Історичні аспекти розвитку охорони здоров'я в Україні

Реферат на тему:

Історичні аспекти розвитку охорони здоров’я в Україні.

Вивченням стану здоров’я населення та організації охорони здоров’я займається соціальна медицина та організація охорони здо­ров'я. Ця наука відносно молода: від початку її зародження минуло менше ста років, що, в порівнянні з тисячами років розвитку меди­цини загалом, — невеликий відрізок.

Перший внесок у розроблення сучасної термінології зробила спеціальна підкомісія Пироговського товариства з питань громад­ської медицини, гігієни та лікарського побуту на своєму XI з'їзді (1910). Очолював цю роботу видатний український лікар і громадсь­кий діяч академік Овксентій Васильович Корчак-Чепурківський (1857−1947), який був фундатором соціальної медицини. Запропо­новано ряд визначень: «громадська медицина», «соціальна медици­на», «соціальна гігієна», які мали спільну рису — необхідність вив­чення впливу соціальних умов на здоров’я населення.

II Всеукраїнський з'їзд соціальних гігієністів та організаторів охорони здоров’я (1990) прийняв рішення дати науці таку назву: соціальна медицина та організація охорони здоров’я. Із багатьох варіантів визначень цієї науки заслуговує на увагу таке визначен­ня: «Соціальна медицина та організація охорони здоров’я — наука, що вивчає соціальні закономірності здоров’я людей та обґрунтовує шляхи його поліпшення через раціональну організацію охорони здоров’я» .

У теорії й, особливо, в практиці соціальної медицини та органі­зації охорони здоров’я часто використовуються як синоніми два поняття, що, однак, суттєво відрізняються одне від одного: «охоро­на здоров’я» та «медична допомога». Подамо їх визначення.

Охорона здоров’я — система державних, громадських та інди­відуальних заходів та засобів, що сприяють здоров’ю, спрямовані на запобігання захворювань та передчасної смерті, забезпечення активної життєдіяльності та працездатності людини.

Медична допомога — система спеціальних медичних заходів та засобів, що сприяють здоров’ю, спрямовані на запобігання захво­рювань та передчасної смерті, забезпечення активної життєдіяль­ності та працездатності людини.

Охорона здоров’я — поняття, що охоплює весь комплекс чинни­ків, які впливають на здоров’я людини, тоді як медична допомога — поняття значно вужче, хоча мета їх однакова.

До початку XX сторіччя чітко визначились три основні на­прямки збереження та зміцнення здоров’я населення: державні за­ходи (розробка медико-санітарних законів) — громадські заходи (роз­будова медико-санітарних закладів) — медичне страхування грома­дян (як різновид соціального страхування).

Провідна роль держави у проведенні соціально-медичних за­ходів знайшла своє втілення у створенні спеціальних державних органів, що займались організацією охорони здоров’я. Одним із пер­ших таких органів в Україні стало Міністерство народного здоров’я та опікування, створене 3 травня 1918 року в складі уряду гетьмана П. Скоропадського. Першим українським міністром охорони здоро­в'я був П. Любинський, його заступником — Є. Яковенко.

На початку XX сторіччя виникають перші наукові інституції, що займаються вивченням проблем соціальної медицини та органі­зації охорони здоров’я.

В Україні перший курс соціальної медицини під назвою «гро­мадська гігієна» був прочитаний О. Корчаком-Чепурківським у Київ­ському комерційному інституті у 1906 році. У 1921 році він створює в складі Всеукраїнської Академії наук кафедру народного здоров’я. Подальша історія соціальної медицини в Україні була трагічною. Такі соціальні потрясіння, як колективізація, голодомори, репресії, депортації, Друга світова та локальні війни підірвали здоров’я нації. Соціальна медицина, що шукала причини нездоров’я людей у соціаль­них умовах їхнього життя, не вписувалась у систему соціалістичної ідеології. У кінці 30-х років соціальну медицину заборонили разом з такими «лженауками», як генетика, епідеміологія тощо. У 1936 році було звинувачено у фашистсько-націоналістичних поглядах видатного українського демографа і соціального медика Ю.О. Корчака-Чепурківського, сина фундатора соціальної медицини О.В. Корчака-Чепурківського. Батька через похилий вік вигнали з усіх академічних уста­нов, а сина вислали до таборів ГУЛАГу. Було закрито Український інститут охорони здоров’я в Харкові, заборонено вести статистич­ний облік захворюваності й смертності людей, що позбавило науку її основи — факту.

Формально соціальну медицину дозволили в період розвинуто­го соціалізму. Лише в 1989 році, в роки перебудови, знову почав працювати закритий ще в 1937 році Науково-дослідний інститут соціальної гігієни та управління охороною здоров’я. У 1996 році в Києві відкрито Інститут громадського здоров’я.

Характеризуючи досягнення та перспективи розвитку охорони здоров’я розвинутих країн у XX сторіччі, необхідно відзначити три етапи:

1) 1900;1940 роки — подолання інфекційних та інших хвороб, що були основними причинами смерті в дитячому та працездатно­му віці, зростання пересічної тривалості ймовірного життя;

2) 1940;1975 роки — досягнення успіхів у лікуванні хронічних дегенеративних хвороб як основних причин смерті (90% населен­ня доживає до пенсійного віку);

3) середина 70-х років — підвищення якості самого життя, до­сягнення його максимальної продуктивності та повноцінності.

Україна, як і більшість країн, досі перебуває на другому етапі. Сподіваємось, що, ставши на шлях державної самостійності, украї­нський народ зможе приєднатись до тих націй і країн, що торують шлях людству в досягненні високої і благородної мети — забезпе­чення найвищого рівня здоров’я людини.

Для практичного досягнення цієї мети Верховна Рада України у 1992 році прийняла «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Визначальними положеннями цього закону є: право кожної людини на охорону здоров’яобов’язки держави, громадських та інших органів, самих громадян у галузі охорони здоров’язабезпе­чення бюджетними асигнуваннями на охорону здоров’я не менше 10% валового національного доходу (ВНД) — поступове створення системи медичного страхуванняпрофесійні права, пільги та обо­в'язки медичних працівників.

Прийнято також декілька законів профілактичного характеру: «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991, 1995), «Про охорону праці» (1992), «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» (1992), «Про забезпечення санітарного та епідеміологічно­го благополуччя населення» (1994), «Про комплексні заходи бо­ротьби з туберкульозом (1999), «Про Програму профілактики і ліку­вання артеріальної гіпертензії в Україні» (1999) тощо.

У світовому масштабі проблемами охорони здоров’я займаєть­ся Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), створена у 1948 році поряд з іншими спеціалізованими підрозділами Міжнародної Організації Об'єднаних Націй (ООН).

У 1948 році було затверджено статут ВООЗ, в якому дається таке визначення здоров’я: «Здоров'я — стан повного соціального, фізичного та психічного благополуччя, а не лише відсутність хвороб та фізичних дефектів як таких» .

Системи медичного обслуговування у розвинутих зарубіж­них країнах мають три основні .форми: державну, громадську та приватну, які співіснують на рівноправних засадах.

Першою країною з ринковою економікою, яка взяла охорону здоров’я на державне забезпечення, стала Англія (1946). Пізніше до неї приєднались Канада, Швеція. Голландія, Австралія, Італія, Данія, Норвегія. Досвід цих країн дав позитивну відповідь на запи­тання: «Чи прийнятний державний характер охорони здоров’я для умов ринку?» .

Частка держави у витратах на охорону здоров’я становить: у США — 42%- в Канаді - 74%- в Англії - 86%- в Німеччині -78%. Частка держави у витратах на медичну допомогу в Україні потребує уточнення, адже досі вважалося, що у нас охорону здоро­в'я майже цілком фінансує держава, аде це не так: коли ми робимо порівняння, наприклад з Ангією, то необхідно відзначити, що там значну частину амбулаторного лікування, зокрема оплату рецептів (не менше ніж на 80%), здійснює держава, у нас же медикамен­тозне лікування здебільшого оплачується пацієнтом. В Україні та­кож потрібно підрахувати додаткові кошти, які виділялись на охо­рону здоров’я підприємствами, колгоспами, різними організаціями (в основному ці кошти йшли на будівництво медичних закладів). Тому із врахуванням цієї обставини наша державна частка на охо­рону здоров’я навряд чи більша за британську.

З усіх розвинутих країн найбільше зацікавлення своєю систе­мою медичної допомоги у нас має викликати саме Англія. Вона витрачає на медичну допомогу найнижчу частку валового внутріш­нього продукту (ВВП) — 6%, тоді як у США ця частка найбільша і становить 15%. Витрати на медичну допомогу в Англії у 5,3 раза менші, ніж у США, хоча суттєвої різниці в якості цієї допомоги у даних країнах немає.

З цього випливає такий висновок: якщо в багатих країнах Захо­ду, окрім США, держава забезпечує не менше 75−80% витрат на медичну допомогу, то бідній Україні і сам Бог велів йти цим шляхом.