Вплив педагогічної діяльності на здоров"я педагога вищої школи

Вступ

Актуальність теми дослідження. Як відомо, педагогічна діяльність вимагає певного рівня психологічного і психофізіологічного статусу педагога, що забезпечує її успішність та якість. З іншого боку, умови діяльності, сама професійна діяльність, її зміст суттєво впливають на психофізіологічний стан здоров’я педагога навіть за умови відповідності його індивідуальних особливостей вимогам педагогічної діяльності. Особливості професійної педагогічної діяльності, її складність та специфічні вимоги до якостей педагога найчастіше вважаються причинами погіршення показників здоров’я педагога. У них, як правило, відображаються загальні вади в організації і умовах праці, що негативно впливають на її ефективність.

Дослідження сутності педагогічної діяльності свідчать про її високу емоційну напруженість, потенційну афектогенність (С. Вершловський, Н. Кузьміна, А. Маркова, Л. Мітіна, В. Сластьонін, М. Смирнов, О. Щербаков, В. Якунін і ін.). Висока емоційна напруженість зумовлена наявністю великої кількості факторів ризику, стрес-факторів, які постійно присутні в роботі педагога і впливають на його самопочуття, працездатність та якість професійної діяльності.

У психолого-педагогічній науці є ряд досліджень, присвячених виявленню та аналізу професіогенних факторів ризику, що впливають на погіршення психологічного і фізичного здоров’я педагогів (О. Васильєв, О. Дубнова, О. Кочерга, С. Кривцова, Г. Мітін, А. Найн, Г. Сєріков, М. Смірнов, Л. Шевельова, М. Федорцева й інші).

У педагогічній діяльності поряд із загальними факторами ризику здоров’я працівників розумової сфери (нервово-емоційне напруження, інформаційні перевантаження) є й специфічні фактори ризику такі, як: значне голосове навантаження при виконанні професійних обов’язків, переважання в процесі трудової діяльності статичного навантаження, великий обсяг зорової роботи, порушення режимних моментів праці та відпочинку і т. п.

В якості негативних наслідків впливу професіогенних чинників на особистість викладача, що відображаються на його професійному здоров'ї, науковці називають: професійно зумовлені деструкції його особистості (А. Маркова, Е. Симанюк, І. Щербо); професійно зумовлені деформації особистості (С. Безносов, Е. Зєєр, О. Полякова, Є. Рогов, О. Юрченко); виникнення в структурі характеру негативних рис унаслідок негативно забарвлених станів педагога, що постійно повторюються (А. Прохоров, Є. Улибіна); розвиток особистісних дисгармоній учителя (Є. Донченко, Л. Мітіна, Н. Савчук, Т. Титаренко, В. Семиченко, А. Мілтс, В. Чорнобровкін, В. Чорнобровкіна); особистісні і професійно зумовлені кризи особистості (Г. Горєлова, Е. Зєєр, К. Поливанова, Є. Симанюк); професійний стрес (О. Баранов, Г. Зайчикова, В. Калошин, Л. Карамушка, С. Максименко, О. Марковець, Л. Мітіна, В. Павленко, Н. Самоукіна); формування симптомів емоційного вигорання (В. Богуш, В. Бойко, Н. Водоп’янова, С. Джексон, К. Маслач, В. Орел, Т. Ронгінська, О. Рукавішніков, Н. Старченкова, Т. Форманюк); фрустрації у педагогічній діяльності (І. Остополець, Т. Третяченко); зниження продуктивності праці, працездатності, професійні хвороби (Н. Водоп’янова, А. Маркова, Л. Мітіна, В. Розов).

Незважаючи на досить активний інтерес науковців до проблеми професійного здоров’я особистості, проблема впливу педагогічної діяльності на особистість педагога вищої школи та на стан його здоров’я залишається актуальною та потребує подальшого вивчення.

Наявність протиріччя між важливістю і складністю педагогічної діяльності та її можливим негативним впливом на здоров’я педагога дозволили сформулювати мету дослідження, яка полягає у виявленні особливостей педагогічної діяльності як детермінанти професійного здоров’я педагога вищої школи та в аналізі особливостей впливу педагогічної діяльності на виникнення професійного стресу та на здоров’я педагога вищої школи.

Об'єктом дослідження є здоров’я в професійній діяльності.

Предмет дослідження складають особливості впливу педагогічної діяльності на здоров’я педагога вищої школи.

У відповідності до поставленої мети було визначено наступні дослідницькі завдання:

1. Зробити теоретичний аналіз проблеми здоров’я в психолого-педагогічній літературі.

2. Розкрити особливості виникнення стресу в професійній діяльності та його вплив на здоров’я людини.

3. Визначити особливості педагогічної діяльності та її вимоги до особистості педагога.

4. Розкрити вплив педагогічної діяльності на стан здоров’я педагога вищої школи.

Методи дослідження: аналіз психолого-педагогічної літератури з проблеми дослідження; систематизація та узагальнення здобутої інформації.

Теоретична цінність роботи полягає у розкритті впливу професійного стресу, що виникає у педагогічній діяльності, на здоров’я педагога вищої школи.

Практична значущість роботи полягає в тому, що виявлені особливості впливу педагогічної діяльності на виникнення професійного стресу, який призводить до погіршення здоров’я педагога, дозволять педагогу усвідомити важливість профілактики та зміцнення здоров’я в професійній діяльності.

1. Теоретичний аналіз проблеми здоров'я особистості в професійній діяльності

1.1 Психологічний аналіз проблеми здоров’я.

Здоров’я — це необхідна умова активної і нормальної життєдіяльності людини. Серйозні порушення в цій сфері тягнуть за собою зміни в звичному способі життя, сформованій практиці відносин з навколишнім світом, можливу втрату професійної дієздатності, а в цілому — вимушену корекцію планів на майбутнє.

Здоров’я — це дуже складний, системний, по своїй суті, феномен. Він має свою специфіку прояву на фізичному, психологічному і соціальному рівнях. Проблема здоров’я носить виражений комплексний характер. На її вивченні зосереджені зусилля багатьох наукових дисциплін Багато науковців намагалися дати визначення поняттю «здоров'я», серед яких можна виділити Ю.П.Лісіцина, І.І. Брахмана, Є.Н Кудрявцева, Г. П. Апанасенко, Д. Д. Венедиктова, Т.Є. Бойченко.

Зазвичай у науковій літературі здоров’я визначається шляхом аналізу відсутності або наявності хвороб, та, на наш погляд, його слід розглядати як таку форму життєдіяльності, що забезпечує необхідну якість життя і достатню його тривалість.

В сучасних дослідженнях проблеми здоров’я, все більше спостерігається вихід за межі визначення здоров’я як медичної категорії, що пов’язано з недостатністю спроб підвищити рівень здоров’я особи через акцент на формування лише фізичного і соматичного здоров’я.

Здоров’я слід розглядати не просто в рамках дихотомії: хвороба — відсутність хвороби, а як багаторівневий комплекс, що постійно змінюється.

Співвідношення та оцінка рівнів здоров’я — фізичного, соматичного, психічного, психологічного здоров’я, обговорюються у численних наукових працях.

На сучасному етапі розвитку вчення про здоров’я предметом дискусії науковців є ряд проблем, зокрема таких, як сутність здоров’я, рівень здоров’я, його якісні й кількісні характеристики тощо.

Здоров’я людини визначається комплексом біологічних (спадкових і набутих) та соціальних факторів. Останні мають настільки важливе значення в підтримці стану здоров’я, що у преамбулі статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) записано, що здоров’я — це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад [Без автора: 1, с. 3 — 8]. Подібне визначення здоров’я подається також і в психологічному словнику, де автори посилаються на статут ВООЗ та вказують, що у широкому розумінні під поняттям «здоров'я» дослідники розуміють можливість організму людини адаптуватися до нових умов з мінімальними затратами ресурсів і часу [Словники: 1, с. 173].

Існує значне розходження й відносно визначення основних дефініцій «здоров'я». У літературі, як зарубіжній, так і вітчизняній, підкреслюється необхідність розглядати здоров’я не тільки як категорію медичну, але й соціально-психологічну і філософську [Частина книги, періодичного, продовжуваного видання: 2, с. 20].

Сьогодні здоров’я визначається як гармонійне поєднання фізіологічних, психологічних (особистісних, душевних) та соціальних факторів, які забезпечують внутрішнє благополуччя індивіда.

Фізичне здоров’я є фундаментом загального здоров’я людини, та передбачає гарне самопочуття, бадьорість, наявність енергії, працездатність та відсутність патологічних симптомів.

Соціальне здоров’я будується на взаємовідносинах із соціумом та визначається тими моральними принципами, що є основою соціального життя людини в суспільстві.

З розвитком гуманітарної методології пов’язане виникнення поняття «психологічне здоров’я». Сам термін «психологічне здоров’я» неоднозначний. Він має широке тлумачення і включає в себе ряд чинників функціонування особистості, в тому числі підпорядковує собі психічне здоров’я особистості.

І. Дубровіна визначає психічне здоров’я як нормальне функціонування окремих психічних процесів, а психологічне здоров’я відносить до особистості в цілому, до прояву людського духу та вважає, що саме психологічне здоров’я робить особистість самодостатньою [посилання].

Б.С. Братусь, аналізуючи тенденції сучасного суспільства, стверджує, що для все більшої кількості людей стає характерним діагноз «психічно здоровий, та особистісно хворий».

Переходячи до психологічного здоров’я, Р. Ассаджолі описує його як баланс між різними аспектами особистості; С. Фрайберг — між потребами індивіда та суспільства; О. Хухлаєва, Г. Нікіфоров розуміють психологічне здоров’я як динамічну рівновагу між індивідом та середовищем тощо. Та здебільшого думка дослідників збігається у тому, що психологічне здоров’я пов’язане зі стійкістю до стресу, гармонією та духовністю. Проаналізувавши трактування різними дослідниками поняття «здоров'я», ми можемо визначити, що для розкриття поставленої в роботі проблеми для нас важливим є, перш за все поняття психологічного здоров’я, яке розглядається як необхідна умова повноцінного функціонування та розвитку людини в онтогенезі.

Оптимальний рівень психологічного здоров’я є об'єктивною передумовою адекватного виконання специфічних соціальних функцій у відповідності до вікових періодів розвитку та соціокультурних традицій суспільства, також забезпечує можливість особистісного розвитку протягом усього життя [Один автор: 7, с. 124].

Структура психологічного здоров’я може бути представлена у вигляді системи, що включає аксіологічний, інструментальний та мотиваційно-ціннісний компоненти.

Зміст аксіологічного компоненту утворюють цінності власного «Я» та «Я» цінності інших людей. Йому відповідають абсолютне самоприйняття, що можливе за умови досить повного знання самого себе, а також прийняття інших людей, незалежно від їхньої статі, віку, соціального статусу, політичних уподобань, інших соціокультурних особливостей. Необхідною передумовою самоприйняття є особистісна цілісність, а також уміння прийняти свою «темну сторону», вступити з нею в діалог.

Необхідними якостями, що забезпечують прийняття інших людей, є вміння побачити в кожному з оточуючих «світлу сторону», навіть у випадках, коли вона є непомітною, а також здатність взаємодіяти саме зі «світлими сторонами», визнавати власне право та право інших на існування «темних сторін».

Мотиваційно-ціннісний компонент передбачає наявність потреби у саморозвитку. Вказане характеризує людину як суб'єкта власної життєдіяльності, яка має внутрішнє джерело активності, що виступає двигуном її розвитку. За таких умов людина цілком здатна брати на себе відповідальність за свій розвиток і стає «автором власної біографії» [Один автор: 23, с. 56].

Інструментальний компонент характеризується розвитком рефлексивних здібностей як засобу самопізнання, здатністю концентрувати свідомість на собі, своєму внутрішньому світі та власному місці у взаємовідносинах з іншими людьми. Йому відповідає вміння людини розуміти та описувати свій емоційний стан і стан інших людей, здатність до вільного та відкритого прояву почуттів без заподіяння шкоди іншим, усвідомлення причин і наслідків власної поведінки та поведінки інших.

Компоненти психологічного здоров’я знаходяться у безперервній динамічній взаємодії. Умовою розвитку позитивної, а не невротичної рефлексії, є адекватна самооцінка. В свою чергу, саморозвиток людини сприяє змінам її ставлень до власного «Я», а саморефлексія виступає механізмом саморозвитку особистості.

На сучасному етапі розвитку науки важливим є питання норми психологічного здоров’я, яке залишається дискусійним. Визначення сутності, критеріїв і показників норми виступають орієнтиром для організації педагогічних умов досягнення психологічного здоров’я.

Альтернативою норми, у випадку психологічного здоров’я, є не хвороба, а відсутність або недостатній рівень сформованості особистісних, соціальних і професійних компетенцій людини, що ускладнює її розвиток у процесі життєдіяльності, перешкоджає виконанню власного життєвого та професійного завдання.

Розуміння норми ґрунтується на аналізі способів взаємодії людини з навколишнім середовищем. Оптимальний спосіб взаємодії зумовлений, насамперед, гармонією між умінням людини адаптуватися до середовища та адаптацією самого середовища у відповідності до її особистісних потреб. [Один автор: 20, с. 173].

Гармонію необхідно розуміти не як статичний стан, а як процес особистісних змін. Такий підхід дозволяє розглядати психологічне здоров’я як динамічну сукупність психічних властивостей людини, що забезпечують гармонію між потребами індивіда та суспільства й виступають передумовою орієнтації особистості на виконання своїх життєвих та професійних завдань. Під життєвим завданням розуміють те, що необхідно зробити людині для навколишнього світу з урахуванням її здібностей та можливостей. Результати наукових досліджень показують, що за умови успішного виконання життєвого завдання, людина відчуває себе щасливою, а невиконання — глибоко нещасною.

Ключовою ознакою психологічно здорової людини вчені вважають самоврегульованість — здатність адекватно пристосуватися до сприятливих і несприятливих умов і впливів. Розгляд сприятливих факторів як факторів ризику порушень психологічного здоров’я, що, за умови неадекватного пристосування, можуть викликати негативні особистісні зміни, обумовлений результатами спостережень за людьми, які швидко досягли соціального та економічного успіху, внаслідок чого мають істотні порушення самоврегульованості [Частина книги, періодичного, продовжуваного видання: 3, с. 61 — 90].

Аналіз досліджень дає підстави говорити, що показниками психологічного здоров’я є:

1. Усвідомлення і осмислення людиною самої себе, свого життя. Усвідомлення себе у світі передбачає, з одного боку, усвідомлення людиною загальної й широкої суті та цінності свого життя. Саме це психологи-екзистенціалісти, зокрема В. Франкл та Р. Мей, вважають головною умовою психологічного здоров’я. [8]

З іншого боку, ця характеристика передбачає глибоке усвідомлення й розуміння себе в кожній ситуації, у конкретний момент часу. Про важливість усвідомлення себе, своїх почуттів, мотивів, потреб і ситуацій, їх нюансів, тобто відкритості досвіду «тут і тепер», як умови чіткого й адекватного сприйняття й вирішення життєвих завдань писали К. Роджерс і гештальт-терапевти, зокрема Ф. Перлз.

Цю особливість усвідомлення себе, як одну з найхарактерніших, відмічав А. Маслоу в людей, що самоактуалізуються, — на його думку, дійсно здорових людей.

2. Повнота «включення», переживання й проживання теперішнього моменту. А. Маслоу називав це вміння повністю віддаватись і проживати кожен момент. У зв’язку з цим доречно згадати ствердження, що щастя людини визначається не стільки змістом, скільки повнотою й багатством життєвих вражень. Варто відмітити також, що в усвідомленні теперішнього присутнє минуле (у формі сформованих настанов, когнітивних стереотипів, афективних комплексів) і майбутнє (у формі прагнень, намірів, планів особистості). Тому, у разі надання психологічної допомоги, фокусом роботи можуть стати почуття, думки чи дії, елементи минулого досвіду чи майбутнього. При цьому одним із центральних завдань подібної роботи буде оптимізація проживання і переживання теперішнього.

3. Здатність до здійснення найкращого вибору в конкретній ситуації і в житті в цілому. Це властивість, яка базується на глибині й повноті усвідомлення себе в ситуації також вона пов’язана з умінням слухати себе, довіряти собі.

4. Почуття свободи, життя «згідно з самим собою» як стан усвідомлення і слідування своїм головним інтересам і результатами найкращого вибору в певній ситуації. Дія згідно з найкращим вибором може бути важкою і хворобливою через несприятливі обставини й умови. Але психологічно вона радісна і вільна (процес творчого переживання).

Навпаки, стан скутості, вимушеності й несвободи виникає внаслідок не усвідомлення чи відмови, з тих чи інших причин, від найкращого особистісного вибору, відмова від життя згідно з собою. Умовами щастя і свободи людини є не зовнішні обставини, а внутрішньо і зовнішньо особистісна робота з визначення і слідування за кращим для себе вибором у кожній конкретній ситуації і житті в цілому.

Відчуття власної дієздатності «Я можу», як стан достатності сил і вільного плину енергії в напрямі реалізації найкращого особистісного вибору згідно з собою («внутрішній» і «зовнішній вибух», Ф. Перлз).

Соціальна цікавість або соціальне почуття (в термінології А. Адлера), тобто зацікавлене врахування інтересів, думок, потреб і почуттів інших людей. Ця риса посідає особливе місце серед критеріїв психологічного здоров’я особистості. Ситуація людського життя, розвитку, самореалізації відбувається в умовах, пов’язаних із взаємодією з іншими людьми. Тому необхідно врахувати інтереси інших. Порушення балансу «я-інші» — одна із найпоширеніших причин психологічних труднощів відвідувачів психологічних консультацій. Оптимальним є визнання за собою права на існування, вираження й досягнення своїх мотивів і потреб, але не за рахунок, а враховуючи, приймаючи і сприяючи інтересам інших людей.

Стан рівноваги, стабільності, визначеності в житті й оптимістичний, життєрадісний тонус як інтегральний засіб усіх наведених вище якостей і властивостей психологічно здорової особистості. Цей стан не варто плутати зі станом ригідності, зашореності стереотипами і шаблонами. Навпаки, це стан гнучкого, але стійкого балансу в динамічному, непередбачуваному світі. Відсутність вище перелічених ознак допомагає виявляти «проблемні зони» в особистісних характеристиках.

Значимою умовою для нормального психосоціального розвитку особистості є забезпечення її емоційних потреб. Також особливе місце у цьому переліку належить психологічній комфортності перебування людини у значущому їй середовищі.

Також, в якості найбільш популярного, нового та, в той же час, загального критерію психічного здоров’я, який використовують західні дослідники, виступає здатність суб'єкта до адаптації. Так, в гуманістичній психології, в якості умов успішної адаптації індивіда до соціальних умов, які змінюються, виділяють: «інтеграцію особистості», гармонічну Я-концепцію, а також відносну автономність.

Велике значення надається чиннику здоров’я в успішності діяльності представників різних професій, психологічне і фізичне нездоров’я яких може послужити причиною розвитку професійного стресу. Особливої актуальності ця проблема набуває для фахівців соціальної сфери, діяльність яких пов’язана з безпосередньою взаємодією з людьми. У рамках нашого дослідження це особливо стосується представників педагогічної професії. Саме тому сьогодні все більшу увагу дослідників привертає проблема впливу професійної діяльності педагога на його як фізичне, так і психологічне здоров’я.

Таким чином аналіз проблеми здоров’я дозволив зробити висновки, що здоров’я визначається як гармонійне поєднання фізіологічних, психологічних (особистісних, душевних) та соціальних факторів, які забезпечують внутрішнє благополуччя індивіда. Психологічне здоров’я особистості це такий рівень діяльності психіки, який забезпечує її оптимальне та адекватне функціонування на психологічному, соціальному, біологічному і професійному рівнях.

1.2 Вплив професійного стрессу на здоров’я людини

Вибір професії, визначення свого місця в житті - одне з головних рішень, яке доводиться приймати людині. Вибір професії в наш час розглядається як основа життєвого самоствердження людини в суспільстві. В особі людини, не зайнятою своєю справою, яка не знайшла себе у праці, суспільство несе непоправні духовні та матеріальні втрати.

При цьому величезний збиток терпить і сама особистість внаслідок незадоволення, свідомої нездатності внести в роботу елемент творчості. Гармонійний розвиток особистості обов’язково передбачає правильне професійне самовизначення. Ще І. І. Мечников зауважив свого часу, що професія впливає на тривалість життя. [Один автор: 18, с. 485−486].

Стрес негативно впливає на ефективність діяльності і психологічне здоров’я людини [Три автори: 2, с. 144]. Це, перш за все, зростання числа захворювань стресової етіології і, як наслідок, порушення працездатності активної частини населення, складності адаптації до нових видів і форм праці, розвиток стану зниження працездатності, розвиток різних форм особистісного неблагополуччя (феномен відчуження праці, десоціалізація, професійна та особистісна деформація) [Один автор: 9, с. 48].

Увага до розробки психологічної проблематики стресу пояснюється її безпосереднім зв’язком з життєво важливими вимогами сучасного життя. Труднощі в адаптації, нездатність виносити підвищені професійні навантаження, різні форми особистісного неблагополуччя — ось перелік проблем, які сьогодні справедливо сприймаються суспільством як безпосередня загроза якості життя і психологічному здоров’ю людини.

Професійний стрес — різноманітний феномен, що виражається в психічних і соматичних реакціях на напружені ситуації у трудовій діяльності людини.

Специфіка поняття «професійний стрес» полягає в тому, що воно відображає особливості стресового стану (причини, прояви і наслідки), яке виникає при здійсненні різних видів професійної діяльності. Важливим при цьому виявляється не тільки вивчення організаційних форм та умов здійснення діяльності на конкретних трудових постах, але й аналіз характерних особливостей проявів стресу залежно від змістовної специфіки професії. Тому професійні завдання і професійне середовище в цілому є тими ключовими утвореннями, у взаємозв'язку з якими розглядається розвиток стресу в професійній діяльності. У цьому контексті термін «професійний стрес» (англ. — «occupational stress») є родовим для ряду таких понять, як «робочий стрес», «трудовий стрес», «організаційний стрес» тощо, і відноситься до рівня аналізу діяльності фахівця як члена певного професійного співтовариства [Електронні ресурси: 1].

Г. С.Нікіфоров вказує, що для деяких професій фактор стресу є супроводжуючим. Професійний стрес пов’язується з переживанням психічної напруженості в умовах високої відповідальності за прийняття рішення. Робота в умовах професійного стресу є серйозним випробовуванням фізичного і психічного здоров’я спеціаліста, перевіркою міри його професійної надійності [Один автор: 19, с. 34−98].

А.Б. Леонова стверджує, що професійний стрес виникає в результаті невідповідності вимог робочого середовища і індивідуальних ресурсів працівника, що створює потенційну загрозу для успішності трудової діяльності та для здоров’я [Частина книги, періодичного, продовжуваного видання: 1, с. 4−19].

Б.В. Овчинніков та А.І. Колчев розглядають професійний стрес як наслідок неперервної і тривалої дії специфічних стресорів, що визивають перевтомлення, професійні захворювання. Усугубляють дію професійного стресу і короткочасні екстремальні ситуації, що виникають в професійній діяльності. [Два автори: 4, с. 204−213].

У вивченні професійного стресу наголошується на визначенні чинників, які його визивають, виділенні видів професійного стресу, його складових, систематизації його ознак, його негативних наслідків у вигоранні, способах управління і подолання, на виокремленні основних підходів до дослідження.

На думку Г. С. Нікіфорова професійна діяльність може бути ускладнена впливом стресорів різної природи. По-перше, це — організація і зміст професійної діяльності. Сюди відносяться такі чинники як:

— організація робочого місця;

— перевантаження роботою;

— фізичні фактори (температура, шум, багатолюдність);

— складність виконуваної діяльності;

— незадоволення комунікацією;

— стурбованість наслідками можливих помилок;

— підвищена відповідальність, тощо.

По-друге, це — професійна кар'єра:

— проблема статусу;

— зміна службових обов’язків;

— перехід на іншу роботу;

— незадоволеність перспективою, тощо.

По-третє, це — оплата праці:

— відсутність ясності в оплаті праці;

— нерівна оплата праці, тощо.

По-четверте, це — взаємовідносини на роботі:

— неприємності з керівництвом;

— конфлікти з колегами;

— несприятливий клімат в колективі, тощо.

По-п'яте, це — поза організаційні джерела стресу:

— проблеми в сім'ї;

— проблеми зі здоров’ям;

— фінансові проблеми;

— проблеми особистих та організаційних цінностей.

М. Борневассер виділяє шість джерел стресу при неспівпадінні вимог і можливостей: фізичні; соціальні; особистісні; особливості завдань; особливості структурні (індивідуальна чи групова діяльність); рольові особливості (ініціатива можлива або підкорення). [Борневессер М. Стресс в условиях труда // «Иностранная психология», 1994, №1, Т.2. - С. 44-50.]

Н.В. Самоукіна, розглядає професійний стрес як напружений стан працівника, що виникає у нього при впливі емоційно-негативних та екстремальних факторів, пов’язаних з виконанням професійної діяльності та розрізняє такі різновиди професійного стресу як інформаційний, емоційний і комунікативний стрес. [Один автор: 22, с. 89 — 112].

Інформаційний стрес виникає в умовах інформаційних перевантажень, коли працівник не справляється з завданням і не встигає приймати важливі рішення.

Емоційний стрес виникає при реальній або уявній загрозі, переживаннях провини, гніву, образи в умовах суперечностей з керівництвом, колегами, підлеглими.

Комунікативний стрес пов’язаний з проблемами ділового спілкування, проявляється в підвищеній дратівливості, в незнанні прийомів захисту від маніпулювання, у не співпаданні темпів спілкування.

Дослідження динаміки стресу дало підстави виділити три стадії його розвитку:

· I — наростання напруженості, коли стрес може як знизити успішність, так і підвищити;

· II — стрес як дистрес, коли втрачається самоконтроль, руйнуються психічні реакції, відмічається спустошеність;

· III — зупинка стресу, повернення до звичайних реакцій Третю стадія можна розглядати, на наш погляд, як стадію подолання стресу.

У літературі особливості переходу стресу в дистрес пов’язуються з вірою працівника в успіх в складній ситуації. При відсутності зацікавленості в результатах своєї роботи, наявності сумнівів і непомірної завантаженості, виникає дистрес. Труднощі в професійній діяльності будуть стресовими лише тоді, коли вони оцінюються негативно, або відсутня адекватна стратегія їх подолання, тобто, коли вимоги ситуації перевищують можливості людини.

Професійний стрес порівнюється з виникненням професійної кризи, професійної деформації, професійного вигорання. Такі стани можуть бути розглянуті як негативні наслідки впливу стресу на особистість.

Одним із підходів вивчення проблем стресу на роботі, його проявом в професійній діяльності є аналіз професійної кризи як переживання особистістю неможливості реалізації раніше складених професійних планів, задач, цілей тощо.

Вивчаються основні етапи професійної кризи (початковий період, період накопичення напруги, критичний період — період гострих переживань, період виходу, період стабілізації), а також фактори, які визначають її індивідуальні відмінності.

Особливу актуальність дослідження психологічної кризи набуває у представників професії типу «людина-людина». В цій сфері професійної діяльності, наслідки переживання психологічної кризи (деформації психологічної структури особистості професіоналів, емоційні зриви, деструктивні зміни поведінки та професійної діяльності тощо) відбиваються на безпосередньому предметі праці - на інших людях та на спілкуванні з ними.

Професійний стрес може розглядатись в контексті питання про професійну деформацію особистості як можливий наслідок розвитку особистості професіонала. Це плата, психологічна данина особистості, яку вона сплачує за високий рівень домагань, пристрасне захоплення діяльністю, ранню та надмірно вузьку професійну спеціалізацію. Так, В.С.Мєдвєдєв, зазначає, що внаслідок цього відбуваються своєрідні зміни окремих рис, структури особистості в цілому.

В сучасній психології під професійною деформацією особистості спеціаліста, як підкреслює С.П. Бєcносов, розуміють зміну якостей і властивостей особистості (стереотипів сприймання, ціннісних орієнтацій, характеру, способів спілкування) під впливом виконання професійної діяльності. [Бесносов С.П. Психология профессиональной деформации личности. СПБ., 2004.].

Проблематика професійного стресу спрямована на вивчення прикладних аспектів стресу, пов’язана з кардинальними змінами в різних сферах професійного життя людини. Автоматизація виробництва, комп’ютеризація масових видів праці, безробіття, як наслідок неможливості адаптації до нових умов праці і як наслідок соціально-економічних змін, різні форми особистісного неблагополуччя професіонала були спонукаючими факторами виділення професійного стресу в окрему лінію дослідження.

Упорядкування основних підходів в дослідженнях професійного стресу, їх систематизацію здійснила у своїх роботах А. Леонова [Частина книги, періодичного, продовжуваного видання: 1, с. 4−19]. Вона виділяє три основних підходи до аналізу професійного стресу:

— екологічний;

— трансактний;

— регуляторний.

Екологічний підхід наголошує на професійному стресі як стані в результаті взаємодії індивіда з оточуючим середовищем. У трансактному підході стрес розуміється — як індивідуально пристосувальна реакція людини на складні умови, а в регуляторному підході - як стан, що відображає механізм регуляції діяльності в складних умовах.

Методологічна база екологічного підходу розробляється в рамках парадигми «особистість-середовище» та їх відповідності. Професійний стрес виникає в рамках невідповідності або несумісності вимог робочого середовища й індивідуальних ресурсів працюючої людини.

Такий ракурс нагадує ергономічний підхід, коли розглядаються характеристики реакції на вході (причини, джерела виникнення стресу) і на «виході» (наслідки стресу в результатах праці та здоров’я професіонала). Цей підхід дозволяє визначити дисбаланс в системі «особистість-середовище», виділивши три групи показників впливу стресу: на працю, на фізичне та психічне здоров’я.

Аналіз виділених впливів професіонала, акцентував увагу не лише на негативних наслідках стресу, а і на оптимальних робочих станах професіонала, станах функціонального комфорту, що їх досліджує Л. Чайнова з врахуванням робочих навантажень та індивідуальних характеристик працюючих.

Трансактний підхід до професійного стресу сформувався в середині 1970;х років і пов’язаний з роботами Р. Лазаруса, що дозволило від стадій адаптаційного пристосування, як їх відмічав Г. Сельє перейти до аналізу індивідуально-психологічних факторів, що обумовлюють розвиток стресу. Акцент змістився на аналіз тих способів поведінки людини, за допомогою яких вона намагається подолати труднощі.

Р. Лазарус підкреслює, що стресову реакцію треба розуміти, як результат того, що в кожній конкретній ситуації індивід вимагає від себе і чи зможе він в кожній конкретній ситуації впоратися з суб'єктивною загрозою, якщо ця ситуація такою йому видається.

Як приклад подається модель Шьонпфлюнга де розглядається як перетворюється образ складної ситуації в залежності від різних стратегій подолання стресу: емоційної (відреагування), когнітивної (переоцінка ситуації) і діяльнісної (вплив на об'єктивну ситуацію).

Подібна модель використана Т. Коксом для дослідження і аналізу професійного стресу. Це найбільш відома модель. Вона включає об'єктивну ситуацію виникнення стресу на «вході». Проте ці джерела стресу розглядаються у взаємодії з особистісними установками професіонала; в оцінці стресу присутні і мотиваційні, і емоційні компоненти (мотиви, тривога). Дисбаланс відбувається в разі використання неадекватних засобів вирішення проблеми.

В цьому контексті наслідки переживання стресу розглядаються як специфічні форми порушення (використання неадекватних способів) психічної чи психофізіологічної адаптації, що обумовлені індивідуально-особистісними особливостями людини.

Отже, узагальнення досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців свідчать про те, що професійний стрес це складний, різноманітний феномен, що виражається в психічних і соматичних реакціях на напружені ситуації у трудовій діяльності людини. Він погіршує емоційне благополуччя та може негативно впливати як на фізичне так і психологічне здоров’я людини.

Тому в наступному розділі доцільно розглянути особливості педагогічної діяльності та те, як проявляється професійний стрес у педагогічній діяльності, а також ті наслідки, які він має для здоров’я педагога вищої школи.

2. Особливості педагогічної діяльності та її вплив на здоров’я педагога вищої школи

2.1 Психологічна характеристика педагогічної діяльності та її вимоги до особистості педагога

Поняття «діяльність» психологія запозичила з філософії. Найширше філософське визначення діяльності - це спосіб існування людини і суспільства в цілому. Якщо спробувати уточнити специфіку власне людського способу існування, то вона полягає в активному ставленні людини до світу, направленому на його доцільну зміну і перетворення [Багатотомний документ: 3, с. 180−181]. При цьому зміна зовнішнього світу є тільки передумова і умова для самозмін людини.

Діяльність не тільки визначає сутність людини, але, виступаючи в ролі справжньої субстанції культури і всього людського світу, створює і саму людину. Субстанційний характер діяльності робить її зіставною за потужністю з самою природою, в тому сенсі, що в ході діяльності «субстанціональність природи творчо добудовується до неможливого в самій природі». У цьому сенсі людина як би успадковує субстанціональність у самої природи [Один автор: 8, с. 89].

Педагогічна діяльність — це виховний і навчальний вплив педагога на студентів, спрямований на його особистісне, інтелектуальний і діяльнісний розвиток, одночасно виступає як основа його саморозвитку і самовдосконалення. Ця діяльність виникла в історії цивілізації з появою культури, коли завдання «створення, збереження і передачі підростаючим поколінням зразків (еталонів) виробничих умінь і норм соціальної поведінки» [Один автор: 11, с. 67] виступило в якості одним з вирішальних для суспільного розвитку, починаючи з первісної общини, де діти навчалися у спілкуванні зі старшими, наслідуючи, переймаючи, дотримуючись їх, що було визначено Дж. Брунером як «Навчання в контексті». Згідно з Дж. Брунером, людство знає «тільки три основних способи навчання молодого покоління: вироблення складових компоненту досвіду в про цесі гри у вищих приматів, навчання в контексті у туземних народів і відділений від безпосередньої практики абстрактний метод школи [Один автор: 10, с. 386]. Поступово з розвитком суспільства почали створюватися перші класи, школи, гімназії. Зазнавши в різних країнах на різних етапах значні зміни у змісті навчання, його цілей, школа проте залишилася соціальним інститутом, призначення якого — передача соціокультурного досвіду за допомогою педагогічної діяльності вчителів і педагогів.

Ефективність педагогічної діяльності багато в чому залежить від дій педагога — суб'єкта педагогічного процесу, який безпосередньо й багатогранно впливає на кожний його компонент.

Педагог вищої школи — це особливий соціальний тип особистості. Людина, яка присвятила своє життя навчанню та вихованню дітей та молоді, завжди є непересічною людиною, і суспільство ставиться до неї з глибокою пошаною. Але педагог вищої школи має найбільш конструктивні та синергетичні соціальні функції, тому що він відіграє незвичайну роль в підтримці існування головних цінностей суспільства як суб'єкт загально-соціальної, всеохоплюючої навчальної, виховної та організаційної діяльності.

З погляду інтересів суспільства і підтримання його історичного прогресу до функцій педагога належить:

· передача знань у навчальному процесі, навчання молоді;

· створення нових духовних цінностей — виробництво знань у формі наукових і науково-технічних досліджень в сфері конкретно-наукової та технічної вищої освіти, виробництво творів мистецтва в сфері художньої вищої освіти; залучення молоді до творчої діяльності в кожній фаховій галузі;

· збереження, примноження і передача матеріальної та духовної культури, вмінь і навичок користуватися культурними цінностями та створювати їх, окультурювання молоді;

· привчання студентів до нових активних видів соціальної (групової, колективної; комунікативної, управлінської, організаційної) діяльності відповідно тому віковому етапу особистісного розвитку, на якому вони знаходяться — соціалізація молоді;

· збереження й передача студентам найкращих норм моральної, комунікативної, управлінської, політичної, естетичної діяльності в повсякденному житті та в спілкуванні - виховання молоді.

Таким чином, педагог вищої школи — це активний соціальний діяч, якій здійснює свідомо керовану, цілеспрямовану та організовану соціалізацію студентів, їх окультурювання, виховання та навчання. Педагогічна діяльність завжди є діяльністю соціально-педагогічною, тобто педагог формує як окремого індивіда, так і соціум в цілому. Формуючи соціум і беручи участь в трансдукції науково-технічних знань, моральних і загальнокультурних уявлень, педагог тим самим створює й суспільство як таке. Тобто педагог є однією з найважливіших, ключових фігур в існуванні суспільства.

Особистість педагога є єдиною психологічною структурою, в якій містяться витоки обох рівнів активності - поведінкової та діяльнісної, відмінність між якими розглядається як принципова при розгляді механізмів прийняття педагогічних рішень. [Один автор: 5, с. 140−144].

Професійна діяльність педагога вимагає наявності певних соціально-психологічних рис і властивостей характеру, серед яких основними є такі:

· Загальногромадянські риси: широкий світогляд. принциповість і стійкість переконань; громадська активність і цілеспрямованість; патріотизм і добре ставлення до представників інших національностей та країн; гуманізм, високий рівень свідомості; оптимізм (віра в людей, у свої сили й можливості); любов до праці.

· Морально-педагогічні якості:висока моральна зрілість, справедливість та об'єктивність; педагогічне спрямування наукової ерудиції, високий рівень загальної культури; високий рівень моральних стосунків з людьми; акуратність й охайність; чесність, дисциплінованість, вимогливість; уміння спілкуватися з людьми.

· Педагогічні якості:педагогічна спостережливість; педагогічна уява; педагогічний такт; педагогічна інтуїція; володіння педагогічною технікою; професійна працездатність.

· Соціально-перцептивні якості:високий рівень соціального сприйняття й спостереження дійсності; активна інтелектуальна діяльність (систематизація й узгальнення соціального досвіду); швидкість орієнтації у педагогічних ситуаціях; висока культура мовлення; володіння мімікою, тоном голосу, рухами, жестами.

· Індивідуально-психологічні особливості:висока пізнавальна зацікавленість характеру, витримка й самовладання; самостійність і діловитість у вирішенні життєво важливих задач.

· Психолого-педагогічні здібності:адекватність сприйняття дитини й уважність до неї; прогнозування шляхів формування особистості школяра; здатність передбачати можливі результати; виховний вплив на колектив й особистість. Аналіз досліджень проблеми особистості показує, що всі основні риси особистості тісно пов’язані між собою, але провідна роль належить світогляду й спрямованості особистості, її мотивам, що визначають поведінку й діяльність людини — це дозволяє серед рис і характеристик учителя-вихователя визнати провідними соціально-моральну, професійно-педагогічну й пізнавальну спрямованість [Один автор: 3, с. 12 — 13].

До загальних вимог до викладача вищої школи можна віднести наявність:

1) професійної компетентності, що базується на спеціальній науковій, практичній та психолого-педагогічній підготовці;

2) загальнокультурної та гуманітарної компетентності, що включає знання основ світової культури, гуманістичних особистісних якостей, відповідальності за результати власної діяльності, мотивації до самовдосконалення;

3) креативності, що передбачає сформованість нестандартного мислення, володіння інноваційною стратегією та тактикою, гнучкої адаптації до змін змісту та умов професійної діяльності;

4) комунікативної компетентності, що включає розвинуту мову, володіння іноземними мовами, сучасними засобами зв’язку та основами комп’ютерної грамотності, вміння складати ділові папери і т. ін.;

5) соціально-економічної компетентності, що передбачає володіння основами сучасної економіки, знання законів бізнесу, азів екології та права [Три автори: 3, с. 9].

Найважливішим компонентом педагогічної діяльності є професійна компетентність педагога, яка складається з багатьох параметрів. Нижче наведена психологічна карта оцінки педагогічної діяльності викладача (за А. Марковою), в якій автор виділяє три основних блоки:

· педагогічну діяльність;

· педагогічне спілкування;

· особистість педагога.

Аналіз педагогічної діяльності та тих вимог, які вона висуває до особистості педагога дозволяє виділити цілий ряд характеристик, якими він повинен володіти. Це:

· Педагогічна ерудиція — загальний запас сучасних знань і способів, якими ці знання можна ефективно передати.

· Педагогічне цілепокладання — потреба у плануванні своєї праці й уміння виробити сплав із цілей суспільства та своїх особистих цілей.

· Педагогічне мислення — виявлення посеред зовнішніх, незаданих, прихованих властивостей педагогічної дійсності в ході порівняння та класифікації ситуацій причинно-наслідкових зв’язків.

· Практичне педагогічне мислення — аналіз конкретних ситуацій з використанням теоретичних закономірностей і прийняття на їх основі педагогічних рішень.

· Педагогічна інтуїція — швидке, одномоментне ухвалення педагогічного рішення з урахуванням передбачення подальшого розвитку ситуації без розгорнутого усвідомленого аналізу.

· Педагогічна імпровізація — знаходження несподіваного педагогічного рішення.

· Педагогічний такт — почуття розумної міри на основі співвіднесення задач, умов, можливостей учасників спілкування. Такт — це вибір і здійснення такого заходу педагогічного впливу, що заснований на ставленні до особистості дитини як головної цінності. Педагогічний такт — це одна з форм реалізації педагогічної етики.

· Педагогічна емпатія — розуміння учня, що спирається на аналіз його особистості, емоційне співпереживання й відгук на його почуття.

· Педагогічна творчість — пошук і знаходження нового в педагогічній діяльності.

У цілому ж до інтегральних характеристик особистості педагога можна віднести: педагогічні здібності, характер і спрямованість особистості, психічні стани. [М. Розенова Дата публікації: 05.06.2008 http://osvita.ua/school/psychology/1755]

Педагогічна діяльність педагога, як і будь-яка інша діяльність, характеризується певним стилем. У широкому сенсі слова стиль діяльності (наприклад, управлінської, виробничої, педагогічної) — стійка система способів, прийомів, що виявляється в різних умовах її здійснення. Він обумовлюється специфікою самої діяльності, індивідуально-психологічними особливостями її суб'єктів незалежно суб'єкта (І. В. Страхов, Н.Д. Левітів, BC Мерлін, Е. А. Климов та ін.).

Власне у психологічному, вузькому сенсі індивідуальний стиль діяльності - «це обумовлена?? типологічними особливостями стійкої системи способів, яка складається в людині, що прагне до найкращого здійснення даної діяльності, індивідуально-своєрідна система психологічних засобів, до яких свідомо або стихійно вдається людина з метою найкращого урівноваження своєї (типологічно обумовленої) індивідуальності з предметними зовнішніми умовами діяльності» [Один автор: 15, с. 49]. У цьому визначенні особливо підкреслюється, що це «індивідуальне своєрідне поєднання прийомів і способів, які забезпечують найкраще виконання діяльності». Стиль діяльності включає її операціональний склад, вміння і навички, виявляючи здатність самого об'єкта і визначаючись його індивідуально-психологічними та особистісними особливостями [Один автор: 12, 167].

Специфічною характеристикою педагогічної діяльності, за Н.В. Кузьміної, є її продуктивність. Розрізняють п’ять рівнів продуктивності педагогічної діяльності:

— I — (мінімальний) репродуктивний; педагог вміє переказати іншим те, що знає сам; непродуктивний.

— II — (низький) адаптивний; педагог вміє пристосувати своє повідомлення до особливостей аудиторії; малопродуктивний.

— III — (середній) локально моделюючий; педагог володіє стратегіями навчання студентів знань, навичок, умінь з окремих розділів курсу (тобто формулювати педагогічну мету, віддавати собі звіт в шуканому результаті і відбирати систему і послідовність включення учнів в навчально-пізнавальну діяльність); середньопродуктивний.

— IV — (високий) системно моделюючий знання студентів; педагог володіє стратегіями формування шуканої системи знань, навичок, умінь учнів по предмету в цілому; продуктивний.

— V — (вищий) системно моделюючий діяльність; педагог володіє стратегіями перетворення свого предмета на засіб формування особистості педагога, його потреб у самовихованні, самоосвіті, саморозвитку; високопродуктивний" [Один автор: 16, с. 13].

Діяльність педагога має складну структуру. Психологічна наука розглядає її як багаторівневу систему, компонентами якої є мета, мотиви, дії і результат. Педагогічна діяльність, як і будь-яка інша діяльність, характеризується певними стилями. [Один автор: 2, с. 132]. Вони на самперед поділяються на три загальних види: авторитарний, демократичний і ліберальний, наповнюючись, в той же час, власне «педагогічним» змістом. [Один автор: 17, с. 30 — 31].

Педагогічна діяльність — складна, багатокомпонентна і викликає багато труднощів у педагога. Вона має ті ж характеристики, що й будь-який інший вид людської діяльності. Це перш за все ціле покладання, вмотивованість, предметність.

На нашу думку визначені труднощі й недоліки детерміновані наступними об'єктивними факторами:

1. Низький рівень матеріального забезпечення педагогів, що не дає можливості багатьом з них систематично проходити щорічні оздоровчі курси у водолікарнях, санаторіях, на курортах, не забезпечує належне повноцінне харчування, що перешкоджає підтримувати організм, зокрема нервову систему в бадьорому, продуктивному стані.

2. У багатьох сучасних сім'ях формується нездорова атмосфера недовіри до освіти.

3. Педагогічна занедбаність молодих людей, їх невихованість негативно впливають на психологічний клімат групи і, відповідно, на психологічний стан і здоров’я педагога.

4. Сучасна освіта ставить перед собою завдання виховання моральної, інтелектуально розвиненої, здорової, творчої особистості, але на практиці в основному вирішуються питання засвоєння знань студентами, тому більша частина педагогів не складає певної програми самовдосконалення своєї особистості й обмежується тільки самоосвітою.

Специфічною особливістю педагогічної діяльності є її нерозривна єдність зі спілкуванням. Можна сказати так, що після мисленнєвого розв’язання педагогічної задачі (і на цій основі) педагог має ще вирішити комунікативну задачу по організації безпосередньої взаємодії зі студентами, через яку лише і здійснюється реальний виховний вплив у практичній педагогічній діяльності. Комунікативна задача є похідною щодо педагогічної, витікає з останньої і зумовлюється нею. По-іншому, комунікативна задача є тією ж педагогічною задачею, але перекладеною на мову спілкування. Комунікативний компонент викликає багато труднощів у педагога.

До труднощів педагогічного спілкування належать:

— інформаційні труднощі спілкування, які виявляються у невмінні інформувати, висловити свою думку, завершити повідомлення тощо;

— регуляційні труднощі спілкування, що пов’язані з невмінням стимулювати активність студентів;

— труднощі реалізації афективних функцій, які проявляються у невміння схвалювати думку студента, погоджуватися з нею тощо.

Ступінь вияву цих труднощів залежить від здатності педагога спрямовувати на студентів свої стани і психічні властивості.

Таким чином, ми розглянули особливості педагогічної діяльності та її вимоги до особистості педагога, а також деякі типові труднощі й недоліки педагогічної діяльності. Безумовно, подолати весь комплекс труднощів, з якими стикається сучасний педагог у своїй діяльності досить складно та все ж усвідомлення їх, профілактика їх наслідків є важливою для збереження здоров’я педагога. Труднощі в педагогічній діяльності викликають професійний стрес, який може негативно впливати на здоров’я педагога вищої школи, тому слід розглянути особливості впливу педагогічної діяльності на стан здоров’я педагога вищої школи.

2.2 Педагогічна діяльність як детермінанта професійного здоров’я педагога вищої школи