Загальна педагогіка

1. Слово " вихователь" має спільний корінь зі словом " ховати" , тобто оберігати дітей, допомагати їм легше входити в життя. У Стародавній Греції існували школи, і проводити туди дітей доручали рабу. Цих рабів називали педагогами (сполучення двох грецьких слів: «пайдос» -хлопчик, дитина, «аго» — веду), тобто дітоводами. Учителів називали дидаскалами (від гр. «дидаско» — навчати). Поняття " учитель" виникло в Київській Русі. Часто учителів називали майстрами, підкреслюючи тим самим глибину поваги до них і високий рівень їхньої духовної діяльності.

Деякі педагоги виділяють дві основні функції (призначення) педагога: культурно-просвітницьку та задоволення освітніх потреб членів суспільства.

Інші - розрізняють такі функції:

а) соціальна — трансформація вимог суспільства до особистості учня у вимоги учня до самого себе, допомога йому в адаптації до потреб сучасної соціокультурної ситуації, у розвитку його особистості і творчої індивідуальності;

б) виховна — створення оптимальних умов для гармонійного і всебічного розвитку особистості; цілеспрямований вплив на особистість з метою корекції її поведінки; передача загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей;

в) оберігаюча — охорона від руйнівних впливів деструктивних сил, побудова гуманістичних стосунків;

г) інформуюча — поширення педагогічних знань серед батьків і громадськості, які не мають педагогічної освіти;

д) навчальна — керівництво навчальною діяльністю учнів, забезпечення умов для їх інтелектуального розвитку, озброєння способами самостійної пізнавальної діяльності;

є) організаторська — організація дитячих колективів, керівництво різними видами дитячої діяльності.

Особливості: Педагогічна діяльність — діяльність специфічна, це діяльність, спрямована на розвиток, навчання і виховання школярів у навчально-виховному процесі. І навчання і виховання можливе лише при активній діяльності обох сторін: учителя і учня, вихователя і вихованця. Отже, діяльність педагога — це великою мірою діяльність по організації самостійної навчальної та виховної діяльності дітей. Педагогічну діяльність тому ще називають метадіяльністю.

У педагогічній діяльності суб'єктом є вчитель, вихователь; він є тим, хто здійснює цю діяльність. Але й учень, вихованець теж має бути суб'єктом — активним учасником цієї діяльності. Якщо для вчителя головною особою у навчально-виховному процесі буде учень — з його інтересами, особливостями, можливостями, — то лише тоді педагогічна діяльність буде ефективною — учень буде навченим, вихованим, розвиненим.

Вчитель має:

— ставити учня в позицію активного суб'єкта навчання і виховання;

— розвивати здатність учня до самокерування;

— організовувати процес навчання і виховання як процес розв’язання навчально-виховних завдань на ґрунті творчої взаємодії.

Педагогічна діяльність має свою структуру, яка складається з низки взаємозумовлених компонентів.

Діагностична діяльність — вивчення індивідуально-психічних особливостей і вихованості школярів, виявлення і визначення їхньої освіченості, навичок і вмінь, необхідних для навчальної діяльності та життя.

Оріснтовно-прогностична діяльність — визначення конкретних цілей, змісту і методики навчально-виховної діяльності на основі знання рівня індивідуальної підготовленості окремих вихованців, злагодженості та згуртованості колективу.

Конструктивно-проектувальна діяльність — підбір матеріалу, композиція його, проектування навчально-виховної роботи, вибір її методів і прийомів. Вона потребує педагогічного мислення, педагогічної спрямованості, ініціативи, творчості, глибоких психолого-педагогічних знань.

Організаційна діяльність — організація власної поведінки педагогом, педагогічної взаємодії, спільної з учнями діяльності, самостійної роботи учнів тощо.

Комунікативно-стимулююча діяльність — встановлення взаємин зі школярами на гуманістичній основі.

Аналітично-оцінкова діяльність — аналіз власних дій, дій вихованців, виявлення позитивних і негативних сторін власної педагогічної діяльності, порівняння отриманих результатів із запланованими.

Гностична діяльність — самоосвіта.

Дослідницько-творча діяльність — пошук кращих шляхів здійснення педагогічної діяльності.

3. Високий рівень педагогічної діяльності прийнято називати педагогічною майстерністю. Питанню формування майстерності вчителя приділяли увагу передові педагоги всіх часів: Я. А. Коменський, К. Д. Ушинський, Л. С. Макаренко, В. О. Сухомлянський.

Гуманістичні засади професії педагога та його педагогічної майстерності збагатили вчителі-новатори (80-і роки XX ст.): Ш. Амонашвілі, Є.Ільїн, В. Шаталов, С. Лисенкова, Т.Гончарова.

Автори підручника «Педагогічна майстерність», викладачі Полтавського педагогічного університету, які започаткували вивчення курсу «Основи педагогічної майстерності», на чолі із І.А.Зязюном., тогочасним ректором і натхненником цієї роботи, дають таке визначення.

Педагогічна майстерність — це комплекс властивостей особистості, що забезпечує високий рівень самоорганізації професійної діяльності на рефлексивній основі.

Вони визначають такі компоненти педагогічної майстерності;

— гуманістичну спрямованість особистості педагога;

— професійну компетентність; педагогічні здібності;

— педагогічну техніку, Найголовнішим у професії педагога є гуманістична спрямованість його особистості. Менш за все педагог має піклуватися про власне самоствердження, про свій авторитет (хоч це теж потрібно). Головне для вчителя — вихованець, сприяння його самоактуалізації, допомога йому в адаптації до соціального середовища, вибір таких засобів педагогічної взаємодії, які б найбільше сприяли реалізації виховних ідеалів.

Вчитель, який не любить учнів, не любить свою професію — не педагог, а заробітчанин. Прекрасно висловався з цього приводу російський письменник Л.Толстой. Великого значення особистості вчителя у вихованні надавав К. Д. Ушинський.

Зміст професійної діяльності визначає коло необхідних педагогу знань та умінь, .рівня його компетентності. Професійна компетентність визначається шляхом співставлення конкретних характеристик діяльності вчителя з професіограмою. Професіограма — це психофізичний аналіз, опис і характеристика професійно значущих якостей, що їх вимагає професія (ідеальний образ професіонала).

Компетентний педагог повинен мати:

- глибоку педагогічну ерудицію;

— педагогічну культуру;

— розвинене педагогічне мислення. Він повинен також, уміти:

— формулювати і розв’язувати педагогічні задані;

— організовувати педагогічний процес як взаємодію і співробітництво;

— конструювати навчальний матеріал, як систему пізнавальних завдань, формувати уміння і навички учнів учитися самостійно;

— орієнтуватися на наявний рівень розвитку дитини, її індивідуальні особливості та можливості їх розвитку й саморозвитку;

— прогнозувати і проектувати свою діяльність, передбачати можливі результати, можливі труднощі на шляху їж досягнення і способи їх. подолання;

— доступно пояснювати матеріал, зацікавлювати учнів своїм предметом;

аналізувати й оцінювати результати своєї діяльності;

— постійно вчитися.

Розвитку цих умінь сприяє наявність у вчителя педагогічних здібностей, які забезпечують ефективність педагогічної діяльності:

— академічних (здатності вчитися);

— творчих, (здатності на прийняття, неординарних рішень);

— дидактичних (доступно пояснювати);

— мовних (яскраво, образно, зрозуміло доносити інформацію);

— перцептивних (правильно сприймати людей);

— комунікативних (спілкуватися, вести діалог);

— організаторських;

— прогностичних;

— конструктивних;

— динамічних (впливати словом: переконувати і навіювати).

Компетентний педагог має володіти ще й педагогічною технікою — системою умінь, які допомагають йому яскравіше виразити себе, більш ефективно налагодити навчально-виховний процес, яка складається з уміння управляти своїм самопочуттям, організмом, емоціями, взаємодіяти з учнями.

Педагогічна компетентність характеризується наявністю таких якостей, як:

— педагогічна інтуїція;

— здатність до імпровізації;

— креативність (здатність до творчості);

— педагогічний оптимізм (віра в себе і в своїх учнів);

— педагогічна рефлексія (здатність до самоаналізу);

— педагогічна емпатія (уміння поставити себе на місце учня):

— педагогічна атракція (установка на повагу до учня);

— екстравертність (відкритість у спілкуванні) та моральних характеристик особистості: любов до дітей; гуманність; тактовність; доброта; вимогливість; справедливість; чесність; терпеливість; порядність; відповідальність; об'єктивність; щедрість; доброзичливість; чуйність; самокритичність тощо.

Вершиною педагогічного досвіду та майстерності, розвитку особистості педагога є педагогічна культура. Під педагогічною культурою розуміють оволодіння педагогом педагогічним досвідом людства, ступінь його досконалості в педагогічній діяльності, досягнутий рівень розвитку його особистості.

Основні складові педагогічної культури:

педагогічна спрямованість; психолого-педагогічна ерудиція;

педагогічний досвід;

педагогічна майстерність;

гармонія високо розвинутих інтелектуальних і моральних

якостей;

уміння продуктивно поєднувати навчально-виховну та науково-дослідницьку діяльність;

педагогічна творчість;

сукупність професійно важливих якостей;

постійнії самовдосконалення.

5. Успішність професійно-педагогічної підготовки у ВНЗ, так і подальшого професійного становлення вчителя великою мірою залежить від того, як він володіє культурою самовиховання як процесу самостійного свідомого саморозвитку особистості, спрямованого на, вироблення у себе професійно значущих якостей та умінь.

Самовиховання супроводжує процес оволодіння педагогічними дисциплінами. Самостійна робота з. матеріалом складає більше половини: часу, виділеного на вивчення педагогіки.

Професійне самовиховання починається із переходу студента з позиції учня на поліцію вчителя. Власне навчання в школі, роботу своїх учителів, класних керівників, зрештою викладачів університету студент починає бачити іншими: очима, аналізувати з позиції «колеги», намагається уявити себе на місці вчителя, уявити, свої дії, вибирати оптимальні засоби педагогічної взаємодії, керуючись педагогічною теорією.

Активніше цей процес відбувається під час практичної педагогічної діяльності. Щоб самовиховання студента не було хаотичним, необхідно скласти чітку систему роботи: над собою: програму професійного самовиховання. Перш за все сформулювати мету. Метою професійного самовиховання є здобуття знань, умінь, навичок, формування особистісних якостей, необхідних учителю.

Загальними умовами для досягнення мети є:

виникнення потреби у самовихованні;

наявність уміння самоспостереження і самопізнання; уміння аналізувати й оцінювати свої вчинки і діяльність; уміння проектувати зміни у своїй особистості; психологічна готовність до активної, цілеспрямованої і

систематичної роботи над собою; свідоме управління своєю поведінкою, своїм фізичним і психічним станом; віра в свої сили і можливості.

Для складання програми роботи над собою в професійному плані необхідно з’ясувати рівень своїх прагнень і можливостей: наявність педагогічних здібностей, інших професійно важливих якостей особистості, особливо тих, які стосуються налагоджених взаємин із людьми, проаналізувати, які якості і властивості розвинені краще, а над якими треба працювати. Тут особливо потрібними будуть самоаналіз та самооцінка, а також самовипробування в діяльності, близькій до педагогічної (у ділових іграх, навчальних вправах, у процесі навчальної практики тощо).

Орієнтовний зміст професійного самовиховання:

— інтелектуальне самовиховання; естетичне самовиховання; піклування про свій фізичний етан, здоров’я, запобігання професійним захворюванням; самовиховання соціальних якостей (самосвідомості, моральної культури, педагогічного такту); самовиховання основних пізнавальних умінь; розвиток пізнавальних процесів; розвиток, педагогічних здібностей; пізнання типу вищої нервової діяльності та темпераменту, розвиток уміння використовувати позитивні їх риси; саморегуляція емоційних станів через зовнішній вияв емоцій; управління мімікою та пантомімікою; розвиток мовленнєвої культури і техніки мовлення та ін.

Для оцінка роботи над собою можна запропонувати використати такі критерії:

- уміння ставити перед собою професійно значущі цілі і завдання самовиховання;

— вибір адекватних засобів, дій, прийомів з метою самовиховання;

— уміння здійснювати співставлення завдань із конкретними результатами та. вносити корективи в роботу над собою.

2. Педагогічна діяльність — це розв’язання низки педагогічних проблем або, як ще кажуть, педагогічних ситуацій. Педагогічна ситуація — це фрагмент педагогічної діяльності, що містить суперечності між досягнутим і бажаним рівнем вихованості окремого учня (чи колективу). Такі ситуації виникають спонтанно в навчально-виховному процесі (хтось чогось не зрозумів, хтось помилився, здійснив негарний непродуманий вчинок) або спеціально створюються вчителем (з виховною метою) чи учнем (навмисне).

Для вчителя важливо усвідомити педагогічну ситуацію і формулювати свою педагогічну мету. Як і всяка діяльність, педагогічна розпочинається з постановиш мети — (інколи її ще її називають педагогічною задачею). Особливість мети педагогічної діяльності полягає в тому, що з одного боку, загальна мета виховання — суспільна мета; вона задається суспільством через державні документи (закони, доктрини, концепції тощо), а з іншого, у кожній педагогічній ситуації учителю треба, пам’ятаючи про загальну мету, розв’язувати ще й негайні завдання, тактичні й оперативні: швидко відреагувати, дати певні настанови, виробити доцільні засоби впливу, організувати діяльність. Тому розрізняють педагогічну мету (завдання):

— віддалену, стратегічну, що потребує мудрості;

— близьку, тактичну, що потребує умінь;

— конкретну, оперативну, що потребує інтуїції (інтуїція — це поєднання мудрості й умінь).

Професійне розв’язання педагогічної ситуації передбачає:

— аналіз ситуації, вивчення особливостей особистості учня;

— детальну розробку проекту рішення;

— його практичну реалізацію;

— аналіз результату.

4. Базова педагогічна дисципліна — педагогіка. Крім того, Студенти педагогічних спеціальностей здобувають основи: педагогічної майстерності.

Теоретична педагогічна підготовка має складатися з вивчення таких педагогічних дисциплін:

— вступ до спеціальності; дидактика; теорія виховання; історія педагогіки; педагогічна майстерність; порівняльна педагогіка; сучасні педагогічні технології; основи педагогічного експерименту; педагогічна кваліметрія тощо.

Галузеві стандарти підготовки бакалавра, пропонують вивчення базової дисципліни педагогіки, яка складатиметься з таких розділів:

— вступ до педагогічної професії; загальні основи педагогіки; теорія освіти і навчання; теорія виховання; педагогічні технології; управління педагогічними системами; історія освіти і педагогічної думки,

Практична педагогічна підготовка здійснюватиметься через педагогічні практики (навчальні та фахові). У V семестрі - тижнева навчальна психолого-педагогічна практика, у VI — літня педагогічна практика (8 тижні), у VIII — активна педагогічна практика (6 тижнів) у школах міста.

Бакалавр — випускник зможе працювати на. встановлених галузевим стандартом посадах або продовжувати навчання освітньо-кваліфікаційним: рівнем «спеціаліст», а можливо — відразу «магістр» .

Після закінчення навчання педагогічний працівник через З роки роботи в школі, а потім кожних 5 років здобуває післядипломну освіту у формах перепідготовки на іншу спеціальність (якщо є потреба або бажання) та підвищення кваліфікації у відповідних закладах і підрозділах післядипломної освіти.

Підвищення вчителем педагогічної кваліфікації є основною умовою допуску його атестації, якій він підлягає що п’ять років. Атестація педагогічного працівника — це визначення його відповідності зайнятій посаді, рівню кваліфікації, залежно від якого та стану педагогічної роботи йому встановлюється кваліфікаційна категорія, визначається тарифний розряд оплати пращі, присвоюється педагогічне звання.

Кваліфікаційні категорії визначені кваліфікаційними характеристиками педагогічних працівників, є такими: вчитель, вчитель II категорії, вчитель І категорії, вчитель вищої категорії. Вчителю вищої категорії може бути присвоєне педагогічне: звання: старший вчитель і вчитель-методист.

12. Фактори (чинники) — це причини, які впливають на хід і результати процесу. Серед чинників, які впливають на процес навчання, сучасні педагоги виділяють генеральні, комплексні, загальні, одиничні та специфічні. До найбільш загальних —генеральних — чинників відносять:

— організаційно-педагогічний вплив; - научуваність учнів;

— навчальний матеріал; - час.

Організаційно-педагогічний вплив містить такі комплексні фактори, як вплив на уроці і поза ним, а також загальні факториформи, методи, умови навчання, працездатність вчителя тощо.

Научуваність учнів, тобто здатність їх до навчання і можливість досягнення ними спроектованих результатів у встановлений час, також проявляється на уроці і поза ним і містить такі загальні чинники, як загальна ерудиція, увага, мислення, мотивація навчання, здоров’я, вік учнів, їхні моральні якості.

Навчальний матеріал включає такі комплексні чинники, як інформацію та інтерпретацію її вчителем, і такі загальні, як зміст, кількість, якість, форму, структуру інформації, спосіб її викладу вчителем.

Час — також важливий фактор, який містить затрати часу на навчальну роботу на уроці та поза ним.

Специфічні фактори — це ті причини, які не входять у склад загального або комплексного фактора.

Серед одиничних, факторів провідне місце займає інтерес до наечальної праці, пізнавальної діяльності.

Процес навчання виконує три основні функції: освітню, виховну, розвивальну.

Освітня функція передбачає засвоєння учнями наукових знань, формування у них умінь і навичок, компетенцій.

Реалізація виховної функції в процесі навчання забезпечує формування в учнів світогляду, моральних, трудових, естетичних та інших уявлень, поглядів, переконань, способів відповідної поведінки і діяльності у суспільстві, системи ідеалів, потреб, ставлень, фізичної, економічної, екологічної, тобто сукупності якостей особистості.

Розвивальна функція навчання спрямована на розвиток сенсорного сприймання, рухової, інтелектуальної, вольової, емоційної, мотиваційної сфери особистості учня, удосконалення його розумових здібностей: швидкості та міцності, засвоєння знань, кмітливості та винахідливості, самостійності, критичності мислення, здатності робити порівняння, висувати гіпотези, мовлення, пам’яті, уяви, спостережливості тощо.

6. Предмет і завдання педагогіки. Педагогіка, як і всяка інша наука має предмет і об'єкт вивчення, завдання, категоріальний апарат, методи дослідження. Об'єктом дослідження у педагогіці є педагогічний процес, умови його організації та здійснення, формування особистості та. колективу у взаємозв'язках і стосунках з педагогами у цьому процесі.

Педагогічна наука вивчає виховання як суспільне явище, досліджує його закономірності і принципи, зміст, форми і методи, узагальнює передовий педагогічний досвід, прогнозує результати педагогічного процесу. Це і складає її предмет у цілому.

Основні завдання педагогіки на сьогодні:

— вивчення суті і закономірностей розвитку і формування особистості у процесі навчання і виховання;

— визначення цілей і завдань навчання і виховання;

— розробка змісту навчання і виховання в умовах індивідуалізації та диференціації;

— дослідження форм і методів виховання і навчання, педагогічних технологій, що забезпечують демократизацію і гуманізацію цих процесів.

Основні педагогічні категорії

Основними педагогічними поняттями (категоріями) є: виховання, навчання, освіта, педагогічний процес.

Термін «виховання» вживається у педагогіці у різних значеннях:

— у широкому соціальному — як соціальне явище, яке включає в себе всю систему взаємовідносин особистості з навколишнім середовищем;

— у широкому педагогічному — як педагогічну діяльність в умовах навчально-виховних закладів;

— у вузькому педагогічному — як спеціально організовану, цілеспрямовану, систематичну роботу вихователів по формуванню особистості вихованця чи колективу.

Виховання — категорія загальна, вічна, історична. Виховання — це також процес, взаємодії вихователя і вихованців з метою формування особистості вихованців.

Самовиховання — цілеспрямована, самостійна діяльність людини (а для дітей — керована дорослим) над удосконаленням своєї особистості.

Перевиховання — цілеспрямована діяльність, пов’язана з усуненням недоліків у формуванні особистості педагогічно занедбаного учня.

Поняття «освіта» також багатозначне. Його можна розглядати як елемент виховання (в процесі виховання людина засвоює; знання, у неї формується світогляд, розвиваються пізнавальні можливості, формуються уміння і навички, тобто людина здобуває освіту). Але разом з тим освіта — це певний результат процесу здобуття знань, умінь, навичок, розвитку особистості.

Самоосвіта — один із способів отримання освіти, самостійне здобуття людиною знань, умінь і навичок, підвищення рівня свого розвитку.

Головним засобом освіти є навчання. Навчання — це спільна, взаємопов'язана діяльність учителя і учнів, у процесі якої реалізуються освітні потреби учнів, також відбувається взаємовплив учасників цього процесу, результатом якого є розвиток особистості школяра. Тому навчання — цілісний процес .взаємодії вчителя і. учнів, у ході якого здійснюється освіта, виховання, розвиток особистості.

Сучасна педагогіка як одне із найважливіших понять розглядає «педагогічний процес» — єдиний процес навчання і виховання.

Джерела педагогіки.

Педагогіка, має як теоретичні, так і практичні джерела. До них відносять:

а) народну педагогіку;

б) твори вчених-філософів;

в) твори класиків педагогіки;

г) результати сучасних педагогічних досліджень;

д) передовий педагогічний досвід;

е) державні документи з питань освіти і виховання;

є) дані суміжних з педагогікою наук.

Дамо коротку характеристику цих джерел.

а) Педагогіка виникла з насущних потреб життя суспільства як необхідність передачі молодшим поколінням досвіду, традицій. Покоління за поколінням робили свій внесок у духовну культуру народу, нагромаджували знання про способи передачі цієї культури. Так виникла народна педагогіка.

б) Тривалий час педагогіка як. наука розвивалась у складі філософії.

Філософські системи Стародавнього Китаю, Індії, Греції, Риму, створені такими видатними, мислителями, як Конфуцій, Сократ, Платон, Арістотель, Демокріт містили ідеї і положення, пов’язані з питаннями виховання людини, формування її особистості, визначення її становища у суспільстві. У період середньовіччя значним був вплив церкви на виховання. Багато педагогічних ідей розвивались в рамках богослов’я — теології.

Це наклало свій відбиток і на нинішній розвиток педагогіки. Філософія стала методологічною основою педагогіки, тобто педагогічні дослідження та теоретична інтерпретація їх результатів завжди опираються на сукупність вихідних філософських ідей: ідеалістичних чи матеріалістичних. Філософські теорії лежать в основі численних педагогічних концепцій та виховних систем. Основні з них: неопрагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм, неотомізм, діалектичний матеріалізм.

Неопрагматична педагогіка розуміє виховання як процес соціалізації особистості.

Неопозитивізм прагне осмислити комплекс явищ, викликаних науково-технічною революцій. Основне завдання виховання — формування раціонально мислячої людини, здатної самопрограмувати свій розвиток.

Екзистенціалізм — визнає особистість вищою цінністю, унікальною, неповторною.

Неотомізм — релігійне філософське вчення. Педагогіка неотомізму стоїть за виховання загальнолюдських доброчинностей.

в) Виділення педагогіки як окремої самостійної науки із складу філософії відбулось у XVII столітті. Англійський філософ Френсіс Бекон у перелік існуючих на той час наук включив і педагогіку. Але справжнє закріплення статусу педагогіки як науки сталося завдяки працям чеського педагога Яна Амоса Коменеького «Велика дидактика», «Материнська школа», «Світ в

малюнках" та ін. У своїй основній праці " Велика дидактика" він виклав свої погляди на роль освіти, підхід до визначення змісту, принципів, методів і форм навчання. Виразником педагогічної думки того періоду став англійський філософ Джон Локк. В основі його педагогічної концепції, викладеної у творі " Думки про виховання" «, лежить матеріалістичний емпіризм. Тобто, джерелом знань він вважав досвід.

Україна в цей час переживала розквіт державності, школи, педагогіки. Теоретична педагогічна думка виражалась у працях М.Смотрицького, Ф.Прокоповича.

Серед українських просвітителів найяскравішою фігурою був Г. С.Сковорода, який виступав проти церковно-схоластичного і феодально-аристократичного виховання, проти придушення людського розуму.

г) Сучасна педагогіка розвивається в результаті діяльності значного числа вчених-педагогів, які працюють у науково-дослідних, інститутах та. вищих навчальних закладах. Вища наукова установа в галузі педагогічних і психологічних наук. -Академія педагогічних наук України, створена у 1992 році. Вона, здійснює науковий супровід галузі і забезпечує її перспективний розвиток. Найбільш відомими педагогічними діячами сучасності є такі провідні вченії В.Г.Кремінь, О. В. Сухомлинеька.

д) Важливим джерелом педагогіки є передовий педагогічний досвід. Поява вчителів-новаторів. Вони висунули низку педагогічних ідей, втілення яких дозволяло вчителям, перейти на якісно новий рівень відносин з учнями — відносин співробітництва. Назвали, цю систему ідей педагогікою співробітництва. Вона містила такі ідеї, як навчання без примушування, постановка важких цілей, пошук опори, надання вільного вибору, випередження, викладання великими блоками, різноманітність форм роботи, формування інтелектуального фону класу, залучення учнів до самоаналізу. А основним було ставлення до учня як до особистості, індивідуальності, віра в його можливості і здібності.

е) Основним державним, документом, в якому висвітлюється політика України в галузі освіти, є Закон України «Про освіту» Він утверджує всебічний гармонійний розвиток особистості як мету освіти, визначає право громадян на освіту та соціальний захист учнів. Закон України «Про загальну середню освіту» , який визначив правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, що сприяє вільному розвитку людської особистості, формує цінності правового демократичного суспільства в Україні.

є) Педагогіка пов’язана з низкою суміжних наук, які теж вивчають людину. Цей зв’язок полягає в:

— спільному дослідженні загальних проблем, як-от переходу до навчання шестиліток, навчання паралельного із лікуванням та ін.;

— використанні результатів досліджень, отриманих іншими науками;

— застосуванні в педагогічних дослідженнях загально-наукових методів;

— розробці понять з різних галузей знань для поглиблення розуміння суті педагогічних явищ.

Певні зв’язки має педагогіка з історією і літературою, антропологією і географією, медициною та екологією, економікою, археологією.

Система педагогічних наук.

Сучасна педагогіка, пройшовши довгий шлях розвитку, перетворилась у розгалужену систему наукових знань. Розвиток виховання як суспільного явища, історію .педагогічних поглядів досліджує історія педагогіки.

Базовою педагогічною дисципліною є загальна педагогіка, яка вивчає загальні закономірності виховання людини, розробляє загальні основи навчально-виховного процесу у навчально-виховних закладах усіх типів. Традиційно вона включає 4 великих розділи:

— загальні основи педагогіки;

- дидактику {теорію навчання);

- теорію виховання;

— школознавство (теорію управління навчально-виховним процесом).

Загальна педагогіка розгалужується на. вікову, професійну з спеціальну.

Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна, педагогіка дорослих, геронтогогіка) вивчає особливості виховання людини на різних, вікових етапах.

Професійна педагогіка (педагогіка професійно-гехнічної освіти, вищої освіти., військова, медична, інженерна, спортивна) займається проблемами виховання, професійної підготовки спеціалістів різного фаху.

Спеціальна педагогіка розробляє питання навчання і виховання дітей з певними вадами:

сурдопедагогіка — навчання і виховання глухонімих, глухих та з ослабленим слухом дітей;

тифлопедагогіка — навчання і виховання дітей сліпих та з ослабленим: зором;

олігофренопедагогіка — дітей розумово відсталих.

Соціальна .педагогіка вивчає проблеми позашкільного виховання дітей і дорослих: превентивного виховання, яке має на меті запобігання відхиленням у поведінці, формуванню у школярів шкідливих звичок; перевиховання правопорушників; сімейного виховання; виховання в дитячих організаціях; проблеми жертв насилля та. агресії; проблеми людей похилого віку тощо.

Етнопедагогіка вивчає здобуті народом знання та вміння у справі виховання та навчання, відображені у фольклорі, традиціях, обрядах.

Порівняльна педагогіка — наука, яка наймається порівняльним аналізом різноманітних педагогічних систем.

Окремі (предметні) — методики викладання досліджують закономірності викладання; конкретних навчальних дисциплін у всіх типах, навчально-виховних закладів.

7. Науково-педагогічне дослідження — це систематичне цілеспрямоване вивчення педагогічних процесів і явищ за допомогою засобів і методів педагогічної науки.

Метою педагогічного дослідження є відкриття об'єктивних закономірностей навчання і виховання та застосування їх у навчально-виховній практиці.

До педагогічного дослідження ставляться певні вимоги: актуальності, цілісного вивчення педагогічного процесу чи явища и його розвитку, об'єктивності, комплексного використання методів, наукової новизни, теоретичної і практичної значущості, вірогідності та ефективності результатів.

Процес дослідження має такі етапи.:

обґрунтування актуальності проблеми дослідження; визначення об'єкта, і предмета дослідження; постановки мети і завдань дослідження; вивчення встановлених наукою фактів, положень і висновків з даної проблеми (аналізу літературних джерел); формування гіпотези (передбачення того, як протікатиме досліджуваний процес); вибору методів, прийомів та засобів, з допомогою яких будуть розв’язані завдання дослідження, перевірена наукова гіпотеза, отримані достовірні результати; проведення дослідження, нагромадження нових фактів, практична їх перевірка; теоретичної обробки здобутих даних, формулювання висновків, доведення або спростування гіпотези; визнання надійності результатів дослідження;

апробації результатів, висновків та узагальнень; оформлення результатів дослідження, впровадження їх у практику.

Метод педагогічного дослідження — це шлях, спосіб вивчення педагогічних процесів і явищ, розв’язання науково-педагогічних проблем.

Педагогічне спостереження — спеціально організоване, цілеспрямоване сприймання досліджуваного об'єкта. Наукове спостереження відрізняється від побутового наявністю плану, об'єкта спостереження, визначенням мети і завдань, розробленням схеми спостереження, передбаченням певного результату. Результати спостереження обов’язково фіксуються в спеціальному щоденнику або за допомогою технічних засобів. Спостереження застосовується переважно на початковому етапі дослідження і в поєднанні з іншими методами, бо тільки його використання не забезпечує повну об'єктивність інформації.

Інтроспекція — самоспостереження. Дослідник є ї об'єктом, і суб'єктом спостереження.

Вивчення шкільної документації та результатів учнівської творчості. Бесіда (інтерв'ю) — метод усного опитування досліджуваних. Використовується для уточнення даних. Одержаних при спостереженні. Дослідник складає план бесіди, фіксує її результати, за згодою співбесідника записує хід бесіди. Бесіда передбачає вільне спілкування з досліджуваним, інтерв'ю — чітке виділення запитань, обов’язкове записування відповідей.

Анкетування — метод письмового опитування, що використовується для швидкого отримання значної кількості відповідей, які допоможуть отримати інформацію про типовість тих чи інших педагогічних явищ. Запитання в анкетах можуть бути відкритими (передбачати вільну відповідь респондентів) і закритими (містити стандартні наперед задані відповіді), напіввідкритими і полярними. Головною перевагою анкетування перед усним опитуванням є зручність застосування методів математичної статистики для обробки результатів.

Рейтинг — оцінювання того чи іншого виду діяльності компетентними суддями (експертами).

Педагогічний консиліум — колективне обговорення результатів вивчення певного педагогічного явища.

Педагогічний експеримент — науково поставлений досвід організації педагогічного процесу в точно визначених умовах. Експеримент задумується і проводиться для того, щоб перевірити висунуту наукову гіпотезу. Для експериментальної перевірки гіпотези, формується дві групи досліджуваних: експериментальна і контрольна. Формування нового педагогічного явища відбувається лише в експериментальній групі. Одержані результати порівнюються з результатами контрольної групи і робляться відповідні висновки.

Педагогічні експерименти класифікують за різними ознаками. За місцем, проведення розрізняють природний і лабораторний експеримент.

Педагогічне тестування — цілеспрямоване, однакове для всіх досліджуваних випробування, яке проводиться в строго контрольованих умовах і дозволяє об'єктивно вимірювати необхідні характеристики педагогічного процесу.

Соціометрія — метод вивчення групової диференціації, який дозволяє аналізувати внутрішньоколективні взаємини. Головна його перевага — можливість представити одержані дані в наочній формі за допомогою так званих матриць і соціограм, а також кількісна обробка результатів.

Реєстрація — виявлення певних якостей у процесах і явищах та підрахунок їх кількості. Наприклад, визначення кількості учнів у класі, які мають високий рівень навчальних досягнень, достатній, середній, низький тощо.

Ранжування — розміщення одержаних даних у певній послідовності (зростання чи спадання).

Шкалювання — надання цифрових показників (балів) досліджуваним характеристикам.

Моделювання — метод створення і дослідження уявної чи матеріально реалізованої системи, яка адекватно відтворює предмет дослідження і здатна замінити його настільки, що вивчення моделі, дозволяє одержати інформацію про цей предмет.

10. Внутрішні зв’язки і залежності педагогічного процесу можна відобразити у таких закономірностях:

1. У педагогічному процесі закономірно пов’язані процеси навчання, виховання і розвитку як основні його компоненти, а також процеси виховання і самовиховання, освіти і самоосвіти, викладання і учіння, педагогічного керівництва і творчої активності вихованців як складові частини цілісного педагогічного процесу.

2. Зміст педагогічного процесу закономірно залежить від поставлених мети і завдань; використані засоби (форми і методи) залежать від завдань і змісту.

3. Ефективність педагогічного процесу залежить від єдності дій вихователя і вихованців. В. О. Сухомлинський серцевиною майстерності педагога вважав уміння, знайти шлях до серця дитини, підійти до неї так, щоб будь-яка справа, до якої її залучають, стала для неї потребою, пристрастю, мрією, а вихователь — її товаришем, другом, однодумцем.

4. Ефективність педагогічного процесу закономірно залежить від врахування індивідуальних, статевих, вікових особливостей учнів, рівня розвитку колективу,

5. Для педагогічного процесу характерна, також закономірність єдності чуттєвого, логічного і практики. Ефективність його зумовлена інтенсивністю і якістю чуттєвого сприймання, логічного осмислення та практичного застосування осмисленого.

Закономірності, педагогічного процесу визначають йото принципи. Принцип — основа, керівна ідея, вихідне положення, вимога до діяльності та поведінки. Принципи педагогічного процесу — це певна система основних вимог, що визначають загальний напрям, мету, зміст і методику організації навчання і виховання, виконання яких, забезпечує ефективність розв’язання завдань всебічного гармонійного розвитку особистості.

Слід відзначити, значний внесок недагогів-новаторів у розвиток принципів педагогічного процесу. Ними обґрунтовано такі принципи, як природовідповідність, гуманізація, демократизація, колективістська спрямованість педагогічного процесу та принцип розвитку особистості у педагогічному процесі.

Своє бачення педагогічного процесу, побудованого на гуманних засадах, Ш. О.Амонашвілі, грузинський педагог, узагальнив у таких основних принципах:

- пізнання і засвоєння дитиною справді людського;

— пізнання себе як людини;

— виявлення дитиною своєї індивідуальності; - надання можливостей для розвитку природи дитини; - співпадання інтересів дитини із загальнолюдськими інтересами;

— відвернення джерел, здатних провокувати дитину на асоціальні прояви.

Нинішній рівень розвитку педагогіки дає можливість сформувати таку систему основних принципів педагогічного процесу.

1. Цілеспрямованість педагогічного процесу, орієнтація його на всебічний гармонійний розвиток, особистості.

2.Єдність загальнолюдського і національного у навчанні та вихованні.

3. Гуманізація педагогічного процесу — встановлення високогуманних відносин між вихователем і вихованцями.

4. Демократизація педагогічного процесу — формування у вихованців уміння робити свідомий вибір, відповідально ставитись до прийнятого рішення.

5.Природовідповідність педагогічного процесу, врахування вихователем вікових та індивідуальних особливостей вихованців.

6. Зв’язок навчання і виховання з життям, і продуктивною працею,

7.Формування колективістських відносин між суб'єктами педагогічного процесу.

8.Свідоме ставлення до всіх видів діяльності і спілкування на основі самодіяльності та творчої активності.

9. Безперервність, послідовність, наступність, систематичність навчання і виховання.

10.Інтегративність — єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості.

13. Процес навчання як процес пізнавальної діяльності має мету, завдання, зміст, форми і методи, передбачає його мотиви і результат. Виходячи з цього, деякі педагоги розглядають такі, структурні компоненти навчального процесу, як цільовий, стимулюючо- мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулюючий, оцінно-результативний. Усі ці компоненти взаємопов'язані і в сукупності забезпечують цілісний навчальний процес. Мета навчання задається державними документами, вчитель сприймає цю мету, доносить її до. учнів, створює умови для прийняття її учнями, конкретизує її у завданнях, У процесі навчання вчитель використовує різні стимули для формування в учнів мотивів учіння. Готуючись до уроку, вчитель продумує зміст навчання, орієнтуючись на зміст освіти, закладений у державних документах. Для реалізації мети і завдань учитель вибирає найбільш раціональні форми, методи і засоби навчання і контролю навчальної діяльності та самостійної роботи школярів. Організовує регуляцію й саморегуляцію учнями, контроль і самоконтроль, оцінювання і самооцінювання навчальної діяльності, її аналіз і самоаналіз, забезпечуючи при цьому досягнення запланованих результатів.

Призначення діяльності вчителя перш за все в тому, щоб здійснювати управління активною і свідомою діяльністю учнів над засвоєнням навчального матеріалу. Крім того, вчитель створює умови для успішного протікання навчального процесу, надає допомогу учням при виникненні труднощів, піклується про виховання і розумовий розвиток учнів, здійснює контроль за навчальною діяльністю учнів. Діяльності вчителя властиві такі елементи управлінської діяльності, як:

-планування — вчитель складає календарні, тематичні, та поурочні плани;

-організація — вчитель готує необхідні технічні засоби навчання, попередньо проводить досліди, виконує вправи, підбирає навчально-методичну літературу, організовує власні дії, дії учнів;

— стимулювання — збуджує пізнавальний інтерес школярів і розвиває у них почуття обов’язку та відповідальності;

— контроль і регулювання — виявляє затруднення і недоліки в діяльності учнів, вносить корективи в організацію навчання;

— аналіз результатів — визначає рівень знань і умінь учнів, ступінь їх усвідомленості, причини прогалин у знаннях, намічає заходи щодо їх усунення.

8. Людина — частина природи, біологічна істота, в процесі суспільно-історичного (філогенезу) та індивідуального (онтогенезу) розвитку біологічне в цій істоті олюднюється. Основна роль тут належить діяльності та спілкуванню. Коли людина, взаємодіючи з соціальним оточенням досягає певного рівня свідомості та самосвідомості, здатності до перетворюючої діяльності, тоді вона стає особистістю.

Особистість постійно перебуває в русі, у змінах, у розвитку. Вихователю важливо знати, як відбувається розвиток особистості.

Розвиток — поняття психологічне і фізіологічне. Розвиток — процес кількісних і якісних змін в організмі людини, він включає зміни фізичні та соціальні. Зміни в людині відбуваються протягом усього життя, але особливо інтенсивно — у дитячому та юнацькому віці.

Сучасна школа недостатньо уваги надає особистісному розвитку як цілісному феномену. Більше уваги приділялось завжди розвитку інтелекту школярів.

Рушійною силою розвитку є суперечності. Вони виникають внаслідок зміни потреб людини в процесі розвитку. Розрізняють внутрішні і зовнішні суперечності, загальні (універсальні), властиві усім людям, та індивідуальні — характерні для окремо взятої особистості. Універсальний характер має протиріччя між потребами, що виникають під впливом об'єктивних факторів, та можливостями їх задоволення. Такий же характер мають зовнішні суперечності людини із середовищем, які призводять до порушення рівноваги між організмом і середовищем і до пристосування організму. Внутрішні протиріччя — це незгода із самим собою. Ними викликаються індивідуальні прагнення людини.

Саморозвиток — це процес фізичних і соціальних змін особистості, зумовлених її власною активністю.

Представники біологізаторських (ідеалістичних, метафізичних) концепцій вважають, що особистість формується за наперед заданою програмою, що розвиток — це пряме розгортання закладених природою якостей, яке відбувається саме собою, спонтанно, а виховання відіграє лише допоміжну роль і сприяє реалізації цієї програми. На біологізаторській концепції ґрунтувалася педологія — наука, яка вивчала природні здібності людини.

Існує також соціологізаторська концепція розвитку особистості. В основу розвитку кладуться соціальні відносини, соціальне середовище, в якому розвивається дитина, Представники соціологізаторських концепцій відкидали природні задатки людини.

Така безмежність впливу соціальних факторів без врахування природних начал перетворює зрештою людину на робота.

Крім вищеназваних, існують теорії взаємодії факторів та персоналістичні теорії розвитку особистості.

Передові педагоги минулого, такі, як Я. А. Коменський, А. Діетервег, К. Д. Ушинський, вважали, що дитина формується в результаті комплексу впливів; спадковості, середовища, виховання і надавали великого значення останньому.

Сучасна наука про розвиток будується на розумінні багатофакторності розвитку. Ці фактори можуть бути зовнішніми і внутрішніми, об'єктивними і суб'єктивними.

Основними з них є спадковість, середовище, виховання і власна активність особистості.

а) Спадкова програма розвитку людини включає постійну і змінну частину. Спадкове з людині проявляється у вигляді задатків — передумов розпитку особистості.

Вчителя в першу чергу цікавить питання вроджених інтелектуальних здібностей та моральних якостей. Варто відрізняти здібності — індивідуально-психологічні особливості особистості, які визначають успішність певних видів діяльності - від задатків — потенціальних можливостей для розвитку здібностей. Вчені-матеріалісти вважають, що всі здорові люди від народження мають високі, потенціальні можливості в інтелектуальній сфері. Ідеалісти ж переконані, що першопричиною інтелектуальної нерівності людей є біологічна спадковість.

б) Під середовищем у педагогіці розуміють всю навколишню дійсність, природні й суспільні умови, в яких відбувається розвиток і формування особистості. Географічне середовище-це ті природні умови, в яких розвивається людина. Соціальне середовище — матеріальні та соціальні умови життя людини, що впливають на характер протікання соціальних процесів і функціонування різних суспільних закладів. Частина соціального середовища, з яким безпосередньо контактує дитина, називається мікросередовищем або середовищем найближчого оточення.

Вплив середовища є негативним і позитивним. Тому виникає проблема педагогізації середовища, тобто корегування і регулювання його впливів.

в) Виховання як фактор розвитку і формування особистості розглядається як управління цими процесами. На відміну від попередніх факторів, виховання — чинник цілеспрямований, ' спеціально організований, систематичний. Слід пам’ятати, що управління може бути жорстким маніпулюванням, діями дитини, я може стати чинником актуалізації її розвитку.

Спеціальні дослідження показують, що влада виховання: не безмежна, але воно може стати вагомим чинником розвитку за певних умов.

Варто нагадати, що виховання — шлях заповнення. прогалин у спадковій програмі, людини. Зрозуміло, що ефективне виховання певних якостей можливе лише при опорі на, закладені природою задатки.

Сила виховного впливу залежить також від уміння вихователя використовувати рушійні сили виховання, розуміти: існуючі суперечності чи навіть спеціально створювати їх. Російський психолог Л. С. Виготський виділяє 2 рівні розвитку дитини: " рівень актуального розвитку" (якого дитина вже досягла) і " зону найближчого розвитку" (можливі досягнення дитини при допомозі дорослих).

г) Людина — не лише об'єкт зовнішніх впливів, а й активний суб'єкт соціального розвитку, більше того суб'єкт саморозвитку, самовиховання.

Становлення особистості відбувається через її активну взаємодію із середовищем через діяльність та спілкування. Представники персоналістичних теорій розвитку активність особистості вважають основним фактором розвитку.

Виховання, на думку прихильників гуманістичної психології, має навчити людину творити себе як особистість. Особливо вагоме значення має самовиховання, яке стимулює розвиток людиною своїх унікальних, неповторних властивостей.

Дитина бере участь у різних видах діяльності: грі, навчанні, праці, у діловому (офіційному) та особистісному (неофіційному) спілкуванні, виявляючи при цьому активність, різну за інтенсивністю (низьку, високу, середню), за характером (репродуктивну і творчу), способом, виявлення і внутрішню і зовнішню).

Усі прояви активності мають спільне джерело — потреби особистості. Вони постійно змінюються. Вихователю важливо оперативно змінювати форми і методи діяльності та спілкування з учнями, допомагаючи їм при цьому задовольняти розумні потреби.

Активність особистості - не лише передумова її формування, і й результат розвитку. Вихователь досягає мети, коли йому вдається сформувати суспільно активну, ініціативну, творчу особистість. 9. Поняття «педагогічний процес» означає єдиний навчально-виховний процес, який забезпечує всебічний розвиток особистості. В практиці роботи школи навчання й виховання завжди, єдині, а в педагогічній науці тривалий час вживалось поняття «навчальний процес» і «виховна робота», які мали різні цілі і зміст. Лише в 70-х роках XX століття російські дидакти звернулись до об'єднання навчання і виховання в єдине ціле.

Педагогічний процес — не механічне поєднання процесів навчання, виховання і розвитку, а нове якісне утворення. Головні характеристики педагогічного процесу — цілісність, спільність, єдність.

Загальні цілі педагогічного процесу залежать від того, на яку філософську основу спирається наука. Історія суспільного розвитку показує, що на формування суспільних цілей виховання впливають різні фактори і визначальними тут є пануюча державна ідеологія, політика, потреби суспільства у підготовці підростаючого покоління до виконання певних соціальних функцій, рівень розвитку суспільства. Це означає, що цілі виховання змінні, мають конкретно історичний характер, лежать в основі різних виховних систем. Історія педагогіки — це довга, вервечка появи, існування і відмирання цілей виховання, виховних ідеалів.

Для чого потрібне знання і розуміння цілей виховання? Перш за все, знання цілей виховання дає педагогу уявлення про те, яку людину він. має формувати, надає його роботі необхідну осмисленість і спрямованість.

Сучасний педагог-практик повинен уміти проектувати кожну особистість, спираючись на загальні суспільні цілі виховання, визначені в директивних державних документах, а також, враховуючи фізіологічні та психологічні, особливості особистості, активізуючи при цьому самопрограмування власного життя самою особистістю.