Історичний аспект вивчення інфекційних захворювань

Історичний аспект вивчення інфекційних захворювань Король Лілія Олександрівна, студентка групи ПО-62

Анотація. В статті розглянуто історичний аспект вивчення найгостріших інфекційних захворювань, згадуються науковці, які зробили значний внесок у відкритті та дослідженні основних інфекційних хвороб, їх профілактиці, наводиться приклад найстрашніших епідемій в історії людства.

Ключові слова: інфекційні захворювання, мікроби, збудники, науковці, проказа, бубонна чума, холера, вірус грипу, профілактика захворювань.

Інфекційні хвороби передаються через своїх збудників під час безпосереднього спілкування здорового і хворого організмів контактним способом через фізіологічні (слина) та патологічні (гній, слиз) виділення уражених органів або містяться на уражених тканинах: лусочках епідермісу, волоссі тощо. Сюди належать також ракові інфекції, венеричні хвороби, СНІД, сказ тощо. Їх поширення відбувається через одяг, головні убори, постільну білизну, рушники, ванну. Збудниками інфекцій є мікроби — бактерії, віруси, рикетсії, спірохети, грибки і найпростіші. Ще однією групою інфекційних хвороб є найпростіші і черви. На ранніх етапах розвитку науки природодослідники прагнули з’ясувати причини інфекційних захворювань. У працях Гіпократа (460−372 рр. до н.е.), Варрона (116−27 рр. до н.е.), Лукреція (95−66 рр. до н.е.), Галена (131−211 рр. н.е.) та інших вчених того періоду вже висловлена гіпотеза про живу природу збудників заразних захворювань. Народи Азії мали деяке уявлення про заразність прокази і проводили ізоляцію хворих на цю інфекцію. Авіцена (960−1037 рр.) вважав, що причиною виникнення заразних захворювань є невидимі простим оком дуже мілкі живі істоти, що поширюються через повітря та воду. Проказа, або, по-науковому, лепра, була бичем людства з найдавніших часів. Китайські трактати чотирьохтисячолітньої давності, єгипетські папіруси, написані за 3,5 тис. років до н.е., не кажучи вже про творіння Плутарха, Галена та інших вчених греко-римського періоду, вельми докладно описують клініку прокази. Хрестові походи і численні феодальні війни Середньовіччя сприяли широкому розповсюдженню цієї хвороби в Європі. Люди боялися її набагато більше, ніж ми сьогодні боїмося СНІДу або раку, а самого прокаженого вважали проклятим. Лише в епоху Відродження і в період промислової революції ХVI-XVIII століть у Західній Європі та Росії з’явились наукові дослідження про суть інфекційних захворювань. Важко переоцінити дослідження видатного італійського вченого епохи Відродження Джіролама Фракасторо (1478 — 1553). Він першим класифікував інфекційні хвороби і довів, що є збудники хвороб, які проникають в організм людини через рани, травний канал і дихальні шляхи при зараженні через прямий та непрямий (одяг, білизну тощо) контакт і на відстані, тобто через повітря, швидко розмножуються і поширюються по всьому організму. Таким чином Фракасторо розробив контагіозну теорію (збудник хвороби — контагій) виникнення і поширення інфекційних хвороб, яка відігравала прогресивну роль в епідеміології протягом трьох століть — до перших відкриттів у бактеріології. Саме Першим, хто побачив і описав мікроби, був голландський вчений А. Левенгук (1632−1723 рр.). Він сам виготовив високої якості лупи і сконструював мікроскоп, що збільшував в 160−300 разів. У 1678 р. А. Левенгук опублікував листи про «живих звірят», які він спостерігав за допомогою свого мікроскопа у краплинах дощової води, у гнильних настоях сіна, у слині та інших відправленнях людей. У 1695 році він видав свою працю «Таємниці природи, відкриті Антонієм Левенгуком». А. Левенгук не тільки безперечно першим виявив мікроби, але і замалював їх. Відкриття А. Левінгука викликали великий інтерес у багатьох вчених і стали поштовхом до вивчення мікроорганізмів. Проте, як не дивно, лише через 150−200 років було з’ясовано зокрема роль мікроорганізмів в етіології інфекційних захворювань. Бубонна чума — гостре інфекційне захворювання, досить швидкоплинне і часто завершується смертельними наслідками. Вона може супроводжуватися ще більш смертоносною недугою — легеневою чумою, що передається від людини до людини. Найстрашніша епідемія в історії роду людського була в XIV столітті. У 30-х роках XIV століття в Центральній Азії з’явився новий різновид бубонної чуми, особливо смертоносної. Почали помирати люди, а хвороба невблаганно стала поширюватися і досягла Чорного моря. Тут, на Кримському півострові, знаходився морський порт Кафа. У жовтні 1348 року генуезький корабель повертався з Кафи в Геную. Люди, які не загинули від бубонної чуми в Кафі, почали помирати на борту, їх привезли в Геную, звідси і прийшла бубонна чума в Європу. Іноді заражалися легким різновидом хвороби, але частіше бубонна чума обрушувалася з усією жорстокістю. Від важкої хвороби гинули протягом одного-трьох днів після появи перших симптомів. Через те, що екстремальна стадія характеризувалася геморрагічними плямами, хворобу назвали «чорною смертю». Підраховано, що перед тим як згаснути, «чорна смерть» забрала в Європі 25 мільйонів життів, а в Африці і в Азії ще більше. Бубонна чума знищила третину населення планети, тобто приблизно 60 мільйонів осіб. Ніколи більше людство не знали нічого такого, щоб згубило такий великий відсоток населення. Російський лікар Д. Самойлович висловив думку про те, що чума викликається особливою істотою. Спираючись на свій досвід боротьби з чумою, він прийшов до висновку, що для попередження цього захворювання, потрібно вводити в організм ослаблену заразну основу. Щоб довести це, він провів небезпечний експеримент, прищепивши собі в 1771 році заразний матеріал, взятий від людини, що одужували від бубонної форми чуми. Це наштовхнуло лікаря-вченого на думку, що проти чуми можна використовувати щеплення. Отже, він більш як на 150 років попередив виникнення імунології.Холера відома з незапам’ятних часів, вона вказана в санскритській літературі, в працях Гіппократа. Перше наукове опис епідемії хвороби зроблено в 1563 р. португальським лікарем Гарсієм дель Хуертом в одному з містечок Індії. До 1817 р. хвороба спостерігалася лише в історичних осередках інфекції в Південній Азії (басейни річок Брахмапутри і Гангу). Холера — гостре інфекційне захворювання, що характеризується профузною водянистою діареєю, крайньою слабкістю, вираженою втратою рідини і електролітів. Європейська медицина зіткнулася з холерою лише в першій половині XIX століття; до цього часу холера викликала епідемії в обмеженому регіоні півострова Індостан. Основними воротами для прориву збудника холери в Європу були деякі регіони Близького Сходу, Єгипет і порти Середземномор’я. Страшна водяна епідемія холери спостерігалася в Лондоні у 1854 р., у Гамбурзі — в 1892 р. Тоді занедужало 18 тис. осіб, померло 8 605. У 1908 р. водяна епідемія холери охопила Петербург, де з 20 865 хворих померли 4 тис. осіб. На пошуки збудника холери до Єгипту були спрямовані французька (під керівництвом Е. Ру) і німецька (під керівництвом Р. Коха) експедиції. Потім німецькі бактеріологи перенесли роботу в Індію, де в 1883 р. була відкрита знаменита «кома Коха «. Він також остаточно встановив етіологію сибірки (1876), відкрив збудників туберкульозу (1882), отримав із туберкульозних мікобактерій туберкулін.Епіцентром найнебезпечніших вірусів грипу є Китай. Причина — збіг кількох факторів: велика кількість населення, погані санітарно-гігієнічні умови життя. У 1947 р. ВООЗ розробила систему нагляду за грипозною інфекцією. На сьогодні фактично трапляється лише 45 різновидів вірусу грипу, теоретично може існувати 126 комбінацій. Найбільш серйозною епідемією з часів «чорної смерті» була «іспанка», що охопила світ у 1918 роді і за один рік померло 30 мільйонів осіб в усьому світі, і близько 600 000 із них у Сполучених Штатах. «Іспанка», одна з форм грипу, відомості про неї вперше надійшли з Іспанії. До січня 1919 р. у Росії від грипу померли 2 млн. осіб; у США до цього часу вже заразилося 28% населення. Частина держав оголосили морський карантин. В Африці й Азії народ лікувався оцтом та обливанням холодною водою. Навесні 1919 р. таємнича хвороба зникла так само несподівано, як і з’явилася.За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), щороку на земній кулі від інфекційних захворювань страждають понад 1 млрд. осіб.У ХХ столітті зроблені важливі відкриття в галузі специфічної профілактики заразних захворювань. У 1914;1925 рр. Г. Рамон розробив метод виготовлення анатоксинів (знешкоджені формаліном токсини), за допомогою яких стали з успіхом проводити щеплення проти дифтерії та правця. Були отримані вакцинні препарати з живих, але ослаблених збудників проти туберкульозу (1919), чуми (1931), поліомієліту (1955) та інших інфекційних захворювань.

інфекційний захворювання науковець Список використаних джерел та літератури Мойсак О. Д. Основи медичних знань і охорони здоров’я: навчальний посібник — 3-є видання. — К: Арістей, 2006. — 588 с.

Є тисяча хвороб, і тільки одне здоров’я: матеріали для бесіди з учнями // Позакласний час. — 2011. — № 12. — С. 47−49.

Черкасова Л. Інфекційні захворювання людства / Л. Черкасова // Біологія. — 2009. — № 13. — С. 17−19.

www.