Жизнь і творчість Тургенєва в Буживале (Франція)

Жизнь і творчість Тургенєва в Буживале (Франция)

Автор: Степура Антон Юрійович.

Студент МАТЕМАТИЧНОГО КОЛЕДЖУ.

БУЖИВАЛЬ

«Мы з Віардо придбали тут прекрасну віллу — у трьох чвертях години їзди від Парижа, я отстраиваю собі павільйон, готового до 20 серпня, — але, де я негайно оселюсь… Я їжджу до Парижа тричі на неделю».

Це написано влітку 1875 року. «Тут» — Буживаль, неподалік Сен-Жермен, березі Сены.

Видимо, купили вони спільно. Вілла називалася «Ясені». З набережній ворота вели до парку. (Вони і нині існують. Там дошка із визначенням, що на таке жив «знаменитий російський романіст Іван Сергійович Тургенєв».) Дві дороги, вкриті піском, подымались вгору до будинку. Навколо кущі, зелень, чудові ясені, плакучі верби. Як і Бадені, багато води. Вона збиралася в басейнах, бігла струмочками, серед бегоній, фуксій по галявинам, моховитих величезних дерев. Головний будинок, де його Віардо, нагорі. У Тургенєва невеличкий дерев’яний будиночок у швейцарському дусі, неподалік будинку — суціль у квітах, зелені. У нижньому поверсі вдома їдальня і вітальня. Вище великий кабінет, багато книжок, картин, меблі оббита темно-червоним сап’яном. З кутового вікна вид на Сену — у ньому самі баржі, і нині, човни, кабачки під вербами і тополями. Зелені луки, корови. Блакить далей — всі було просторіше, більш сільське. Ще поверхом вище — спальня і кімната для гостей.

Сюда виїжджали щовесни з Парижа, з rue de Douai, в каретах, повільно й грунтовно кативших по шосе, з скринями, баулами, картонками — попри всі літо. (Хай паризьке Ненудний чи Царицыно.) Лише листопадові тумани заганяли в город.

Собиралась вся сім'я: сімдесятип'ятилітній Луї Віардо, Поліна, дочки — Клавдія Шамеро і Маріанна Дювернуа, син Поль. Приїжджав — повертаючись зі Карлсбада з леченья чи із Росії (там бував майже щороку), — Тургенєв. Траплялося, як і учениці Ви-ардо жили туп на пансіоні по соседству.

Жизнь йшла тиха, старчески-закатная, Тургенєв, як відомо, працював. До Буживалю мають ставлення «Сон» «Розповідь батька Олексія» і пізніші «Клара Милич» «Вірші в прозі», передсмертні начерки Восени 76 року тут відбулася листувалася «Новина» — і дуже багато листів позначені Буживалем (Тургенєв завжди старанно означав дати й місце — любив, щоб і його вказували их).

Видишь його тут полубольным і сумним, з подагрою, нерідко тримають у пледі, повільно прогуливающимся парком (Михайловича в найкращі щодо роки, до останньої хвороби). Дуже це схоже його молодість в Куртаве-неле, але й від почуттів Куртавенеля, ні від самої маєтку нічого більше не осталось.

К молодості, красі тяжіння непозбутно. Ось Діді розставляє в нього у кабінеті, поруч із вікном на Сену, пензля, фарби на мольберті, тут нею поставленому. Це помітна молода жінка з «чорними блискучими волоссям, гострими рисами особи, глибокими синіми очима. Виглядом нагадує мати. Вона також вміє співати — Поліна навчала її. Але займають більше пензля, фарби. Діді з дитинства малює. Протягом років Бадена дарувала Тургенєву до дня народження «Святу Родину» — тут пише пейзажі, натюрморты.

Тургеневу подобається, що вона біля нього. Можливо, він надає їй поради, критикує, хвалить. Знизу, з крокетної майданчики, теж молоді голоси, лускають кулі, сміх: учениці бавляться менш веселою грою. Накидаючи на плечі строкатий плед — влітку нерідко холодно — спускається він донизу й під ясенями сідає на лаву, дивиться, як грають. Учениці різноплемінні: південна красуня Гаргани — угорка; мрійлива Фермерн, чудесний контральто — німкеня. Ромм — російська. Всі як зумисне високі, стрункі. У Парижі, побачивши їх разів у салоні Віардо, Тургенєв охрестив всю трійку «анабаптистами» з «Пророка» — і залишилося за ними назва. Знову схоже Лаврецкого й українська молодь, тільки в Орлі на Дворянській, але в латинської землі, і Лаврецкому шістдесят год. Анабаптисти належать до нього зі благоговінням — це велика письменник, такий привітний і сумовита, такий гарний, попри вік. Можливо, і він трусоне старовиною, зіграє партію, так навряд чи панянки вирішаться обіграти його. Хоча страху щодо нього немає. Кому він страшний? Кого кривдив з малих цих? (Не Віардо: від нього, траплялося, плакали ставні учениці — потім мирилися, цілувалися — до найближчій ссоры.).

Долго йому під ясенями, проте, не всидіти. З дому біжить прислуга.

— Пана Тургенєва запитують…

Или:

— Приїжджаючи дама дуже хоче у справі пана Тургенева.

Это співвітчизники. Віардо особливо їх ласкаво зустрічає, все-таки вони просочуються. Можливо, молодий, рудуватий, з борідкою жмутами й у косоворотці народник, майбутній Златовратский, приїхав «ознайомитися з поглядом нашого на революційне рух», з’ясувати остаточно, «як він ставиться до прогресу» — і водночас покартати за «постепеновщину», через те, що у «Нові» «недостатньо виведено позитивних типів» тощо. д.

— У Росії її назрівають події, — осведомляет молодик.— У Петербурзі зараз два уряду: одне — в Зимовим палаці, інше — в на конспіративній квартирі виконавчого комитета…

Все це Тургенєв знає, нічого зробиш, треба слухати. Він напівлежить — величезний, зі срібною головою, кутає ноги пледом.

— Ви уже мені даруйте, — каже високим, пришепетывающим тенором, — на таку позу. Хворий старий… Так, так, я схиляюся перед самовідданістю російської молоді. Я вам дуже вдячний за цінні вказівки. Зрозуміло, зробив в «Нові» промах…

Посетитель оглядається в протилежні боки. Певне, обстановка його бентежить, і власна косоворотка, і борідка козлиная.

— Ви тут далеко від гущі життя. Для уловлення народжуваних типів треба бути, так сказати, всередині, а чи не вовне…

Это хворе місце Тургенєва. За «гущу», за нібито «зраду» батьківщині («проміняв на Францію») хто ж не дорікав йому? (І коли помер Флобер і спробував Тургенєв збирати на пам’ятник то Росії, ця мила Росія люті нею набросилась!).

Може статися, що народник вытащит-таки з-під поли, напружуючись і червоніючи, трубочку рукописи, де «виведені» в повчання Тургенєву і «позитивні» типи йтиметься, як чесна вчителька з не менш чесним учителем пішли у народ й з цього получилось.

Терпелив Тургенєв. Прочитає, схвалить, перешле Стасюлевичу — чи можна «тицьнути» в «Віснику Європи»? З свої кошти дасть аванс… (Один із причин нелюбові Поліни до землякам.).

Или ж ми народник, а щебечущая дама чекає. Під вуалькой, в джерсі, з турнюром і спідницею в воланах.

— Іван Сергійович, я така ваша шанувальниця… дозвольте представитися… обожнюю ваш талант, мені хотілося б автограф.

Это — у кращому разі. Бо — поклопотатися за сина. Її треба розмістити у гімназію, на казенний рахунок, отож приведе він дати лист… У його імені… з його известностью.

— А років вашому синові? Тургенєв береться за перо.

— П'ятий пошел.

— Ну, у тому разі возьмут.

— О, знаєте, я про всяк випадок вперед. Перебуваю проїздом у Парижі, гадаю: треба відвідати Івана Сергійовича, він такий добрий, а Олег підросте, йому знадобиться рекомендаційного листа. Так і підпис знаменитого писателя.

Вероятно, не так благословляв у своєму «Іван Сергійович» різних матусь і Олегов, але листи писав, поки двері не стукала тверда рука Віардо: кінець аудієнції, пана Тургенєва очікують до снідання (або до обіду, або ще что).

Вечером и вист — одна з приємних йому розваг. А 18 липня у домі свято: дня народження Поліни. (У Баден вона завжди приїжджав на той час із Росії. У Буживале не зовсім так.).

Разумеется, робить Тургенєв подарунок: кілька днів котить в кареті до Парижа, в Salle Drouot. Там він завсегдатай.

Его прізвисько Grand Gogo russe (великий російський бевзю). Це означає, що неважко його обшахраювати — і вони справді, нічого немає легше. Він розшукає якусь камею, шаль, мініатюру. Переплатит, несміливо звезе додому. Подарунок приймуть із царственим благоволінням, як самоочевидний крок. Чорні очі вкотре блиснуть. Вкотре поцілує він красиву колись руку.

И анабаптисти не відчепляться. До урочистому дня замовляють вони у Парижі величезний букет червоних троянд, букет-монстр, щоб умилостивити пані. До них приєднуються ще дві учениці — підношення від пятерых.

Полина все-таки дає вранці урок.

Стукають. В'їжджає цілий кущ троянд. Вона відразу розуміє, у чому річ, але злегка грає: супиться, робить здивоване обличчя… За дверима шепочуться інші чотири девицы.

— Що таке? Звідки це? У букеті п’ять візитних карток. Вона повільно виймає їх, за однією, повільно, хіба що погано розбираючи, читает.

— Ну які дурні, що за пустяки!

Но анабаптисти вже ввірвалися, виснуть у ньому, целуют.

Разумеется, парадний обід, з шампанським, індичками, морозивом. Ввечері гості. Учениці будуть співати. Можливо, і Поліна згадає колишнє, залишками знаменитого голоси заспіває «Про, лише те, хто не знав побачення спрагу…» — блисне непогасшими очима, знову одне серце взволнует.

А потім скінчиться вона. Один залишиться Тургенєв в себе у chalёt — як і завжди. У кутовому вікні, над Парижем, бліде заграва. Літні зірки в небі. Лампа під зеленим абажуром на столі. Як колись в Куртавене-ле — шум крові в вухах, шерех — безугавний лепет дерев, крапля зменшується з легким сріблястим звуком. Надзвичайно Тонкий сопрано комара. І — відчуття минулої жизни.

В північ було страшнувато в відокремленому Куртаве-неле, могло примаритися щось, почуяться. Але тоді — молодість. Хоч ненадовго — так увінчана любов. І тому невідомий світ, трохи приоткрывавшийся, був Далеко: ледь давав себе знати. Тепер він поруч. Зовсім наблизився, як кошмар «Сну». Таємні сили, грізні і недобрі, то, можливо, і могли зачарувати і підкорити йому ту, близько якої (в нерівній боротьбі) пройшло життя. І ось не зачарували. Не назад чи? Не чи їм оволоділи — прикували до «краєчку чужого гнезда»?

Возможно, стане monsieur Tourgueneff, в тиші ночі обійде садок і, повернувшись, запише в себе у щоденнику: «Найцікавіше у житті - смерть».

Список литературы

Весь ТУРГЕНЄВ — (1942 рік издания).