоціональний вплив на аудиторію. «Если у смычкового инструмента „отнять“ эту особенность, то он лишится главной прелести, омертвеет… Только в вибрации смычковый инструмент имеет свое „цветение“, в ней заключена главная сила воздействия на слушателя, именно она обладает способностью потрясти и покорить аудиторию», — так про вплив вібрації говорить музичний критик А. Углов. При неправильному використанні вібрація часто виходить за рамки художньої або не співпадає з характером твору, що виконується. Це аж ніяк не додає «плюсів» інтерпретації. Вібруючий звук здається нам приємнішим, виразнішим, «живішим», ніж звук незмінний, постійний. Згадаймо лише як діє на нас пронизливий гудок, одноманітний звук сирени. Вібрація і є тою чудодійною властивістю звуку, котра «оживляє» його. Як на мене, то вібрація з’явилася тоді, коли вперше інструменталісти намагалися наслідувати хороших співаків у «кантилені «- мистецтві плавно з'єднувати звуки мелодії (співати «легато»). Саме вібрато відрізняє спів і гру на смичкових інструментах від гри на інструментах з абсолютно стійким звуком. Духові інструменти, ступінь вібрації на яких вельми обмежений, займають проміжну ланку. Іноді, при високій майстерності, духовики у сольних фразах оркестрових творів також можуть добитися співучості за рахунок вібрато. Та частіше за все оркестрова функція духових інструментів полягає у протиставленні їх звучання теплому, емоціональному звуку смичкових.

Отже, першою перевагою провіброваних звуків є їх непомітне з'єднання. Звуки завжди плавно зв’язуються між собою, коли між ними є glissando. Та виявляється, якщо два звуки, не провібровувати, то glissando між ними нагадує нам «м'явкання». А якщо ж хоча б один звук провібровується, то навіть перебільшене glissando добре сприймається вухом слухача. Другий «плюс» звука, котрий провібрували, полягає у відстані його поширення. Справа в тому, що слухач, котрий сидить далеко від виконавця, не вловлює дуже тихий невібруючий звук. Такий звук просто розсіюється в концертному залі серед інших звуків чи незначних шумів. Проте, звук такої ж сили, але взятий з вібрацією, ніби «пробивається» крізь оточуючі його звуки — і акомпанемент оркестру, і шум залу. Ця властивість притаманна в більшій мірі звукам, котрі взяті зі швидким вібрато, котре завжди надає звукові «польотності», «пружинності».

Термін «вібрація» (вібрато) з’явився лише в XIXст. Раніше використовувалася назва певного ефекту, що асоціювався з вібрацією. Сама ж вібрація з’явилася в смичковій виконавській практиці ще в XVIст. В школі для гамби «Regola rubertina» С. Ганассі, створеній в епоху Відродження (1542р.) йшлося про таке: «В зависимости от содержания музыки — веселого или печального — он (исполнитель) должен вести смычок forte или piano, а иногда не forte и не piano, а нечто среднее; в печальной музыке смычком действовать легко и кое-где дрожать рукой со смычком и пальцами на грифе, чтобы дать эффект, соответственный музыке». Як бачимо, безсумнівно мова йде про вібрацію, котра вже тоді розглядалася як прийом для підсилення виразності виконання.

Одне з перших висловлювань про вібрацію можна знайти у Мерсенна в його «Універсальній гармонії», опублікованій в 1636р. Він так пише про гру на скрипці: «Слушатели поддаются особому очарованию, когда игра сопровождается легким колебательным движением левой руки». Італійський скрипаль і педагог Джемініанні називав вібрато «тісною треллю». Він писав у 1751р. у своєму «Мистецтві гри на скрипці»: «Скрипачи, сильно придавливая пальцем струну, равномерно покачивают кистью. Если продолжить это движение, постепенно усиливая звучание, проводя смычком ближе к подставке, звук может выражать величие и благородство. При укарачивании и ослаблении этого движения будет передаваться страдание и страх. Звук от этого качания становится только приятниее, поэтому использовать его нужно как можно чаще». Скрипаль і педагог Леопольд Моцарт, батько Вольфганга-Амадея, називав вібрацію словом «тремоло». Він надавав великого значення цьому ефекту. Ось як він написав 1756р. у своїй «Школі гри на скрипці»: «Тремоло является украшением, дарованным самой природой, и используется мастерски не только инструменталистами на длинных звуках, но также и искусными певцами. Подражая естественному дрожанию звука, скрипачи придавливают пальцем струну и совершают легкие движения всей кистью в направлении между подставкой и завитком». У зв’язку із розвитком віртуозного напрямку в музиці першої половини XIXст. збільшується і використання вібрато. Знаменитий італійський віртуоз Н. Паганіні відтворював на скрипці нові віртуозно-романтичні захоплення своєї епохи. Про те, що ще навіть на початку XIXст. не всі музиканти признавали вібрато, свідчить відгук відомого французького критика Ф. Фетіса про перший виступ Паганіні в Парижі. В його статті говориться: «У Паганини в кантилене применен совершенно новый своеобразный эффект — дрожащее vibrato струны. Это подобно человеческому голосу, однако, к сожалению, его vibrato часто достигается с помощью скользящего движения руки; его можно сравнить с подъездами у некоторых певцов, что справедливо порицается и считается безвкусицей».. Та якщо Паганіні, завдячуючи силі свого таланту, міг інколи дозволити собі перебільшено емоційну гру, то багато його послідовників, на жаль, зловживали новими ефектами, не маючи на це достатньо індивідуального права. Перебільшена вібрація була особливо неприємна тоді, коли вона використовувалася в творі, що написаний в старій манері. Перебільшене використання вібрато визвало супротив у багатьох педагогів. Професор Петербурзької консерваторії Леопольд Ауер так пише у своїй «Школі гри на скрипці»: «Цель, которую преследует вибрато… этопридать большую выразительность музыкальной фразе или отдельному звуку фразы. К несчастью, певцы и инструменталисты часто злоупотребляют этим эффектом… и таким образом дают овладеть собой недугу самого неартистического порядка, жертвой которого становится 90 человек из 100… Многие считают вибрато средством для сокрытия скверной интонации или неприятного звука… Вибрато лишь эффект, украшение; оно может сообщить частицу возвышенного пафоса фразе или пассажу, но лишь в том случае, если играющий обладает тонким чувством меры в пользовании им. Во всяком случае, запомните, что желательно только наиболее умеренное употребление вибрато; слишком частое применение этого средства уничтожает цель, ради которой его употребили. Излишнее вибрирование — привычка, к которой я не чувствую снисхождения и с которой я всегда борюсь, когда замечаю ее в своих учениках, хотя — принужден признаться — часто безрезультатно. Как правило, я запрещаю своим ученикам вибрировать на коротких звуках и искренне советую им не злоупотреблять этим даже на длинных звуках, связно следующих в фразе друг за другом «. Із робіт західних авторів, присвячених вібрації, коротко проглянемо дві роботи відомих педагогів і теоретиків смичкового мистецтва — скрипаля К. Флеша і віолончеліста Х. Беккера. Ітак, щодо Флеша, то його висловлювання про вібрацію невизначені, скоріше противоречиві. З одного боку, Флеш-теоретик стверджує: «Вибрато никогда не должно применяться только по привычке, а должно всегда быть следствием повышенной потребности в выразительности. Эта потребность должна найти свое обоснование в музыкальном содержании исполняемого произведения». З другого боку, він заявляє, що «обязанность левой руки заключается еще и в том, чтобы тесно связывать наши личные переживания со звуковыми явлениями, поскольку именно в вибрато ярче всего выявляются индивидуальные звуковые качества исполнителя». Противоречивість погляів Флеша напевно стали причиною того, що в його фундаментальних працях методика формування навика вібрато залишилася недоопрацьованою, а лише узагальнений досвід виправлення вібрато в різних ігрових ситуаціях. Більш чітко окреслена позиція Х. Беккера щодо вібрато. На питання «Яка ціль вібрації?» він відповідає однозначно: «Одухотворение тона». Автор пише: «Как в динамике мы не ограничиваемся одними форте и пиано, а используем все имеющие в нашем распоряжении нюансы, так мы не можем удовлетвориться и одним-единственным родом вибрации. В каждом отдельном случае требуется различная степень ее интенсивности, иная окраска, новая выразительность…» Найбільш широко вібрацію смичкових інструментів досліджував музикознавець, доктор мистецтвознавства, віолончеліст Б. А. Струве. В декількох працях, присвячених саме цій темі, Струве детально виклав як історію використання вібрації, так і різні точки зору на методику роботи над нею (про це детально йтиметься в III-ьому розділі моєї роботи). Фундаментальне дослідження скрипкового вібрато було здійснене в середині минулого століття московським педагогом, диригентом і дослідником О. М. Агарковим (детально — в Розділі II). Він розглядає проблеми вібрації в найрізноманітніших аспектах — від акустичного до методичного, — аналізуючи особливості використання вібрато передовими скрипалями того часу: Д. Ойстрахом, М. Полякіним, Л.Коганом.Шляхом об'єктивних вимірів основних характеристик вібрато Агарков показав, що їхнє співвідношення цілком залежить від індивідуальної трактовки виконавцем конкретної фрази, мелодії, пасажу. Тому в кожному конкретному випадку неможливо дати які-небудь рецепти застосування того чи іншого типу вібрації.

Як бачимо, на бажану ступінь використання вібрації існують різні погляди.

Детальні дослідження скрипкової вібрації були здійснені співробітниками інституту Айови під керівництвом К. Сішора.Вони розшифрували записи деяких відомих скрипалів і ряду педагогів та студентів. Підводячи підсумки всім зробленим аналізам, вони зробили наступні висновки:1. Сучасні скрипалі користуються вібрацією на всіх звуках, тривалість яких дозволяє її здійснювати.2. Кожен скрипаль має характерну частоту вібрації, котра збільшується з майстерністю. Середня частота вібрато = 6−7 періодів в секунду.3. Середній розмах вібрації = 50центам.4. Середній рівень розмаху вібрато співпадає з істинною висотою звука.

музикальний вібрація гра.