Економічні реформи в УРСР

реферат Економічні реформи в УРСР План.

1. 1.Економічні реформи як спроби поліпшення економічного становища…2.

2. 2.Стан економіки…6.

3. 3.Сільське господарство…9.

4. 4.Соціальна криза…10.

5. 5.Список використаної літератури…14.

Економічні реформи як спроби поліпшення економічного становища.

Політична криза, що яскраво виявилася у дисидентському русі, дедалі більше поєднувалася із соціально-економічною кризою. Спочатку здавалося, що нове керівництво СРСР здійснить ту досить радикальну реформу, що розроблялася ще при М. Хрущові. Вересневий (1965р.) пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про поліпшення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва». Поряд із ліквідацією раднаргоспів і відновленням централізованого управління промисловістю через міністерства у цій постанові визначалися головні принципи ре­форми методів планування та економічного стимулювання, розроблені під час дискусії у першій половині 60-х років. На початку жовтня 1965 р. було опубліковано два уря­дових документи, підготовлених на основі рекоменда­цій групи економістів, які працювали під керівництвом О. Лібермана, про поліпшення планування та стимулю­вання виробництва і про державне виробниче підприєм­ство. Йшлося про залишення підприємствам частини доходів, щоб вони могли утворювати власні фонди: роз­витку виробництва, матеріального заохочення, соціально-культурних заходів та житлового будівництва1.

Головна причина труднощів з реформою полягала в тому, що розширення прав підприємств не супроводжувалося обмеженням прав міністерств і комітетів. Економіка за­лишалася директивною, тобто головна роль в ній нале­жала не виробникам, а партійним та радянським чинов­никам.

Економічну реформу було доведено до кінця завдяки зусиллям О. Косигіна. Л. Брежнєв ставився до неї з підкресленою байдужістю. Представники міністерств та відомств не бажали поступатися своїми правами і фак­тично саботували роботу у міжвідомчій комісії при Держплані СРСР, яка безпосередньо здійснювала реформу.

Чехословацькі події допомогли радянським керівни­кам зрозуміти: або план переможе ринок, або ринок пе­реможе план, директиву, радянську владу. Після «празь­кої весни» розмови про ринковий соціалізм, колективну власність, орендні відносини стали вважатися політичне шкідливими. У пресі розпочалася полеміка з економіч­ними концепціями чеських «ревізіоністів».

Нове керівництво знищило всі елементи політичного плюралізму, зміцнило командно-адміністративну систему управління суспільством. Проте економічні труднощі по­силили соціальну напруженість в Україні і потребували вдосконалення методів керівництва господарством. Тому в 1965 р. розпочалася перебудова, завданням якої був пе­рехід від адміністративних до економічних методів управ­ління господарством на основі постанов партії й уряду. Передбачалося здійснити систему заходів, спрямованих на вдосконалення форм поєднання територіального і галузе­вого принципів управління, централізованого планового керівництва економікою і господарської самостійності підприємств, посилення стимулювання виробництва.

За програмою реформ управління господарством було ліквідовано раднаргоспи і відновлено систему управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. На кінець 1965 р. у СРСР налічувалося 18 загальносоюзних і 13 союзно-республіканських промислових міністерств, а також республіканське міністерство місцевої промисловості. Створено управління матеріально-технічного постачання нафтовидобувної, нафтопереробної і нафтохімічної промис­ловості. Внаслідок подальшої реорганізації в Україні дія­ло 22 союзно-республіканських і 7 республіканських мініс­терств: автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будів­ництва, комунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпе­чення. Союзно-республіканські міністерства й управління були підпорядковані однойменним міністерствам СРСР і Раді Міністрів СРСР.

Удосконалення планування передбачало скорочення кількості планових показників до 8 (фонд заробітної плати, впровадження нової техніки, обсягу централізованих капі­тальних вкладень, введення в дію виробничих потужностей і основних фондів та ін.). Решту показників підприємства мали визначати самостійно, зокрема продуктивність праці, кількість працюючих, зарплату, собівартість продукції тощо. Було здійснено перехід від показників обсягу валової та товарної до реалізованої продукції, одержаного прибутку і виконання завдань поставок. Оцінка ефективності госпо­дарсько-фінансової діяльності підприємств визначалася показниками прибутку, рентабельності. Зросло значення системи економічного стимулювання, заснованої на таких інструментах, як ціноутворення, кредитування, преміюван­ня. На підприємствах утворювалися фонди матеріального заохочення, соціально-культурних заходів та житлового будівництва, було прийнято Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство.

Завданням Держплану УРСР була розробка планів роз­витку господарства усіх галузей союзно-республіканського і республіканського підпорядкування і пропозицій щодо планування роботи підприємств загальносоюзного підпоряд­кування. Декларувалася стабільність планових завдань. Основною формою планування мав стати п’ятирічний план з розробкою найважливіших завдань по роках з орієнта­цією на кінцеві результати діяльності. Основним методом планування залишався балансовий за основними видами продукції, ширше використовували програмно-цільовий і економіко-математичний методи.

Економічні експерименти в Україні розпочалися в 1964 р. на підприємствах швейної, машинобудівної, вугільної, при­ладобудівної та легкої промисловості Львівського раднаргоспу. В 1966 р. на нові умови роботи перейшло 100 підпри­ємств, у 1970 р. — 8,2 тис. (83%), які давали 92% обсягу продукції2.

На першому етапі проведення реформи (1966;1970 рр.) окремі промислові підприємства досягли певних успіхів у господарстві. Проте згодом реформа зазнала повного краху. Вона не мала комплексного характеру, охоплювала тільки промисловість, не змінювала структурної, інвестиційної полі­тики. У міністерствах і відомствах перевага надавалася звичним, стійким, централізованим адміністративним фор­мам управління. Більшість управлінців (управлінський апарат Союзу РСР досяг майже 100 союзних і 800 республі­канських міністерств і відомств) були не досить компетент­ними. Вони не тільки не хотіли, а й не могли швидко зорієн­туватися в нових умовах господарювання. Міністерства і відомства за інерцією продовжували ставити перед підпри­ємствами застарілі завдання, самостійність і госпрозрахун­кові права підприємств обмежували. Економічні методи підміняли адмініструванням- 95% підприємств, які знахо­дилися в Україні, були союзного підпорядкування (для по­рівняння: в Росії - 93%, в Прибалтиці - 90%)3.

З кінця 70-х років розпочався новий етап перетворень у системі керівництва господарством. На відміну від реформ 60-х років, нова система заходів охоплювала всі галузі гос­подарства та рівні управління (від підприємства до Рад Міністрів союзних республік). Підвищилася роль Рад народ­них депутатів. Вдосконалювалася система довгострокових (10−20 років), п’ятирічних та річних планів, їх складовою частиною стали цільові комплексні науково-технічні, еко­номічні та соціальні програми. З’явився спеціальний розділ плану — вдосконалення управління. У 1983 р. було прий­нято Закон про трудові колективи. Проте більшість повно­важень трудових колективів мала дорадчий характер. У 1974;1986 рр. проводився економічний експеримент, за яким підприємства-учасники одержували більшу самостій­ність у сфері оплати праці, матеріального стимулювання. Однак експеримент охопив лише близько ЗО % об'єднань і підприємств України, які реалізували 50% загального об­сягу продукції. Обмежувались їхні права у використанні засобів фондів розвитку виробництва, соціально-культурних заходів та житлового будівництва. У 1987 р. було прийня­то рішення про переведення всіх підприємств на повний госпрозрахунок. Проте і в цей період права підприємств залишались обмеженими.

Стан економіки.

Внаслідок серйозних деформацій в управлінні господар­ством протягом 1971 -1990 рр. існувала негативна динаміка зростання найважливіших економічних показ­ників в Україні. Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу в Українській РСР становили відповідно у 1966;1970 рр. — 6,7 і 7,8%, у 1971 -1975рр. — по 5,6, у 1976;1980рр. — 3,4 і 4,3, у 1981;1985 рр. — 3,5 і 3,6%. Рівень приросту виробництва цієї промислової продукції також знизився. Якщо у восьмій п’ятирічці він становив 8,8%, у дев’ятій — 8,4, в десятій — 7,2, в одинадцятій — 3,9, то в дванадцятій — 3,5%. Протя­гом 1965;1980 рр. в Україні більше ніж в 2 рази зменши­лися темпи зростання продуктивності праці. Більшість планів в республіці не виконувалося, хоча в цілому Україна нарощувала свій економічний потенціал, збільшуючи вироб­ництво продукції. Кількісне зростання промислової продук­ції відбувалося не за рахунок впровадження у виробництво нових технологій, які б якісно змінювали продуктивні сили суспільства, а внаслідок екстенсивного розвитку промисло­вості, що негативно впливало на якість продукції4.

Розвиток господарства, як і раніше, мав індустріальне спрямування. Україна досягла певних успіхів у розвитку паливно-енергетичного комплексу. На території України були побудовані найбільші в Європі Запорізька й Вуглегірська ДРЕС, Криворізька, Придніпровська та інші потужні електростанції. Завершено будівництво двох останніх агре­гатів на Дніпрогесі-2. Успішно працювали нафтовики і га­зовики України. Було введено в експлуатацію газопроводи Єфремівка — Київ — Кривий Ріг. У 1975 р. було видобуто 68,7млн м3 природного газу, почалася експлуатація 26 но­вих нафтових і газових родовищ.

Певних успіхів було досягнуто в розвитку гірничорудної, вугільної, металургійної промисловості. Розвивались і такі галузі, як машинобудівна, металообробна, електроенергетична, хімічна, нафтохімічна. Зароджувалась мікробіологічна про­мисловість. Частка групи, А в структурі промислового ви­робництва становила в 1970 р. 71%, в 1985 р. — 72%5.

Почалося конструювання і виробництво електронно-обчислювальної техніки. Кількість комплексно-механізо­ваних і автоматизованих підприємств зросла у 1985 р. до 1,2 тис., механізованих потокових ліній — до 30,5 тис., авто­матизованих ліній — до 5,4 тис. Більшість їх припадала на машинобудування, легку та харчову промисловість. Багато винаходів з високим економічним ефектом впровадили науковці Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона АН УРСР (в космосі, при прокладанні газопроводів та ін.). Відомою не тільки в Україні, а й за її межами була про­дукції Харківського турбінного заводу (освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кВт для АЕС). У республіці освоєно виробництво потужних тепловозів, трак­торів, бурякота кукурудзозбиральних комбайнів, а також морських суден, сучасних літаків.

Однак, незважаючи на окремі досягнення, залишалася проблема якості промислової продукції. У її загальному обсягу вищої категорії якості у 1986 р. досягли лише 15,9% виробів. Значна частина виробів не відповідала світовим стандартам, що призводило до великих матеріальних і мо­ральних втрат. Намітилося стійке відставання в науково-технічному і технологічному прогресі від розвинених країн Заходу.

Перехід на інтенсивні методи розвитку народного гос­подарства затримувався, неефективно використовувалися матеріальні, сировинні та енергетичні ресурси, що також були серйозною ознакою застою в економіці. Не викорис­товувалися ресурсозберігаючі технології. Низькою була продуктивність праці на виробництві. За 1970;1985 рр. на 1% приросту витрачалося 2,1% приросту оновлених виробничих фондів. За даними Держкомстату СРСР, про­дуктивність праці була нижчою, ніж у США, в промисло­вості в 2 рази, в сільському господарстві - в 5 разів. На виробництво одиниці національного доходу в СРСР витра­чалося в 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розви­нених країнах.

Помітно знизилися фондовіддача і рівень рентабельності: відповідно 76 і 70% у 1985 р. порівняно з 1970 р. Одночас­но зросла матеріалоємність продукції. Загальна вартість ненормованих ресурсів становила 75% матеріальних ви­трат на виробництво продукції.

В Україні, як і в СРСР, зводилися престижні будови, які економічно були малорентабельні, а для навколишнього се­редовища і здоров’я людей — навіть шкідливими. Як згад­ки про марнотратство і безгосподарність збереглися на те­риторії України рукотворні «моря» на Дніпрі, «найбільші в Європі» Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростанції та інші гігантські новобудови, які народному господарству тільки шкодять. Без глибокого наукового об­грунтування, врахування думки громадськості високими темпами розвивалась атомна енергетика: розгорнулося будівництво потужних АЕС, які не відповідали міжнарод­ним стандартам безпеки, що підтвердив вибух Чорнобиль­ської АЕС.

Екологічна ситуація катастрофічне погіршилася після вибуху у квітні 1986 р. четвертого енергоблоку на Чор­нобильський АЕС. Причинами цієї найбільшої в історії людства техногенної катастрофи були низька якість про­ектування, виготовлення та обслуговування техніки.

Енергетична криза 70-х років, яка спалахнула в усьо­му світі, допомогла компартійно-радянській олігархії обій­тися без назрілих, але політичне небезпечних реформ у сфері виробничих відносин. Колапс радянської економі­ки відстрочила злива «нафтодоларів». Коли ціни на світо­вому ринку на енергоносії піднялися, радянське керів­ництво організувало стрімке нарощування їх видобутку і будівництво нафтота газопроводів від Західного Сибі­ру до кордонів з країнами Європи. У неосвоєному, мало­придатному для життя регіоні було сконцентровано ве­личезні матеріальні й трудові ресурси, зокрема сотні ти­сяч будівельників з України. Кошти за енергоносії вико­ристовувалися для масової закупівлі закордонної техні­ки, товарів широкого вжитку і продовольства.

Незадовільне використання людських сил, матеріальних і особливо природних ресурсів призвело до економічної кризи.

Сільське господарство України було традиційно роз­виненим. Республіка давала більше ніж половину загаль­носоюзного виробництва цукру, майже половину соняш­нику, близько третини фруктів та овочів. Частка капіта­ловкладень у сільське господарство стала значно більшою порівняно з попереднім періодом. Збільшилися поставки селу техніки, електроенергії, мінеральних добрив, палива. Однак село не могло нагодувати міського споживача. Залеж­ність від продовольчого імпорту, що утворилася в останній період правління М. Хрущова, зростала з року в рік.

У 1982 р. було запроваджено в життя загальнодержав­ну продовольчу програму. Засоби масової інформації розглядали її як свідчення величезної турботи партії та уряду про матеріальний добробут радянських людей. Про­те колгосп і радгосп з самого свого початку були еконо­мічно неефективною формою господарювання.

На початку 70-х років селянам стали видавати паспор­ти. Тепер вони могли за власним бажанням залишати села й переїжджати у міста та на новобудови. Індустрі­альні галузі потребували додаткової робочої сили. В СРСР почалася стрімка урбанізація. Ті, хто залишилися в селі, не могли за наявного (вкрай низького) рівня продуктив­ності праці нагодувати зростаюче населення міст. Унаслі­док цього в середині 80-х років у багатьох регіонах СРСР почалися труднощі з поставками продовольства. Вони відчувалися навіть у великих містах України, хоча й мен­шою мірою.

У сільському господарстві електрифікацію, хімізацію, меліорацію та механізацію було проголошено пріоритет­ними напрямами розвитку. Проте технократичний підхід до виробництва не рятував становища. Безвідповідальність Партійних і радянських інстанцій, які приймали рішення, та економічна незацікавленість відчужених від засобів виробництва безпосередніх виробників призводили до тяжких наслідків.

Не маючи змоги добитися від колгоспів високої вро­жайності, державні органи наполягали на постійному роз­ширенні посівних площ. Ступінь розораності сільсько­господарських угідь досяг в Україні 80 відсотків порівняно з 25 у США. Надмірна розораність призводила до активі­зації ерозійних процесів.

Соціальна криза За відсутності в Радянському Союзі приватної власності на засоби ви­робництва класовий поділ населен­ня зійшов нанівець. Вважалося, що населення СРСР ста­новлять робітники, колгоспне селянство і робітничо-се­лянська інтелігенція як прошарок між цими двома кла­сами. Насправді цей поділ був професійно-галузевим, а не класовим.

Прискорений розвиток індустріальних галузей і не­можливість інтенсифікації виробництва в умовах дирек­тивного господарювання зумовлювали постійне зростан­ня чисельності робітничого класу. На початку 60-х років робітники становили половину зайнятої в народному гос­подарстві робочої сили, а в середині 80-х років їхня част­ка збільшилася до 60 відсотків.

Умови праці робітничого класу визначалися специфі­кою галузі. На підприємствах воєнно-промислового комплексу та новобудовах важкої індустрії вони були кращими, а в технічно занедбаній сфері виробництва товарів народного споживання — набагато гіршими6. У цілому близько 40 відсотків промислових і до 60 відсотків буді­вельних робітників працювали вручну.

Середньомісячна заробітна плата робітників і службов­ців збільшилася з 78 крб. у 1960 р. до 155 крб. в 1980 р. Унаслідок підвищення мінімальної заробітної плати при одночасному обмеженні високих заробітків посилилася тенденція до зближення рівнів оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У середині 80-х років у деяких галузях промисловості інженери одержували навіть менше, ніж робітники. Престиж інженерної праці впав.

Середньомісячна оплата праці в колгоспах збільшила­ся в 1965;1985 рр. у 2,7 раза (до 134 крб.), у радгоспах — в 2,3 раза (до 163 крб.)7. Різниця в оплаті праці між про­мисловістю та сільським господарством істотно скороти­лася. Однак держава як суб'єкт господарювання однако­во мало платила робітникам і селянам. За часткою фон­ду оплати праці у національному доході СРСР значно по­ступався країнам з ринковою економікою. Україна, як і весь Радянський Союз, за рівнем життя перебувала в групі слаборозвинених країн, які посідали у світовому реєстрі місця після п’ятдесятого. Ця статистика ретельно прихо­вувалася від радянських громадян.

Роки «застою» характеризувалися стрімким зростан­ням міського населення. За 1960;1985 рр. воно збільши­лося з 19,9 до 33,2 мли осіб. Кількість сіл в Україні змен­шилася більш як на 2 тис. Виїжджала з сіл переважно молодь, унаслідок чого вікова структура сільського на­селення вкрай погіршилася. Якщо в 1960 р. сільські жи­телі становили половину населення України, то в 1985 р. — лише третину.

У спробах звести кінці з кінцями в перенапруженому бюджеті держава час від часу випускала в обіг не забез­печені товарною масою гроші. За умов ринкової економіки невідповідність товарної маси грошовій виявилася б у вигляді інфляції, тобто знецінення грошей (зростання цін). У командній економіці з фіксованими цінами інфляція набула прихованої форми і виявилася у вигляді дефіциту товарів. Тривале очікування, коли товар «викинуть» у продаж, і довгі черги за дефіцитом стали найхарактернішою ознакою побуту 70−80х років.

Дефіцит породив специфічний список престижних і непрестижних професій. Престижними стали професії представники яких виробляли чи розподіляли дефіцитні товари, а також привілеї у придбанні їх. Як завжди найсприятливішому становищі була номенклатура. По­чала зростати мережа закритих магазинів, у яких за до­мірними цінами номенклатурні працівники отримували продукти харчування, виготовлені в спеццехах, а також овочі та фрукти, вирощені у спецгосподарствах без засто­сування хімічних добрив. Поширилася практика закупівлі за кордоном дрібних партій високоякісних товарів, при­значених тільки для керівної еліти.

Масштаби, яких надав житловому будівництву М. Хру­щов, були майже збережені за часів «застою». За 1965;1985 рр. в Україні з’явилося 7305 тис. нових квартир. Кількість осіб, які вселилися в них або поліпшили свої житлові умови, становила 33 млн. Саме стільки людей проживало в українських містах у 1985 р8.

Однак проблему житла не вдалося цілком розв’язати. Темпи урбанізації виявилися надто високими, і сотні тисяч осіб продовжували стояти у чергах на отримання кварти­ри. Якість безплатного житла була вкрай низькою, а квар­тири надто невеликими за площею. Тільки у не багатьох новоселів кожний член сім'ї мав окрему кімнату.

З метою пропаганди підкреслювалося, що за чисельністю медичного персоналу і лікарських ліжок у розрахунку на душу населення республіки Радянського Союзу посідають перші місця у світі. Це справді було так. Однак пропаган­дисти не згадували, що охорона здоров’я фінансується за залишковим принципом і невигідно відрізняється від інших країн слабкою технічною оснащеністю. Нестача коштів у цій сфері призводила до того, що країна «розвиненого со­ціалізму» витрачала на підготовку лікаря в 10 разів менше коштів, ніж високорозвинені держави Заходу. Вважалося за норму ставити ліжка для хворих навіть у коридорах непристосованих до лікарняних вимог приміщень.

Список використаної літератури.

1. 1.Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 2001. — 477 с.

1. 2.Гусєв В.І. та ін. Історія України: Навч. Посіб. / В.І. Гусєв, Ю.О. Калінцев, С.В. КульчицькийЗа ред. С. В. Кульчицького. — К.: Вища шк., 2003. — 431 с.: іл.

1. 3.Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999. — 737 с.

1. 4.Кульчицький С. В. Особливості індустріалізації народного господарства УРСР //Укр. іст. Журн. — 1989. — № 10.

1. 5.Історія народного господарства Української РСР: У 3 т. — К., 1985. — Т.3.

1 Гусєв В.І. та ін. Історія України: Навч. Посіб. / В.І. Гусєв, Ю.О. Калінцев, С.В. КульчицькийЗа ред. С. В. Кульчицького. — К.: Вища шк., 2003. — 431 с.: іл.

2 Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 2001. — 477 с.

3 Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. Плановика. — К.: Вікар, 1999. — 737 с.

4 Гусєв В.І. та ін. Історія України: Навч. Посіб. / В.І. Гусєв, Ю.О. Калінцев, С.В. КульчицькийЗа ред. С. В. Кульчицького. — К.: Вища шк., 2003. — 431 с.: іл.

5 Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 2001. — 477 с.

6 Гусєв В.І. та ін. Історія України: Навч. Посіб. / В.І. Гусєв, Ю.О. Калінцев, С.В. КульчицькийЗа ред. С. В. Кульчицького. — К.: Вища шк., 2003. — 431 с.: іл.

7 Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. Плановика. — К.: Вікар, 2001. — 477 с.

8 Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. Плановика. — К.: Вікар, 1999. — 737 с.