Культура палеоліту

КУЛЬТУРА ПАЛЕОЛІТУ Палеоліт — початковий і найбільш тривалий період в історії людства, в якому прийнято виділяти ряд етапів: давній, або нижній палеоліт (до 150 тис. до н.е.), середній палеоліт (150−35 тис. до н.е.) і верхній, або пізній палеоліт (35−10 тис. до н. е.). Творцем культур нижнього палеоліту була людина типу пітекантропа чи синантропа, середнього палеоліту

— неандерталець, верхнього палеоліту — кроманьйонець.

Найдавнішим свідченням застосування людиною знарядь праці є підправлені ударами каменем об камінь гальки. Мабуть, матеріалом для них слугував кремінь, а там, де його не було — обсидіан, кварцит, базальт, піщаник та інші мінерали, які спочатку підбиралися по берегах рік, а потім і видобувалися у спеціально відкритих родовищах.

Згодом і форма знарядь, і техніка їх створення змінювалися: за 300−100 тис. років до н. е. з’являються спеціалізовані знаряддя: гостроконечники. скребла, ножі, пилоподібні відщепи.

Виникнувши на берегах озер і рік Східної Африки, групи первісних людей незабаром проникають на узбережжя Середземних морів: спершу на південне, пізніше — на північне й східне. Середземномор’ю було призначено зіграти центральну роль у повній драматизму первісній історії людства. Тут у печерах і гротах виявлені останки всіх типів первісної людини, а також сліди її виробничої діяльності. У горах Східного Серед земномор’я були знайдені найбільш ранні форми людини сучасного типу людини розумної (Homo sapiens) і сліди верхньопалеолітичної техніки.

Досі нез’ясоване питання про місце походження сучасної людини (моночи поліцентризм: виникнення в одній чи в різних точках населеного світу), а також про точний час її появи. Але, як би то не було, незаперечне одне — приблизно 40—30 тис. років тому Homo sapiens став єдиним володарем суші.

Відбувається ускладнення системи поведінки й культури. У людини з’явилися нові риси, яких до неї на Землі не мав ніхто: здатність до ускладненої адаптації, уміння не тільки виробляти альтернативні моделі і вибирати такий варіант, який у даних умовах був оптимальним, але і змінювати ці моделі залежно від зміни умов. І ще одна важлива властивість — пам’ять. Усе, чого людина досягла, весь досвід величезного числа поколінь не зникали безвісти, а назавжди залишалися в скарбниці пам’яті, ім'я якої — культура. Саме ускладнення адаптації, пластичність і безмежне збільшення обсягу соціальної пам’яті були тими властивостями нової людини, що спершу допомогли їй вижити у найжорстокішій кризі останнього заледеніння, а потім досягти висот цивілізації.

Розмаїтість рукотворних виробів стрімко наростає, досягаючи апогею до 40−30 тис. років до н.е., коли склалися локальні варіанти кам’яної індустрії. До початку верхнього палеоліту відносять винахід предметів, комбінованих з каменю й кістки. У побут запроваджуються вироби з рога і кістки: свердла, голки, гачки, списи з листоподібними наконечниками й гарпуни. Асортимент знарядь відбиває різноманіття виниклих суспільних потреб.

Найважливішим нововведенням була, звичайно, пластинчаста техніка, чи, точніше, стандартизація заготівок. Люди навчилися відколювати від кам’яних ядрищ довгі і тонкі пластини, із яких можна було надалі виготовити цілий ряд інструментів різноманітного призначення. Тим самим значно підвищувалася продуктивність праці, збільшувалася ефективність і спрощувалося виготовлення знарядь.

Асортимент знарядь відбиває різноманітність господарчих потреб і дозволяє здогадуватися про тенденцію до спеціалізації діяльності. Однією з головних її форм стає полювання, із яким пов’язаний основний асортимент речей кам’яного виробництва. Кількість кісток великих тварин на стоянках дає підстави для висновків про можливий рівень добробуту людських груп. Технологія виготовлення знарядь на початку верхнього палеоліту свідчить про досить високий рівень психічної організації людини тієї пори.

У Європі поширення верхньопалеолітичної техніки привело до різкого збільшення чисельності населення. У Європі можна говорити про дві основні області концентрації верхньопалеолітичного населення. Східна простиралася від Центральної Європи (стоянки у верхній течії Дунаю й у передгір'ях Карпат) до Передуралля і включала басейн Дніпра і середнього Дону. Західна область охоплювала Приатлантичну Європу і північне узбережжя Середземномор’я. Найбільш високою була чисельність поселень у так званій Франко-Кантабрії — на південному заході Франції і північному сході Іспанії.

Близько 15 тис. років тому у Європі поширилася культура мадлен, господарською основою якої було полювання на північного оленя. Індустрія включала різноманітні знаряддя полювання, зокрема, гарпуни й наконечники дротиків, часто покриті складними орнаментами. Одне з найважливіших досягнень мадленської культури — розквіт мистецтва. Відомі численні печерні пам’ятки (їх багато на південному заході Франції) із чудовими гравюрами і кольоровими малюнками, зробленими руками мадленських художників. Особливо часто малювали тварин: коней, бізонів, турів, оленів, козлів, мамонтів; зустрічаються зображення людей. Поряд із реалістичними малюнками трапляються композиції, що мали, імовірно, містичне значення. Крім картин, мадленські пам’ятки містять скульптури малих форм, найчастіше зображення людей і тварин.

Уже на найранніших ступенях існування людини їй була притаманна культура, що ми, насамперед, розуміємо як соціальну пам’ять. Первісна людина передавала з покоління в покоління накопичений досвід і знання: навички і правила соціальної поведінки, вміння виготовляти знаряддя з каменю, кісти й дерева, будувати житла. Це припускає існування якоїсь примітивної мови.

У процесі трудової діяльності накопичувалися корисні знання, передусім, знання про навколишнє природне середовище. В умовах мисливсько-збирацького типу господарства особливо важливо було доскональне знання своєї промислової території, ЇЇ особливостей і багатств. Люди первісної общини мали чималий запас знань у прикладній географії, метеорології, астрономії, зоології, ботаніці, мінералогії й інших галузях природознавства.

Щоб підтримувати своє існування, вони мали добре вивчити топографію промислових угідь, шляхи пересування і звички тварин, корисні й шкідливі властивості рослин, особливості різних мінералів, видів деревини й інших матеріалів для виробів, вміти передбачувати погоду, орієнтуватися на місцевості, визначати напрямок вітру і читати сліди.

Досвід, а разом із ним пам’ять, є основою раціоналізації практичної діяльності, що знайшло вираження у спроможності оптимального способу досягнення мети. Це спостерігається, насамперед, у стандартизації знарядь, що вимагало визначеного стереотипу дій з розрахунком на досягнення бажаної якості предмета.

Іншим свідченням ролі мислення перших людей був винахід способів зберігання, а потім видобування й освоєння корисних властивостей вогню — «знаряддя знарядь» у боротьбі за життя.

Штучне добування вогню відноситься, ймовірно, до початку верхнього палеоліту. Останній спосіб на початку залізного віку був удосконалений за допомогою кресала й застосовувався до винаходу в XIX ст. фосфорних сірників. Вогонь зіграв значну роль у формуванні й зміцненні соціальних зв’язків усередині первісних колективів: підтримка вогню вимагала від членів орди погоджених колективних дій; багаття, вогнище були тим центром, навколо і поблизу якого відбувалася вся життєдіяльність первісного колективу. Згодом люди навчилися застосовувати вогонь для різних технічних цілей: при видобутку кременя й обробці дерева, для випалу глини й ін.

Не менш істотним у життєдіяльності первісної людини були механічні пристрої, які використовувалися під час полювання. Спис, дротик, бумеранг, праща і болас, дія якого залежить від досить складних динамічних і аеродинамічних рухів системи у просторі, є послідовним удосконалюванням простого мистецтва кидання ціпків і каменів. Більш важливим для майбутнього був винахід лука, що, ймовірно, сталося лише наприкінці палеоліту.

Між 200 і 100 тис. років до н. е. з’являються перші з відомих нині поховань мертвих, знайдених на території Європи, Передньої й Середньої Азії. Як правило, могили розташовані на периферії печер і, як вважають деякі дослідники, чітко орієнтовані по лінії схід-захід. Небіжчик лежить на боці із зігнутими в ліктях і колінах кінцівками. Більшість відомих поховань знаходиться в оточенні залишків тварин, знарядь полювання.

Пізній (верхній) палеоліт — це час завершення антропогенезу, тобто формування людини сучасного типу, остаточного ствердження родової організації, заснованої на екзогамії (виключення із шлюбних відносин родичів). Родовий лад став якісно новим рівнем соціальної організації, яка потребувала постійної регуляції людських відносин. Інститут спорідненості стає головною ознакою суспільства, що визначає межі культурної норми.

У соціальному розвитку первісного суспільства можна виділити такі фази.

Перша фаза. Община архантропів раннього палеоліту, що утворилася одночасно з виникненням власне людського суспільства як первинна форма його організації. Це колектив мисливців і збирачів, зв’язаний кров-нородинними відносинами і близький за своєю внутрішньою структурою до об'єднань його безпосередніх тваринних предків. Відбувається формування внутрішньо общинного, залежного, насамперед, від полу та віку, поділу праці, відносин розподілу і споживання і деяких інших елементів соціальної організації. З’являються ознаки розщеплення виробничого колективу на господарські і цільові групи.

На більш пізніх фазах первісна община також будується переважно на кровнородинних зв’язках, хоча включала у свій склад не тільки кровних родичів, але і вихідців з інших общин і навіть племен. Надалі, із розвитком первіснообщинної організації, значення кровнородинних зв’язків усе більш падало. Друга фаза. Суспільство палеоантропів, що відповідає середньому палеоліту. Більш розвинуті форми суспільного виробництва, що включають, крім домінуючих колективних, також індивідуальні. Порівняно ускладнене мисливсько-збирацьке господарство, що базується на общинному поділі праці і циклічності господарської діяльності. Формування общинної екзогамії. Можливо, до цього періоду належить виникнення парних родин як елементарних клітин общинної організації. Виникають елементарні форми релігійного культу.

Третя фаза. Община неоантропів пізнього палеоліту. Ще більш розвинуте суспільне виробництво, зберігається домінування колективної пра ці (за наявності індивідуальної), суспільна власність на землю і природні ресурси. Індивідуальна власність на знаряддя праці особистого користування. Тенденція до господарсько-побутового відокремлення родини, міцно зв’язаної з общиною.

Однією з найважливіших рис в етичному кодексі первісного суспільства був «колективізм» у змісті і використанні регулятивних норм. Усі розпорядження і заборони були спрямовані не на окремих людей, а на соціально-вікові групи. При цьому найважливішим мотивом усіх без винятку моральних заборон було благо колективу (общини, роду). Особисті інтереси індивіда первісне суспільство майже не брало до уваги.

Сила звичаїв і племінних традицій, що регулюють життя і поведінку первісної людини, дуже велика; вони стосуються всіх сторін життя — правил участі в господарчій діяльності і розподілу видобутку, шлюбних порядків, статевих взаємин, покори старшим, міжобщинних відносин тощо. Будь який протест індивіда проти звичаю був приречений на невдачу.

Перехід до верхнього палеоліту ознаменувався заселенням Homo sapiens не тільки європейського регіону, але й Австралії й Америки, що у ту епоху були ще з'єднані з Азією ділянками суші. Верхньопалеолітичні мисливці заходили навіть за Полярне коло, зумівши пристосуватися до умов заполярної тундри, що підтверджують відкриття їхніх стоянок у цих районах.

Заселивши континенти, що відрізнялися своїми природними ресурсами, люди опинилися в нерівних для розвитку суспільства умовах. Чинники навколишнього середовища могли не тільки прискорювати чи уповільнювати цей процес, але і спрямовувати його. Так, в основі економіки близькосхідних цивілізацій була обробка пшениці, ячменя, гороху, а також розведення кіз, овець, свиней і великої рогатої худоби. Були одомашнені собаки, коні, верблюди. В Америці тварин, що підходять для доместикації, виявилося значно менше. Переважно, це були лами, качки, індички і бджоли.

СВІДОМІСТЬ ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА

Виготовлення і застосування знарядь праці робить людину людиною, змінюючи в її житті усе: від анатомії до способу життя. Свідомість тварини відбиває тільки те, що необхідно для життя, і, використовуючи органи почуттів, сприймає зовнішні форми речей. Цього досить, щоб вижити. Людині необхідно відбивати кількісно більше і якісно інакше: їй недостатньо зовнішньої інформації, їй потрібні знання про внутрішні зв’язки, що вимагають особливої форми відображення світу — свідомості.

Пізнання світу сприяло розвитку абстрактного мислення, виникненню мови, появі нових способів організації праці і суспільства, а також різних форм самого пізнання — міфології, релігії, мистецтва. Встановлюються традиції і звичаї, правила поведінки, ритуали та інші явища вже культурної діяльності людини.

Нерозривно пов’язана з колективом, що органічно входив у природне середовище, первісна людина не бачила принципової різниці між суспільством і природою, між своїми діями і тим, що відбувається навколо неї незалежно від її волі, між власними оцінками і реальними якостями предметів, між причиною і наслідком. Світ уявлявся не порожнім і неживим, а багатим на життя, а значить і тварин, і рослини можна було вважати родичами. Матеріал первісної логіки — не абстракція, а почуття.

Джерела наших знань щодо первісних уявлень про світ різноманітні — від даних палеоантропології і біології до етнографічних досліджень сучасних архаїчних колективів (австралійські тубільці і т.п.); пережитків первісних уявлень у свідомості сучасної людини; даних, що відносять до мови, сновидінь, художньої творчості тощо, в яких можуть бути виявлені чи реконструйовані архетипові структури.

Високий рівень залежності людей від природи обумовлює те, що першим етапом у розвитку архаїчного мислення стає анімізм (лат. anima «душа») — віра у наявність душі у кожної речі чи явища природи. Людина ще не виділяє себе з природи, ототожнює себе з нею, поширює свої настрої на природу. Якщо діяльність людини не давала очікуваного результату, то вона вважала, що якісь сили протидіють їй. Духи місцевості, духи сил природи, духи речей, добрі й злі, — всі вимагають особливих ритуалі", мстою яких с досягнення бажаних результатів діяльності.

Один із прояві" анімізму — фетишизм (франц. fetiche — «амулет, ідол, талісман»), віра в надприродні властивості неживих предметів. Фетишем може стати будь-який предмет (камені, шматки дерева тощо), але З безлічі предметів вибираються такі, де, на погляд давньої людини, знаходять для себе місце душі. Фетиш охороняє душу, допомагає їй у різних видах діяльності.

Накопичування досвіду стосовно явищ навколишнього світу викликало потребу впорядкувати набуті знання. Природною моделлю класифікації для первісної людини могла стати структура самого суспільства, яке набуло протягом верхнього палеоліту рис общинно-родової організації. Рід складався з людей, які вважали себе родичами. Кревність при цьому не припускає обов’язкового усвідомлення родинних зв’язків предків і нащадків. Батьки, а точніше один із них, виступали лише як свідчення приналежності людини до загального заступника і захисника — тотема. Слово «тотем» мовою північноамериканських індіанців означає «його рід». Тотем — тварина чи рослина (що рідше) — сприймається як реальний предок усього роду і кожного її окремого члена. Важливий ще один момент: рід людей і види тварин і рослин поєднуються в єдиний організм і ведуть немовби спільне життя. Взаємини людини з тотемом досить складні. Тотем не може стати предметом полювання. Його ніколи не вживають у їжу. Йому поклоняються. Його побоюються. Про нього піклуються, щоправда, на свій лад, — проводять магічні церемонії, покликані, на думку первісної людини, сприяти розмноженню роду тотемних тварин. Члени тотемної групи несуть ритуальну відповідальність за розмноження свого тотема. Частіше за все тотемом стає тварина, що живе в даній місцевості. Але якщо фауна бідна, то тотемом може виступати навіть комаха чи рослина.

Основна риса тотемних уявлень — нероздільність у них природного середовища і суспільства. Тотемами вважали тварин і рослин, у яких були наявні характерні для членів даного колективу якості. Завдяки цьому було можливим самовизначення родів у просторі й часі. Людське й нелюдське зливалося в родових генеалогіях. Виявилося, що світ можна зрозуміти, розділивши його на парні поняття: небо й землю, сушу і воду, день і ніч.

Усі названі феномени складають цеглинки колективних уявлень, які дозволяють говорити про наявність суспільства. Найбільш яскравою формою його існування був ритуал — комплекс стереотипних символічних дій, покликаних забезпечити досягнення бажаного результату. Ритуал визначав найважливіші, критичні, пов’язані з межею розуміння ситуації у житті колективу і тому вимагав співучасті всіх його членів.

Що спонукало людину до цих дій? Можна припустити, що це була необхідність у пізнанні, освоєнні світу. І ритуал, і вправа у полюванні були для первісних людей магічним актом із практичним результатом. Магія являє собою переконання в існуванні і можливості взаємного впливу явищ природи й людей, впливу однієї людини на іншу. «Вбиваючи» глиняного звіра, давня людина вірила, що у такий спосіб оволодіває його живим двійником. Одягаючи на себе звірині маски і виконуючи «танець буйволів», людина вважала, що це послужить закликом і залучить буйволів у її краї.

Звичайно, у художньо-магічному дійстві люди заклинали не звіра, а самих себе. У цьому дійстві вони духовно готувалися до важкого двобою, виробляючи в собі необхідні для успіху якості.

Таким чином, мистецтво «олюднювало» не тільки природу, воно олюднювало і саму людину. Воно допомагало людині вирватися з тваринного стану, воно дозволяло людині відчувати й усвідомлювати себе людиною. Виникнення релігії — один із найважливіших етапів розвитку людської свідомості й культури. Відомий англійський етнограф Е. Тейлор (1832−1917 pp.) вважав, що в основі релігії лежить віра в духовних істот, в душі і духів, тобто анімізм. Корені анімізму вчений бачив у «філософствуванні первісного дикуна», що цікавився такими явищами, як сон, сновидіння, смерть.

На думку сучасних дослідників, найдавнішими видами релігії є тотемізм і магія. Уже найбільш ранні види релігії мали в собі початкові форми не тільки фантастичних уявлень — віри, але і священнодійств — культової практики. Остання довгий час становила таємницю тільки для непосвячених, неініційованих членів групи, а в середовищі ініційованих була доступна всім. Але з розвитком вірувань і ускладненням культу його відправлення стало потребувати певних знань, уміння, досвідченості. У релігійних ритуалах ще брав участь весь колектив, але найважливіші з них уже почали відправлятися старійшинами чи особливими фахівцями, тими, хто володів ритуальною технологією (шаман, чаклун, відун).

Володіючи магічними знаннями про засоби виходу за межі повсякденності, шаман був посередником між минулим і майбутнім, людським і природним, життям і смертю тощо. Відкриваючи завісу у світ сакральний, таємничий, невідомий, шаман демонстрував систему цінностей, випробовував ті норми, правила, форми, відносини, які становили основу культурних традицій. Суворо регламентований характер ритуалу перетворював його на майстерню із вироблення мови як системи знаків. Знаком може бути будь-який замінник предмета або явища, що виражає суму пов’язаних із ним асоціацій. Мова ж, наповнюючись значеннями, слугує ефективним інструментом осмислення світу й орієнтації у ньому.

Головна роль в оформленні людської думки належить мові, її походження й етапи формування поки що не зовсім зрозумілі; але саме слово стало тим порогом, переступивши який, людство остаточно перенесло орієнтири свого розвитку з біологічної сфери в соціальну. Поряд із жестами, речами, зображеннями, мова суттєво збагатила можливості свідомості в «подвоєнні» світу. Свідченням тому є міф, який вважається найбільш архаїчною світоглядною системою, створеною на основі чуттєво-раціонального сприйняття реальності.

«Міф» у перекладі І грецької означає «слово», «розповідь». Міфи — це розповіді про походження світу й окремих його складових, зокрема людини, речей тощо. Становлення міфології як способу світосприймання тісно пов’язане з формуванням людської мови як механізму мислення. Міфологія — це світогляд суспільства на грані виживання, де світ загалом — колектив родичів. Але як продукт свідомого вимислу міф не потребує догматів і теоретичного фундаменту.

Міф — це спосіб переживання дійсності, і в цьому розумінні він природний як почуття, як враження. Міф — чуттєва основа слів, адже в словах сиоконпічно фіксувалися суттєві характеристики явищ. Він народжувався н процесі тривалого несвідомого фільтрування колективом своїх асоціацій, що виникають у зв’язку з тим або іншим явищем, дією, предметом. У міфі узагальнювався родовий досвід освоєння світу.

Міфології народів світу, як і мови, подібні, але унікальні у своєму походженні. Слова міфу відтворювали походження речей і подій, і знаходили авторитет істини. Завдяки своїй гнучкості, міфологія дозволяла підтримувати соціальну і природну гармонію, встановлюючи баланс між очевидністю і її передбачуваною ідеальною формою, повсякденним і сакральним, між реальністю і думкою про неї, між теперішнім і минулим.

У міфі задаються параметри буття людини у всіх сферах її життєдіяльності, але головним, у міфі є те, яким способом міф «вбудовує» людину в дійсність. Треба зазначити, що обов’язковою приналежністю міфу висту-пає його зрозумілість. Міф «зобов'язаний» зробити світ простим і зрозумілим. І сама ця зрозумілість дозволяє в такий спосіб організовувати життя щоб зняти всі можливі трагічні суперечності і створити злагоджену й доступну для огляду картину.

Міфологічний світогляд будується, головним чином, на асоціативних, а не на смислових зв’язках, які первісна свідомість ще нездатна відкрити. Асоціації за подібністю, по суміжністю й контрастом в міфологічному світогляді превалюють над об'єктивними зв’язками.

З асоціації за подібністю виростає ще одна особливість міфологічного світогляду: в ньому превалюють умовиводи за аналогією, тобто висновки, зроблені про властивості одного предмета на підставі його подібності з іншим предметом. Метод аналогії в міфологічному світогляді виявляється, головним чином, у тому, що міфологічний світогляд формується шляхом перенесення на природу невластивих їй властивостей людського роду.

У результаті такого перенесення природа і природні явища антропоморфізуються у широкому розумінні цього слова. Зовнішня людиноподібність тут не обов’язкова, важливо лише те, що природні явища (небесні тіла, вітер, море, пожежа тощо) і тварини вбачаються наділеними волею і діями за свідомими мотивами. Повна антропоморфізація — результат тривалого розвитку міфології, її вищий ступінь. Перенесення на природу властивостей людського роду спричинює одухотворення природи (анімізм), що є невід'ємною рисою міфологічного світогляду.

Особливістю міфологічного світогляду є генетизм. Якщо в міфології і йдеться про першооснови, то як про генетичні. При цьому діє той само закон перенесення на природу родової структури суспільства. Еволюціоністські міфи доповнюються креаціонистськими (міфами творення) — найважливішою формою міфологічного генетизму.

Міфологічний світогляд можна визначити як таку картину світу, що будується за принципами міфологічного «мислення», тобто на рівні емоційно-почуттєвого ступеня пізнання за законами уяви і методами аналогії, переносу на світобудову основних рис людського роду.

Одна з найважливіших, якщо не найважливіша функція священних тотемічних та інших міфів полягала в тому, що вони слугували обґрунтуванням усіх звичаїв, що регулюють людські взаємини.

Розвинута міфологія містить у собі світогляд, первісну теорію світу. Можливість і необхідність такої «теорії» була закладена в самій сутності людини, яка творить олюднений світ із нелюдського стихійного світу, із природного середовища — штучне. Переробляючи світ, людина створює і саму себе як мислячу істоту

Література

1. Культурология: История мировой культуры. Под ред.проф. А. Н. Марковой, М.:ЮНИТИ, 2000;600с.

2. Кравченко А. И. Культурология: Учебное пособие для вузов. — М.: Академический Проект, 2002. — 496с.

3. Першиц А. И. и др. История первобытного общества. М.: «Высшая школа», 1968;205с.