Сутність американського лібералізму та його характеристики

КУРСОВА РОБОТА Сутність американського лібералізму та його характеристики

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ I. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ЛІБЕРАЛІЗМУ В США, ЯК ПОЛІТИЧНОЇ ТЕЧІЇ

РОЗДІЛ II. ЛІБЕРАЛІЗМ У США У ХIХ-ХХ СТОЛІТТЯХ РОЗДІЛ III. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТА ФОРМИ АМЕРИКАНСЬКОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП Актуальність даної теми полягає в тому, що більшість держав у цивілізованому світі все впевненіше стають на шлях лібералізму, який грунтується на дещо інших засадах стосовно того устрою, котрий прийшов на зміну «старому порядку». США — одна з перших країн, що непохитно стала на цей шлях. Діяльність американських владних інститутів постійно перебуває під пильним оком не лише зацікавлених вчених і дослідників, а й широкої світової громадськості, загалом.

Об`єктом дослідження виступає лібералізм, як багатовимірне соціальне та політичне явище — фактор розвитку, сукупність певних соціальних цінностей світоглядного масштабу, що виконують різноманітні функції.

Предмет дослідження: американський лібералізм та його характеристики.

Мета дослідження: дослідити сутність та форми американського лібералізму, його принципи, а також основні характеристики.

Завдання:

— з`ясувати передумови виникнення лібералізму в Америці;

— визначити основні поняття американського лібералізму;

— окреслити основні характеристики та засади американського лібералізму;

— дослідити форми американського лібералізму;

— виявити значення лібералізму в умовах глобалізації і сучасної комунікативної революції.

лібералізм ідеологія політичний

РОЗДІЛ I. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ЛІБЕРАЛІЗМУ В США, ЯК ПОЛІТИЧНОЇ ТЕЧІЇ

Лібералізм впливає на всю сукупність соціальних відносин, які визначають глобальний — в усій його суперечності - розвиток сучасного людства. З’явившись на суспільній арені як опонент традиціоналізму, лібералізм сам згодом став традицією, набуваючи в ХІХ-ХХ століттях безперечних рис універсалізму. Він є багатовимірним соціокультурним явищем, осердям певного соціального світогляду й етики, комплексом цінностей, основою політики багатьох провідних держав світу. Епітет «ліберальний» нерідко вживається для визначення універсальних рис сьогодення — «ліберальний світогляд», «ліберальна ера», «ліберальна цивілізація» [11, с. 7]. Завдяки лібералізму сучасна цивілізація набула своїх багатьох характерних рисяк позитивних, так і негативних. За допомогою ліберальної політики долалися кризи й відбувалися докорінні трансформації в житті народів. Немає такої значимої соціальної сфери або інституції, на існування і функціонування якої не вплинув (і не продовжував би впливати) лібералізм. Разом з тим, саме в ліберальних тенденціях можна вбачати небезпеку для стійкості й спадкоємності, ліберальні модернізації нерідко невідворотньо руйнують структури усталеного соціального порядку і світогляду, примусово втягують спільноти й окремих людей до нового цивілізаційного круговороту.

Лібералізм почав формуватися наприкінці ХVII століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідеями гуманізму; розквіт «класичного» лібералізму припав на першу половину ХІХ століття.

Лібералізм (фр.Liberalizme) — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положень про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу.

Патріархами лібералізму у США прийнято вважати: Чарльза Мерріама, Вільяма Монро, Джорджа Кетліна, Гарольда Лассуела, Карла Поппера та інших. Роль теоретичних економічних засад ліберальної концепції політичної демократії виконують теорії таких відомих вчених, як Джон Кейнс, Мілтон Фрідман, Фрідріх фон Хайєк[16].

Звичайно ж, що лібералізм у США — це не строго обґрунтована теоретична система, а скоріше конгломерат поглядів, котрі центруються навколо кількох провідних ідей. Ідеологи лібералізму творили у добу розвитку вільно підприємницького капіталізму. Також не випадкова психологія вільного підприємця, нічим не обмеженої ділової ініціативи, набувають на той час масового характеру, стають до певної міри і стилем життя. Представники ліберальної думки надають перевагу поглядам і настроям тих кіл, для яких епоха Реставрації була «їхньою добою» [3, с. 3].

Слово «ліберальний» походить від лат. liber («вільний»).

Американська війна за незалежність привела до виникнення першої нації, яка розробила конституцію на основі ідеї ліберальної держави, особливо ідеї, що уряд керує державою за згодою керованих.

Американська Конституція 1787 року Конституція СШАодна з перших писаних конституцій і одна з «найстаріших», що вироблялися на національному рівні, і діють донині. Вона була розроблена і прийнята Конституційним конвентом у Філадельфії в травнівересні 1787 року, і складається з преамбули, 7 статтей і 27 поправок, які не увійшли в основний текст норм. Написана від першої особи і починається зі слів: «Ми, народ Сполучених Штатів…». Конституційний контроль здійснюється Верховним судом. Поправки приймаються конгресом — 2/3 голосів або спеціально скликаним конституційним конвентом, після чого повинні дістати схвалення ¾ законодавчих зборів, або конвентів штатів. Всього пропонувалося кілька тисяч поправок, переважна більшість яких були відхилені. Перші десять прийнятих поправок, що вступили в силу в 1791 році, відомі як Білль про права. Серед інших відомих — поправка XIII про відміну рабства, поправки про введення і відміну сухого закону (VIII і XXI). Найбільш багатостраждальною стала поправка XXVII про обмеження права конгресменів підвищувати собі зарплату, запропонована в 1789 році і ратифікована 203 роки опісля — 7 травня 1992 року.

Первинний текст Конституції надав штатам свободу в організації виборів. Кожний з них мав право встановлювати норми виборчого права. Ця свобода штатів поступово була обмежена низкою послідовних поправок: XV поправкою (1870 рік), що заборонила штатам обмежувати право голосу за підставами раси, кольору шкіри або колишнього знаходження в рабстві; XIX поправкою (1920 рік), що заборонила відмовляти в праві голосу жінкам; XXIII поправкою (1963 рік), що дозволила брати участь у виборах жителям федерального округу Колумбія, і, нарешті, XXIV поправкою (1964 рік), що заборонила оспорювати або обмежувати право голосу внаслідок несплати будь-якого виборчого податку або іншого податку. Подібна практика існувала в деяких штатах, що встановлювали мінімальний розмір таких сплат, який зазіхав головним чином на права чорношкірого населення; рівень доходів останніх був, як правило, менш високим, ніж у білого населення. Іншими словами, XXIV поправка скасувала майновий ценз, що існував на певній частині країни. У 1971 році XXVI поправка понизила віковий ценз активного виборчого права до 18 років.

До теперішнього часу ратифіковано 27 поправок до Конституції США, 7 інших були передані на ратифікацію, але не дістали схвалення штатів. З числа останніх особливе значення мала поправка про рівність чоловіків і жінок. Запропонована в 1972 році, вона не булла ратифікована необхідним числом штатів, хоча Конгрес і продовжив термін ратифікації. Безліч поправок, будучи запропонованими, не знаходили схвалення в палатах Конгресу. Одна з найостанніших, що не отримала необхідного числа голосів в Сенаті, містила норми про заборону осквернення американського прапора (Flagdesecration Amendment); вона була відхилена в березні 2000 року.

Конституція США досі містить досить анахронізму. Наприклад, забороняє в мирний час поміщати солдатів на постій без згоди власника будинку або надає Конгресу право видавати каперські свідоцтва (документи, що надавали право приватним судновласникам захоплювати торгові судна ворожих держав) [10, с. 198].

Декларація Незалежності США від 4 липня 1776 року Конституції 1787 року передувало ухвалення Декларації Незалежності від 4 липня 1776 року. Вона була проголошена під час боротьби з Великобританією представниками тринадцяти британських колонійВіргінії, Массачусетсу, Північної Кароліни, Південної Кароліни, Меріленда, Род-Айленда, Коннектікуту, Нью-Джерсі, Нью-Гемпшира, Нью-Йорка, Делавера, Пенсільванії, Джорджії.Війна за незалежність примусила штати укласти в 1777 році конфедеративний союз. У 1783 році війна була завершена укладенням Версальського договору, що визнав незалежність колоній.

У вступній частині Декларації оповідається про природність людського прагнення до політичної незалежності; визнається, що підстави для досягнення такої незалежності мають бути достатньо вагомими та недвозначними. У преамбулі окреслюється загальна філософія такого явища, як уряд взагалі та пояснюється правомочність революції у випадку, якщо уряд порушує базові права підданих. У Декларації надається довгий перелік «неодноразових утисків та узурпацій», чинених британським урядом проти прав та свобод американських колоністів. Потому згадується про спроби колоністів привернути увагу британської влади до викладених проблем та про прикру відсутність реакції на ці спроби.

Як висновок, Декларація містить твердження, що існують умови, за яких люди мають право змінити їхній уряд, що умови були створені внаслідок діяльності Великої Британії, і, що у зв’язку з цим, колонії змушені відкинути свої політичні зв’язки з британською короною, і перетворитись на незалежні держави. Декларацію підписано Президентом Другого Континентального Конгресу Джоном Хенкоком та п’ятдесятьма п’ятьма депутатами конгресу [7, с. 234]

Політичні погляди Т. Джефферсона та Дж. Медісона

Томас Джефферсон (13 квітня 1743- 4 липня 1826) — учасник Першої американської революції, третій президент США, один із засновників США, видатний політичний діяч, дипломат і філософ.

Джефферсон зображений на дводоларовій банкноті і п’ятицентовій монеті. Він був головою комітету написання Декларації незалежності США. Політик походив з родини багатого віргінського плантатора. Здобув добру освіту в коледжі Вільяма і Мері. Працював адвокатом. У 26-річному віці його обрали до законодавчих зборів Вірджинії. Політичною метою Джефферсона було досягнення незалежності англійських колоній у Північній Америці та створення власної державності. У 1775 році Джефферсона обрано депутатом континентального конгресу. До Декларації незалежності, яку за дорученням конгресу розробляв 33-річний Джефферсон (наймолодший із депутатів), він увів пункт про скасування рабства. Проте, цей пункт під час редагування документа спеціальна комісія викреслила.

У сучасній американській суспільній міфології Джефферсон далеко випередив усіх інших президентів й інші історичні фігури. І хоча весь світ знає таких діячів, як Дж. Вашингтон, А. Лінкольн, Дж. Кеннеді, але їм усе-таки чогось бракує, щоб цілком увійти в контекст масової міфології. Один із найвідоміших і найавторитетніших у США «джефферсонознавців» Мерріл Пітерсон у своїй книзі «Образ Джефферсона в американській свідомості» відзначає, що всі американці знаходять у Джефферсона щось таке, що апелює до їхніх потаємних переконань і вірувань. Більшість шанує його, як творця й оповісника американської демократичної системи. Особлива любов сучасної Америки до Томаса Джефферсона викликана ще й тим, що він на початкових етапах американської історії втілив у собі кращі якості думки і дії, що відповідали і відповідають нині тому, що можна назвати «американським ідеалом» або «американською мрією» про правильного американця.

Джеймс Медісон Молодший (16 березня 1751 — 28 червня 1836). Четвертий президент США у 1809−1817 рр.

«Батько Конституції» народився у заможній віргінській родині. Навчався вдома і в приватних школах, потім закінчив коледж Нью-Джерсі. У думках, ставати адвокатом чи священиком, Медісон долучився до війни за незалежність, а отже, до політичного життя у громаді і штаті. Погане здоров’я завадило йому служити у війську.1780 року обраний делегатом Континентального конгресу, де він відіграв важливу роль. Був одним з найвпливовіших прихильників скликання установчого конвенту. Приїхав до Філадельфії з проектом нового уряду, вів докладні записи засідань, понад 150 разів брав слово і безупинно працював у різних комісіях. Як один з авторів «Федераліста» був провідною постаттю і у змаганнях за ратифікацію Конституції. Після конвенту був обраний до Палати представників, допоміг скласти Білль про права і організувати діяльність федерального уряду. За часів Джефферсона, служив державним секретарем. Виступав разом з Томасом Джефферсоном проти Александра Гамілтона в боротьбі між демократичними поглядами Джефферсона й аристократичними, властивими правлячому класові Гамілтона. Як міністр закордонних справ уряду Джефферсона 1801−1809, Медісон зробив Луїзіанську покупку і вів переговори з Джеймсом Монро.

У 1809 р. Медісон заступив Джефферсона на посаді президента. Під час його правління велася війна з Англією 1812 року. У відставці надалі висловлювався з політичних питань.

Отже, можна зробити висновки, що виникнення лібералізму відноситься до періоду кризи феодалізму, епохи перших буржуазних революцій XVII-XVIII ст. і пов’язане з боротьбою третього стану, буржуазії проти феодальних обмежень, утисків аристократії, абсолютистської держави, духовного панування церкви, що зароджується. Прихильниками лібералізму були «батьки-засновники» США Т. Джефферсон і Дж. Медісон [13, с. 15].

Лібералізм був покликаний до життя фундаментальними якісними трансформаціями, які відбувалися в соціальному житті XVII-XVIII ст., — індустріалізацією, промисловою і культурною революціями, небаченим прискоренням соціального розвитку. Це був період, коли складалися ментальні й соціально-економічні передумови для виокремлення і становлення лібералізму. В якісно визначеному вигляді про існування лібералізму можна говорити не раніше, як з останньої чверті XVIII століття [9, с. 610].

Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму в США були сформульовані в американській Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р.

РОЗДІЛ II. ЛІБЕРАЛІЗМ У США У XIX-XX СТОЛІТТЯХ Лібералізм у період Великої економічної кризи 30-их років.

Політика Рузвельта Американський лібералізм відповідає на кризову ситуацію формуванням неолібералізму. Суть останньої концепції добре відображена у політичному курсі Теодора Рузвельта. В орбіту ліберальної думки знову включається держава, яка стає регулятором.

У неолібералізмі присутні такі риси:

— У зв? язку зі зростанням монополізму було прийнято законодавство про

захист підприємництва, насамперед середнього, та підприємств-новаторів, які зазнавали особливого ризику.

— В обов? язок держави входило розробити стратегію економічного розвитку для того, щоб запобігти кризі й стабілізувати фінансове становище в країні.

— Розширювалася державна власність, визнавався плюралізм форм власності.

— Визнавався обов? язок держави і громадських організацій брати активну участь у захисті не тільки політичних, а й економічних і соціальних прав громадян, особливо бідних верств, які не спроможні забезпечити собі необхідні умови життя [10, с. 22].

Програма Ф. Д. Рузвельта, яка отримала гучну назву — «Новий курс» передбачала вжиття заходів, покликаних оздоровити економіку завдяки її докорінному реформуванню. Її наріжним каменем стало державне регулювання фінансових (насамперед торгівлі й кредиту — галузей, які стали живильним середовищем для кризи перевиробництва), економічних та соціальних відносин у країні. Це вимагало від уряду сміливих дій.

Президент покладався на «принцип пилососа» — усі наявні в країні ресурси були кинуті на те, щоб не лише допомогти великому бізнесу, як це завжди робилося раніше, а насамперед відновити купівельну спроможність рядових американців. Вони, у свою чергу, повинні були «розсмоктати» надлишок товарів.

До планів Ф. Д. Рузвельта також входило обмеження сваволі монополій. Він мав намір покласти край зловживанням в економічному і соціальному житті, а також припинити марнотратне використання природних ресурсів.

Президент у своїх традиційних радіозверненнях до країни дохідливо роз’яснював ці принципи американцям, і нація, оцінивши його відвертість, стала надійним партнером свого лідера у відновленні життя.

Він також створив дорадчий орган, який складався з тямущих в економіці людей -«Мозковий центр».

На тлі того, що впродовж 15-ти років у США взагалі не відбувалося жодних перетворень в економічному законодавстві (маючи більшість у конгресі, республіканці блокували їх), «Новий курс» став своєрідною революцією.

Справа в тому, що швидкі темпи індустріалізації в Америці в останні десятиліття XIX століття і перші декади ХХ століття більше стали виявляти той факт, що нерегульований приватний сектор економічної активності починає заперечувати основоположні умови надання вільних шансів для більшості громадян. Розвиток вкрай полярних багатства і бідності зробили, у результаті, ідею рівних можливостей предметом насмішок. Тому інтервенція держави стає все більш і більш необхідною в інтересах регулювання приватного економічного панування і подання, хоча б не повною мірою, розвинених, але все ж рівних економічних можливостей. У підсумку, дуже багато американських політиків і політологів почали усвідомлювати, що в інтересах свободи (freedom) необхідно трохи поступитися свободою (liberty) на користь встановлення рівності можливостей та надання мінімально гідних умов для життя всіх громадян.

Втіленням «Нового курсу» насамперед потрібно було покласти край банківській паніці. Всі банки було зачинено; повторно вони відкривалися під більш пильним наглядом з урядовими гарантіями, що їхні вклади будуть у безпеці. Встановлювався державний контроль за ринком акцій.

За наполяганням Ф. Д. Рузвельта було прийнято Закон про відновлення національної промисловості (НРА), про зменшення безробіття, «кодекси чесної конкуренції» регулювали заробітну плату й умови праці. Праця підлітків була заборонена, а профспілки здобули право вести переговори з підприємцями й укладати колективні трудові угоди.

Система позик на будівництво і ремонт житла, доріг і мостів допомогла створити нові робочі місця й скоротити безробіття. Також було надано грошову допомогу авторам, художникам і музикантам, які перебували у скруті. У 1935 р. цей закон був визнаний Конституційним судом таким, який суперечить американській конституції, але пізніше суд визнав, що його необхідність диктувалася кризою.

Закон про регулювання сільського господарства 1933 р., до речі, також визнаний неконституційним, відіграв значну роль не лише в оздоровленні фермерських господарств, а й промисловості. Фермерам надавалися значні кредити, заохочувалося поліпшення ґрунтів та скорочення виробництва.

Для допомоги 18−25-річним було створено спеціальний Громадянський корпус, члени якого займалися лісонасадженням та ремонтними роботами. Це забезпечило роботою близько 3 млн. молодих американців.

Ф.Д. Рузвельт також здійснив успішний експеримент з надання додаткових повноважень владі штату Теннессі. Його мета полягала в тому, щоб розвинути ресурси однієї з найбільших річкових систем країни через модернізацію гідроелектричних дамб, які належали федеральному уряду. У результаті, електроенергія здешевилася, що дало могутній поштовх розвитку штату.

Президент опікувався долею безробітних, престарілих та інвалідів, оскільки окремі штати самотужки не могли розв’язати проблему соціального страхування. У 1935 р. конгрес прийняв ряд рішень про забезпечення пенсій для літніх людей та інвалідів і страхування проти безробіття. Ці програми частково фінансувалися підприємцями, а частково — самими працівниками, федеральним урядом. Але оскільки США значно відстали від Європи в цих заходах, то спочатку американці зустріли їх насторожено. Проте невдовзі усі належно оцінили переваги нововведення.

Було б помилкою вважати, що Ф. Д. Рузвельту вдалося реалізувати усі плани. Насправді чимало задумів 1933 р. виявилися нездійсненними або потребували вдосконалення.

Верховний суд, чиїм головним завданням було тлумачення конституції, традиційно був дуже консервативним органом і чимало з указів президента визнав антиконституційними.

У відповідь у 1937 р. Ф. Д. Рузвельт висунув вимогу про реформування Верховного суду, пропонуючи відправляти суддів у відставку після досягнення ними 70-річного віку. І хоча президент зазнав тут невдачі, але суд, усвідомлюючи силу громадської думки, яка беззастережно була на боці Ф. Д. Рузвельта, став значно менше прискіпуватися до указів.

Президент прищепив нації розуміння того, що конституція не є чимось застиглим, а повинна відігравати роль інструмента для прогресу американської демократії, а не його гальма [10, с. 198 — 200].

Отож, Ф. Д. Рузвельт мав не лише палких прихильників, а й принципових критиків. Та все ж на виборах 1936 р. він здобув вражаючу перемогу, заручившись підтримкою усіх, за винятком двох штатів. Його перемога мала величезне значення не лише для Америки, а й для Європи, де зростала загроза тоталітаризму й нової війни. Для демократичних європейських лідерів було украй важливо мати в особі Ф. Д. Рузвельта союзника.

Цей ривок в американській політичній думці від класичного лібералізму до лібералізму загального благоденства, або, як його називають американці, статичного лібералізму, був простимульований Великою депресією 30-х років, проте поступово нові ліберали стали акцентувати увагу більше на рівності результатів, ніж на рівності можливостей.

Визначним теоретиком соціального лібералізму був англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883−1996). Ще на початку XX ст. він виступив з теорією «регульованого капіталізму», згідно з якою, в нових історичних умовах держава має відмовитись від ролі «нічного сторожа» і стати дійовим регулятором соціально-економічних відносин. Держава, на думку Дж. Кейнса, мусить обмежити монополізацію виробництва, встановити правила чесної конкуренції, підтримувати дрібні й середні підприємства, організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття, допомагати незахищеним верствам населення [15, с. 10].

На позиції лібералізму в суспільно-політичному житті західних країн значною мірою вплинуло те, що в 50-ті роки у США сформувався своєрідний консенсус між лібералами та представниками поміркованого крила-консерваторів, стосовно низки важливих питань соціально-економічної політики, зокрема щодо державного втручання в економіку й соціальні відносини. В Західній Європі подібного консенсусу ліберали досягли з соціал-демократами та консерваторами. Ліберально-консервативно-соціал-демократичний консенсус не ставив під сумнів існування капіталізму, а був спрямований лише на реформування окремих його сторін. Мова йшла про те, що держава повинна захищати інтереси всіх верств суспільства. Вона покликана зменшувати соціальну нерівність шляхом перерозподілу доходів, забезпечувати зайнятість, розвивати системи охорони здоров? я, освіти, культури, житлового будівництва тощо. Післявоєнне економічне піднесення та реалізація ідей соціального лібералізму й соціал-демократизму в країнах Заходу сприяли підвищенню добробуту широких верств населення. Набула поширення концепція «держави загального благоденства». Та сталося так, що основні ідеї лібералізму в межах досягнутого консенсусу запозичувались консерваторами справа, а соціал-демократами — зліва. Ця обставина не могла не відбитися на статусі лібералізму й ліберальних партій, соціальна база яких звузилась, оскільки вони опинились між соціал-демократичними і консервативними таборами [4, с. 148].

Сучасний лібералізм та його основні напрямки Сучасний лібералізм у науковій літературі описується як «лібералізм XX ст.» Якщо розвиток класичного лібералізму був тісно пов’язаний із виникненням індустріального капіталізму у XIX ст., то сучасні ліберальні ідеї пов’язані з подальшим розвитком індустріалізації. Індустріалізація призвела до значного зростання добробуту деяких верств населення, але також супроводжувалась поширенням кризи, бідності, неосвіченості та хвороб. Більше того, соціальну нерівність стало складніше ігнорувати, оскільки було видно, що зростаючий промисловий робітничий клас був невдоволений низькою платнею, безробіттям та погіршенням життєвих та робітничих умов. Такі зміни мали вплив на британський лібералізм з кінця XIX ст., пізніше — в інших країнах. Натомість, американський лібералізм знаходився поза впливом депресії 30-х років. У цих історичних обставинах ліберали зіткнулися зі складністю підтримувати переконання, що прихід індустріального капіталізму приніс із собою загальний добробут та свободу для всіх. Як наслідок, багато хто переглянув ранні ліберальні сподівання на те, що необмежене переслідування власного інтересу створює соціально справедливе суспільство. Оскільки ідея економічного індивідуалізму все більше піддавалася критиці, ліберали переглянули своє ставлення до держави. Мінімальна держава (тобто та, яка найменше втручається в справи окремого індивіда), за класичною теорією, була цілком неспроможна виправити несправедливість та нерівність громадянського суспільства. Тому сучасні ліберали змушені були підтримувати розвиток держави-інтервента або уповноваженої державою особи чи певного інституту [6, с. 23 — 25].

Сучасний лібералізм характеризується з двох досить різних сторін. Класичні ліберали, зокрема, стверджують, що лібералізм ефективно порвав із принципами та доктринами, які «ще раніше визначали його, як такого, що відмовився від індивідуалізму та звернувся до колективізму». Інші сучасні ліберали намагаються показати, що вони радше добудували, ніж зрадили класичний лібералізм.

Отже, на наш погляд, якщо класичний лібералізм характеризується чіткою теоретичною послідовністю, то сучасний лібералізм є шлюбом між старим та новим лібералізмом (неолібералізмом).І, таким чином, містить певну ідеологічну та теоретичну суперечність. Характерні ідеї сучасного лібералізму включають:

— індивідуальність;

— позитивну свободу;

— соціальний лібералізм;

— економічне управління (менеджмент) [1, с. 17 — 18].

Сучасний лібералізм не є однорідним ідейно-політичним ученням. Зусилля щодо оновлення лібералізму, пристосування до нових історичних реалій, зумовили появу багатьох його різновидів, у тому числі національних. Серед багатьох варіантів лібералізму можна виокремити два більш-менш чітко виразних основних його напрями, які відрізняються за принципами й підходами до розв? язання найважливіших соціально-економічних проблем. Один з цих напрямів, особливо у крайніх його виявах, тяжіє до лібертаризму (від франц. liberte — свобода). Для нього характерні абсолютизація індивідуальної свободи, заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини, прихильність до вільного ринку. Цей напрям, який у західноєвропейських країнах іноді називається неолібералізмом, у США відповідає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В центрі її - ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники цієї школи, передусім американський економіст Мілтон Фрідман (нар.1912 р.) та австрійсько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон Хайєк (1899−1988), вважають, що грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв? язанні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристских засобах, фінансовому регулюванні, а точнішесаморегулюванні. По суті справи, зазначений напрям лібералізму — це економічний консерватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму [6, с. 23 — 25].

Класичний лібералізм — політична ідеологія США. Проголошує ідеалами обмежену державу та особисту свободу, включаючи свободу віросповідання, слова, преси, зібрань та вільний ринок. Інколи класичним лібералізмом називають всі види лібералізму, які існували до XX століття. Починаючи з 1970;тих, цей термін використовують лібератаріанці для позначення віри в економічну свободу та мінімальну державу. Тому інколи буває важко точно з’ясувати значення терміну в літературі [2, с. 25].

Основними ідеями і цінностями класичного лібералізму були:

1. Індивідуальна свобода, гідність людської особистості, терпимість, право відрізнятися від інших, мати своє обличчя. Усвідомлення відповідальності людини за свої дії перед собою і перед суспільством, права особи на самореалізацію. Класичний лібералізм передбачає гармонійне поєднання індивідуалізму і гуманізму, самоцінності людини й людської свободи та плюралізму думок і переконань.

2. Розуміння свободи в негативному сенсі, тобто свободи індивіда від зовнішнього примусу, від політичного й соціального контролю з боку держави.

Тому лібералізм задекларував тезу про те, що всі форми спадкоємної влади і станові привілеї втратили свою силу. На перше місце лібералізм поставив природні здібності окремої людини як самостійної і розумної істоти суспільства.

3. Визнання приватної власності гарантом і мірилом свободи. Основна свобода — економічна, свобода підприємництва. Із економічної свободи лібералізм виводив політичні та громадські свободи. Утілення в життя цих принципів можливе лише за умов наявності вільного ринку і вільної конкуренції.

4. Сфера індивідуальної активності, як реалізація природного права повинна бути захищена від неправомірного втручання держави і церкви в приватне життя людини. Держава не повинна безпосередньо втручатися в економічне і соціальне життя людини. Вона має підтримувати елементарний порядок і створювати необхідні умови для вільної економічної діяльності, захищати країну від зовнішньої небезпеки. Ліберальні ідеї передбачали обов? язок держави стояти на сторожі прав особи, у тому числі й турбуватися про бідні верстви населення, надавати допомогу тим членам суспільства, які не можуть забезпечити собі необхідні умови проживання.

5. Економічна та юридично-правова системи і державна концепція, які сформулював лібералізм з урахуванням природного, невід`ємного права людини. Право перетворювалося на інструмент, який гарантував окремій людині свободу вибору морально-етичних цінностей, форм діяльності та створення умов для втілення в життя цього вибору. Законодавчо повинен бути закріплений принцип рівності всіх перед законом.

6. Особа не повинна ігнорувати прийняті в даному суспільстві норми і правила гри, і зобов’язана нести відповідальність перед суспільством за свої дії.Тобто свобода розумілася не як можливість особи діяти, як їй заманеться.

Значний вклад ліберали внесли у розроблення принципів політичної демократії. Вони розробили ідеї парламентського і конституційного правління, ідеї поділу влади, забезпечення політичних прав громадян, ідеї рівності всіх перед законом, суверенітету народу, плюралізму, поваги до гідності людської особистості тощо.

При цьому необхідно зауважити і те, що лібералізм, як світогляд, є одночасно і стимулом, і результатом революцій кінця XYIIIст. і початку XIXст., врешті-решт, він набув антиреволюційного змісту і спрямованості. Йому не притаманні такі риси, як радикалізм і революційне світобачення [14, с. 119 — 121].

Другий напрям сучасного лібералізму за своїми найбільш загальними рисами займає проміжне становище між консерватизмом і соціал-демократизмом, змикаючись з першим справа, а з другим — зліва. Грунтуючись на таких цінностях класичного лібералізму, як свобода, власність, вільна економічна діяльність, цей напрям водночас визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей, через що дістав назву соціального лібералізму. 6, с. 24].

Отже, можна зробити висновки, що рубежем, який зробив класичний лібералізм надбанням історії й утвердив принцип державного втручання в економіку та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його «новому курсі» американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подолати найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу. Успіхи політики Ф. Рузвельта сприяли популяризації ідей лібералізму. Після Другої світової війни лібералізм уже як соціальний лібералізм знову стає провідною ідейно-політичною течією.

«Новий курс» Рузвельта, в основу якого було покладено ці ідеї, мав інституціональний характер: держава взяла на себе управління економічними процесами й соціальною сферою. Було прийнято ряд законів щодо відродження і регулювання промислового та сільськогосподарського виробництва, реформування банківської сфери, запроваджено правила регулювання відносин конкуренції, зайнятості та найму робочої сили, захисту інтересів споживачів. Реформувалась і ревізувалась банківська сфера (провадилась фактична централізація банків, директивно скорочувалась їхня кількість, посилювалась роль Федеральної резервної системи), податкова система переорієнтовувалась на перерозподіл корпоративних доходів на користь суспільства. Крім того, було встановлено державний контроль за цінами передовсім на продукцію сільського господарства та сільськогосподарську техніку. Упроваджувалась розвинута система дотацій, кредитування фермерських господарств. Було заборонено вивозити золото за кордон, законодавче обмежено вивезення капіталів. Уряд розробив систему громадських робіт.

РОЗДІЛ III. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТА ФОРМИ АМЕРИКАНСЬКОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ

Ідеалом лібералізму є товариство зі свободою дій для кожного, вільним обміном політично значущою інформацією, обмеженням влади держави і церкви, верховенством права, приватною власністю і свободою приватного підприємництва. Лібералізм відкинув багато положень, що були основою попередніх теорій держави, такі як божественне право монархів на владу і роль релігії, як єдиного джерела пізнання. Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (на життя, особисту свободу і власність); рівні права і загальну рівність перед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на чесних виборах; прозорість державної влади.

Функція державної влади при цьому зводиться до мінімуму, необхідного для забезпечення цих принципів. Сучасний лібералізм також віддає перевагу відкритому суспільству, заснованому на плюралізмі та демократичному управлінні державою, за умови захисту права меншості та окремих громадян [12, с. 22].

Деякі сучасні течії лібералізму більш терпимі до державного регулювання вільних ринків заради забезпечення рівності можливостей досягнення успіху, загальної освіти та зменшення різниці в доходах населення. Прихильники таких поглядів вважають, що політична система повинна містити елементи соціальної держави, включаючи державну допомогу з безробіття, притулки для бездомних і безкоштовну охорону здоров’я [11, с. 7 — 8].

Відповідно до поглядів лібералів, державна влада існує для блага людей їй підвладних, і політичне керівництво країною повинне здійснюватися на основі згоди більшості керованих. На сьогоднішній день, політичною системою, яка найбільш співзвучна переконанням лібералів, є ліберальна демократія.

Форми американського лібералізму Спочатку, лібералізм виходив з того, що всі права повинні бути в руках у фізичних та юридичних осіб, а держава повинна існувати виключно для захисту цих прав (класичний лібералізм). Сучасний лібералізм значно розширив рамки класичного трактування і включає в себе безліч течій, між якими є глибокі суперечності і деколи виникають конфлікти. Ці течії відображені, зокрема, в такому ключовому документі, як «Загальна декларація прав людини». Для визначеності з термінологією, у даній статті «політичний лібералізм» означає рух за ліберальну демократію та проти абсолютизму чи авторитаризму; «економічний лібералізм» — за приватну власність і проти державного регулювання; «культурний лібералізм» — за особисту свободу і проти обмежень її з міркувань патріотизму або релігії; «соціальний лібералізм» — за рівність можливостей і проти економічної експлуатації. Сучасний лібералізм в більшості розвинених країн являє собою суміш всіх цих форм. У країнах третього світу на перший план часто виходить «лібералізм третього покоління» — рух за здорове середовище проживання і проти колоніалізму [15, с. 7 — 12]

Політичний лібералізм Політичний лібералізм — переконання, що окремі особистості є основою закону і суспільства, і що громадські інститути існують для того, щоб сприяти наділенню індивідумів реальною владою, без запобігання перед елітами. Це переконання в політичній філософії та політології називається «методологічний індивідуалізм». В основі лежить уявлення, що кожна людина найкраще знає, що для нього краще. Англійська Велика хартія вольностей (1215 р.) являє приклад політичного документа, в якому деякі індивідуальні права поширюються далі, ніж прерогатива монарха. Ключовим моментом є суспільний договір, згідно з яким закони видаються за згодою товариства для його блага і захисту суспільних норм, і кожен громадянин підпорядковується цим законам. Особливий акцент робиться на верховенстві закону, зокрема, лібералізм виходить з того, що держава володіє достатньою силою для його забезпечення. Сучасний політичний лібералізм також включає в себе умову загального виборчого права, незалежно від статі, раси або майнового стану; найкращою системою вважається ліберальна демократія.

Економічний лібералізм Економічний або класичний лібералізм виступає за індивідуальні права на власність і свободу контракту. Гаслом цієї форми лібералізму є «вільне приватне підприємство». Перевага віддається капіталізму на основі принципу невтручання держави в економіку (laissez-faire), що означає скасування державних субсидій та юридичних бар'єрів для торгівлі. Економічні ліберали вважають, що ринок не потребує державного регулювання. Деякі з них готові допустити урядовий нагляд над монополіями та картелями, інші стверджують, що монополізація ринку виникає тільки як наслідок дій держави. Економічний лібералізм стверджує, що вартість товарів і послуг повинні визначатися вільним вибором індивідумів, тобто, ринковими силами. Деякі допускають присутність ринкових сил навіть в галузях, де держава традиційно зберігає монополію, наприклад, забезпечення безпеки або судочинстві. Економічний лібералізм розглядає економічну нерівність, яка виникає через нерівні позиції при укладанні контрактів, як природний результат конкуренції, за умови відсутності примусу. В наш час ця форма найбільш виражена в лібертаріанстві, іншим різновидом є анархо-капіталізм[16].

Культурний лібералізм Культурний лібералізм зосереджує увагу на правах людини, що відносяться до свідомості і способу життя, включно з такими питаннями, як сексуальна, релігійна, академічна свобода, захист від втручання держави в особисте життя. Як сказав Джон Стюарт Мілль в есе «Про свободу»: «Єдина мета, яка служить виправданням для втручання одних людей, індивідуально або колективно, у діяльність інших людей, — це самозахист. Виявляти владу над членом цивілізованого суспільства проти його волі допустимо тільки з метою запобігання шкоди іншим». Культурний лібералізм, в тій чи іншій мірі заперечує проти державного регулювання таких областей, як література та мистецтво, а також, таких питань як діяльність наукових кіл, азартні ігри, проституція, вік добровільної згоди для вступу в статеві стосунки, аборти, використання протизаплідних засобів, евтаназія, вживання алкоголю та інших наркотиків. Нідерланди, ймовірно, сьогодні є країною з найвищим рівнем культурного лібералізму, що втім не заважає проголошувати в країні і політику мультикультуралізму [8, с. 203]

Соціальний лібералізм Соціальний лібералізм виник наприкінці XIX століття в багатьох розвинених країнах під впливом утилітаризму. Деякі ліберали сприйняли, частково або повністю, марксизм та соціалістичну теорію експлуатації, і, дійшли висновку, що держава повинна використовувати свою владу для відновлення соціальної справедливості. Такі мислителі, як Джон Дьюї або Мортімер Адлер, пояснювали, що всі індивідуми, будучи основою суспільства, для реалізації своїх здібностей повинні мати доступ до базових потреб, таких як освіта, економічні можливості, захист від згубних масштабних подій поза межами їх контролю. Такі позитивні права, які надаються суспільством, якісно відрізняються від класичних негативних прав, забезпечення яких вимагає від інших невтручання. Прихильники соціального лібералізму стверджують, що без гарантії позитивних прав неможлива справедлива реалізація негативних прав, оскільки на практиці малозабезпечене населення жертвує своїми правами заради виживання, а суди частіше схиляються на користь багатих. Соціальний лібералізм підтримує введення деяких обмежень на економічну конкуренцію. Він також очікує від уряду надання соціального захисту населенню (за рахунок податків), щоб створити умови для розвитку усім талановитим людям, для запобігання соціальних бунтів і просто «для загального блага».

Між економічним і соціальним лібералізмом існує фундаментальне протиріччя. Економічні ліберали вважають, що позитивні права неминуче порушують негативні і тому неприпустимі. Вони бачать функцію держави обмеженою, головним чином, питаннями забезпечення законності, безпеки та оборони. З їхньої точки зору, ці функції і так вимагають наявності сильної централізованої державної влади. Навпаки, соціальні ліберали вважають, що головне завдання держави полягає в соціальному захисті та забезпеченні соціальної стабільності: надання харчування і житла нужденним, охороні здоров’я, шкільній освіті, пенсійному забезпеченні, догляд за дітьми, інвалідами та людьми похилого віку, допомоги жертвам стихійних лих, захисту меншин, запобігання злочинності, підтримки науки та мистецтва. Такий підхід робить неможливим введення масштабних обмежень на уряд. Незважаючи на єдність кінцевої мети — особистої свободи економічний і соціальний лібералізм кардинально розходяться в засобах для її досягнення. Праві і консервативні рухи часто схиляються на користь економічного лібералізму, виступаючи проти культурного лібералізму. Ліві рухи, як правило, роблять акцент на культурному і соціальному лібералізмі.

Деякі дослідники вказують, що протиставлення «позитивних» і «негативних» прав на ділі є уявним, оскільки для забезпечення «негативних» прав також потрібні суспільні витрати (наприклад, утримання судів для охорони власності)[16].

Лібералізм третього покоління Став наслідком післявоєнної боротьби країн третього світу з колоніалізму. На сьогоднішній день, він більше пов’язаний з певними прагненнями, ніж з правовими нормами. Його метою є боротьба проти централізації влади, матеріальних ресурсів і технологій в групі розвинених країн. Активісти цієї течії роблять акцент на колективному праві суспільства на світ, на самовизначення, на економічний розвиток і на доступ до загальнолюдського надбання (природні ресурси, наукові знання, культурні пам’ятники). Ці права належать до «третього покоління» і знайшли відображення в статті 28 Загальної декларації прав людини. Захисники колективних міжнародних прав людини також приділяють пильну увагу питанням міжнародної екології та гуманітарної допомоги.

У всіх перелічених вище формах лібералізму передбачається, що між відповідальністю уряду та індивідів має бути баланс, і що функція держави повинна бути обмежена тими завданнями, які не можуть бути виконані належним чином приватним сектором. Всі форми лібералізму націлені на законодавчий захист людської гідності і особистої автономії, і всі стверджують, що скасування обмежень на індивідуальну діяльність сприяє поліпшенню суспільства.

Прагнення до особистої свободи було властиве представникам усіх народів у всі часи. Яскравими прикладами є міста-поліси від Давньої Греції до європейських з принципом — «повітря міста робить вільним», політична система яких включала багато елементів правової держави та демократії у поєднанні зі свободою приватного підприємництва.

Лібералізм входить корінням в гуманізм, який в період Ренесансу кинув виклик владі католицької церкви (наслідком чого стали революції: Нідерландська буржуазна революція), англійська славну революцію (1688 р.), під час якої Віги затвердили своє право вибирати короля, та ін. Останнє стало предтечею поглядів, що верховна влада має належати народу. Повноцінні ліберальні рухи виникли в епоху Просвітництва у Франції, Англії та колоніальній Америці. Їх супротивниками були абсолютна монархія, меркантилізм, ортодоксальні релігії і клерикалізм. Ці ліберальні рухи також першими сформулювали концепцію прав людини на основі конституціоналізму та самоврядування за допомогою вільно обраних представників [8, с. 200].

Революційний лібералізм

Ідея, що звичайні люди повинні займатися своїми справами без диктату з боку монархів, аристократії чи церкви, залишалася переважно теорією до американської та французької революцій. Все більш пізні революціонери-ліберали в тій чи іншій мірі відповідають цим двома прикладами.

У колоніальній Америці Томас Пейн, Томас Джефферсон Джеймс Медісон, переконали своїх співвітчизників повстати в ім'я життя, особистої свободи і прагнення до щастя — майже цитата Локка, але з однією важливою відмінністю: Джефферсон замінив слово «власність» у Локка «прагненням до щастя». Тим самим головною метою революції стала республіка, заснована на особистій свободі та правління за згодою керованих. Джеймс Медісон вважав, що для забезпечення ефективного самоврядування та захисту економічних прав меншин необхідна система противаг і стримувань. Вона знайшла відображення в Конституції США (1787 р.): баланс між центральною і регіональною владою; поділ влади на виконавчу, законодавчу та судову гілки; двопалатний парламент. Над армією було запроваджено цивільний контроль і було вжито заходів щодо повернення офіцерів до цивільного життя після проходження служби. Тим самим концентрація влади в руках однієї людини стала практично неможливою[8, с. 197].

Отже, можна зробити такі висновки: фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (на життя, особисту свободу і власність); рівні права і загальну рівність перед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на чесних виборах; прозорість державної влади.

Лібералізм у США існує у таких формах: політичний лібералізм, економічний лібералізм, культурний лібералізм, соціальний лібералізм, лібералізм третього покоління та революційний лібералізм.

ВИСНОВКИ Отже, виникнення лібералізму відноситься до періоду кризи феодалізму, епохи перших буржуазних революцій XVII — XVIII ст. і пов’язано з боротьбою третього стану, буржуазії проти феодальних обмежень, утисків аристократії, абсолютистської держави, духовного панування церкви, що зароджується. Прихильниками лібералізму були «батьки-засновники» США Т. Джефферсон і Дж. Медісон [13, с. 15].

В ході роботи було досліджено передумови виникнення та джерела лібералізму в Америці, окреслено основні характеристики та засади американського лібералізму, а також досліджено форми лібералізму в Америці та виявлено значення лібералізму в умовах глобалізації і сучасної комунікативної революції.

Лібералізм був покликаний до життя фундаментальними якісними трансформаціями, які відбувалися в соціальному житті XVIIXVIII ст.,-індустріалізацією, промисловою і культурною революціями, небаченим прискоренням соціального розвитку. Це був період, коли складалися ментальні й соціально-економічні передумови для виокремлення і становлення лібералізму. В якісно визначеному вигляді про існування лібералізму можна говорити не раніше, як з останньої чверті XVIII століття [9, с. 610].

Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму в США були сформульовані в американській Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р.

Рубежем, який зробив класичний лібералізм надбанням історії й утвердив принцип державного втручання в економіку та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його «новому курсі» американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подолати найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу. Успіхи політики Ф. Рузвельта сприяли популяризації ідей лібералізму. Після Другої світової війни лібералізм уже як соціальний лібералізм знову стає провідною ідейно-політичною течією.

«Новий курс» Рузвельта, в основу якого було покладено ці ідеї, мав інституціональний характер: держава взяла на себе управління економічними процесами й соціальною сферою. Було прийнято ряд законів щодо відродження і регулювання промислового та сільськогосподарського виробництва, реформування банківської сфери, запроваджено правила регулювання відносин конкуренції, зайнятості та найму робочої сили, захисту інтересів споживачів. Реформувалась і ревізувалась банківська сфера (провадилась фактична централізація банків, директивно скорочувалась їхня кількість, посилювалась роль Федеральної резервної системи), податкова система переорієнтовувалась на перерозподіл корпоративних доходів на користь суспільства. Крім того, було встановлено державний контроль за цінами передовсім на продукцію сільського господарства та сіль­ськогосподарську техніку. Упроваджувалась розвинута система дотацій, кредитування фермерських господарств. Було заборонено вивозити золото за кордон, законодавче обмежено вивезення капіталів. Уряд розробив систему громадських робіт.

Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (на життя, особисту свободу і власність); рівні права і загальну рівність перед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на чесних виборах; прозорість державної влади.

Лібералізм у США існує у таких формах: політичний лібералізм, економічний лібералізм, культурний лібералізм, соціальний лібералізм, лібералізм третього покоління та революційний лібералізм.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адамов Е. Б., Кричевский В. Г. Оформление справочных зданий [Текст] / Е. Б. Адамов, В. Г. Кричевский.? М.: Б-ка оформителя книг.? 1981. — 110 с.

2. Барыкин В. Е. Некоторые проблемы редактирования словарных изданий [Текст] / В. Е. Барыкин // Книга: Исслед. и материалы.? 1982.? № 45. — С. 37−52.

3. Винокуров Д. И. О научно-справочном аппарате энциклопедических изданий [Текст] / Д. И. Винокуров // Книга: Исслед. и материалы.? 1965.? № 11.? С. 117−127.

4. Гольцева Э. В., Александрова А. А. Типология справочных изданий [Текст] / Э. В. Гольцева, А. А. Александрова // Книга: Исслед. и материалы. ?1979.? № 38. ?С. 18−36.

5. Добкин С. Ф. Оформление книги. Редактору и автору [Текст] / С. Ф. Добкин. — М.: Книга, 2010. — 210 с.

6. ДСТУ 3017?95. Чинний від 01.01.96.? К.: Держстандарт України, 1996.? 47 с.

7. Енциклопедія видавничої справи [Текст] / [В.П. Ткаченко, І.Б. Чеботарьова, П. О. Киричок, З.В. Григорова]. — Х.: ХНУРЕ, 2008. — 320 с.