Історія Новомиргородського краю в ХІХ — поч. ХХ ст

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Кіровоградський державний педагогічний університет

Імені Володимира Винниченка Кафедра історії України

Курсова робота з історії України

Історія Новомиргородського краю в ХІХ — поч. ХХ ст.

Кіровоград — 2012

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК НОВОМИРГОРОДСЬКОГО КРАЮ

1.1 Економічний розвиток

1.2 Соціальна структура населення РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ В ХІХ-ПОЧ.ХХ СТ

2.1 Новомиргородщина і декабристи

2.2 Видатні суспільно-політичні діячі Новомиргородського краю РОЗДІЛ 3. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК НОВОМИРГОРОДЩИНИ В КІН. ХІХ-ПОЧ. ХХ СТ.

3.1 Златопільська гімназія

3.2 Лікарня Ганни Дмитрян ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Вивчення історії рідного краю обумовлене необхідністю глибокого і всебічного дослідження вітчизняної історії Новомиргорода, зокрема інтересом до минулого, врахуванням його досягнень та недоліків в сьогоденні, потребує зробити чіткий аналіз історичного розвитку. Сьогодні ми все частіше звертаємося до історії рідних місць, намагаємося глибше і всебічно її пізнати. Адже шлях до загальнолюдської культури пролягає через національне виховання. Перед науковцями постає завдання з’ясувати об'єктивну картину і не допустити суб'єктивізму у висвітленні тих чи інших історичних подій. В першу чергу йдеться про осмислення явищ, конкретних фактів, які припадають саме на ХІХ — початок ХХ століття. Дослідження цієї проблеми є досить актуальним на сучасному етапі, оскільки знати минуле своєї малої батьківщини дуже важливо. З кожним роком, з нової точки зору розглядається не лише становище Новомиргородського краю, а й його позиції в Україні саме у ХІХ — початку ХХ століття.

Розвиток історичного вивчення рідного краю ставить підвищені вимоги до науково-методичного забезпечення. Відчуття Батьківщини і рідної землі починається саме з рідного краю, з історії свого міста. Адже це формує в людини почуття національної гідності, свідомості, любові до землі своїх предків, свого народу. Слід зазначити, що це є важливим засобом забезпечення нерозривного зв’язку минулого нашого краю з вітчизняною і світовою історією.

Об'єкт дослідження. Історичний розвиток Новомиргородщини у ХІХ — поч. ХХ століття.

Предмет дослідження. Економічний розвиток Новомиргородщини, умови життя, національний і соціальний склад населення, визначні особистості - вихідці з рідного міста.

Мета і завдання дослідження. Досягнення якісно нового рівня у вивченні історії рідного краю, а саме — Новомиргорода у ХІХ-поч. ХХ ст., поглиблення відомостей про життя і різнобічний розвиток населення, з’ясування загальних тенденцій та соціально-економічних особливостей міста.

Для досягнення цієї мети слід виконати такі завдання дослідження:

визначити ступінь наукової розробки теми;

охарактеризувати економічний розвиток міста;

проаналізувати соціальну структура населення;

поглибити знання про історію рідного краю;

виокремити найвидатніших діячів культури;

визначити роль декабристів Новомиргородського краю у суспільно-політичному русі І пол. ХІХ. ст.

Хронологічні межі: визначаються ХІХ — початком ХХ століття, а саме періодом 1800−1913 р.

Історіографія. Історія рідного краю завжди посідала належне місце в історичній літературі. Фундаментальна колективна праця «Історія міст і сіл Української РСР» містить 26 томів, один з яких присвячений і Кіровоградській області. В ньому, зокрема, викладена коротка історія міста Новомиргород від заснування і до сьогодення, а точніше: хронологія історичних подій, населення, економіка, соціально-гуманітарна сфера, культура, а також релігія.

Більш детально і вдаючись до подробиць розкриває соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток сучасний дослідник Новомиргородського краю Мокрицький О. В. в своїй праці «Історія Новомиргородського району». У книзі на основі документальних матеріалів різних часів послідовно викладається життя краю від найдавніших часів до сучасності. Книга розрахована на широке читацьке коло, яка дозволяє осягнути історію рідного міста не тільки в науковому, а й і в більш спрощеному вигляді.

Праця Долі Р.П., містить опис економічно-географічної характеристики селища міського типу саме Златополя — частини міста, яка почала заселятися ще з 1659 року. В 1686 році, після підписання Вічного миру між Росією та Польщею, місто увійшло до складу Речі Посполитої під назвою Гуляйполе і стало власністю князів Любомирських. Праця автора внесла вагомий внесок в історіографію Новомиргородського краю.

Дослідник становлення і розвитку навчально-виховної роботи в Златопільсьскій гімназії 1836−1920 рр., колишній директор Златопільської гімназії 1993;1997 рр., Василь Васильович Затока, у своїй книзі «Златопільська гімназія» писав, що не просто, гортаючи пожовклі сторінки архівних документів, протоколів педрад, кондуїтних журналів, відчути дух гімназії, зрозуміти філософію освіти, яку сповідували викладачі, а головне — відкрити секрет вражаючої ефективної класичної освіти взагалі і цього навчального закладу зокрема. Так, автор вдало описав події від заснування гімназії до її перетворення на школу.

Щодо вивчення історії рідного краю важливу інформацію можна знайти в праці Соколовського А. А. і Г. В. Безвушка «Нариси з історії Новомиргородського району» [10], в якій коротко подаються дані про заснування міста, соціально-економічний розвиток і структуру населення.

Серед дослідженнь рідного краю є досить важливою праця Ю. А. Невмитого, яка має назву «Новомиргородщина і декабристи». Хоч за обсягом праця і невелика, але автор коротко подає біографію кожного з декабристів, які мали певний вплив на місто.

В цілому слід виділити, що джерельна база питання є обширною і багатосторонньою.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає поглибленні знань про історію рідного міста, сприянню глибокого розуміння загальних закономірностей історичного процесу й особливостей історичного розвитку краю. Основні положення роботи можуть слугувати історичним додатком при вивченні історії рідного краю.

Науковою новизною дослідження є більш виокремлене і конкретизоване вивчення рідного міста, роль декабристів Новомиргородського краю, відкрита нова сторінка в осмисленні значення знання історії рідного краю.

Структура та обсяг курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК НОВОМИРГОРОДСЬКОГО КРАЮ

1.1 Економічний розвиток

1803 року Новомиргород увійшов до складу Херсонської губернії як повітове місто. Внаслідок його важливого торгового значення, тут мешкали польський, венеціанський та австрійській консули. Пізніше Новомиргород отримав статус заштатного міста.З лютого 1820 року Новомиргород підпорядкували відомству військових поселень. Серед жителів міста відбувалися заворушення, які були придушені військовими. З 1819 по 1834 роки Новомиргород був місцем дислокації 3-го уланського полку, яким командував полковник Гревс. В 1834 році місто переведено у статус військового містечка Бобринецького повіту. 1836 року в місті розташувалось управління п’ятого-сьомого округів Новоросійського військового поселення, адміністрація сьомого округу та його першої волості. З цього часу місто почало перебудовуватись на військовий лад. Протягом багатьох років поселенці під наглядом офіцерів виконували сільськогосподарські роботи.

Характеризуючи економічний розвиток краю, слід відмітити, що в І половині ХІХ ст. види діяльності суттєво не змінилися. Як і раніше, основними заняттями жителів міста, а точніше Златополя залишалися торгівля і промисли: «Златопольськие крестьяне, кроме дворовых людей, платя помещику земельный оброк, большею частью пользуются правами жителей, т. е. мещан. Даже этим последним словом сами себя титулуют. Почти не занимаются хлебопашеством, а только промыслами и мелочной торговлей», [1, c.67].

В цей час м. Златопіль набуває статусу торгово-промислового центру. Значимість містечка додає те, що через нього проходив Чумацький шлях, поштова дорога з Києва та воєнно-транспортна — «из херсонських поселений в Черкасские казенные леса. Дорога очень многолюдная не только обозами с лесом военных поселян, но и купцов из Елисаветграда и Новомиргорода, едущих на ярмарки в Ромны и в Курск, на черкасские перевозы через Днепр», [1,c.67].

При Лопухіних у Златополі почали регулярно, двічі на рік, збиратися великі ярмарки. З’явилися два кінзаводи, які давали найбільші прибутки їхнім господарям. Петро та Адріан збудували також крупчатку, яка давала 3 тисячі сріблом прибутку в рік, шкірзавод та пивоварню.

Слід відмітити, що перебування у складі військових поселень дуже гальмувало соціально-економічний розвиток північного регіону. Протягом багатьох років поселенці під наглядом офіцерів виконували різні сільгоспроботи. Багато жителів міста були змушені здавати квартири під постій офіцерів.

Промисловість міста також працювала повністю на потреби військових. На той час у місті було 4 печі для випалювання цегли, слюсарна майстерня та черепичний завод. На східній околиці міста добували каолін та камінь (територія сучасного села Констянтинівка). У 1845 році був збудований приватний цегельний завод. На берегах р. Вись працювало кілька салотопних заводів. Воєнним потребам була підпорядкована і місцева торгівля. Купців у місті, станом на 1846 рік, налічувалось всього 8 чоловік.

Чотири рази на рік у Новомиргороді проводилися великі ярмарки. На них торгували в основному кіньми та великою рогатою худобою. Ці торги відбувалися під протекцією високопоставлених військових чиновників, які комплектували армійські частини відбірними скакунами та тягловою силою.

Великий вплив на економічний розвиток краю мало будівництво графом О. О. Бобринським у 1846 році цукрового заводу в с. Капітанівці та відкриття у 1846 році шкіряного заводу Ф. Леве у Златополі.

Станом на 1857 рік «…у Новомиргороді було 480 будинків, близько 5 тис. жителів, дві кам’яні церкви (не рахуючи госпітальної та полкової), 19 вітряних млинів, 16 лавок, „гостинница и 3 постоялых двора“, фабрика мідних, духових музичних інструментів та цегельний, мильний і свічковий заводи. … Краща сторона міста знаходилася впродовж Бобрової вулиці, по якій проходить поштова дорога із Одеси та Херсона в Київ. При в'їзді на вулицю, праворуч знаходиться по схилу гори так званий архієрейський сад; за ним — госпіталь, далі - обабіч — цілий ряд казенних будівель — невеликих будиночків для начальників, офіцерів та різних управлінь, акуратно огороджених, чистеньких, з'єднаних парканами. Вся ця вулиця обсаджена вздовж тротуарів високими тополями, липами, білими акаціями, а за красивими городами видніються досить великі та густі сади. За полковою церквою і богадільнею відкривається площа: обнесений бар'єром плац і біля нього кам’яний манеж із флігелями та гауптвахтами; трохи далі - високий собор, майже весь закритий тополями…», [11, c.135].

У 1859 році, після невдалої для Росії Кримської війни, яка показала повну небоєздатність військових частин, що формувалися з числа військових поселенців, імператорським указом військові поселення були скасовані. Новомиргород став заштатним містом і являв собою досить відстале в економічному плані містечко, в якому не кожен господар мав навіть якусь тяглову силу (волів, коней). Лише 175 хазяїв мали дві і більше пар волів.

Великий вплив на життя населення Новомиргородського краю мало впровадження земельної реформи 1861 року, в результаті якої скасовано кріпосне право та відкрито шлях до прискореного розвитку товарно-грошових відносин. Хоча зміст реформи мав досить суперечливий характер і в результаті більшість селян після реформи була безземельною, і йшла у найми до поміщиків. Навіть буржуазна газета «Киевлянин» писала в 1874 році: «Містечко Златопіль здавна веде велику торгівлю хлібом і цукром. Але, не дивлячись на чималу комерцію, жителі його вкрай бідні. Здебільшого вони перебиваються жебракуванням», [12, c. 8].

Протягом 70−80 років далі зростає інтенсифікація господарства в поміщицьких економіях міста, підвищується рівень технології виробництва. Типовими були господарства, в яких застосовувалася багатопільна сівозміна, оранка здійснювалася залізними плугами; сівба — розкидними сівалками, засіяне поле оброблялося екстирпаторами, боронами та котками. Засівалися: яра й озима пшениця, овес, ячмінь і цукровий буряк.

Проте наявність поміщицьких латифундій поряд із масою малоземельних господарств різко обмежувала масштаби технічного прогресу в сільському господарстві. Передусім дешевизна робочої сили була перешкодою до широкого впровадження машин у сільгоспвиробництво, як підпорядковувалося ринковим законам.

На початку ХХ ст. характерним явищем стає утворення індивідуальних селянських господарств (відрубів або хуторів), що споконвіку характерно для менталітету українців.

У 1907 році в Златополі з метою задоволення потреб місцевих сільгосппідприємців відкрито нижче сільськогосподарське училище ім. Нарвойта, розраховане на 90 учнів. Утримувалося воно за рахунок коштів багатих жителів краю.

Про значний товарообіг у краї свідчить той факт, що в 1911 році створюється Златопільське кредитне товариство, яке нараховувало 1 тис. 230 членів, [1, c.85]. Товариство займалося торговими операціями із зерном пшениці, жита і ячменю. Позику для хлібних операцій надавав Державний банк.

Аналогічне кредитне товариство створене і в Оситняжці у 1912 році. Його членами були 585 осіб.

Ці товариства виникли не випадково, адже в період з 1910 по 1912 роки відмічено значний попит на зернові культури в системі загальноросійського ринку, що вплинуло на ріст цін на них.

Так, порівняно з 1910 роком, ціни в 1912 році на пшеницю, овес, ячмінь та жито виросли майже двічі.

Найбільшим промисловим об'єктом був Капітанівський цукровий завод, на якому працювало 410−500 чоловік. У 1913 році на ньому було вироблено 276 тис. пудів цукру, що удвічі більше, ніж у 1893 році. Продукція, в основному, йшла на експорт. Наявність такого підприємства в регіоні призвела до банкрутства дрібних цукроварень, які знаходилися в сусідніх селах.

Слід зазначити, що станом на 1913 рік економіка переживала значне піднесення. Як і раніше, її основу складало сільське господарство, торгівля та переробна промисловість.

Великий вплив мало відкриття у 1914 році залізничних станцій у Новомиргороді та Капітанівці.

1.2 Соціальна структура населення

Після 1804 року на лівобережних землях сучасного Новомиргородського району спостерігається масовий відплив населення, що призводить до соціально-економічного занепаду та втрати колишньої значимості регіону.

Основну масу населення Новомиргорода становили військові поселенці. Варто зазначити, що загальна чисельність селян, станом на 1833 рік, була 4411 «душ», не враховуючи 789 осіб із числа «свободників», [1, c.65].

Важливим кроком російського уряду було переведення у 1834 році Новомиргорода у статус військового міста Бобринецького повіту, який зберігався до 1860 року, коли він був перетворений знову у заштатне містечко.

У 1836 році в місті розташовувалося управління 5−7округів Новоросійського військового поселення, адміністрація округу та першої його волості. Значний слід в історії краю залишив командир ІІІ уланської дивізії генерал Трощинський, який першим розпочав перебудовувати місто на військовий лад.

У 1846 році із загальної кількості населення 3714 військових поселенців було 3321 чоловік, [13, c. 12]. Протягом перших десяти років поселенці під наглядом офіцерів виконували роботи на поселенських громадських ланах, забезпечували кавалерію продовольством, фуражем, паливом. Міщан того ж, 1846 року, налічувалося 158 чоловік, крім того — духовенства — 14, купців — 8, різночинців — 90, відставних — 27, кантоністів — 62. Прибуток міста становив 827 крб. сріблом, [1, c. 69].

Більшу частину населення становили рангові селяни, переведені у 1859 році на становище поміщицьких кріпаків, меншу — державні селяни. Колишні державні землі, які відводилися для військових поселенців почали захоплювати російські поміщики.

Варто зауважити, що експеримент російського уряду щодо впровадження військових поселень у Новомиргородському краї не вдався. За 40 років існування військових поселень тодішні Новомиргородські землі повністю втратили свою соціально-економічну значимість.

Вагомих змін зазнали і селяни після земельної реформи 1861 року, більшість яких залишилися безземельними. Так, у Златопільському маєтку М. Лопухіна в 1861 році 225 кріпакам (88 дворів) дозволили викупити 13 десятин 1005сажнів садибної землі та 7 десятин1032 сажнів сінокосу. Це спричинило різке зниження рівня життя населення та появу великої кількості вільних робочих рук.

Про життя північного району Новомиргорода станом на 1864 рік можна дізнатися з слів Похилевича: «Ныне Златополь только с небольшим селом Листопадово и 14 483 десятинами земли принадлежит сыну Петра Лопухина — Николаю. Местечко замечательно весьма значительным развитием торговли. Жителей в нём обоего пола: православных — 796, раскольников — 124, римских католиков — 280 и евреев — 5480; из них купцов 3-й гильдии, христиан — 5, евреев — 29…», [14, c. 35].

За даними першого загального перепису населення Росії, в 1897році в Новомиргороді налічувалося 9364 жителі. За соціальним станом вони розподілялися: дворян — 201, купців — 20, міщан — 3977 та селян — 4912, [4, c. 491]. У Златополі мешкало близько 8 тис. чоловік. Кустарні підприємства міста не могли забезпечити роботою всіх розорених селян. Тому частина їх йшла в інші губернії за заробітки. Багато селян переселялися до Сибіру.

Масове переселення було викликане тим, що на початку ХХ с. різко зросли ціни на землю. Тому ситуація в цей період часу суттєво не змінилася. Низький рівень життя більшої частини населення краю (тяжкі умови раці, низька заробітня лата) призвів до загострення соціальних протиріч, які під впливом загальноросійських революційних подій переросли у відкриту боротьбу.

Жителі Новомиргородського краю не стояли осторонь революційних подій 1905;1907років. Своїми активними діями добивалися покращення свого життя. Всі ці дії не були безрезультативними.

Згодом соціальний бік життя характеризувався ростом благоустрою та наявністю всіх необхідних об'єктів життєзабезпечення населення. Так, починаючи з 1902 року, за рахунок міських коштів у Златополі розпочинається будівництво центральної та торгової (до Шполи) доріг.

Станом на 1913 рік: «…в Новомиргороде числится около 9 тысяч жителей, в том числе почти 7 тысяч православных и более 1 тыс. — иудеев. В городе 2 православные церкви, в том числе высокий соборный храм, помещающийся на обширной площаде…», [14, c. 46].

Таким чином, слід зазначити, що економічний розвиток Новомиргорода прискорився з 60-х років XVIII ст. Початок ХІХ століття характеризується розвитком ремесел: гончарне, шевське, кравецьке. Крім того, жителі займалися видобуванням каменю й каоліну.

Досить довгий час місто перебувало у складі військових поселень, яке гальмувало соціально-економічний розвиток міста, а промисловість повністю працювала на потреби військових. Поселенці мусили під наглядом офіцерів виконувати роботина громадських ланах, забезпечувати кавалерію продовольством, фуражем, паливом, здавати квартири під постої.

Значно вплинуло на соціально-економічний розвиток впровадження земельної реформи, в результаті якої було скасовано кріпосне право та відкрито шлях до прискореного розвитку товарно-грошових відносин. Зміст реформи мав досить суперечливий характер. Фактично селяни отримували землю, але, як і раніше, залишалися без землі.

На ХІХ століття основну масу населення Новомиргорода становили військові поселенці. Більшу ж частину населення становили рангові селяни, переведені у 1859 році на становище поміщицьких кріпаків, меншу — державні селяни.

На початок ХХ століття новомиргородці активно брали участь у революційних заворушеннях, що дало вагомий поштовх до розвитку економічного і соціального життя жителів міста. Характерним був ріст благоустрою та наявність всіх необхідних об'єктів життєзабезпечення населення.

РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ В ХІХ-ПОЧ ХХСТ.

2.1 Новомиргородщина і декабристи

Більшість декабристів, які служили на Україні, часто бували в Новомиргороді, який став помітним центром торгівлі й культури краю. Тут майже весь час перебували на постої кавалерійські полки, жила чимала кількість відставних військових. У будинках місцевої знаті часто збиралися прогресивно настроєні жителі. Основним центром, де збиралися військові, була садиба великого поміщика, відставного генерала Висоцького. З повідомлення (доносу) провокатора відомо, що у Висоцького відбувалися зустрічі членів таємного товариства. З цього тексту та слідчих декабристських справ можна виявити перелік імен майбутніх учасників декабристського руху, які перебували на Україні (Олександр Баратинський, Василь Давидов, Володимир Лихарєв, Євген Оболенський, Володимир Печерін Олександр Поджіо та інші), [5, c.9].

Володимир Миколайович Ліхарєв народився у 1803 році у знатній дворянській родині в сім'ї дворян Тульської губернії. Його батько — Микола Андрієвич Ліхарєв — ротмістр. Він помер у 1826 році. Мати, Пелагея Петрівна Бикова, померла в 1848 році. Мали маєток у селі Коншинка Каширського повіту Тульської губернії, де кріпосних було 124 чол, [1, c.12]. Ще 500 душ було в Тульській, Рязанській, Костромській губерніях. До 15 років Ліхарєв виховувався в маєтку під керівництвом Делиля, потім у пастора Галера. Після цього вступив коновожатим у Московський навчальний заклад для коновожатих 7 грудня 1817 р., який закінчив прапорщиком по квартирмейській частині 12 березня 1820р. і призначений на Головну квартиру Першої армії. В 1821 р. направлений до генерал-лейтенанта графа Пелена в кінно-єгерський дивізіон. Відряджений у військові поселення Бузької і Української уланських дивізій 10 червня 1812 року. Звання підпоручник присвоєне 12 березня 1823 року. Вступає в Південне товариство. Перебуваючи у фортеці Святої Єлизавети (нині м. Кіровоград) часто приїздить у Новомиргород, де вербує Бошняка і Шевруда в члени Південного товариства. Завдяки цим особам і були розкриті члени товариства в Новомиргороді, Кам’янці і взагалі всі ті, кого вони знали.

18 грудня 1825 року був виданий наказ про арешт Ліхарєва В.М., заарештований у будинку Поджіо І.В. в с. Янівка. Справа в тому, що Ліхарєв і Поджіо були одружені з рідними сестрами Бородіними. До 29 грудня перебуває на гауптвахті в Єлисаветграді, а потім поручиком Українського піхотного полку Аллербером привезений на головну гауптвахту 8 січня 1826 року і в той же день кинутий до Петропавлівської фортеці.

Засуджений по VII розряду і по конфірмації 10 липня 1826 р., засуджени й до каторжних робіт терміном 2 роки. 22 серпня 1826 р. термін скорочений до 1 року.

Висланий з Петропавлівки до Сибіру 7 лютого 1826 року. Ось поліцейський опис засудженого: «приметы: лицо белое, продолговатое, глаза серые, нос посредственный, продолговат, волосы на голове и бровях светло-русые, на правом боку ниже ребер от раны шрам и пуля внутри», [1, c. 13].

Ліхарєва вислали в Читинський острог 4 квітня 1827 року. По закінченню терміну, в квітні 1828 року, влаштований на поселення в м. Кондинськ Тобольської губернії.

Весь 1829 рік мати і жінка невдало роблять спроби вернути його в діючу армію. На прохання матері все ж дозволено перевести в м. Курган Тобольської губернії в травні 1830 року. Потім дозволено поїхати в Тобольськ на операцію з видалення кулі 25 травня 1823 року. По «высочайшему повелению» військового міністра 21 червня 1837 року зарахований рядовим в окремий Кавказький корпус.

21 березня 1837 року виїжджає в Курган, зарахований до Курського піхотного полку 27 липня 1837 року. В 1838 році зарахований у загін М.М. Раєвського в Телнгинський піхотний полк.

Убитий у бою з горцями. Можливо, під м. Валериком чи то 10, чи 11 липня 1840 року.

Печерін Володимир Сергійович, релігійний мислитель і поет, народився 15 (27) червня 1807 р. в с. Димер Київської губернії в сім'ї офіцера С. П. Печеріна. Батька переводять на службу в Новомиргород, де в 20-х роках і проживає Печерін. У 1831 році закінчує історико-філологічний факультет Петербурзького університету за спеціальністю (класичні) стародавні мови та філологія. В архівах Петербурга збереглися його ранні вірші «Ідеал Жінки», «Бал», «Поетичні фантазії». До 1833 року брав участь у гуртку «П'ятниця», [1, c.29]. в 1833—1835 роках стажується в Берлінському університеті. Повернувшись у Росію, викладає в Московському університеті грецьку мову і старожитність. В 1836 році з дозволу властей виїздить на стажування в Німеччину і вже не повертається. Це був перший емігрант з Росії. В цьому ж році була ініційована справа в судовому порядку, яка тривала більше 10 років. У 1847 році його позбавили заочно всіх прав, громадянства імперії. Є стійка думка, що за його образом Лермонтов написав «Герой нашого времени». В.С. Печерін проживав то у Франції, то в Англії, то в Ірландії. Після 4 років такого життя він звернувся до релігії. В 1840 році приймає католицьку віру, [1, c.29].

26 вересня прийняв монашество. 10 вересня 1843 року стає священником. З 1854 року працює в Ірландії: спочатку в Лімерику, потім у Дубліні. В 1853 зустрічається з Герценом, веде з ним переписку. В 1862 році стає капеланом Дублінського Материнського госпіталю. В 1885 році потрапляє під суд за те, що привселюдно спалив протестантські Біблії. Але Ірландія країна католицька, тому суд визнав його непідсудним.

Помер В.С. Печерін 17(29) квітня 1885 року і похований на дублінському кладовищі.

Нині існує проект створення пам’ятника герою того часу В.С. Печеріну.

Чому Печерін причислений до плеяди декабристів? Справа в тому, що його батько теж був заарештований за участь і підтримку повстання 1825 року, [1, c.29].

Євгеній Петрович Оболенський, князь, народився 6 жовтня 1796 року в м. Новомиргороді. Дитинство теж пройшло в цьому краї. Як говорив він сам, його виховували французькі гувернантки, які досить часто змінювалися. Але домашнє виховання дало йому знання трьох мов: французької, англійської, німецької. Також мав, за його словами, загальні поняття з історії і географії, але особливо його цікавила математика. Батько декабриста — князь Петро Миколайович, дійсний статський радник, тульський губернатор, мати — Анна Євгеніївна Кашкіна (померла 1810 року). За батьком було 1348 кріпосних селян і 338 800 рублів боргу,. На службу Є.П. Оболенський поступає юнкером у першу навчальну роту лейб-гвардії артилерійської бригади 28 березня 1814 року. 5 вересня 1816 року — прапорщик другої роти першої артилерійської бригади. В 1817 році переведений у лейб-гвардії Полтавський полк. 30 грудня 1818 року — підпоручик, а 29 квітня 1821 року — поручик. З присвоєнням звання поручик переведений у лейб-гвардії Фінський полк на посаду старшого ад’ютанта другого гвардійського піхотного дивізіону. З 21 квітня 1825 року — старший ад’ютант піхоти гвардійського корпусу генерал — ад’ютанта К.І. Бістрома.

У 1824 році під впливом передових ідей того часу вступає в Союз Благоденства Північного товариства. Був членом Корінної Думи і одним із членів правління. Активний учасник повстання, на Сенатській площі. І коли на площу не з’явився керівник повстання князь Трубецький — очолив повстання.

Згодом був заарештований 14 грудня1825 року на квартирі шта-лікаря Смирнова і наступного дня переведений у Петропавлівську фортецю. З 17 грудня 1825 року утримується в офіцерських камерах, закований у ручні кайдани, і тільки 1 лютого 1826 року — розкований. Засуджений по першому розряду конфірмації 10 липня 1826 року і відправлений на каторжні роботи довічно, [1, c.8].

21 червня 1826 року відправлений закованим до Сибіру. Ось словесний опис поліцейського управління: «Лицом бел, волосы на голове, бороде и бровях светло-русые, на левой щеке имеет бородавку, на правой ноге на берцовой кости знак прежде бывшей раны, говорит шепеляво, корпуса среднего». Правда, 22 серпня 1826 року каторга була скорочена до 20 років. Незабаром Оболенського привезли в Іркутськ і відправили на солеварний завод в Усольє. 6 жовтня 1826 року прибуває знову до Іркутська і відправляється на Благодатську копальню 8 жовтня 1826 року, куди і прибув 25 жовтня 1826 року.

По указу від 10 липня 1839 року переведений на поселення в с. Ітанцу Верхньоудинського округу Іркутської губернії. 20 червня 1841 року йому дозволено переїзд в м. Туринськ Тобольської губернії, потім — в Ялуторовськ.

По маніфесту про амністії 26 липня 1856 року був відновлений в правах і виїхав з Ялуторовська 11 листопада 1856 року,.

На засланні підбадьорював і допомагав матеріально своїм товаришам. Писав спогади, збирав фольклор місцевого населення. Але з його робіт, на жаль, мало що збереглося.

Одружився Оболенський з Варварою Самсонівною Барановою, вільно відпущеній селянці чиновника Блохіна, 6 березня 1846 року. Мав багато дітей: Наталя, Анна, Іван, Петро, Микола, Олена, Марія, Ольга,.

Оболенському належить досить помітний слід в історії Російської імперії і декабристського руху. Навіть під кінець свого життя він бере активну участь у підготовці реформи 1861 року.

Євген Петрович жив і помер у Калузі 26 лютого 1865 року, де зараз у його будинку обласна бібліотека (архів Бойка), але є меморіальна кімната і меморіальна табличка.

2.2 Видатні суспільно-політичні діячі Новомиргородського краю

З історією Новомиргорода ХІХ-поч. ХХ століття тісно пов’язані життя та і діяльність багатьох видатних особистостей того часу. Побував у наших краях класик літератури штабс-капітан І.П. Котляревський, який у 1806 році у складі Сіверського драгунського полку проходив через місто, і саме в Новомиргороді підписав перший документ, приступивши до виконання обов’язків корпусного ад’ютанта генерала Мейендорфа, а в Златополі проживала сестра поета Ганна Скоробогач. Разом із своїм полком зупинявся на постій у місті А. А. Фет. Ось як він описує ці події у своїх спогадах: «В Новомиргороде пришло приказание остановиться до нового приказа. Нас разместили по отводу весьма широко; в большом одноэтажном доме отведена была квартира полковому командиру, и тут же с другого крыльца помещался я в двух или трех комнатах. Во флигеле расположилась полковая канцелярия. За широкою площадью к реке начинался базар», [2, c.73].

Під час заслання на південь, тричі в наших краях побував О.С. Пушкін (листопад 1820р., середина і кінець лютого 1821 р.). На рукописній карті України поет серед багатьох міст накреслив і Новомиргород.

У 1824 році Новомиргородську місцевість відвідав Тарас Григорович Шевченко. Він згадує ці часи в повісті «Наймичка».

У другій половині ХІХ століття найвизначнішою і найвідомішою постаттю є І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий). Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845 р. в с. Арсенівці поблизу Єлисаветграда (суч. Арсенівка Веселівської сільради). Батько його походив зі старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіта — чотирикласне училище. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.

1864 р. у Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з найактивніших учасників якого був І. Тобілевич, [2, c.92].

Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в організації (разом з П.І. Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса.

Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувались творча й громадсько-політична діяльність, свідчить той факт, що й оповідання «Новобранець», і першу свою драму «Бурлака» він подавав на обговорення нелегального гуртка.

У 1886 р. в Херсоні було видано перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми «Бондарівна», «Хто винен?» та комедія «Розумний і дурень», а в 1887 р. опубліковано «Наймичку». У 1897 р. він складає «Записку до з'їзду сценічних діячів», де з болем пише про безправне становище українського театру, про цензурні та урядові утиски.

І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907 р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його в с. Карлюжиному біля хутора Надія.

Значний слід в історії Новомиргородського краю залишив Сергій Андрійович Подолинський, [2, c.93].

Він народився 31 липня 1850 року в с. Ярославці (тепер Шполянського району) у заможній дворянській родині. Його батько Андрій Іванович Подолинський був відомим на той час поетом, мати Марія Сергіївна, уроджена княгиня Кудашева.

Дитячі та юнацькі роки Подолинського пройшли переважно у с. Ярославці. Він, маючи слабке здоров’я, виховувався вдома. Пізніше, навчаючись на природничому факультеті Київського університету, С. Подолинський захопився вивченням економічної теорії К. Маркса. Закінчивши університет, він виїздить за кордон.

У 1874 році Подолинський повертається на батьківщину, щоб від теоретичних міркувань перейти до практичних дій.

Саме в цей час Сергій Андрійович працював земським лікарем у Новомиргороді. Зібрані матеріали про життя селян даного краю він використав у своїх наукових працях.

У 1877 році через погіршення здоров’я він виїздить до Франції.

Найвидатнішим досягненням С. Подолинського було його еколого-економічне відкриття, опубліковане у 1880 році під назвою «Праця людини та її відношення до розподілу енергії». Він вірив, що людство зуміє власною раціонально організованою працею подолати можливе виникнення енергетичного голоду.

У 32-річному віці Сергій Андрійович тяжко захворів і після дев’ятирічного лікування помер. Сталося це 12 липня 1891 року.

Не можна не зазначити, що саме з Новомиргородом пов’язане життя видатного українського державного діяча, вченого та літератора Володимира Кириловича Винниченка, [2, c.95].

Саме в Златопільській гімназії він склав екстерном іспити та отримав 10 червня 1900 року атестат. Проживав він у старшого брата по матері - Андрія Павленка, який працював у місті наглядачем в’язниці. Златопільські прикмети згодом впізнаватимуться в описах Сонгорода: «Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто, таке невеличке, що скоріше б можна назвать його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в'ється стежка з залізних покрівель — то крамниці та казенні будинки…», [3, c.184].

Важливе місце у суспільно-політичному житті краю займали соціал-демократичні гуртки, що виникли наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст. Саме вони вносили в стихійний рух організованість, надавали політичного характеру. Перший гурток в січні 1893 року організував у Златополі О. Г. Шліхтер зі своєю майбутньою дружиною Є. С. Лувищук. Вони приїхали сюди з Полтавщини, уникаючи переслідувань поліції.До гуртка входила передова молодь міст. Після арешту Шліхтерів у березні 1893 року гурток розпався, [4, c.291].

Отже, суспільно-політичний рух на території Новомиргорода ХІХ-поч.ХХ ст. відзначався досить широкомасштабною і всенародною активністю, як народних мас, так і літературних діячів. Особливо відзначилися декабристи, які, як видно з усього, покладали на Новомиргород великі надії, маючи на увазі тяжкі умови служби солдат і поселенців, їх спроби виступити проти сваволі військової верхівки. Солдатськими настроями могли скористатися члени таємних товариств, підняти повстання проти влади. Але, на жаль, до нас дійшло дуже мало матеріалів про це.

Важливий внесок в суспільно-політичне життя внесли своєю творчістю багато діячів у сфері культурного і політичного життя, а саме: С. А. Подолинський, І. К. Тобілевич, В. К. Винниченко. Не можна не згадати, що В. К. Винниченко є гордістю Новомиргорода, що саме отримував знання у Златопільській гімназії., адже зараз він письменник світового рівня.

Не менш організованості і політичного характеру надавали соціал-демократичні гуртки, що виникли наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст.

РОЗДІЛ 3. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК НОВОМИРГОРОДЩИНИ В КІН. ХІХ-ПОЧ. ХХ СТ.

3.1 Златопільська гімназія

У давнину на новомиргородській землі проходив кордон Польської республіки й Російського царства. Про це й досі нагадують католицьке кладовище та сліди кордону в насипах і плосковерхих курганах. На цій прикордонній межі, в Андріївці, що існує і в наш час, було помістя князів Любомирських. Донині тут збереглися руїни княжого замку. У часи імператорства Єлизавети Петрівни, коли заселялися прибузькі степи та звелося місто Єлисаветград, Любомирські збудували на своїх полях, на самому кордоні корчму, названу згодом Гуляй-полем. Біля корчми незабаром почали селитися євреї, які сподівалися на прибуток від великої дороги.

Згодом усі володіння Любомирських виміняв на свої білоруські маєтки князь Потьомкін-Таврійський, який був призначений Катериною ІІ головним начальником Новоросійського краю, що простягався вже до Дніпра. Під час огляду нових володінь заїхав він і в Гуляй-поле. За звичаєм, євреї піднесли йому в дар діжечку червінців, на що той задоволено відповів: «Це не Гуляй-поле, а Золоте поле!» Відтоді із первинною назвою прижилася й нова назва Златополе. Перейменування містечка не було зафіксоване Потьомкіним-Таврійським у документах. Зате весь Златопіль був повен розповідей про життя князя, його родича генерала Висоцького, який отримав у дарунок від Потьомкіна Златопіль — помістя з десяти тисяч душ,.

10 лютого 1836 року в Києві, між правлінням Університету Св. Володимира і поміщиками Чигиринського повіту Київської губернії штабс-капітаном Петром Федоровичем було укладено угоду: «Правління Університету, беручи за основу Височайше затверджений 16-го липня 1835 року штат Гімназії і Повітових училищ у Київській, Волинській і Подільській губерніях, у якому, між іншими, передбачено затвердити в Київській губернії, крім призначених до відкриття цим штатом училищ, іще одне в повіті, суміжним із Херсонською губернією, бере на себе клопотання про заснування, відповідно до штату, Повітового Дворянського Училища Чигиринського повіту в м. Златополі, який належить поміщикам Лопухіним» ,.

Бажаючи сприяти позиціям уряду, який ставив за мету поширення освіти в цьому краї, брати Лопухіни жертвують на користь училища, що започатковується, поки воно й буде існувати в Златополі, великий будинок разом із усіма службами, що прилягають до нього, та будівлями, що розміщені на території площею 1741,5 квадратних саженів, Крім того, власники Златополя беруть на себе перебудову внутрішнього плану на суму 1949 крб. 60 коп. та зобов’язуються завершити їх протягом двох місяців з часу затвердження цієї угоди. А також вони зобов’язуються придбати необхідні для училища меблі і стільці, кафедри, столи, лави, крісла, шафи та інше на замовлення керівництва училища в доброму стані. У зв’язку з досить великою площею приміщення під училище поміщики Лопухіни погоджуються призначити для постійної охорони і нагляду свого власного наглядача за власні кошти. А через значну віддаленість м. Златополя від повітового міста Чигирина і труднощі в одержанні коштів казначейства, а також поштових пакетів і листів, вони забезпечують штатного наглядача трикінною доброю підводою для поїздки до м. Чигирина і повернення назад у місто Златопіль. Та й надалі власники Златополя виявили повну готовність у сприянні розвитку училища.

Угода набула чинності після підписання її Міністерством Народної Освіти і 31 березня 1836 року надійшло розпорядження про відкриття в м. Златополі Повітового Дворянського Училища (у подальшому перетворене на гімназію). Угоду підписали: проректор Університету Володимир Цих, декан Гнат Данилович, декан С. Вижевський, Радник І, Казачинський, в.о. синдика Е. Заславський, Гвардії шатбс-капітан і кавалер П. Лопухін, секретар Брилевич,.

6 травня 1864 року вийшов Височайший Указ про перетворення училища відповідно до нового статуту 1864 року в чотирикласну класичну прогімназію, про що було оголошено на урочистому зібранні 29 червня 1868 року. Попечитель округу генерал-майор Антонович, який був присутній при нагородженні, власноручно підписав журнал цього акту.

З перетворенням училища в прогімназію до навчального закладу відбувся приплив свіжих педагогічних сил, молодих людей з університетською освітою. Це, насамперед, відомий статист Русов, а також Савицький, Крафт, Гольденштейн, Бєлавін та ін. Документи в зв’язку з цим свідчать про позитивні якісні зміни в житті й діяльності учнівського та педагогічного колективів.

У короткій записці, підготовленій у гімназії в грудні 1871 року для подання у педагогічний відділ Московської політехнічної виставки 1872 р. сказано, що «…от основания ученого заведения в м. Златополе по 1 сентября 1871 года, в продолжение 35 лет в это заведение поступило 1508 учеников, что составляет 43 ученика ежегодно поступавших, окончили курс 485.»,.

З серпня 1871 відкрито підготовчий клас при прогімназії з визначенням у ньому плати за навчання в розмірі 10 крб. Згодом плата за право навчання в прогімназії зросла до 15 крб., а з другої половини 1874 року — до 20 крб,.

6 червня 1882 року надійшов указ про перетворення Златопільської прогімназії в шестикласну.

Треба відзначити, що із зростанням цін на товари плата за навчання 1883 року досягла до 250 крб.

Завдяки спонсорській допомозі окремих меценатів впродовж ряду років зміцнювалась матеріально-технічна база навчального закладу, поліпшувались умови для творчої праці педагогів, що стало передумовою для створення в Златополі повної чоловічої класичної гімназії, про що і був прийнятий Височайший Указ 5 березня 1885 року.

Що стосується організації, то слід зазначити: виховання не розглядалося окремо від навчання, а було спрямоване на гармонійний розвиток учня. Саме у формуванні особистості, яка б мала глибокі знання та міцні моральні принципи, вбачали викладачі остаточну мету своєї діяльності, до чого їх зобов’язувало суспільство.

Виховна діяльність педагогічного персоналу головним чином була спрямована на забезпечення високої дисципліни як у стінах гімназії, так і за її межами, на підтримання мікроклімату в кожному класному колективі. Треба сказати, що дотримання цих постулатів на практиці здійснювалось жорстко. Контроль за поведінкою учнів забезпечувався досить предметно і за межами навчального закладу. Так, наприклад, своїм листом від 24 липня 1909 року директор Черкаської гімназії М. Рюмшин повідомив дирекцію Златопільської гімназії про те, що 22 липня був затриманий в м. Черкасах учень IV класу Володимир Орловський без відпускного квитка. Він прогулювався по бульвару з паличкою, яку вдалося відібрати з допомогою поліції". 14 серпня за цей вчинок учень Орловський одержав догану і був суворо попереджений про недопустимість подібного, [ 6, с.42].

Змістовна виховна робота, яка проводилась у гімназії, безумовно, сприяла успішній організації навчального процесу. Слід зазначити, що особливих результатів у навчально-виховній роботі педагогічний колектив досяг у період 1905;1916 рр., коли колективом керували відомі організатори педагогічного і учнівського колективу, такі як М. Лятошинський, М. Чернушевський, П. Федоровський.

Неможливо переоцінити значення матеріальної бази для організації навчально-виховного процесу в Златопільській гімназії. Завдяки постійнійі цілеспрямованій роботі адміністрації закладу, створенню власної бібліотеки, навчальних лабораторій, обсерваторії стала можливою організація навчально-виховного процесу на високому науково-методичному рівні саме в Златопільській гімназії. Не кожний сучасний навчальний заклад має в своєму розпорядження такий комплекс засобів навчання, яким по праву пишався колектив Златопільської гімназії.

3.2 Лікарня Ганни Дмитрян

златопільський гімназія новомиргородський край Жив у містечку Новомиргород, тоді на Херсонщині, по вулиці Салганній (тепер К. Лібкнехта) недалеко від колишньої вулиці Великої Єлисаветградської грек Мартакі. Він був негоціант і ліверант (баришник). Величезні гурти худоби найняті ним погоничі правили в західні країни, де Мартакі продавав їх з небувалими баришами. Крім того, він наймав кораблі, привозив і продавав такі делікатеси, як ваніль, каперці, імбир, маслини. На цьому він мав також чималий зиск.

Його дружина — українка на прізвище Дмитрян. Де і як він з нею познайомився і чи шлюб їх був офіційним — невідомо. В них тоді вже була літня донька Ганна.

Коли батько помер, то доньку повідомили, щоб вона прибула в Каїр, у банк одержати спадщину. По прибутті Ганни в каїрський банк керівник банку подав Ганні ключ, який доставили йому по смерті батька від його сейфика, і сказав, що в нього є другий ключ, інакший, і що по закону відкривати сейф клієнта можна тільки двома ключами і в його присутності або в присутності спадкоємця. Цінностей і грошей там було настільки багато, що їй порадили узяти на дорогу трохи грошей, а решту буде перераховано в Новомиргородський міський банк. Ганна Дмитрян іще не приїхала в Новомиргород, а навкруг уже «дзвонили», що вона багатюща спадкоємниця. Коли вона прибула додому в Новомиргород, то сини ближчих поміщиків почали приїздити до неї з візитами. Ганна спочатку ввічливо приймала і частувала їх, а потім відверто сказала, що вона їм так потрібна, як п’яте колесо до воза, а потрібні були їм тільки її гроші. Опісля цього візити припинилися.

Року 1910;го Ганна Дмитрян прийшла в міську управу і заявила, що бажає побудувати в Новомиргороді лікарню для народу. Міська управа переполошилася. Головою міської управи тоді був Іван Ткаченко, членом по коштах — Семен Кирилів, членом по господарству — Демид Кожем’якін, секретарем — Терешко Поспєлов і писарем — Іван Шаригін. Оце і весь штат при тодішньому населенні Новомиргорода 8 тисяч душ.

Міська управа просила збудувати лікарню в архієрейському саду, який був на місці теперішньої державної цегельні, що по дорозі на Кіровоград. Ганна Дмитрян заперечувала проти цього місця. Вона казала, що як же це так, що хворим, а особливо літнім людям, далеко буде діставатися до лікарні. Тоді співробітники міської управи Новомиргорода запропонували будувати лікарню в міському саду, що був біля озера Лонго (місцева назва — Солоне). Ганна погодилася, поїхала в Київ і приїхала з архітектором-художником М. Павученком, якому й доручила проектувати і керувати будівництвом лікарні.

Закладини лікарні були відзначені досить урочисто. Основні котловани були освячені благочинним Іваном Левицьким. На закладинах були представники міської управи, громадськість Новомиргорода та будівельники. Сама Ганна під наріжний камінь кинула дві жмені золотих та срібних і поклала декілька цеглин та вапна в кут будівлі, що їх з пошаною подали каменярі. У котлован кидали гроші й інші громадяни. З особливою повагою зверталися до матері Ганни та самої Ганни Дмитрян. Архітектор-художник М. Павученко встигав крізь: замовлялася й возилася цегла, черепиця та пропускалося і гасилося вапно, майже за рік раніше до кладки фундаментів тесався граніт на цоколь. І водночас опрацьовувався проект.

Цегла, як основний будівельний матеріал возилася з цегельні Максимчука, що біля села Виноградівки за річкою Велика Вись, де було глинище, а нижче на березі брали і пісок. Крім Максимчука, цеглу поставляли з цегельні Зюзіна, що була на тодішній Чорногорії (тепер на території колгоспу Калова по дорозі на Короб чине) та з цегельні Вороніна, що була в Новомиргороді за річкою, де тепер консервний завод.

Для будування лікарні М. Павученко сказав, щоб для зовнішньої кладки використовували цеглу залізняк (як на сучасну шкалу міцність не менше М-150), а всередині використовували червоний. Фундаменти під гранітні цоколі викладалися із граніту та перепалу на вапняковому чамурі. Цоколь витесано із тесаного граніту надзвичайно щільної припасовки. Камінь брали з урочища Габоровка, що по річці Велика Вись біля села Кам’янка. Кар'єр належав графу Стембоку-Морхотському.

Обробка тесаної фігурної цегли до переднього та бокових фасадів лікарні та будинку головного лікаря вимагала уважної, копіткої та терпеливої роботи. Коротенька деталь: самі майстри, і як вони учили своїх синів, брали цеглину в руки двома пальцями — великим і вказівним лівої руки так, що вона неначе висіла в них у руці, стукали по ній мулярським молотком і, коли вона дзвеніла, то лише тоді цеглина використовувався для оздоблення, а якщо вона хоч трішечки кряптіла, то відкладалася на бік і йшла на внутрішнє викладання стін.

Незважаючи на складність робіт, праця посувалася досить швидко.

Перекриття і дах теж здійснювалися новомиргородськими теслярами за порадами архітектора. Дах укрили оцинкованою бляхою місцеві покрівельники Мокій, Ларивон та Прокопій Павлущенки. Ганок був укритий під шашку. Ринви, жолоби, водотоки були виконані з великим смаком і художньо оздоблені.

Спиняючись на подробицях, слід відмітити, що характерною особливістю всього ансамблю був його цегляний декор.

Орнаментовка лікарні та будинку лікаря дещо відрізняється між собою формами, але орнаменти як першого, так і другого, витримані в дусі класичних архітектурних стилів.

В плані будинок лікаря являє собою прямокутник з несиметричним боковим розташуванням головного входу. Вхід в приміщення має форму арки, яку оздоблено безліччю променів, що перетинаються трьома рядами концентрично розташованих валиків. Щоб надати причілку біля входу парадності, будівничі скомпонували кутову колону, а над аркою виклали з заглибин чотири напіврозетки.

Причілкові та передні вікна оздоблені наличниками, побудованими з поличок, валиків, пілок, викружок. Причілкові вікна виконані парними, а передні - з одинарними наличниками. Але як перші, так і другі оздоблені красивими випукло-увігнутими арками-фронтончиками. Ніші задніх і бокових вікон орнаментовані восьмипелюстковими розетками, передніх — рослинним орнаментом, символізуючи дерево життя, кетяги винограду, квіточки.

Екстер'єр будинку лікарні має прямокутну форму з двома позаду на флангах прибудованими прямокутними апсидами, розміщеними на одній цокольній основі - стилобаті.

Можна тільки дивуватися майстерності каменярів, що своїми здібностями звичайну цеглину червоно-буруватого кольору мовою художніх засобів примусили задзвеніти на найвищому регістрі цегляного голосу.

Передній фасад лікарні виділяється двома фланговими значними та одним центральним незначним ризалітами, до якого прибудовано ґанок. Центральна частина приміщення, яка дещо завищена над переднім фасадом, має дах шатрового типу з завищеним коньком, з прибудованим до центральної частини ґанком з фронтоном надають будинку пірамідальності, висотного простору і являють собою домінанту всього ансамблю.

Стіни, вікна та дверні отвори, здається, вирізані з монолітного цегляного масиву, прикрашені рельєфами. Арочні завершення відтворюють гармонійний ритм. Все це надає стінам пластичності, а світлотіні підкреслюють рельєфність. Карнизи прикрашені різьбленням різного за змістом орнаменту та трактуванням. Цілісність переднього фасаду підкреслюється горизонтальним аркатурним поясом. Зовнішня лінія аркади вимальована цегляною стрічкою.

Слід зазначити, що інтер'єр будови дотриманий в суворому супокої: гладкі білі стіни і така ж стеля.

Для забезпеченням лікарні світлом при ній було побудовано електростанцію. Динамомашина приводилася в рух двигуном внутрішнього згорання. Приміщення електростанції існує і зараз позаду лікарні.

Якось механік Іванов сказав Ганні, що так як двигун порівняно невеликий, то як би він не був добре відрегульований, а найменша зміна кола обертів буде відбиватися на динамомашині і внаслідок цього світло в лікарні буде нерівномірним, що не дуже добре для хворих.

«Можна виправити таке становище?» — запитала Ганна. Будучи високої кваліфікації, Іванов порадив змонтувати акумуляторну. Акумулятор буде заряджатися від динамо, а з акумуляторної батареї струм буде подаватися на лікарню. Світло в лікарні буде м’яким і рівномірним. «Так і робіть» — розпорядилася Ганна.

По головного лікаря Ганна знову ж поїхала до Києва. Вона розпитала ректора та декана медичного факультету Університету Святого Володимира, які є кращі студенти, що в цьому році кінчили медичний факультет. Їй назвали два-три прізвища студентів, яких мали залишити на кафедрах для підготовки професури. Між ними було прізвище Кміта. Вона знайшла його і запропонувала їхати в Новомиргород лікарем. Він сказав, що має одержувати значну стипендію і буде продовжувати навчання в Києві. Ганна Дмитрян запропонувала йому місячні зароблені втричі більше стипендії.

Прибувши в Новомиргород, лікар Кміта оглянув побудований для нього будинок, лікарню, і забув про Київ і професуру. Лікарню було відкрито в 1912 році.

Обслуговували лікарню лікар Кміта, фельдшер Легкоступ та дві сестри-жалібниці Самойлович та Вітковська.

Для забезпечення лікарні коштами Ганна Дмитрян залишила в банку 300 тисяч карбованців. На відсотки від цих грошей належало видавати платню всім співробітникам лікарні, а також оплачувати ліки і харчування, тобто щоб лікувати хворих безкоштовно. Лікарня була забезпечена трьомастами повних комплектів білизни чоловічої і трьомастами комплектів жіночої. Ліжка також були повністю забезпечені відповідною білизною.

На ґанку біля головного входу лікарні вгорі було вмуровано дві напівкруглі заглибини, в які було вставлено вивіску: «Міська лікарня ім. Ганни Дмитрян». На стіні, праворуч від головного входу, була пригвинчена мармурова табличка, на якій золотими літерами було вирізьблено: «Архітект-художник М. Павученко». Під час революції вивіска і мармурова табличка були зняті.

По відкритті лікарні Ганна Дмитрян з матір'ю виїхали до Єлисаветграда, де на її кошти недалеко від залізничного вокзалу було побудовано лікарню, яка носила назву Червоного Хреста. Вивіски на ній не було, чи її зняли, але при вході в подвір'я лікарні, на лівому стовпчику хвіртки було прибито емальовану табличку з написом білими літерами: «Лікарня святої Анни» (яка висіла приблизно до 1971;1972 років).

Після цього Ганна виїхала в Бобринці, де на її кошти теж було збудовано лікарню. Були чутки, що Ганна в Бобринці померла у великій бідності.

Отже, територія Новомиргорода славилася (хоч і не багатьма), але незвичайними архітектурними спорудами та відомими історичними постатями. Одне з таких архітектурних див ХІХ століття є Златопільська гімназія.

Златопільська гімназія — видатна пам’ятка архітектури. Це один із кращих зразків будівель провінційних навчальних закладів. Серед її вихованців і викладачів немало видатних людей. Помічник класних наставників гімназії, письменник Григорій Грушевський друкувався з 1889 року в журналах «Зоря», «Правда», «Дзвінок». Надсилав він також композитору Миколі Лисенку записи українських народних пісень.

Приміщення гімназії - це чудо, виконане в стилі Українського бароко, зупинило лік часу, ніби в дрімоті аналізувало пройдені історичні віхи.

Не менш цікавою архітектурною спорудою залишається лікарня Святої Ганни. Роки, коли будувалася лікарня, відзначаються складним періодом в українській архітектурі. Треба було на основі своєї національної культури, на основі досягнень народної архітектури, пристосовуючись до потреб, опрацювати свій стиль, виробити свої методи в архітектурній розробці деталей.

В цьому відношенні лікарня в Новомиргороді являє собою і повинна залишатися як невмируща пам’ятка народних новомиргородських майстрів Кам’яновичів, Морозів та архітектора-художника М. Павученка, що гідно вийшли переможцями в складній і тривалій боротьбі.

ВИСНОВКИ

Отже, 1803 року Новомиргород увійшов до складу Херсонської губернії як повітове місто. Внаслідок його важливого торгового значення, тут мешкали польський, венеціанський та австрійській консули. Пізніше Новомиргород отримав статус заштатного міста.

З лютого 1820 року Новомиргород підпорядкували відомству військових поселень. Серед жителів міста відбувалися заворушення, які були придушені військовими.

Слід зазначити, що економічний розвиток Новомиргорода прискорився з 60-х років ХVІІІ століття. Характеризуючи економічну сторону краю, як і раніше основними заняттями Новомиргорода залишалися торгівля і промисли, а також розвиток ремесел: гончарне, шевське, кравецьке. В цей час м. Златопіль набуває статусу торгово-промислового центру. Значимість містечка додає те, що через нього проходив Чумацький шлях, поштова дорога з Києва та воєнно-транспортна. Збирались великі ярмарки, на яких торгували кіньми та великою рогатою худобою. Великий вплив на економічний розвиток краю мало будівництво графом О. О. Бобринським цукрового заводу в с. Капітанівці та відкриття у 1848 році шкіряного заводу Ф. Леве у Златополі.

Основну масу населення Новомиргорода в середньому становили військові поселенці. Протягом десяти років в ХІХ столітті поселенці під наглядом офіцерів виконували роботи на поселенських громадських ланах, забезпечували кавалерію продовольством, фуражем, паливом, а також мусили здавати квартири під постої.

Після ж скасування військових поселень в місті більшу частину населення становили рангові селяни, меншу — державні.

Суспільно-політичний рух Новомиргородського краю був досить активним, а також широкомасштабним. Великий вклад в історію Новомиргородщини внесли певна кількість декабристів, які покладали на місто великі надії зі спробами виступати проти сваволі військової верхівки. Це такі декабристи, як Володимир Ліхарєв, Олександр Поджіо, Володимир Печерін, Євген Оболєнський, до речі на його честь названо вулицю в місті і встановлено меморіальну дошку.

Крім того, з історією Новомиргородщини ХІХ-поч.ХХ ст. тісно пов’язані життя та діяльність видатних особистостей того часу. Тут побували І. П. Котляревський, який саме в Новомиргороді підписав перший документ, приступивши до виконання обов’язків корпусного ад’ютанта генерала Мейендорфа, а також О.С. Пушкін, який на рукописній карті серез багатьох міст накреслив і Новомиргород., Т. Г. Шевченко, який згадує ці часи у повісті «Наймичка». Значний слід в історії Новомиргородського краю залишили І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий), С. А. Подолинський, В. К. Винниченко, який саме у Златопільській гімназії отримував знання.

Місцевість Новомиргорода славилася великими культурними здобутками, а саме архітектурними спорудами, хоч їх було і дуже мало.

Найцікавішою і найвидатнішою пам’яткою ХІХ століття є Златопільська гімназія, історія якої починається 31 березня 1836 року, коли в містечку Златопіль Чигиринського повіту Київської губернії було засновано чотирикласне дворянське училище.

У жовтні 1863 року надійшов дозвіл Міністерства народної освіти перетворити четвертий клас училища в гімназичний клас з правом вступу до п’ятого класу гімназії без іспитів. Таким чином, за рівнем організації навчального процесу Златопільське дворянське училище отримує статус прогімназії.

Уже 1885 року Златопільське дворянське училище перетворене в класичну чоловічу гімназію. У зв’язку з цим на засіданні господарського комітету гімназії розглядається питання про можливість будівництва нового приміщення.

Будівництво нового корпусу гімназії велося з 1885 по 1891 рік на земельній ділянці, переданій у пожертву Лопухіними — власниками Златопільської садиби, на кошти Лазаря Бродського та Митрофана Цвіткова. Автором проекту вважається архітектор Чекмарьов (за іншими даними, Архипов). Відкриття будівлі відбулось 12 травня 1891 року.

У жовтні 1920 року Златопільська гімназія припинила своє існування.

Не менш визначною пам’яткої залишається лікарня Ганни Дмитрян, була відкрита в 1912 році. На посаду головного лікаря Ганна Дмитрян запросила одного з кращих випускників медичного факультету Київського Імператорського Університету Святого Володимира лікаря Кміту. Для забезпечення лікарні коштами Ганна Дмитрян залишила в новомиргородському банку 300 тисяч карбованців. Відсотки від цих грошей призначались для виплат всім співробітникам лікарні та безкоштовного харчування й лікування всіх хворих. Лікарня була забезпечена шістьмастами повними комплектами чоловічої та жіночої білизни. Відповідною білизною було забезпечено і всі ліжка. Вікна лікарні були завішені багатими фіранками пісково-золотавого кольору з шовковими шнурами та пишними китицями.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Невмитий Ю. А. Новомиргородщина і декабристи. — Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2011 — 23с.

2. Мокрицький О. В. Історія Новомиргородського району. — Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2004 — 202с.

3. Дзеверін І. Про В. Винниченка та його ранню прозу // Винниченко В. Краса і сила — Повісті та оповідання.- К., 1989. — 750 с.

4. Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. — 450 с.

5. Затока В. В. Златопільська гімназія. Сторінки історії. — Кіровоград, 1998. — 132 с.

6. «Новомиргородщина. Перша ластівка. Література рідного краю». — К., 2007. — 285 с.

7. Омельчук І. В. Рідний край. Історико-краєзнавчі дослідження. — К.: КМЦ «Поезія», 2004. — 492 с.

8. А.А. Андриевский" Историческая записка о златопольской гимназии 1887 г.". — К., 1887. — 69 с.

9. Соколовський А. А., Г. В. Безвушко. Нариси з історії Новомиргородського району. — Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2000 — 198 с.

10. Доля Р. П. Златопіль. Економічно-географічна характеристика селища міського типу. — Черкаси, 1959. — 235с.

11. Кіровоградський облдержархів. — Ф. Р-7141. — Оп. 1. — Спр.312. — 1−10 с.

12. Записки Одеського наукового при ВУАН товариства. Секція соціально-історична, ч. 5, 1989. — с.12.

13. Статистичні дані про соціально-економічний розвиток району, 1987;2004 рр. — 250 с.