Художнє осмислення краси людських почуттів та філософії миті людського щастя в творах В. Винниченка, О. Гончара та І. Роздобудько

Міністерство освіти і науки України Дніпропетровське відділення Малої академії наук України Філологічний факультет Секція української літератури

Науково-дослідницька робота

Художнє осмислення краси людських почуттів та філософії миті людського щастя в творах В. Винниченка, О. Гончара та І. Роздобудько

Виконавець:

учениця 10 — В класу Криворізького Центрально-Міського ліцею Новіковська Яна Олегівна Науковий керівник:

Кочура Надія Миколаївна, учитель української мови та літератури Криворізького Центрально-Міського ліцею Кривий Ріг — 2013

ЗМІСТ ВСТУП. «Вічні» питання буття в художній літературі

РОЗДІЛ 1. Філософські категорії миттєвого і вічного в творах українських письменників кінця ХІХ — поч. та ІІ половини ХХ ст.

1.1 Сенс життя, щастя людини в новелі Володимира Винниченка «Момент»

1.2 Узагальнений образ миті щастя людини (новела Олеся Гончара «За мить щастя»)

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. Особливості сучасної української прози

2.1 Творча інтерпретація «вічних» проблем у творчості І. Роздобудько

2.2 «Це була любов. Просто любов, яка не має пояснень» (роздуми над романом Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю»)

Висновки до розділу 2

Висновки Список використаних джерел Додатки ВСТУП винниченко гончар роздобудько Людина народжується, живе і помирає. Протягом багатьох років цей принцип не змінюється. Як би не змінювався світ, якого б прогресу людство не досягло за час свого існування, зрозуміти сенс свого земного буття люди так і не можуть. У кожного своє уявлення про нього: одні вважають, що сенс буття у багатстві, другі - у коханні, треті переконані, що життя нам дано для того, щоб просто жити, не задумуючись над його сенсом. Питання про сенс життя хвилює в глибині душі кожну людину. Видатний філософ Зигмунд Фрейд, досліджуючи світ людських почуттів, однозначно сформулював основне питання буття і дав таку ж однозначну, прямолінійну відповідь: «Чего люди требуют от жизни и чего стремятся в ней достичь? Трудно ошибиться, отвечая на этот вопрос: люди стремятся к счастью, они хотят стать и пребывать счастливыми». Найприродніше до щастя йти біологічним шляхом — він найближчий до первісних витоків людини. Тим більше, природний світ, проходячи життєвий, фізіологічний цикл, включає в себе й момент щастя. Це народження, розвиток, розквіт і продовження себе в дітях, у новому житті. Не залишили без уваги це питання і письменники. До так званих «вічних» тем зверталися художники слова в усі часи: Данте Аліг`єрі («Божественна комедія»), Шекспір у «Гамлеті», В. Набоков («Машенька»), Ф. Достоєвський («Злочин та кара»), М. Куліш («Вічний бунт»), Григорій Сковорода у своїх трактатах та ін.

Актуальність даної роботи полягає в тому, що присутність теми сенсу життя, щастя людини у творах українських письменників різних епох зумовлює необхідність дослідження причин виникнення цього явища. Наявність «вічних» тем та проблем у творах українських письменників поч. ХХ ст. свідчить про те, що українська література розвивалася в тісному зв`язку з європейською. З`ясування причин появи «вічних» тем та їхньої естетичної функції у творах українських письменників ІІ пол. ХХ і поч. ХХІ ст. допоможе об`єктивно оцінити культурний процес вище вказаних періодів, розкрити особливості естетичних позицій письменників, дослідити різні аспекти художньої майстерності митців у розкритті тем сенсу буття, людського щастя.

Мета дослідження: вивчення закономірностей звернення українських письменників 1920;х рр. — ІІ пол. ХХ ст. і поч. ХХІ ст. до «вічних» тем; особливостей творчої інтерпретації художнього функціонування теми сенсу буття, людського щастя у творах українських письменників початку і середини ХХ та ХХІ ст.

Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань:

· визачення місця філософських категорій миттєвого й вічного в творах українських письменників ХХ ст., зокрема В. Винниченка («Момент») та О. Гончара («За мить щастя»);

· дослідження тематики й жанрової розмаїтості в українській літературі поч. ХХ ст. та місця в ній «вічних» тем;

· простеження творчої інтерепретації теми сенсу буття, людського щастя у творі І. Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю».

Предмет дослідження: твори українських письменників: В. Винниченка «Момент», О. Гончара «За мить щастя», І. Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю».

Об`єкт дослідження: трансформація та інтерпретація «вічних» тем у творах В. Винниченка, О. Гончара та І. Роздобудько.

Обгрунтування результатів дослідження дасть можливість розширити уявлення про взаємозв`язки українського літератури зі світовою літературою та явище інтерпретації «вічних» тем у творчості українських письменників різних епох.

Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, списку використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1

Філософські категорії миттєвого й вічного в творах українських письменників кінця ХХ — поч. та ІІ половини ХХ ст Літературний процес поч. ХХ ст. пов`язаний зі становленням у суспільстві, зокрема і в літературі, нового культурно-художнього типу характеру людини. Водночас це доба трагедій і розчарувань, зменшення віри в раціональне, у здатність людського розуму докорінно змінити природу особистості й суспільний устрій.

Розпочинається новий етап у розвитку українського письменства, відомий як епоха модернізму.

Нагадаємо, що модернізм (від франц. moderne — сучасний) — комплекс літературно-мистецьких напрямів, що виникли наприкінці ХІХ ст. як заперечення натуралізму в художній дійсності, як спростування заангажованості митця і проіснували до кінця ХХ ст. [Додаток А].

Ось яке визначення модернізму подано у довіднику: модернізм — загальна назва течій у мистецтві ХХ ст., яким властиві заперечення реалізму, традиційних форм, естетики, пошук нових естетичних істин. Здебільшого до М. зараховують незвичні на загальному мистецькому тлі яскраві явища, викличні у своїх філософських та естетичних засадах. Для М. характерний широкий спектр світорозумінь і світовідчуттів: від бачення людини трагічною, самотньою істотою в чужому їй світі - до уявлень про ствердний сенс людського існування (П. Неруда, Б. Брехт та ін.) [12, c. 349].

Особливістю літературного життя в Україні поч. ХХ ст. була присутність кількох мистецьких поколінь, зокрема, письменників старшого і молодшого. І якщо перші орієнтувались на зображення національно-культурної ідейності, то представники нової генерації - М. Коцюбинський, О. Кобилянська, Леся Українка, В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь, С. Черкасенко, та ін. виступили з орієнтацією на загальноєвропейський літературний процес та його універсалізм. Їхні твори відзначалися пошуками нових тем, прийомів узагальнення життєвого матеріалу, розгортання художньої дії через внутрішній світ персонажів. Більшість українських митців початку ХХ століття зазнали впливу Кнута Гамсуна (1859 — 1952) — норвезького письменника, лауреата Нобелівської премії (1920). Автор роману «Голод» подав картину світу через психологію підсвідомого. Кнут Гамсун заявляв, що його художнім завданням є не зображення людських типів, а відтворення індивідуальних відчуттів людини, викликаних розрізненими враженнями, які іноді суперечать одне одному. Таким чином він сформулював основні ознаки імпресіонізму, що став перехідною ланкою від реалізму до модернізму, межував із натуралізмом та символізмом. Імпресіонізм — напрям у мистецтві й літературі другої половини ХІХ — початку ХХ ст., речники якого прагнули відтворити реальний світ у його рухливості й мінливості, передати свої враження. В українській літературі імпресіоністська стильова манера позначилася на творчості В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського та ін. [12, с. 187].

Імпресіонізм сформувався у другій половині ХІХ століття у царині французького живопису. Його представники Клод Моне, Огюст Ренуар, Каміль Піссаро, Поль Сезанн, Едгар Дега та інші вважали своїм основним завданням якомога природніше відтворити довкілля, витончено й адекватно передати миттєві настрої. Їхнє прагнення відтворити тремтливу, ледь вловиму поезію життя у малярстві підтримали українські художники Олександр Мурашко і Микола Бурачек. Художні відкриття імпресіоністів вплинули і на музичне мистецтво (Клод Дебюссі, Моріс Равель, Олександр Скрябін, Ігор Стравінський, Сергій Василенко) та скульптуру (Огюст Роден, Медардо Россо), поширилися на все світове мистецтво [Додаток Б].

Вбачаючи за соціальними змінами епохи докорінні духовні трансформації, письменники зверталися до філософсько-естетичних засад світогляду людини нової епохи. Глибокий зв’язок між часом та вічністю був усвідомлений у філософії ХХ століття. Вічність та мить — це часові характеристики буття. Це два окремих полюси, єдність яких і утворює час. Вельми цікавою є точка зору М. Бердяєва, який вважав, що «время не есть замкнутый круг, в который ничто не может проникнуть из вечной действительности, а есть нечто размыкающееся… С другой стороны, эта точка зрения предполагает, что и самое время есть что-то внедренное в глубину вечности», час є «какой-то внутренний период, какая-то внутренняя эпоха самой вечности». Розрив між вічним та тимчасовим М. Бердяєв визначив як «найбільшу помилку свідомості». В духовному переживанні людини час та вічність виступають в єдності - як відчуття того, що життя не вічне, і, разом з тим, віри в його абсолютний, першопочатковий сенс та призначення .

Вплив імпресіонізму позначився і на українській літературі. Так героїв В. Винниченка об'єднує прагнення розв’язати проблеми сенсу буття людини, з’ясувати в екстремальній ситуації особистого життя власні прагнення й можливості. Концепції таких героїв ґрунтуються на суб'єктивності змалювання, психологічному імпресіонізмі, філософсько-інтелектуальних теоріях екзистенції людини, доля якої може вирішитись за мить.

Екзистенціалізм (від лат. existentiaіснування) — течія в сучасній філософії та літературі, що ставить у центр вивчення і відображення існування людини та її переживань [12, c. 121].

Наприкінці 50-х — поч. 60-х рр. ХХ ст. інтенсивно розвивається лірична проза. Головний її інтерес зосереджувався на почуттєвому зображенні героя. Емоційний спалах, «картинка» настроїв — усе це привертало увагу прихильників ліричної прози. У ліричній прозі застосовується пейзажна оповідна стратегія: автор відходить на другий план, вивільняє місце героєві, який сповідається перед читачем. У 60 — 70-х рр. активізується конкретно-аналітична проза, герой якої розвивається за власною логікою характеру, був не прогнозованим і часом чинив опір авторові (аж до бунту). Яскравим представником лірично-конкретно-аналітичної прози є Олесь Гончар («За мить щастя»), який продовжив традиції класиків-майстрів малої форми — М. Коцюбинського, В. Стефаника, збагативши новелу поліфонічністю змісту, філософським осмисленням поезії. Його новели глибоко психологічні, розкривають внутрішній світ героїв у важливі, переломні моменти їх життя.

1.1 Сенс життя, щастя людини у новелі Володимира Винниченка «Момент»

Новели Винниченка відкрили нові горизонти в дослідженні таємниць людської душі, «темних» інстинктів і підсвідомих імпульсів, людської особистості. Дошукуючись прихованих причин, подій і вияву в поведінці персонажів об'єктивних законів, письменник водночас зберігає їх внутрішню свободу, своєрідність, непередбаченість. Він зображує людей, що вирізняються своїм темпераментом, інтелектом, волею, активністю.

Яким змістом людина має наповнити власне життя, щоб воно було повноцінним? Що таке мить в порівнянні з вічністю? Здається, мало спільного між цими питаннями. Але це тільки на перший погляд. Іноді трапляється, що коротка мить стає вічністю і наповнює все життя людини новим, дивовижним змістом.

Новелу «Момент» фахівці визнали справжньою перлиною творчості Винниченка. Автор порушує в ній проблеми, які споконвіку хвилювали людей, зокрема й класиків літератури та їхніх героїв — шекспірівських Ромео та Джульєтту чи Івана та Марічку з повісті Коцюбинського. Це проблеми любові і щастя людини, миті й вічності тощо. Загалом, філософія пронизує наскрізь всю творчість Винниченка — і малу прозу, і романістику, і драматургію. Причому настільки, що літературознавець Лариса Мороз дійшла висновку: твори письменника можна вважати зразками «літератури-як-філософії», а самого Винниченка — представником «філософсько-інтелектуальної течії в реалізмі» [10, с. 161]. Більше того, Винниченко написав філософські трактати «Щастя: Листи до юнака» та «Конкордизм — система будування щастя». Ключовою категорією етико-філософських поглядів Винниченка є щастя. Так, у трактаті «Конкордизм» митець стверджує, що людство завжди прагне щастя: «Єдине, що ми маємо право констатувати, незважаючи на всякі наші теоретичні розходження — ми всі мусимо підлягати законові прагнення щастя» [9, с. 26]. На думку Винниченка, головною умовою щастя є гармонійна узгодженість, рівновага всіх складових нашого життя, співвіднесеність людини з навколишнім світом. Це, по суті, віднайдення первісного природного закону, який уможливить повернення світові гармонії. Виходячи з цього, свою етико-філософську систему письменник назвав конкордизмом (від лат. — узгодження, злагода) і виклав у однойменному трактаті.

У центрі новели «Момент» (1910) — історія випадкової зустрічі революціонера-підпільника, від імені якого ведеться оповідь, та панни Мусі. Ці персонажі за збігом обставин нелегально переходять кордон разом. Їхнє знайомство відбулось зовсім випадково — під час перепочинку по дорозі до кордону, в повітці, де візник запропонував герою переховатися від небезпеки. Зауважимо, що герої свідомо обирають шлях, сповнений небезпек, обоє знають про ступінь ризику, а в якийсь момент навіть впевнені, що загинуть.

Два мотиви — життя і смерть — сплетені у нерозривну єдність. Спочатку герой — молодий, сповнений енергії та оптимізму, сприймає смерть на рівні сміху, гри («стало страшенно смішно: я — мертвий» [3, c. 77]. Він навіть дозволяє собі «пожартувати» зі смертю: «Я — будучий мертвяк. Лежу десь в якому-небудь ярі, дикому, порожньому, наді мною — небо, на виску — маленька чорна ранка, а над ранкою кружка сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде… А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось» [3, c. 77]. Письменник розглядає смерть як частину неминучої та гіркої правди життя. Думати про смерть в ім'я життя — такий зміст оповідань екзистенційної проблематики Винниченка. З темою смерті пов’язані роздуми про швидкоплинність часу, про зв’язок з майбутнім, про час — історичний і космічний, об'єктивний і суб'єктивний [8, с. 57].

Зрештою, смерть дисонує зі станом природи, з розкішним весняним днем, коли навколо героя «кохалося поле, шепотіло, цілувалося… Пахло рoстом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого» [3, c. 76]. Це був для героя момент щастя, коли хочеться жити повноцінним життям. Але з наближенням уявного кінця настрій героя змінюється. Його охоплює тривога, викликана передчуттям смерті, наближення якої він фізично відчуває. Природа — верби, ліс, поле, тин — сприймаються ним як живі істоти. Йому, наприклад, здається, що любі, добродушні, невередливі верби також відчувають наближення кінця і прощаються з ним. Йому стає жаль їх, насправді ж — себе.

Герой бореться зі страшним передчуттям (криво посміхається вербі), але самому собі здається «трупом, який везуть уже від кордону» [3, c. 78]. Виникненню цієї ілюзії сприяє сама ситуація: людина на возі з ніг до голови вкрита рядном, повільна їзда з частими зупинками; візник «з гострим, ніби мертвим, носом і чорно-сивими, наче посипаними попелом, підстриженими вусами» [3, c. 79].

На підтвердження своєї філософської концепції автор формулює художні принципи, примушуючи своїх героїв проявлятися тільки в «ситуації», тільки в даний момент. Для Винниченка важлива ситуація, а не наперед точно визначений характер, тому він підкреслює свою об'єктивність, непричетність до долі персонажів.

Винниченко не вдається до зайвих пояснень, до розлогих описів, розгорнутих роздумів про переживання героїв, їх душевний стан тощо. Ці деталі випливають з поведінки, мови, інколи навіть міміки героїв.

Опинившись у небезпечному місці, герой «Моменту» побачив прекрасну панну, що сидить в повітці, на соломі, в подвір'ї контрабандиста — і від несподіванки «закам'янів». Врода дівчини, її вишуканий міський одяг контрастували з місцем знаходження. Захоплення, ніяковість, розгубленість стають очевидними без пояснень автора: «Можна ввійти? — ні з того, ні з сього промурмотів я. Очі панни ще більш поширилися, потім швидко пробігли по мені і бризнули сміхом. — О, будь ласка! — галантно повела вона рукою круг себе і навіть посунулась трохи по соломі, ніби увільняючи мені місце. А очі її зо сміхом і з цікавістю дивилися на мене…» [3, c. 79]. У житті героїв настає той самий скороминущий «момент», пам’ять про який, збережена у серцях, прилучає до вічності.

Авторська недомовленість спонукає нас додумати приховане, не виражене самостійно. Діалог головного героя з панною має глибокий підтекст: юна тендітна панна, яка мала б насолоджуватися життям, кохати і бути коханою, свідомо прирікає себе на смертельну небезпеку, на що навряд чи насмілився б чоловік.

Герой, який присвятив себе високій меті (що само собою передбачає аскетизм), потрапляє в ситуацію, коли найменший необдуманий крок може коштувати життя, закохується. Це солодке почуття зароджується з першого погляду, а далі заповнює його серце: «Вона ставала все ближчою і ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучилися, а тепер знову зійшлись» [3, c. 83]. Що ближче був кордон і менше ставав шанс вижити, тим ближчою і дорожчою ставала вона: «Рішуче, я знав її, ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітру? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його знає, але я знав її давно-давно» [3, c. 84].

Герої немов зливаються з природою: «Ліс провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту» [3, c. 86]. Вони гостро відчувають всю абсурдність суспільного буття людини, так як навіть жуки, метелики вільні в своєму виборі, їм не треба ховатися, у них немає «положень про покарання», вони «маленькі,(…) чисті циніки» [3, c. 86], у їхньому світі відбувається «великий, прекрасний процес життя» [3, c. 86]. Виходить, що буття людини не ґрунтовніше, ніж буття цієї комашки. Але світ комахи влаштований мудріше. Тут немає ніяких кордонів…

Автор не дає коментарів, нічого не пояснює, надаючи нам можливість самостійно зрозуміти переживання героїв, напрямок їхніх думок, перейнятися атмосферою, в якій вони перебувають, перейшовши кордон: вони пережили «щастя крові, мозку, нервів, кісток (…), найвище щастя народження не з сліпими, а одвертими, видючими очима душ» [3, c. 90].

Винниченко, як і Фрейд, апелює до вольової, віталістичної сили життя, яка проектується через бажання та його задоволення. Для Фрейда — це гра життєвих сил, інстинктів, для Винниченка бажання виступає «рушієм людини». Але бажання не завжди спроможне цілковито задовольнитися через те, що існує система заборон, зокрема і моральних, іншими словами, «принцип задоволення» підпорядкований «принципу реальності». Коли бажання повертається до людини нереалізованим або частково реалізованим — це викликає страждання, неможливість відчувати повноту життя, свободу. Герой Винниченкового оповідання «Момент» передає стан такого страждання від відчуття несвободи у своїх почуваннях, своєї окремішності від загального життя: «А я мовчки дививсь на неп, i чудно менi було якось. Ми — двоє людей, загнаних другими людьми, — сидимо i маємо зараз через щось iти ще до якихось iнших людей, що десь стоять у цьому лiсi серед його кохання i ждуть нас з смертю в руках. Ми — двоє загнаних людей, близькi, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цiєю ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, — сидимо i не смiємо цього зробити, бо… бо ми ж всього кiлька годин знайомi одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане нi моралi, нi законiв, не стане нi кузьок, нi ласки, нi тепла, але ми… не смiємо» [3, c. 87].

Невідомо, що чекає цих випадкових супутників попереду, але вони зазнали моменту великого щастя, якого вистачить на все життя: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде,» — каже панна Муся [3, c. 91]. Ось чому, незважаючи на те, що герої благополучно переходять кордон, вони розлучаються, прагнучи залишити своє почуття чистим, високим. Адже місце романтики згодом посяде буденщина, палке кохання затьмарить тягар сімейних обов’язків. Просто йдеться про смерть кохання в його зоряний час, смерть любові во ім'я того, щоб все життя про неї пам’ятати.

Проте зустріч героїв новели не була випадковою. Переживши разом межову ситуацію страху і смерті, перейшовши кордон, зазнавши великого щастя, вони, як герої чарівної казки, пройшли через духовне змужніння — і народились знову іншими, внутрішньо багатшими людьми: «Це був вихор життя, який зміта все сміття (…); це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі» [3, c. 90].

Таким чином, Винниченкові герої у процесі духовного зростання пройшли всі ступені щастя — від земного первісно-інфантильного (дитинного) задоволення життям до блаженства, «досконалої радості» у перспективі Вічності.

1.2 Узагальнений образ миті щастя людини (новела Олеся Гончара «За мить щастя»)

У Гончара герої творів — не прибульці з космосу, не мешканці казкових чи фантастичних міст. Це реальні жителі планети Земля на окремо взятій території. Вони живуть, як звичайні люди, потрапляють у різні ситуації, вони воюють, вони спілкуються, вони кохають і прагнуть звичайного людського щастя. Багатство ідей у художніх творах Гончара завжди випливає з багатства образів. Кожен образ у письменника — чи то Юрій Брянський, чи Шура Ясногорська, Яша Гуменний чи Віталик Рясний, Тоня Горпищенко чи Сашко Діденко ;

не тільки цілий світ своєрідних людських почуттів, але й носій, певною мірою символ, якоїсь високої ідеї, глибинної думки, яку письменник обов’язково хоче донести до свідомості читача. Кожен із людських характерів — то своєрідна пісня людській красі

[14].

Як справедливо зауважив Ю. Барабаш, «в Гончара надзвичайно розвинене, не буде перебільшенням сказати, загострене історичне мислення. Говорячи про ці особливості художньої майстерності, я маю на увазі схильність (і, зрозуміло, здатність) автора до зображення подій і людських доль в їх закономірній сполученості з магістральними тенденціями часу, прагнення розкрити глибинний зв’язок кожної зупиненої мистецтвом миті - належить вона до дня нинішнього чи дня минулого — з величезним рухомим потоком, ім'я якому — історія». Роздуми про сенс життя, про відповідальність кожного перед історією, епохою — ідейностильова домінанта творів Олеся Гончара. Вона визначає масштабність, ємкість їх змісту і, в свою чергу, зумовлюється глибиною авторської думки. Прозі О. Гончара притаманний епічний масштаб художнього задуму, збагачений «почуттям історії» [11, c. 107].

Героям творів Гончара не чуже почуття романтизму. Вони уміють по-справжньому кохати. Автор найсвітлішими фарбами змальовує інтимні взаємини людей. Він розуміє, що кохання — із категорії вічних почуттів. Сила любові не піддається простому осмисленню. Адже кохання — це голос серця. Кожен із героїв Гончара любить по-своєму, і розуміння щастя у кожного своє. У новелі можна також чітко простежити риси імпресіонізму: найбільш яскраві і гострі моменти любові пережито на лоні природи.

Новела «За мить щастя» писалась, коли в літературу прийшло більше трагічної правди про війну. На той час О. Гончарем був написаний роман «Людина і зброя» про трагедію студентського батальйону, бійцем якого був і сам автор; в його уяві окреслювався роман «Циклон» про страшну табірну одіссею радянських полонених. Через те не дивно, що новела «За мить щастя» сповнена болю, суперечностей, побудована на багатьох опозиціях.

Ії задум виник у далекій Бірмі, в місті Рангуні. Тамтешні молоді солдати з автоматами й храми-пагоди, що нагадують оповідачеві «стоги жовтогарячого жнив’яного блиску» [4, с. 21], стали імпульсом спогаду про давню історію. Очевидно, цей архетипний образ сонячних жнив, снопів, полукіпків, як символ життя, зберігався в підсвідомості автора ще з повоєнного літа поруч з образом смерті як кари за смерть. Але тієї смертної кари не приймала душа автора, котрий пройшов крізь пекло війни й таборів. Більше того, смерті на війні протиставлено радість життя й кохання — і ті дві смерті вже після війни, коли фронтовикам мріялось про вічний мир. Свої давні тривоги й сумніви автор відбив у слові, воскресивши найбільш вражаючі епізоди тієї давньої історії й намагаючись осмислити те, що сталося …

Скупими деталями окреслено історичні умови, здавалось би, локальної події, що сталася на жнива в полі, біля угорського містечка, поруч із яким розташувались радянські окупаційні частини, «солдатська цивілізація» [4, с. 217], як не без іронії висловлюється оповідач про землянки, споруджені в колишньому графському лісі. У ситуації, що склалася, не могли не виникати проблеми взаємин солдатів і місцевого населення. Автор подає лише окремі деталі кризових моментів тих відносин: «боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом» [4, с. 216]; трапляється, місцеві любителі вина й «бійців споюють» [4, с. 217].

Фатальну ж подію — вбивство місцевого угорця — передано до краю лаконічно: «Пролунав постріл» [4, с. 216]. Творчі зусилля автора зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, «воював по-геройськи» [4, с. 225], як характеризує його комбат. У його душі змагаються Ерос і Танатос. Притлумивши голос смерті, яка в умовах війни надмірно активізувалась, Сашко живе передчуттям радості. У тому святковому настрої дисонансом прозвучало лише порівняння його гогокання з виттям степового вовка. Життєствердний настрій Діденка як переможця вибухає естетичним ставленням до світу («хміль сонця», «литво полукіпків … виблискує золотом» [4, с. 212]) і загостреним еротичним переживанням, готовністю кохати. Але так сталося, що любов і смерть у житті Діденка трагічно стали поруч. Перші обійми жінки закінчилися пострілом у її чоловіка.

Прикметно, що й війна, й ця смерть на жнив’яному полі відсунуті на другий план свідомості оповідача. Сашко лише мимохіть згадує фронт, передній край, який «галасу не любить» [4, с. 212]. Навіть у звістці про вирок трибуналу та в описі його виконання обминається слово смерть («Сталося те, що мало статись» [4, с. 227]. Водночас автор не приховує, як у викривленій мілітарною ідеологією свідомості солдатів деформується саме поняття цінності життя: «Бо чи таке воно й страшне, що він (Сашко) накоїв, — один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині» [4, с. 218]. Суперечність у оцінці вчинку Діденка закладена в глибинах свідомості оповідача. З одного боку, він представляє Сашка як переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею (двозначна деталь: «вона лежала горілиць» [4, с. 216] і вбиває її чоловіка. «Преса на Заході» (в контексті твору це поняття має негативний відтінок) так і витлумачила вчинок Діденка — як завойовника: радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин» [4, с. 221]. З другого боку, після виконання вироку військового трибуналу оповідач, як уже цитувалось, стримано заявляє: «Сталося все, що мусило статись» [4, с. 227].

А як же шалене кохання Діденка й Лариси, що, ледь спалахнувши, було насильно погашене? Чи урівноважує воно наявну суперечність?

Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси, два варіанти фіналу новели — то знаки сум’яття автора перед складністю життя. Враження від фактів, які довго жили в пам’яті, виявились сильнішими за їхнє осмислення. Ось як подано код незвичайного стану солдата: «Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди одні тільки й умів фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з’явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала» [4, с. 224]. Придивімось до цього уривка — й побачимо, як процес боротьби в душі автора позначився на зміні форми викладу: від оповіді в третій особі однини автор переходить до улюбленої, з нотками сповідальності форми викладу в другій особі однини, що засвідчує входження чужого життя до внутрішнього світу автора, звідси йде ліризація трагічного часу, як специфічна гончарівська реакція на війну.

Зачарований дивом Жінки, Сашко живе немов у потойбіччі, у витвореному ним світі, де владарює вона, Лариса. Міф її життя колективно скомпоновано за поширеними класовими схемами. На єдиному їхньому побаченні — після того фатального дня — Сашко звертається до жінки з найніжнішими словами: «Зіронько моя! Циганочко! Ясочко! Оченя моє каре, щастячко моє!..» [4, с. 224]. Та дійсність була іншою: рішення військового трибуналу про розстріл, підтвердження Москвою цього рішення — і неминучість вироку. А він, Сашко, немовби й не реагував на ті обставини.

Образ Лариси також подано двома планами: очима Діденка бачимо імпресіоністичний портрет красуні, в якому виділено живе полум’я кофтини, безодню очей, густо вишневі губи й срібну ниточку сивини; а вартовим Лариса не видалась красунею: «мов з хреста знята», «перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої …» [4, с. 223].

Не в змозі знайти єдину істину, О. Гончар ходить багатьма колами сумнівів, поки наважується на останню фразу про доконечність кари, про яку вже говорили. Так автор несміливо втілює екзистенціальну ідею про трагізм життя з акцентуванням морального аспекту принципу «смерть за смерть». Простежмо останні щаблі сходження автора до ідеї. Перший. У передсмертному слові Діденка згадано дві цінності: Ларису і Вітчизну. Слова про Ларису «Я любив і люблю її» [4, с. 226] — це останнє, що пов’язує Діденка з життям. А слова про Вітчизну, готовність «смертю … змити» [4, с. 226] її заплямовану честь — то вже прощання Діденка з цим світом. Другий. Істотною є деталь: незвичайне кохання радянського солдата й угорки Лариси автор благословив словами старого священика, якому жінка сповідалась: «Отпіа УІПСІІ атог!» [4, с. 221] («Любов перемагає все!»). Третій. Письменник уводить до тексту паралельний уявний фінал, щоб бодай на мить відсунути тяжку для нього розв’язку. Четвертий. О. Гончар вдається до фігури замовчування, зображуючи переступ Діденка й Лариси на шляху до ефемерного щастя: у них не було і крихти каяття, хоча поміж ними стояла смерть людини — чоловіка Лариси. Можливо, саме з цієї причини почуття, яке полишає по собі новела «За мить щастя», катарсисом не назвеш.

У новелі «За мить щастя» описано кохання такої сили, що підносить над реаліями життя. Так, за це покладена смерть, але мить щастя коштує того, щоб ні про що не жалкувати. Ця розповідь — неначе ключ до розуміння філософії Олеся Гончара, його прагнення до ідеального, до свободи. Як письменник, він розумів, що абсолютна свобода можлива лише у сфері почуттів, бо лише вони не підкорюються нікому та нічому.

Кохання — це розквіт людської душі. Олесь Гончар глибоко поетично і психологічно вмотивовано відтворив це почуття справжнього людського кохання, поєднане з великою повагою до коханого, глибокою дружбою, почуттями совісті, власної гідності, обов’язку і відповідальності, громадянської свідомості, почуттям прекрасного, бажанням звершити щось незвичайне, піднесене [11, c. 76].

Висновки до розділу 1

Отже, «мала» проза В. Винниченка на початку 20-го століття набула загальноєвропейського резонансу. Твір «Момент» — це свідчення про досягнення великим майстром вершини світового модерну в жанрі новелістики. Письменник здійснив неоціненний внесок в історію української літератури, наповнивши її філософським поглядом на сенс буття, щастя людини, піднісши ідеали свободи і духовної величі людини, продемонструвавши невичерпні зображальні й виражальні багатства української мови.

О. Гончар у новелі «За мить щастя» порушує актуальну та важливу для сучасності й прийдешнього тему і розглядає її у несподіваному аспекті, удаючись до новаторських, оригінальних засобів образного розкриття. Взагалі, романи Олеся Гончара полонять новизною і актуальністю теми і проблематики, глибиною образу сучасника і його одухотвореності. Зображене в них викликає у читачів відчуття відкритості життя, світу почуттів і в той же час його незвичайної близькості, спорідненості.

Щастя — момент. І цей момент, момент щастя неможливо забути, він залишається в житті, і спогади про нього зігрівають людину. У кожного в пам’яті є такий момент, але щоб зрозуміти це, варто прочитати новели класиків.

РОЗДІЛ 2

Особливості сучасної української літератури

2.1 Творча інтерпретація «вічних» тем в українській літературі ХХ — поч. ХХІ ст.

Література кінця ХХ — поч. ХХІ ст. розмаїта формою, тематикою. У ній важко виділити якусь єдину проблему. У сучасній прозі співіснують різні тенденції розвитку без чітко визначеної жанрової диференціації. Її жанрово-тематичні пріоритети різноманітні. Це і детективна, і фантастична, і містична, й історична, і філософська проза, що представлена есе, оповіданнями, новелами, повістями, романами. Для визначення загального стилю української прози останніх років найкращим є термін «полістилістична».

Проза досить умовна щодо жанрового поділу. Український детектив увібрав елементи філософського роману, авантюрного (готичного) роману, поволі перетворюючись на справді серйозну літературу: Євгенія Кононенко, Ірен Роздобудько та ін.

Кінець ХХ-поч. ХХІ ст. низкою дослідників культури визначається як епоха постмодернізму [Додаток В]. Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття ХХ ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних [12, с. 349].

Герой літератури постмодернізму — людина, яка загубилася у повсякденному бутті, втратила зв’язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, кули йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під гнітом трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відтворює загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків у суспільстві, падіння людства в безодню, де немає шансів спасіння.

Сюжет у посмодерністичних творах, як правило, розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо.

Інтелектуалізація літератури ІІ пол. ХХ ст. проявляється у посиленні уваги до складних філософських проблем (людина — природа — цивілізація — мораль тощо). У цей період інтелектуалізм визначає розвиток притчі, філософського роману, драми ідей. На початку ХХІ ст. інтерес письменників до проблеми людини не спадає, адже загадка людини, дійсно, існує давно, а проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка всіх цінностей, дедалі більш виразно виявляється нестійкість людського буття, а втрата сенсу призводить до важких наслідків.

І. Роздобудько є автором, одним з найяскравіших представників літератури, у творах якого органічно переплітаються приватне і загальне, миттєве й вічне. Звернемося до одного з її романів і спробуємо знайти відповіді письменниці на болючі питання нашого сьогодення.

У романі «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» традиційна тема кохання отримує нову інтерпретацію. По-перше, цікава побудова твору: письменниця представляє нам роман у новелах, особливістю якого є обрамлення, що дає цілісне уявлення про твір як роман і відіграє важливу роль у розвитку сюжету. «У цій книзі я з задоволенням „погралася з формою“, адже роман побудований, як одинадцять окремих новел, котрі тісно переплітаються одна з одною, а на той же час можуть існувати і окремо…» — говорить сама Ірен Роздобудько.

По-друге, авторка вводить детективний сюжет в історичний контекст: намагається через призму авантюрно-пригодницького містичного детектива відповісти на таємничі питання людського буття.

Ми гадаємо, роман Ірен Роздобудько порушує складну соціальну проблему й змушує поміркувати над стражденною долею українців, які поневіряються в чужих країнах у пошуках кращої долі. Хоч у творі нечітко розставлені акценти, але у всякому разі він запрошує до дискусії на цю тему, що вже є певним позитивним поштовхом для читацьких розмислів.

Письменниця у романі розмірковує над проблемами філософського плану через роздуми своїх героїв. Ірен Роздобудько висловлюється на тему сенсу життя, плинності часу, філософії смерті, людського щастя, особистості.

Ядро сюжету роману становлять екстраординарні події: раптовий спалах почуттів між радянським солдатом і юною німкенею, яку він знайшов у зруйнованому маєтку. І. Роздобудько вибудовує екзистеційну «межову ситуацію» на грані життя і смерті. Війна і розруха., але у фрау Шульце навіть через десятки років, коли дозволяє собі згадувати про ті дні, «на обличчі виступає рум’янець, як перед апоплексичним ударом» [5, c. 191]

Художній світ роману будується на опозиції кохання і війни, життя і смерті.

2.2 «Це була любов. Просто любов, яка не має пояснень» (роздуми над романом Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю»)

Одним із основних двигунів у житті людини є любов — у всіх її відношеннях і проявах. Саме про це світле і вічне почуття міркує Ірен Роздобудько у своєму романі. Твір І. Роздобудько також віддзеркалює одну із ключових проблем нашого суспільства — побивання українців за кордоном у надії на краще життя, тобто, пошуки щастя «там, де нас нема». Виїжджаючи за межі України, наші громадяни чомусь переконані, що вони там комусь потрібні, наче там їх хтось чекає з радісною посмішкою, розпростертими обіймами і готовністю забезпечити житло, робоче місце, швидке й «неболюче» адаптування до нових соціальних умов, комфортне життя. Цій ілюзії піддалися тисячі наївних співвітчизників, що вже призвело до розпаду сімей, постійних сварок у них, зростання дітей без матері-батька й нарешті, — знищення генофонду нації. А про втрату рідної мови, українських цінностей вже й годі говорити. Зазначимо, що авторка лише на прикладі деяких персонажів торкається цієї теми, на жаль, не показуючи глибину цієї проблематики. Про це буде сказано трохи згодом…

Герої роману Ірен Роздобудько за різних причин опиняються в Німеччині у будинку фрау Шульце. В чужій для них країні вони шукають себе у різних галузях: Саня — займається бізнесом, Роман Іванович читає лекції в університеті, Оксана працює прибиральницею, а Максим коридорним. І начебто всі задоволені, кожен знайшов себе, але це все тільки на перший погляд, адже з поступовим розкриттям характерів кожного персонажа романістка показує усю двоїстість їхнього життя. Cаня, займаючись бізнесом і вдаючи щасливого чоловіка Соні - стрибає в гречку, тобто ходить «наліво» до продавщиці Лаури; Роман Іванович в дійсності працює на автомийці, а не читає лекції, та зраджує своїй дружині Вірі з повією, й мріє написати роман; Максим, вдаючи привітного коридорного, — насправді ж прагне стати професійним сценаристом та кіношником. І зумовлено це подвійне життя неможливістю реалізуватися у цій країні, а також ілюзія, що за межами будинку фрау Шульце, за межами Німеччини (тільки не на власній батьківщині!) можна здійснити свої заповітні мрії і досягти матеріального достатку. [Додаток Е]

«Краще там, де нас нема», — цей намазаний медом вислів, немов корозія, роз'їдає героїв зсередини і змушує страждати.

Це яскраво видно на прикладі Оксани, яка хворіє невідомою хворобою: «Оксана обвела б пальцем довкола грудей, трохи захопивши верхню частину живота, і сказала б, що ось тут є діра — велика вакуумна порожнеча. І її неможливо залити настоянкою! Це невиліковна хвороба… Це коли всередині порожнечі виникає біль…Спочатку Оксана думала, що у неї проблеми з серцем. Перевірилась у лікаря. Cерце в порядку. Потім нарікала на шлунок, підшлункову залозу, легені, нирки. Аж доки дійшла беззаперечного висновку — цей ліхтарик болю запалюється на тому місці, звідки вилетіла душа» [5, c. 60]. І романістка в цьому фрагменті правдиво зображає тугу за ріднею і власною батьківщиною, порівнюючи її з невимовним та невиліковним болем душі. Цей «ліхтарик болю» далебі затамувати всіма оманливими принадами, які нібито дає «закордон»: грошима, розкішшю, престижною та високооплачуваною роботою, багатими коханцями тощо. А у випадку Оксани — багатий ізраїльський коханець. Та, на жаль, тільки смерть звільнила героїню від цієї душевної недуги. Але чомусь в кінці твору Ірен Роздобудько вимальовує напрочуд нереалістичну ідилію влаштованості в чужорідний соціум, бо впродовж усього роману герої страждали та жили подвійним життям, а в зав’язці стали щасливі й задоволені своїм існуванням. Письменниця зображає пансіонат фрау Шульце, як дискомфортне й незатишне місце для персонажів, а Німеччину — як країну поневірянь й жахливих умов існування, аж потім різко переходить до такого «хепі енду», й тому кінцівка художнього тексту не сприймається належним чином, адже спочатку все погано, а потім враз — усе добре! Така нечіткість якось збіднює цей роман та заводить у глухий кут читача…

Звісно, як і буває у творах Ірен Роздобудько, найцікавіше вона залишає читачеві наостанку. Чому заможна німкеня, вдова ювеліра, здає квартири лише українцям, чому, попри матеріальні статки, і сама не пізнає ні жіночого, ні материнського щастя? Що ж хоче дізнатися від своїх постояльців стара фрау? [16]

У романі «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» І. Роздобудько майстерно розбудувала поширений у світовій літературі мотив кохання між ворогами. У творі Лора і ТОЙ чоловік, що врятував їй життя, розведені по два боки барикад: вона — німкеня, отже — ворог, він — радянський солдат, який в квітні сорок п’ятого волею долі опинився в Бабельсберзі. Однак центральним у романі є все ж таки не зовнішній конфлікт (протистояння ворогуючих націй), а психологічний (боротьба ідеалогічного і гуманістичного у свідомості людини. «Його розстріляли через мене. Це ж треба таке: пройти всю війну, щоб наприкінці отримати пулю від своїх!» [5, c. 190]. Герої роману — цілісні натури: ВІН живе, рятуючи честь дівчини, ВОНА ж пронесе через все життя те світле, затьмарене війною почуття до чоловіка, який подарував їй мить щастя і, як найдорожчий скарб, берегтиме передсмертну записку від батька її доньки.

Кохання в романі - це почуття сили вивільнення людини. За словами українського філософа О. Кисельової, кохання — «повстання і бунт проти сталих, стійких і застиглих людських стосунків, що межують зі смертю. Зриваючи з них маску скам’янілості, воно повертає їх до сутності і справжності людського життя [7, c. 51].

Максимально романтичною піднесеністю позначені останні епізоди роману. Фрау Шульце вивільняється з-під влади таємниці її життя. Вже перед самим відходом вона розповіла своїй онуці про стару скриньку, в якій зберігає записку. Показала їй клаптик пожовклого паперу їз затертими незнайомими літерами, написаними олівцем. Шкодувала, що так і не наважилася нікому показати її… «Отже, любов має наслідки і… продовження. Саме тому… життя зав’язує цікаві вузлики. Вони є у всіх» [5, c. 231]. Сила того миттєвого, але взаємного почуття, ніби перебільшує рамки життя. «Ми зустрінемося серед небес. Там, де в'ється між хмаринами плай, І якщо я сьогодні воскрес — Воскресила мене Лореляй! (Невідомий солдат. Записка. — 12 травня, 1945 року, 02 година 40 хвилин, Бабельсберг» [5, c. 235].

«Любов, персоналістична, звернена до особистого безсмертя, не вміщується у буденності об'єктивованого світу, вона ним відкидається, і цим стає на межу смерті… Любов Трістана й Ізольди, Ромео і Джульєтти тягне до загибелі» [2, c. 300]. Роман став свого роду притчею про перемогу людського в людині, гімном коханню, яке поламає найміцніші мури.

Висновки до розділу 2

Таким чином, роман Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» є прикладом сучасної української літератури у стилі постмодернізм. Письменниця має власну думку щодо сенсу буття та щастя людини. Через життя героїв роману, зокрема головної героїні фрау Шульце І. Роздобудько доносить до читача ідею кохання, яке не підвладне ні часу, ні відстані. Новаторство авторки полягає в тому, що вона висвітлює тему щирого, відвертого, чистого кохання між людьми, які повинні були б зненавидіти одне одного, адже походять з країн-ворогів (Німеччини та України).

Сучасна філософія суспільства узагальнена у романі «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю». Спираючись на цей твір, можна сказати, що сенс буття — здобути щастя, а щастя — це кохання. Отже, щоб зрозуміти сенс життя, потрібно покохати.

ВИСНОВКИ Проблема сенсу людського буття, щастя привертала увагу письменників різних часів. Чи є різниця між розумінням щастя й самого життя, чи може людина під впливом миттєвих почуттів жертвувати життям чи ставити його під загрозу? — ці питання хвилювали українських письменників — класиків, присутні вони і в творах наших сучасників.

Власні естетичні пріоритети В. Винниченка початку ХХ ст. пов’язувалися з новітніми художніми явищами в Європі й Росії, тобто зі стилями тих письменників, творчість яких задавала тон у загальноєвропейському літературному процесі. І хоч його новели піддавались критиці, заслуга письменника в тому, що він одним з перших все впевненіше почав упереджувати мотиви самостійності індивіда, екзистенційні мотиви. Творчість В. Винниченка ознаменувала перехід української літератури до нової естетичної якості.

Шукаючи свою формулу щастя, письменник опоетизовує природність як основу стосунків між статями — і в цьому він зближувався с Гамсуном. Досконала природа в його новелі «Момент» різко протиставлена людському світові, далекому від гармонії. Але у його творі відчуваємо дух вітальності, письменник віддає данину «філософії життя», новела пронизана життєлюбним духом, поезією молодості й любові.

У другій половині ХХ ст. письменники повертали в літературу психологізм, філософську насиченість та глибокий ліризм. Серед тих, хто репрезентував літературу «нової хвилі», помітне місце належить Олесю Гончару, зокрема його новелістиці.

Багатогранна творчість Олеся Гончара поєднала у собі найсуворішу достовірність, глибокий психологізм, глибину думки й піднесеність. Маленьким шедевром письменника стала новела «За мить щастя», у якій письменник спромігся показати красу й силу почуття кохання. Органічне поєднання реалізму з романтичним баченням світу — риса індивідуального стилю митця.

Увага письменника сконцентрована на конкретній людині, її внутрішньому світові, наповненому почуттями та емоціями, тому в новелі «За мить щастя»

автор акцентує увагу на визначальних мотивах людського буття, пов’язаних з життям і смертю. Таким чином, письменник засуджує війну, яка несе розруху, смерть, калічить людські долі, натомість «вічним темам» надає загальнолюдського значення, переймаючись пошуками смислу життя та першосутності, ролі особистості в контексті всесвіту.

Для сучасної української прози характерні риси постмодернізму, пошуковість, експериментаторство. Та що б там не було, ідейні засади, спрямовані на осягнення загальнолюдських істин, цінностей залишаються.

Серед популярних авторів сьогодення почесне місце займає Ірен Роздобудько, яка не вдовольняється віднайденими фабульними лекалами, шукаючи нові сюжетно-оповідні ресурси.

«Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» — це твір з широкою тематикою, наповнений тонким психологізмом у зображенні внутрішнього світу героїв. А теми загальнолюдського значення розкриті крізь призму чуттєвого сприйняття й відображення героїв твору. Крім того, тема кохання подана в новій інтерпретації.

Отже, «вічні» теми надихають на творчі пошуки митців різних часів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Барабаш Ю. Непрерывность движения//Мол. гвардія. — 1973. — № 2. — 278 с.

2. Бердяєв Н. А. О назначении человека. -М.: Республика, 1993. — 383 с.

3. Винниченко Володимир. Вибрані твори / Упорядкування текстів та передмов О. М. Савченко. — Харків: Видавництво «Ранок», 2009. — 352 с. — (Українські класики)

4. Гончар Олесь. Чари-Комиші. Новели. — К.: Дніпро, 1975. — 319 с.

5. Роздобудько Ірен. Я знаю, що ти знаєш, що я знаю. — К.: Нора-Друк, 2011. 240 с. День Європи

6. Гусак Н. «Заглянувши в себе». // Українська мова та література. — 2002. — № 3. — 259 с.

7. Кисельова О. Феномен человеческой жизни. — К.: Наукова думка, 1994. — 83 с.

8. Ковальчук О. Щастя як проблема буття. // Дивослово. — 2003. — № 3. — С. 80.

9. Кошова І. У пошуках формули щастя «Конкордизм» В. Винниченка // Українська мова та література. — 2010. — № 25. — C. 31.

10. Михальчук Ніна Іванівна. Мала проза Володимира Винниченка: від метафізичного до естетичного: Дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин, 2004. — 176 C.

11. Хом’як Т. Ліричний епос Олеся Гончара. — К.: Вища шк. Головне вид-во, 1988. — 115 с.

12. Мала філологічна енциклопедія / Уклад.О. Скопненко, Т. Цимбалюк. К.: Довіра, 2007. — 476 с.

13. http://schoolportal.com.ua/rozdumi-pro-mittvevtchne-v-novelv-vinnitchenka-moment-1-varant

14. http://schoolportal.com.ua/za-nity-shtastya-lritchniy-gmn-kohannyu-za-noveloyu-0-gontchara

15.http://www.koronatsiya.com/retsenz/ren-rozdobudko-ya-znaiu-scho-ti-zna-shschoya-znaiu

16. http://h.ua/story/340 821/#ixzz20mA8VrLt

17. http://www.atheism.ru/library/Freyd₂.phtml

18. http://grani.agni-age.net/articles7/3214.htm

19. http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Tkht/2008₈/9.html

ДОДАТКИ Додаток А

Додаток Б Рис. 1 Картина Поля Сезанна

Рис. 2 Картина Едгара Дега

Рис. 3 Картина Клода Моне

Рис. 4 Картина Олександра Мурашко

Рис. 5 Картина Миколи Бурачека

Додаток В

Визначальні риси постмодернізму:

1. Культ незалежної особистості

2. Потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого

3. Прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій