Роль зовнішньої торгівлі для економічного розвитку України в умовах глобалізації

Роль зовнішньої торгівлі для економічного розвитку України в умовах глобалізації

В останні роки у світі надзвичайно інтенсивно розвивається глобалізація, прискорено зростають масштаби світової торгівлі та інші процеси міжнародного обміну, світова економіка стає більш інтегрованою і відкритою. Глобалізація — це об'єктивний процес, який сприяє поступовому взаємному проникненню технологічних та культурних стандартів різних держав. Тож очевидно, що самодостатність країни сьогодні вже є несумісною із сучасними тенденціями розвитку міжнародної спільноти та економічних відносин. Наразі поза світовим співтовариством залишилося досить мало країн, серед яких, зокрема, Афганістан, Бірма, КНДР.

У таких умовах Україна має визначити механізми оптимального розв’язання проблеми ефективного приєднання до світових глобалізаційних процесів, що забезпечило б їй максимальні зовнішні переваги та мінімальні внутрішні втрати. Не слід забувати, що взаємозалежність національних суб'єктів світогосподарського механізму здатна як додати їм нових можливостей, так і завдати чималих збитків. Для використання переваг, що несе глобалізація, уряду та бізнес-структурам України необхідно виробити відповідну позицію, яка б спиралася на глибоку і всебічну теоретичну оцінку нинішніх світових реалій. Оскільки економіка функціонує за об'єктивними законами, їх незнання чи ігнорування в економічній політиці призводить до суттєвих втрат у господарській практиці.

Дослідженню стану, ролі та місця зовнішньоторговельних зв’язків в економічному розвитку держави в науковій літературі приділялось достатньо уваги [1−13]. Останнім часом вона зросла, оскільки посилення впливу зовнішнього простору на формування і функціонування національних економічних систем стало однією з головних тенденцій глобалізації.

Аналізуючи стан зовнішньої торгівлі України, всі дослідники відмічають її неефективну товарну структуру, що «базується переважно на ціновій конкуренції у сфері напівфабрикатів та продукції з невисоким рівнем доданої вартості, незначним рівнем технологічності» [13, с.80]. Проте визначення причин такого стану і, відповідно, рекомендації щодо поліпшення ситуації неоднозначні. Оцінка тенденцій розвитку в будь-якій сфері господарства залежить від економічної доктрини, яка впроваджується державою в певний період. Нині більшість дослідників схиляється до того, що з концептуального погляду можна виокремити дві доктрини, які формують економічну політику держав у глобальному середовищі, — класичного космополітизму та автаркії [12, с.29]. Прибічники першої пов’язують незначні масштаби та незадовільну структуру зовнішньої торгівлі з недостатньою реальною лібералізацією експортно-імпортної діяльності, а їх опоненти, навпаки, з надмірною відкритістю національної економіки для деструктурного зовнішнього впливу.

Слід також зазначити, що чимало вчених, обстоюючи власну позицію, зазвичай не ставлять за мету виявлення об'єктивного механізму функціонування причинно-наслідкових зв’язків у системі «зовнішня торгівля — національна економіка». Однак без нього будь-які цільові настанови щодо перспектив, стратегії, пріоритетів розвитку експортно-імпортної діяльності «зависають» у повітрі, оскільки втрачають теоретичне підгрунтя. За таким алгоритмом аналізу неможливо визначити оптимальне співвідношення зовнішніх та внутрішніх джерел економічного зростання, обгрунтувати вкрай важливу в умовах глобалізації роль зовнішньоекономічної політики держави, сформувати її зміст, адекватний потребам сучасного етапу економічного розвою України.

Щоб виявити реальне місце зовнішньої торгівлі в розвитку економіки країни, насамперед необхідно відповісти на загальне питання: як відбувається розвиток, взаємодія яких глибинних економічних процесів його зумовлює?

Економіст зі світовим ім'ям Й. Шумпетер у своєму дослідженні «Теорії економічного розвитку» наголошує, що під розвитком слід розуміти такі зміни в економіці, які породжують якісно нові явища. Звичайне економічне зростання, формою прояву якого є збільшення лише кількісних показників (чисельності населення, національного багатства тощо), на думку Шумпетера, ще не означає розвитку. Останній передбачає зміну траєкторії економічного кругообігу, перехід народного господарства від одного центру тяжіння до іншого [14, с.157].

Такої самої позиції дотримується й російський дослідник В. Марцинкевич, який вважає, що теоретична конструкція, яка відбиває системне бачення рушійних сил економічного та соціального розвитку, є моделлю стимулів і мотивацій до якісних змін в економічному процесі. Вона не може бути моделлю результатів діяльності - таких, наприклад, як випуск продукції чи зміна структурних пропорцій, адже розвиток — це не зростання обсягів, а якісне вдосконалення відтворювального потенціалу [7, с.20].

Й. Шумпетер також обгрунтовано доводить, що рушійною силою економічної поведінки є потреби. Саме вони виступають одночасно причиною і вектором напрямку докладання зусиль суб'єкта господарювання. Іншими словами, виробництво завжди слідує за потребами, вони «тягнуть» його за собою [14, с.69].

Таким чином, в основі підходу до економічного розвитку має бути не обсяг виготовлених благ, а якісні зміни, що відбуваються під впливом прагнення суспільства до ефективного задоволення потреб.

Якщо у суб'єктів економіки виникають нові потреби, для задоволення яких адекватні товари чи послуги на ринку відсутні, можуть зародитися суперечності, спричинені нерівномірністю розвитку виробництва і споживання. Економічний механізм сприймає ці суперечності як «вузькі місця» в структурі споживання та епіцентри економічних втрат від неможливості їх задоволення. В ринкових умовах ресурси, які були задіяні для виробництва благ, попит на які зменшується або зникає, дуже швидко вивільняються з обігу. Таким чином створюється можливість для розв’язання суперечностей, а отже, і ліквідації епіцентрів збитків, яких вони завдають. Саме поєднання двох процесів — виникнення нових потреб і вивільнення незатребуваних ресурсів — є підгрунтям якісних змін в економіці.

Правомірність застосування загальних положень теорії економічного розвитку до розв’язання проблем національної економіки неоднозначно оцінюється науковцями. Наявний широкий спектр поглядів — від універсалізації економічного розвитку у формі західної ліберальної моделі, яку висунула неокласична школа, до обстоювання принципу відносної унікальності господарського розвою окремих спільнот (націй, держав).

На нашу думку, в цьому питанні необхідно розмежувати об'єктивні закони, які управляють економічним розвитком спільноти індивідів будь-якого рівня, та економічну політику держави, яка проявляється у формі юридичних норм. Якщо виходити з того, що процеси життєдіяльності людства глобальні, а ключові проблеми загальні, то їх принципове розв’язання має бути універсальним.Проте історично склалося так, що світ поділений на окремі країни, яким притаманні різні соціально-економічні ознаки (що іноді навіть набувають конфронтаційних форм). Тож використовувати загальну теорію для формування національної економічної політики потрібно з урахуванням специфічних рис розвитку окремих країн.

Як зазначає В. Марцинкевич, у специфіці країни скрізь, хоча і в різних формах, реалізуються (або не реалізуються) загальні для всіх фундаментальні умови ефективності. Національні ж особливості відображають лише форми пристосування владних структур країни до національних традицій, досягнутого рівня та способу життя з метою найкращого використання сильних і подолання слабких ознак своєї спадщини [7, с.16].

Отже, в кожній країні діють загальні механізми самовідтворення, які мають однакову динамічну послідовність: потреби — виробництво — споживання. Звідси випливає, що потреби виступають глибинною першопричиною економічного розвитку як глобальної спільноти, так і окремої країни. Проте якщо в країнах світового економічного авангарду ефективна господарська діяльність грунтується на випереджувальному виявленні майбутніх потреб, то в решті країн (особливо, якщо їх економіки в недалекому минулому були самодостатніми) для подолання економічного відставання потрібно істотно розширити систему потреб. Для цього доцільно застосувати такий шлях, як лібералізація зовнішньої торгівлі. Натомість домінування в економічній політиці ідей максимального задоволення потреб за рахунок внутрішнього виробництва може призвести до консервації відсталої народногосподарської структури, загальмувати економічний розвиток країни. глобалізація зовнішній торгівля національний Слід відзначити, що вільний, без обмежень імпорт до країн, що розвиваються (і це підтверджується досвідом України), руйнує традиційні види виробництва й одночасно стримує становлення нових, які потенційно можуть бути конкурентами. Приміром, скорочення в Україні ВВП за 1991;2000 рр. у 2,3 раза, промислового виробництва — в 1,6, сільського господарства — в 1,9 раза науковці зазвичай пов’язують із надмірною лібералізацією зовнішньої торгівлі. Зауважимо, що непродуманих рішень у цій сфері справді було немало. Але чи правомірно з боку дослідника зіставляти кількісні показники обсягів ВВП, промислового виробництва тощо 1991;го і 2000 рр. і робити висновки про «падіння», «деформацію», «крах»? Адже значна частина продукції, що вироблялася в колишньому Союзі, мала дуже низькі якісні і, відповідно, споживчі характеристики, а їх вартість створювалася штучно адміністративними засобами. З цієї позиції скорочення виробництва в Україні можна оцінити і як звільнення від непотребу. Тобто, говорити лише про кількісні параметри відродження економічного потенціалу нашої країни, не зачіпаючи якісних, неможливо. А для прискорення кардинального переозброєння вітчизняного виробництва сучаснішими технологіями, обладнанням та устаткуванням імпорт є чинником, який не варто ігнорувати.

Роль імпорту не обмежується впливом тільки на технологічні параметри. Поява на національному ринку нових, невідомих у соціалістичних умовах товарів, невпинно стимулювала рух до вищих стандартів споживання. А щоб засвоїти їх, потрібні економічні механізми, подібні до тих, що застосовуються в розвинутих країнах. Імпорт у таких умовах набуває форму деструктурного фактора, який впливає на загострення наявних у країні диспропорцій економічних відносин виробництва і обміну, чим актуалізує необхідність змін.

Таким чином, модифікація структури потреб, спричинена лібералізацією зовнішньої торгівлі в країнах, які не належать до високорозвинутих, має наслідки не тільки виробничо-господарського, а й організаційнота соціально-економічного порядку.

Як пише Ю. Гохберг, лібералізація зовнішньої торгівлі відіграла стратегічно важливу роль у перехідний період в Україні, стимулюючи в кінцевому підсумку процес становлення ринкових відносин [3, с.43]. Доступ до світового ринку дозволив вітчизняним виробникам одержувати за допомогою ринкових цін необхідні сигнали для ефективного розподілу ресурсів, а їх включення в конкурентну боротьбу на зовнішньому ринку створило сприятливі умови для суспільного прогресу. Адже кращого за конкуренцію стимулу для вдосконалення людство ще не винайшло.

Лібералізація зовнішньої торгівлі була започаткована в Україні Декретом Кабінету Міністрів «Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності» від 11 січня 1993р. Починаючи з 1994 року, у країні значно поменшало протекціонізму (істотно знижено квоти, ліцензії, експортний тариф), а рівень лібералізації експорту помітно зріс.Відтак були створені передумови для збільшення експорту товарів і послуг, що, своєю чергою, забезпечувало фінансові ресурси для оплати імпорту. У таблиці представлені кількісні параметри, які характеризують динаміку зовнішньої торгівлі України в 1996;2002 рр.

Наведені показники свідчать про стійку тенденцію до скорочення обсягів зовнішньоторговельного обороту в Україні. Тільки в 2002р. цей показник зміг досягти рівня 1996р. і перевищити його на $ 2,5 млрд. Динаміці вартісних характеристик українського імпорту притаманні аналогічні тенденції, але з тією відмінністю, що світова економічна криза 1997;1999 рр. і пов’язана з нею девальвація гривні значно погіршили умови для імпортерів. Тому обсяги імпорту в 1997;2002 рр. не піднялися до рівня 1996р.

Товарна структура зовнішньої торгівлі України протягом десятиріччя практично не змінилася. Провідні позиції в українському експорті належать металопродукції - близько 40%, хімічній промисловості і добривам — майже 20%, продукції машинобудування — 10−13%, деяким видам продукції харчової промисловості. У товарній структурі імпорту переважають енергоресурси — близько 40%; на машини та обладнання припадає 13−18%, продукцію хімічної промисловості - приблизно 10%.

Динаміка зовнішньої торгівлі України товарами та послугами ($ млрд.)

Наведені статистичні дані дозволяють прослідкувати у системі «держава — економічна політика — зовнішня торгівля» схему причинно-наслідкових зв’язків, яка склалася після здобуття Україною незалежності й дотепер лишається практично незмінною. Із розпадом Радянського Союзу економіка України опинилася без достатньої кількості власних джерел енергоресурсів і була змушена імпортувати їх із-за кордону. А для оплати імпорту потрібно експортувати. Конкурентоспроможною на зовнішніх ринках виявилася металопродукція. В умовах істотного і стрибкоподібного скорочення внутрішнього платоспроможного попиту* експортна діяльність сприяла підтримці виробництва та зайнятості в низці сировинних галузей, дозволяла здійснювати мінімальні інвестиції в розвиток експортоорієнтованих і суміжних галузей, забезпечувала валютні надходження. Але оскільки експортоорієнтовані галузі в Україні є надто витратними (енергота витрати інших матеріалів перевищують аналогічні показники розвинутих країн у 2−3 рази), розширення експорту супроводжувалося зростанням імпорту енергетичних ресурсів.

Масштабний імпорт сировини країною, що розвивається, та її інтеграція у світогосподарські зв’язки за схемою «експорт сировини одного виду — імпорт сировини іншого виду» призводять до позитивних зрушень тільки тоді, коли експортні галузі тісно пов’язані з іншими секторами економіки. У такому випадку виникнення в їх межах нових потреб матиме мультиплікативний ефект для економічного розвитку країни. А якщо експортні галузі є своєрідними ізольованими анклавами, позитивний ефект зростання зовнішнього попиту проявлятиметься тільки в позитивному сальдо торгового балансу.

Отже, можна дійти висновку, що нинішній механізм здійснення зовнішньоторговельних відносин в Україні, який відбиває соціальні, економічні, суспільно-політичні та інші інтереси (що створюють стимули до змін чи, навпаки, збереження попереднього стану), є малоефективним як з погляду відповідності викликам глобалізації, так і економічного розвитку загалом. Останнє означає, що Україна сьогодні, як не прикро, не демонструє явної потреби в якісному розвитку економіки. Соціальна, технологічна привабливість стандартів життя провідних країн не трансформувалася в економічний попит на інститути та механізми освоєння цих стандартів. Декларативно Україна прагне розвитку, але за умови збереження чинних традицій і порядків.

Основною причиною подібного становища є те, що вітчизняна економіка все ще залишається занадто закритою для світового ринку, насамперед через адміністративні та інші перешкоди на шляху трансформації нераціонального виробництва, заміни неефективно працюючих керівників і неуспішних власників. Неврахування закону неминучого відмирання нераціонального, віджилого означає втрати для економіки — як прямі, так і опосередковані.

В умовах глобалізації для забезпечення економічного розвитку зовнішньоторговельна політика держави має бути націленою на:

• · активізацію зовнішньої торгівлі в цілому;
• · реалізацію наявних і потенційних конкурентних переваг завдяки правильно визначеним структурним пріоритетам зовнішньої торгівлі;
• · усіляке заохочення зростання високотехнологічного імпорту (машин, устаткування, технологій, ідей) з метою скорочення технологічного розриву з передовими країнами.

Необхідними умовами реалізації такої зовнішньоторговельної політики є:

• · подальший розвиток базових інститутів ринкової економіки з метою створення прийнятних умов для підвищення конкурентоспроможності національного бізнесу;
• · державне фінансування закупівлі за кордоном запатентованої технології та ноу-хау;
• · вільне від митного обкладання ввезення сучасної техніки та обладнання;
• · вивільнення від оподаткування прибутку в розмірі частини суми витрат на науково-технічні розробки;
• · зменшення ставок оподаткування у випадках виробництва та експорту продукції з високим ступенем доданої вартості.

Список літератури

• 1. Аніловська Г. Я., Яремко Л. А. Господарська глобалізація та управління зовнішньоекономічною сферою. Л.: Видавництво ЛКА, 2001. — 234 с.
• 2. Бабанін О. Деякі проблеми розвитку зовнішньої торгівлі України // Зовнішня торгівля. 2000. № 1.
• 3. Гохберг Ю. А. Украина в мировых интеграционных процессах. Донецк, 2001. — 127 с.
• 4. Гриценко А., Пашков М. Украина на мировых рынках: добро пожаловать // Зеркало недели, 2000, № 25 (298).
• 5. Губський Б., Лук’яненко Д., Сіденко В. Інтернаціоналізація української економіки // Економіка України. 2000. № 9.
• 6. Кваша С., Патика Н. Напрями та проблеми інтеграції України у світовий економічний простір // Економіка України. 2001. № 9.
• 7. Марцинкевич В. Национальная модель социально-экономического развития // МЭ и МО. 2001. № 1.
• 8. Петрунин О. В. Особенности влияния внешней торговли на экономическое развитие ряда стран Восточной и Юго-Восточной Азии: (Препринт) / Дальневосточный гос. ун-т, Институт менеджмента и бизнеса ДВГУ. Кафедра мировой экономики. Владивосток: Издательство Дальневосточного ун-та, 2001. — 75 с.
• 9. Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект / Ю. В. Макогон и др. (ред. кол.); Донецкий гос. ун-т. Донецк: Донеччина, 2000. — 276 с.
• 10. Рубан А. Про деякі питання і тенденції сучасної зовнішньої торгівлі України // Економіка України. 2000. № 7.
• 11. Сенчаков В. К. Глобализация: позиция России // ОКО. 2002. № 2.
• 12. Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації: Монографія / За ред. Д. Г. Лук’яненка. К.: КНЕУ, 2001. — 538 с.
• 13. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, А. С. Гальчинський та ін. К.: Либідь, 2002. — 470 с.
• 14. Шумпетер Й. Теория экономического развития. М.: Прогресс, 1982. — 431