Прометеєве слово (громадянськi й нацiонально-патрiотичнi мотиви поезiї Лесi Українки)

Прометеєве слово (громадянськi й нацiонально-патрiотичнi мотиви поезiї Лесi Українки) В iсторiю української лiтератури Леся Українка увiйшла мужнiм борцем за кращу долю України. I це — не просто красивi й високi слова: твори поетеси свiдчать про видатну мудрiсть фiлософа й силу борця, який усвiдомлював, що поет для України — не лише глашатай, речник народу, а й поводир його. Тому Леся Українка присвятила свiй талант поневоленому, зневаженому народовi, щоб вивести з небуття iм’я України, додала їй слави й гiдностi, як свого часу це зробили Шевченко, Франко, Коцюбинський та iншi талановитi митцi.

Чесне, любляче серце подвижника i визначний талант продиктували Лесi Українцi знаменитi слова:

Завжди терновий вiнець.

буде кращим, нiж царська корона,.

завжди величнiше путь.

на Голгофу, нiж хiд трiумфальний.

…Дворянка за походженням, Леся з дитинства росла серед селян, бо Косачi не тiльки не цуралися їх, а й навчалися у них ремесел, записува ли з їхнiх вуст пiснi. Все це органiчно влилося в душу юної Лесi, щоб залишитися в нiй на все життя. Саме в юнi роки майбутня письменниця глибоко вiдчула прiрву, яка вiддiляла трудящий люд вiд освiти, нормального людського життя. Вона, як i вся родина Косачiв, не просто пасивно страждала, бачачи сiм'ї селян у нуждi i темрявi, а й допомагала їм у рiзнi способи: це була справжня школа демократiї. Духовна єднiсть з народом, твердi нацiональнi почуття будили в душi письменницi протест проти соцiального й нацiонального гноблення України, бiль за «кайдани неписьменностi й несвободи». Саме ця духовна єднiсть сподвигне поетесу на боротьбу наперекiр долi, поставить перед Лесею програму дiй, котра була проголошена у вiршi «Contra spem spero» :

Так! Я буду крiзь сльози смiятись,.

Серед лиха спiвати пiснi,.

Без надiї таки сподiватись,.

Буду жити! Геть думи сумнi!

I цi рядки пише фiзично квола i хвороблива жiнка, яку хвороба гнала по свiтах! Та серце її жило на батькiвщинi: «I все-таки до тебе думка лине, мiй занапащений, нещасний краю…» З переживань i болю народжується мужня, заклична громадянська поезiя, що будила людей до боротьби i працi в iм’я народу.

У своїх найкращих поезiях Леся Українка постає перед нами не лише як лiрик з прометеєвим словом, але i як фiлософ. «Напис в руїнi» — один iз кращих зразкiв такої фiлософської, громадянської лiрики, де виразно проголошується думка: не царi, тирани, гнобителi — господарi життя, а творцi його iсторiї.

Крилатою фразою став вислiв Лесi Українки: «…I тiльки той ненавистi не знає, Хто цiлий вiк нiкого не любив!» Вiн — з поезiї «Товаришцi на спомин», яка входить у цикл «Невольничi пiснi». У них поетеса, звертаючись до спiввiтчизникiв, соромить їх за покiрнiсть i рабський дух, закликає пiднятися з колiн, кличе на боротьбу за визволення з-пiд ярма. У цiй же поезiї я зустрiв i портрет деяких своїх сучасникiв:

Ми паралiтики з блискучими очима,.

Великi духом, силою малi,.

Орлинi крила чуєм за плечима,.

Самi ж кайданами прикутi до землi.

Як же сталося, що в нашому народовi поєднались духовна велич, працьовитiсть, талант з безмежною терплячiстю та самоприниженням, що паралiзує силу, примирює нас з кайданами? I Леся Українка дає гiрку вiдповiдь:

Народ наш, мов дитя слiпеє зроду,.

Нiколи свiта-сонця не видав,.

За ворогiв iде в огонь i в воду,.

Катам своїх поводирiв вiддав.

Я знаю, що цi слова вiдгукуються болем у серцi сьогоднiшньої України, бо скiльки талановитих українцiв працювало i працює досi не для України!

Навiть тепер, коли вже десять рокiв вона йде шляхом незалежностi, кращi українськi сили розпорошуються по свiтах.

Доля українських митцiв, творчої елiти рiдної країни боляче хвилювала Лесю Українку. Тому у вiршi «На столiтнiй ювiлей української лiтератури», присвяченому 100-рiччю нової української лiтератури (1898 року), поетеса подає узагальнений життєпис долi українських митцiв. Цей вiрш, що виявився пророчним для них, мiстив у собi i сум, i страждання, i вiдверту надiю.

Важко у невеликому творi охопити всю велич прометеєвого слова улюбленої письменницi, бо кожний її вiрш закарбовується у серцi i стає своєрiдним символом. Як i саме життя цiєї слабкої жiнки, що сягнула вершин людського духу i увiйшла в iсторiю лiтератури як письменниця європейського i свiтового масштабу.

" …Хто моря переплив i спалив кораблi за собою, той не вмре, не здобувши нового добра" , — твердить поетеса. I якби ми всi це розумiли, вперто захищаючи свою мрiю так, як це робила Леся Українка, то «нове добро» не забарилося б.