Національне відродження Чехії

План

Вступ Розділ І. Чеське національне відродження: передумови, цілі, розвиток, досягнення

І.1 Соціально-економічні, національно-культурні чинники активізації чеського національного руху

І.2 Початок національного відродження. Діяльність «пробуджувачів»

І.3 Друга хвиля чеського національного відродження

І.4 Культурно-просвітнє товариство Чеська Матиця

І.5 Політичні погляди діячів чеського національного відродження Розділ ІІ. Найвідоміші діячі чеського національного відродження Висновки Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження. Національно-визвольна боротьба чеського народу відіграла важливу роль в історії Чехії, у її подальшому розвитку. Впродовж останніх років, у зв’язку із утворенням незалежної Чехії, зростає науковий інтерес та кількість публікацій, присвячених окремим аспектам суспільних процесів у чеських землях. Актуальним дане дослідження є тому, що етновідроджувальні процеси ХІХ століття проходили у чехів на широкому історичному тлі пробудження народів Європи, революційного піднесення, національного відродження і державотворення в Європі. Саме впродовж періоду 1815−1870 рр. були закладені підвалини довготривалого збереження національно-культурної специфіки чеського населення, а також виникли міцні взаємозв'язки чехів із іншими слов’янськими етноспільнотами і країнами, в тому числі українсько-чеські.

Актуальність дослідження визначається ще й тим, що для України Чехія є близьким сусідом, що зумовлює необхідність поглибленого дослідження її історичного минулого. Актуальність дослідження посилюється відсутністю праць, присвячених комплексному аналізові чеського національного руху останніх десятиліть XVIII ст. — ХІХ ст.

Об'єктом вивчення у курсовій роботі є культурно-національний рух чеського населення, як чільний фактор їх національного відродження кінця XVIII ст. — ХІХ ст.

Предметом наукового аналізу в даному дослідженні є всі активні складові чинники процесу культурного відродження та прискорення національного самоусвідомлення чеської спільноти в XVIII — ХІХ ст.: діяльність інтелектуально-духовної еліти — національних лідерів та культурних, освітніх і наукових діячів з-поміж чеського населення, заснування і культурно-просвітницька діяльність «Матиці Чеської», соціальне становище і градація, політична активність, вплив міжслов'янських зв’язків на національну консолідацію чехів та розвиток співробітництва з іншими слов’янськими народами і державами того часу.

Метою даного курсового дослідження є висвітлення перебігу, закономірностей і специфіки культурно-національного розвитку і цілісного процесу національного відродження Чехії в останні десятиліття XVIII ст. — ХІХ ст.

У дослідженні наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення проблем, що виявляється в необхідності розкрити ряд наступних наукових завдань:

— аргументовано, логічно і взаємозв'язано викласти історію чеського населення в контексті загальноєвропейського історичного процесу, еволюції слов’янських народів;

— теоретично обґрунтувати новий підхід до понять «культурно-національний рух» та «національне відродження» чеського населення, як процесів становлення і зростання рівня національної свідомості, зміни етнічної ментальності: національної ідентифікації, культурної, ідейної, політичної і організаційної консолідації національної групи;

— розкрити характерні риси і специфіку чеського національного пробудження кінця XVIII — початку ХІХ століття на тлі аналогічних загальноєвропейських процесів;

— виділити соціально-економічні, національно-культурні чинники активізації чеського руху;

— показати значення культурно-національної діяльності провідних лідерів — «пробуджувачів» чехів;

— оцінити роль «Чеської матиці» в культурно-просвітницькій роботі та консолідації чеської етноспільноти.

Хронологічні рамки курсової роботи охоплюють період з кінця XVIII ст. — до кінця ХІХ століття.

Методи дослідження обрані автором, виходячи із мети, об'єкту та предмету даної роботи. Конкретно-історичний характер дослідження — вивчення процесу культурно-національного відродження чеського населення у динаміці та хронологічних рамках (кін. XVIII — кін. ХІХ ст.) і в певному історичному просторі зумовили поєднання історичного і логічного методів та базування на принципі історизму, як найголовнішому у науковому пізнанні.

Для вивчення проблеми чеського національного відродження, крім ряду загальнонаукових, автором застосовані спеціальні науково-історичні методи — історико-генетичний — для висвітлення передумов і джерел національного відродження; історико-порівняльний — для компаративного аналізу чеського і загальнослов’янського відродження у ХІХ ст.; історико-системний підхід — для теоретичного узагальнення цілісності чеських національно-відроджувальних процесів і обґрунтування їх місця і ролі в історичному розвитку Чехії, Європи і європейського слов’янства.

Наукова новизна даної курсової роботи полягає в наступному:

1. Здійснений комплексний і системний конкретно-історичний аналіз процесу національного відродження Чехії в кінці XVIII — ХІХ столітті, що сприятиме розвитку історії Чехії в Україні.

2. Комплексний історичний аналіз еволюції культурно-національного руху чехів кінця XVIIIХІХ ст. у роботі поєднано із розглядом конкретних питань, більшість з яких вітчизняною історіографією не висвітлені або досліджувалися фрагментарно, а саме: етноісторія спільноти впродовж попередніх століть, чинники піднесення чеського руху на початку ХІХ ст., просвітницьке та організаційне подвижництво духовних лідерів чехів, заснування «Матиці Чеської» та значення її діяльності для чеського національного самоусвідомлення.

Теоретичне значення: Аналіз чеського національного відродження кінця XVIII—ХІХ століття має водночас серйозне теоретичне значення для об'єктивного розуміння історії, сучасності та перспектив розвитку системи міжнаціональних відносин в Україні.

Практичне значення одержаних результатів. Вивчення процесу етнічного відродження і культурно-національного руху чехів представляє теоретичний і практичний інтерес з погляду ґрунтовного дослідження історії слов’ян українською історичною наукою та викладання курсів слов’янознавства, країнознавства й історії держав Центральної Європи, історії і теорії культури у вищих, середніх спеціальних та загальноосвітніх учбових закладах України, а також для підготовки підручників, навчальних і методичних посібників та навчальних програм.

Структура курсової роботи обумовлена предметом, метою і основними науковими завданнями дослідження. Курсова робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, двох розділів, висновків, списку джерел і літератури (всього 30 найменувань).

Розділ І. Чеське національне відродження: передумови, цілі, розвиток, досягнення

І.1 Соціально-економічні, національно-культурні чинники активізації чеського національного руху

В XVIII ст., у період освіченого абсолютизму, розпочалося зміцнення місцевого патріотизму і були закладені основи відродження чеських націй.

Підйом продуктивних сил (з кінця XVIII ст. — у чеських землях) прискорив розкладання феодального ладу, створив більш сприятливі умови для капіталістичного підприємництва. Цьому певною мірою сприяла ліквідація особистої залежності селян (в 1781 р. — у чеських землях). На початку ХІХ ст. у чеських землях починається промисловий переворот; підсилюється процес формування нових класів — промислової буржуазії (переважно німецької), фабричного й сільськогосподарського. пролетаріату. [6, 346−348]

Перехід від феодалізму до капіталізму супроводжувався процесом формування чеської нації, що проходив в умовах національного гноблення чеського народу, і підйомом національного руху, боротьбою проти насильницької германізації й мад’яризації, за розвиток рідної мови, літератури, науки й мистецтва.

Три перші чверті XVIII сторіччя були найважчим часом для чеської народності, для мови й для літератури. Із самого початку XVIII сторіччя й до Йосифа II (1780 р.) не вийшло чеською мовою ні однієї значної книги.

Здавалося, що література має загинути внаслідок недоліку внутрішніх сил. Це давало імператору Йосифу II привід до повного усунення чеської мови із суспільної взагалі й зокрема із шкільного життя. Чеська мова була не в ході навіть серед напівонімеченої аристократії й інтелігенції, а граматична школа того часу (так звані неологісти), в особі Поля (помер в 1790 р.), Максимиліана Шишека (1748−1798) і Вацлава Роси (помер в 1689 р.) і ін., видавала керування, з яких можна було зробити висновок про крайню вбогість і необробленість мови. [2, 33−35]

Вирішивши зробити німецьку мову мовою загальноавстрійською, Йосиф ІІ розпорядився ввести її як викладацьку мову в усі вищі й середні, а почасти й у нижчі навчальні заклади Чехії. Це викликало реакцію, що послужила початком відродження народності, мови й літератури. Таке відродження не було раптовим; його, проти власної волі, підготовляла ще Марія-Терезія. Прагнучи до централізації, але зустрічаючи відсіч із боку шляхти й аристократії, Марія-Терезія намагалася заручитися розташуванням простого народу. Так, за її наказом, був зроблений повний переклад Священного Писання на чеську мову й у тисячах екземплярів розданий народу; були засновані кафедри чеської мови у військовій академії й у віденському університеті; нові підручники були перекладені на чеську мову.

Перемога Габсбургів означала знищення всіх опозиційних сил і поставила під сумнів саме існування чеських націй. Релігійні й політичні переслідування змусили багатьох представників дворянства, духовенства й інших верхніх прошарків суспільства емігрувати, а їхніми маєтками заволоділи прихильники Габсбургів, у тому числі іноземці: німці, іспанці й італійці. Чехія, Моравія й Чеська Сілезія стали по суті провінціями Габсбурзької монархії, але все-таки зберегли національна самосвідомість. [10, 162−163]

І.2 Початок національного відродження. Діяльність «пробуджувачів»

Період кінця XVIII — першої половини ХІХ ст. одержав у чеській і чехословацькій історіографії назву «Національного відродження», а представники чеської інтелігенції, що зіграли вирішальну роль у становленні національної самосвідомості й створенні національної культури, — «пробуджувачів» .

Національне пробудження чеського народу почалося як рух невеликих, переважно дворянських груп населення, викликаний почасти природним інтересом до історії своєї країни, а почасти й бажанням захистити історичні права чехів від Габсбургів. Патріотично настроєні дворяни підтримували прагнення до вивчення чеської історії, археології й літератури, але їхня основна мета полягала в створенні чеської літературної мови на основі уніфікації місцевих діалектів. [10, 165]

Ще одним потужним імпульсом для національного відродження Чехії став європейський романтизм, з його інтересом до народної культури. Під час наполеонівських воєн Габсбурги призивали до патріотизму чеського народу у своєму прагненні консолідувати антифранцузькі настрої.

Історію чеського відродження зазвичай ділять на три періоди:

— I період — останні десятиліття XVIII сторіччя до 1820-х рр. XIX сторіччя;

— II період — з 1820 р. по 1848 р.;

— III період — з 1848 р. до останнього часу. [10, 167]

У Чехії положення в 30-х і особливо в 40-х роках було напруженим. Ще в XVIII ст. були знищені останні залишки колишньої самостійності Чехії й вона перетворилася в просту провінцію Австрійської імперії, що піддавалася насильницькому понімеченню. Селянство, тобто основна маса населення Чехії, стогнало під тягарем поміщицької експлуатації й неодноразово піднімалося на боротьбу. У той же час у промисловому відношенні Чехія поряд з Нижньою Австрією до початку XIX ст. висунулася на перше місце в імперії. Середня й дрібна промисловість перебувала в руках чеської національної буржуазії, що прагнула вирвати з рук німецьких купців і великих промисловців місцевий ринок і грала все більшу роль у суспільному житті.

У захист прав Чеського королівства виступала й частина місцевого дворянства, головним чином дрібних і середніх поміщиків, які прагнули до відновлення автономії чеського сейму й перетворенню його в законодавчий орган для всіх чеських земель. [17, 51]

Основою національного відродження в XIX ст. був капіталістичний розвиток Чехії й складання чеського національного ринку. Вплив ідей французької революції сприяв посиленню в Чехії прагнення до національної автономії й рівноправності. Виразницею цих прагнень стала чеська буржуазна інтелігенція. Про це свідчили з кінця XVIII ст. нові літературні й історичні праці, що відстоювали чеську мову від витиснення її німецькою і, що знайомили з історією Чехії і її народу.

Першим провісником відродження був учений піарист-педагог Геласій Добнер (1719−1790). Він збирав історичні матеріали, написав (винятково на латині або на німецькій мові) багато досліджень по церковній і політичній історії Чехії, по археології, бібліографії й т.д., і поклав початок чеської історичної критики. За бажанням чеських членів свого чернечого ордена, він видав чеську хроніку Гайка в латинському перекладі Вікторина.

Послідовники Добнера збиралися приватно в Празі в графа Ностиця для співбесід з питань про чеську старовину. В 1770 р. із цих приватних зборів утворилося «Учене товариство» («Ucena Spolecnos»), яке, поширюючи відомості про природні, літературні й художні багатства чеської землі й про її історичне минуле, пробуджувало любов до батьківщини й інтерес до її старовини в більше широких колах. [21, 272−274]

Заснувалося це товариство, перетворене в 1784 р. в «Королівське товариство наук», головним чином завдяки зусиллям чеського шляхтича Ігнатія Борна (1742−1791), ученого-мінералога, освіченої й вільнодумної людини, автора сатири, спрямованої проти ченців. Навколо Добнера групувалися молоді сили, здебільшого теж ченці ордена піаристів: Пельцель, перший професор на тільки що заснованій кафедрі чеської мови в празькому університеті, який написав цілий ряд статей і досліджень по чеській історії й видав в 1775 р. «Dissertatio apologetica pro lingua slavonica» єзуїта Бальбіна, написану майже 100 років тому й прийняту з таким захватом, що, незважаючи на надрукування її з дозволу цензури, вона була незабаром заборонена урядом; Мікулаш Фойгт (у чернецтві Adauctus a S. Germano, 1733−1787), ревний дослідник старовини, разом з Пельцелем, Риггером і ін., видавав портрети чеських учених і художників, з короткими біографіями: «Effigies virorum eruditorum e t artificum cum brevi vitae operumque enumeratione» (Прага, 1773−82) і «Ada litteraria Bohemiae et Moraviae» (1774−1783); Карл Унгар (у чернецтві Rafael, 1743−1807), професор богослов’я, що видав твір Бальбина «Bohemia docta» (Прага, 1776−1880); Вацлав Михаїл Дуріх (у чернецтві Фортунат, 1738−1802), орієнталіст і ревний слов’янський археолог, що спонукував Добровського до вивчення старослов’янської мови й писемності; учень його й товариш Фр. Прохазка (у чернецтві Фаустин, 1749−1809) — знавець східних і класичних мов, а також чеської мови, історії й літератури, що видав разом з Дурихом у виправленому виді чеську католицьку Біблію, потім знову переклав із грецької і видав в 1786 р. Новий Заповіт. [27, 15]

Найбільше послуг чеському відродженню зробив патріарх слов’янознавства абат Йосип Добровський. Ще за два роки до видання Пельцлем «Захисту чеської мови» Балбіна, чеський аристократ граф Фр. Кинський в 1773 р. у статті про виховання молодих шляхтичів («Erinnerungen eines Bo hmen uber einen wichtigen Gegenssand») відкрито оголосив себе чехом, завзято доводив важливість і користь чеської мови. В 1783 р. (у Відні) з’явився твір Алоїза Ганки з Ганкенштейна: «Empfehlung der bohm. Sprache» із вказівкою, як легше й скоріше вивчити чеську мову й літературу, а потім і чеська «Obrana jazyka ces. etc.». Через 9 років Рудик видав «Slava a vybornost jazyka ceskeho» (1792), Юрій Палкович у журналі Крамериуса надрукував «Volani k Slovanum» (1802), призиваючи чехів подбати про свою мову. В 1812р. вийшов твір Ф. Томси: «Von den Vorzu gen der bohm. Sprache». [27, 23]

Тим часом утворився цілий кружок патріотично-настроєних письменників, які працювали над виданням старих чеських книг, складанням граматик, словників і повчальних книжок для народу. Їхні літературні досвіди являли собою частиною переклади, частиною наслідування іноземним, головним чином німецьким зразкам. Їм належало створити чеську літературну мову, що зупинилася на тій стадії розвитку, на якій її застав кінець XVII сторіччя.

Нові письменники коливалися, чи прийняти їм цілком без змін мову старочеську, мову літератури «золотого століття», або поповнити її, зробити її більше придатною для вираження нових понять і ідей. Після довгих зусиль були, нарешті, установлені головні підстави чеської літературної мови, але в погоні за її чистотою, багато письменників зробилися крайніми пуристами й стали виганяти всі іноземні слова, навіть у науковій термінології. Почалося «сковування» нових слів і в результаті вийшла нова літературна мова «vysoka cestina», малозрозуміла навіть для чехів, що знали тільки звичайну розмовну мову.

І.3 Друга хвиля чеського національного відродження

Близько 1820 р. виступають на сцену люди нового покоління, у тому числі вчені й поети Юнгманн, Шафарик, Палацький, Коллар, Челаковський.

Друге покоління патріотично настроєних чехів, зв’язане в основному із середніми й нижчими прошарками суспільства, перетворило чеський патріотизм у масовий рух. У період революції 1848−1849 рр. цей рух вперше виявив себе як політичний. Спроба радикальних націоналістів домогтися для Чехії автономії в рамках імперії виявилася безуспішною. Поразка революції й період, що пішов за ним, реакції в Габсбурзькій імперії змусили відмовитися від спроб домогтися автономії. [26, 117−118]

В 1860-ті роки невдачі Габсбургів у зовнішній політиці змусили влади використовувати більше компромісний шлях у внутрішніх справах; це полегшило здійснення політичних прагнень Чехії, пов’язаних зі створенням у ній конституційного режиму в 1861 р. Проте чехи не змогли домогтися самоврядування — на відміну від угорців, яким вдалося перетворити Габсбурзьку монархію у двоєдину Австро-Угорську монархію (1867 р.).

Угорська опозиція перешкоджала створенню триєдиної імперії, у якій Чехія виступала б на однакових правах з Австрією й Угорщиною.

Незважаючи на політичні невдачі, чехи домоглися значних результатів у підвищенні матеріального добробуту й розвитку культури. В 1890-х роках у Чехії з’явилися групи збройних націоналістів як серед чехів, так і серед німців, що не приховували своїх войовничих настроїв.

«Пробуджувачі» (чесь. buditel, буквально — той, хто будить), діячі чеського національного руху кінця XVIII — 1-ої половини ХІХ ст., відомого як «чеське відродження». «Пробуджувачі» — в основному представники чеської культури, вчені й письменники, які в останній третині XVIII ст. почали активну боротьбу за відродження чеської мови, літератури, науки й культури, що перебували в XVII—XVIII ст. у глибокому занепаді внаслідок проведеної Габсбургами політики германізації й національного гніта. [25, 15−18]

До числа найбільш відомих чеських «пробуджувачів» належали історики й філологи Г. Добнер, Ф. М. Пельцль, І. Добровський, І. Юнгман, Ф. Палацький, П.І. Шафарик, В. Ганка, В. Гаха, видавець В.М. Крамеріус, письменники, поети й драматурги А. Я. Пухмайер, І.К. Тил, А. Махек, Я. С. Пресль, біолог Я. Е. Пуркине й багато інших. З ініціативи «пробуджувачів» і при їхній активній участі були створені: Чеське королівське товариство наук (засноване в 1784 р.), Чеський національний музей (заснований в 1818 р.), Матиця чеська (заснована в 1831 р.) і інші культурно-просвітні, центри.

Діяльність «пробуджувачів» мала важливе значення не тільки для розвитку чеської науки й культури, але й для пробудження національної самосвідомості чеського народу, зігравши велику роль у розвитку процесу формування чеських буржуазних націй.

Для чеських «пробуджувачіів» був характерний глибокий інтерес до історії й культури древньослов’янських народів.

Діяльність чеських «пробуджувачів» (так називали поборників національно-культурного відродження) зосереджувалася навколо просвітніх центрів, що виникли у великих містах Чехії, і особливо в Празі: Національного музею, видавництва «Чеський Матиця», театрі в Празі, де давалися вистави чеською мовою, і т.д.

І.4 Культурно-просвітнє товариство Чеська Матиця

Матиця чеська (Matice иeskб), чеське культурно-просвітнє товариство. Засновано в 1831 Ф. Палацьким при Чеському національному музеї в Празі.

На членські внески й пожертвування видавали добутки чеської літератури (у тому числі П. І. Шафарика, І. Юнгмана), переклади здобутків світової літератури й журнал «Casopis Ceskeho Muzeum» (видавався з 1831 р., в 1855—1921 рр. виходив за назвою «Casopis Muzea Kralovstvi Ceskeho», з 1924 р. — «Casopis Narodniho Muzea»). Матиця чеська поєднувала чеських патріотів і до 80-х років ХІХ століття дуже впливала на чеське наукове й культурне життя. Після другої світової війни 1939;1945 рр. функції Матиці чеської здійснюються товариством друзів Національного музею в Празі. Видавнича діяльність Матиці чеської перейшла (1950 р.) до Національного музею. [24, 44−45]

Ріст національної самосвідомості швидко привів до значного загострення політичної боротьби. Липнева революція у Франції й особливо листопадове польське повстання 1830 р. зустріли живий співчутливий відгук.

У Чехії багато представників демократично настроєної буржуазної інтелігенції не тільки виражали у своїх добутках симпатії повстанцям, але й відправлялися в сусідню Польщу, щоб взяти безпосередню участь у боротьбі.

Під враженням подій 1830 р. поет К. Сабіна організував у Празі «Чеський клуб» — таємне студентське суспільство.

І.5 Політичні погляди діячів чеського національного відродження

У ході боротьби, що розгорнулася в Чехії, за повну національну рівність у всіх областях економічного, політичного й культурного життя до кінця 40-х років поступово виділилися дві різні політичні течії: помірна буржуазно-ліберальна й радикально-демократична.

Першу очолили історик Ф. Палацький, адвокат Ф. Ригер і публіцист К. Гавличек. Вона опиралася у своїй діяльності на так зване «Промислове суспільство» і празький чеський буржуазний клуб — «Міщанська бесіда». Цей ліберальний напрямок відбивав інтереси заможної частини чеської торгово-промислової буржуазії й частини чеських середніх і дрібних поміщиків.

Помірність лібералів пояснювалася тим, що, як і в інших країнах Західної Європи, страх перед можливим поглибленням демократичного руху й зростаючих соціальних вимог народних мас штовхав чеську буржуазію убік угоди з габсбурзьким урядом і із дворянством.

Прагнучи до здійснення національних сподівань і перетворення існуючих напівфеодальних порядків на капіталістичній основі на низах — шляхом демократичної революції, а на верхах — шляхом одних лише конституційних реформ, Ф. Палацький і інші чеські ліберали вже задовго до 1848 р. домагалися лише однієї національної автономії в рамках Габсбурзької імперії.

Виступаючи проти деяких найбільш грубих пережитків середньовіччя, вони разом з тим мирилися зі збереженням землевласницької аристократії й затверджували, що вона «є природним наслідком усякого суспільного ладу, була з давніх часів і всюди й завжди буде».

Головним друкованим органом цього політичного плину була газета «Празькі новини», яка редагувалася К. Гавличеком і стверджувала, що «австрійська імперія є кращою гарантією збереження нашої національності», і прямо виступала проти спроб її руйнування. Ідея компромісу з Габсбурзькою монархією в слов’янських лібералів 40-х років становила суть так званого «австрославізму». [30, 26−31]

Радикально-демократичний напрямок очолювали два талановитих представника дрібнобуржуазної чеської інтелігенції — поет К. Сабіна (1813−1877) і син празького адвоката, що довго жив за кордоном — Йосеф Фрич (1829−1891). В 1845 р. К. Сабіна й інші чеські демократи створили таємне революційне товариство «Чеський Рипил», до якого пізніше примкнув і Фрич.

Назване було це товариство в наслідування відомої ірландської асоціації, яка боролася за звільнення Ірландії з-під влади Англії. Чеські рипилісти, серед яких були і німці-демократи, що проживали в чеських землях, своєю метою ставили створення демократичної республіки, знищення влади дворянства, звільнення селянства від феодальних повинностей, поліпшення положення робітників.

Увага рипилістів спрямована була не тільки на рішення національного питання, але й питання соціального. Оскільки гасла рипилістів відповідали потребам широких мас чеських трудящих, саме вони представляли в суспільному житті Чехії 40-х років найбільш прогресивний напрямок.

До цього ж часу відновиться створення «Музею королівства чеського», що став вогнищем і центром літературно-патріотичної діяльності чеських «властенців» (патріотів), а також відкриття «новітніх пам’ятників найдавнішої чеської літератури». У якій би ступені вони не були підробленими, вони зіграли немаловажну роль в історії чеського відродження загалом і відродження чеської літератури зокрема. [30, 35]

Головним діячем у справі відкриття й оприлюдненні цих пам’ятників був Вацлав Танка (1791−1861), один з ревностних трудівників нової чеської літератури й один з перших і переконаних панславістів, готовий визнати російську мову за спільнослов'янську літературну, як мову самого численного й могутнього слов’янського племені.

Й. Юнгманн (1773−1847) дав у своїх перекладах витончені зразки літературної мови й склав дві капітальні праці, що мали першорядне значення для літератури, яка зароджувалася: «Історія чеської літератури» (1825; це, строго говорячи, не історія, а тільки повний покажчик матеріалів для історії) і «Чесько-німецький словник» (1835−1839), що не тільки представляє наявний замет слів чеської мови, але й вказує способи вираження нових ідей. Обидві ці праці, незамінні дотепер, повинні були зв’язати нову чеську літературу з її історичним минулим.

Досить важливий й незначний за обсягом твір Юнгманна — «Розмова про чеську мову» (1806), що представляє собою сміливий захист прав чеської мови. Досить багато молодих чехів, моравани й словаки стали аматорами й захисниками чеської мови й літератури саме завдяки знайомству із цією статтею.

Юнгман брав живу участь і в створені Чеського Музею (в 1818 р.), а в 1830 р. завдяки його зусиллям заснована Матиця Чеська, як особливе відділення Чеського Музею, і «Часопись» Музею став видаватися тільки чеською мовою. В 1821 р. він же заснував разом з Я. Преслем науковий журнал «Krok», у якому незабаром стали брати участь Шафарик, Палацький, Коллар.

1848-й р. і час, що за ним слідував, відкрив вільне поле для розвитку чеської літератури й науки. Із цього року починається третій період чеського національного відродження, ознаменований романтичним і народним направленням чеської поезії. Головними поетами початку цього періоду були Я. Коллар, з його «Дочкою Слави», і Челаковский.

Розділ ІІ. Найвідоміші діячі чеського національного відродження

Палацький (Palacky) Франтишек — чеський історик, філософ, діяч культури й чеського національного руху ХІХ ст. Народився в родині вчителя. В 1818 р. опублікував (у співавторстві з П. І. Шафариком) твір «Початки чеської поезії», який виявився програмою дій «пробуджувачів», обґрунтуванням необхідності відродження національної культури й науки.

Естетико-філософські праці Палацького («Оглядова історія естетики», 1823 р., «Наука про прекрасне», 1827 р.) були першими філософськими роботами епохи національного Відродження, опубліковані чеською мовою.

Палацький — ініціатор реорганізації Чеського національного музею (який став важливим центром наукового й культурного життя країни) і створення (1831 р.) Матиці чеської, засновник (1827 р.) і перший редактор (до 1838 р.) першого чеського наукового журналу «Casopis spolecnosti vlasten-skeho museum v Cechach». Опублікував величезну кількість джерел по історії, літературі й мистецтву середньовічної Чехії, у тому числі чеського літопису. Поклав початок (40-і рр.) багатотомним виданням джерел «Archiv cesky» і «Fontes rerum Bohemicarum». [15, 62]

Палацький — автор численних досліджень по історії Чехії. Його головна праця — «Історія чеського народу в Чехії й Моравії» (з найдавніших часів до 1526 р.). Найважливішим періодом чеської національної історії Палацький вважав гуситський рух, вбачаючи в ньому боротьбу за волю й право, прагнення до нових соціальних відносин, внесок чеського народу в прогресивний розвиток людства. «Історія» Палацького зіграла важливу роль у розвитку чеської культури й національно-визвольного руху.

З 40-их рр. ХІХ ст. Палацький — лідер чеського буржуазного національно-ліберального руху. У період революції 1848—1849 рр. він виступив з розгорнутою програмою австрославізму; головував на Слов’янськом з'їзді в Празі (1848 р.). З кінця 40-х до початку 60-х р. ХІХ ст. був депутатом австрійського рейхсрату й чеського сейму. З 60-х рр. — один з ідейних вождів консервативного крила чеської буржуазії (партії старочехів). [26, 16−17]

Шафарик, Шафаржик (Љafaшik) Павло Йосеф — словацький і чеський славіст, діяч чеського й словацького національно-визвольного руху. Закінчив Йенський університет (1817 р.). Викладав у сербській гімназії (1819−1833 рр.), хоронитель (1841 р.) і директор (1848 р.) бібліотеки Празького університету. У період Революції 1848 р. займав ліберально-буржуазні позиції. Голова товариства «Слов'янська липа» (із квітня 1848 р.) і чехословацької секції Слов’янського з'їзду в Празі (червень 1848 р.). Шафарик — перший славіст, який застосував порівняльно-історичний метод до вивчення слов’янських народів. В основних працях («Слов'янські стародавності», 1837−1848 рр.; «Слов'янська етнографія», 1843 р.) дав історичне обґрунтування слов’янської спільності й показав роль слов’ян у світовій історії. Займався також слов’янськими мовами, міфологією, чеською й словацькою літературою й фольклором, палеографією. [16, 13−21]

В 1818 р. разом з Ф. Палацьким опублікував трактат «Основи чеського віршування…», в 1826 р. — «Історію слов’янської мови й літератури по всіх прислівниках». Виступив як поет (збірник «Татранська Муза зі слов’янською лірою», 1814 р.). Вплинув на розвиток слов’янознавства в інших країнах, у тому числі в Росії.

Юнгман (Jungmann) Йосеф —чеський філолог, поет, перекладач. Закінчив Празький університет (1799 р.). Друкуватися почав як поет в 1795 р. Праці Юнгмана «Чесько-німецький словник» (т. 1−5, 1835−1839 рр.), бібліографія «Історія чеської літератури» (1825 р.) і хрестоматія чеської літератури «Словесність» (1820 р.) зіграли видну роль у розвитку чеської культури періоду Національного відродження.

Юнгман був прихильником культурного зближення словянських народів, відстоював ідеї чесько-російських зв’язків. Суспільно-політичні погляди Юнгман виклав у мемуарних «Записках» (1845 р., опубліковані 1871 р.). Переводив здобутки закордонної літератури. [14, 6−10]

Пельцль (Pelcl), Пельцель Франтишек Мартін — представник чеського національного Відродження, один з «пробуджувачів», історик, лінгвіст. З 1792 р. професор чеської мови і літератури Карпова університету у Празі.

Основні історичні праці Пельцля присвячені правлінню Карла IV і Вацлава IV. В «Новій чеській хроніці» (т. 1—3, 1791—1796 рр.), написаній чеською мовою, він дав перше систематичне викладення чеської національної історії з найдавніших часів до 1378 р. Разом з Й. Добровським здійснив видання збірника документів по історії Чехії — «Скрипторес рерум богемикарум» (1783—1784 рр.). Пельцль боровся проти фальсифікації чеської історії. Виступав на захист чеської мови. [17, 52−55]

Пуркине, Пуркиньє (Purkynм) Ян Євангеліста — чеський біолог і суспільний діяч. Батько К. Пуркине. Освіту одержав у Празькому університеті, вищу медичну освіту отримав у 1818 р. Професор Бреславльського (Вроцлавського) (з 1823 р.) і Празького (з 1850 р.) університетів. Заснував перший у світі фізіологічний іпститут у Бреславлі (1839 р.) і аналогічний інститут у Празі (1851 р.). Дуже вплинув; на розвиток фізіології, цитології, анатомії, ембріології. Відкрив ядро яйцевої клітини (1825 р.), увів поняття «протоплазма» (1839 р.) і був близький до формулювання клітинної теорії; удосконалив мікроскопічну техніку.

Дослідження Пуркине з фізіології зору (1818—1825 рр.) заклали основи офтальмоскопії і офтальмометрії, теорій центрального й периферичного зору. Вивчав фізіологію мови (1832—1835 рр.). [17, 57]

Пуркине один з відомих «пробуджувачів», боровся за введення чеської мови у вищу школу, за створення національної Академії Наук, національного театру. Заснував науково-популярний журнал «Живий» («Ћiva») і перший медичний журнал чеською мовою. Був прихильником пантеїзму. Почесний член Петербурзької медико-хірургічної академії, Харківського університету, товариства російських лікарів у Петербурзі й т.д.

Коллар Ян (Kollar, 1793 — 1852 рр.) — знаменитий чесько-слов'янський поет, родоначальник панславізму в поезії. Коллар — угорський словак. Син бідного писаря, він з дитинства призначався батьком до ремесла м’ясника. Бажання одержати вищу освіту змусило його кинути рідний дім, і, завдяки підтримці чужих людей, він міг продовжувати свої заняття.

Закінчивши курс гімназії, Коллар поступив у пресбургський євангелічний ліцей, у якому залишався до 1815 р. У цей час він познайомився з Палацьким, дружбу з яким підтримував до самої своєї смерті. Зібравши уроками невеликі гроші, Коллар у 1816 р. відправився в Йену, де пробув 3 роки й бачив ту національну наснагу, яка тоді охопила німецьку молодь. Коллара найбільше вражало, що це торжество німецького національного духу відбувалося на ґрунті, який колись належав племені полабських слов’ян, які загинули від власної розрізненості. До того ж, Коллар полюбив дочку одного з онімечених нащадків загиблого слов’янства — Міну Шмідт. Її мати не погоджувалася відпустити свою дочку в Угорщину, у цю «дику» країну й до народу ще «більше дикого», а Коллар, у свою чергу, не міг залишатися вдалині від батьківщини, і молодим закоханим довелося розлучитися надовго: одружилися вони лише в 1835 р.

Після повернення з Йени Коллар одержав місце проповідника в євангелічній церкві в Пешті. В 1821 р. Коллар друкує в Празі невелику книжку віршів під заголовком: «Basne Jana Kollara», з 76 сонетами, які являють данину любові Коллара до Міни й нагадують сонети Петрарки на честь Лаури. В 1824 р., у рік смерті Байрона, принциповим супротивником і, незважаючи на те, мимовільним послідовником якого був Коллар, вийшло (у Будапешті) ще 150 сонетів під новим заголовком: «Slavy Dcera» у трьох піснях, а в 1832 р. більше 600 сонетів, з'єднаних в 5 пісень. Тут поруч із відзвуками особистих радостей і сумів автора йдуть і його спогади про минуле слов’янства, міркування про його сьогодення, мрії про майбутнє. [17, 62−69]

В остаточному вигляді, у якому «поема» вийшла в передсмертному виданні 1851 р., вона містить 645 сонетів і розпадається на 5 пісень: 1) «Sala», 2) «Labe, Ren, Vitava», 3) «Dunaj», 4) «Lethe» і 5) «Acheron». У першій пісні малюються веселі картини щасливого життя поета в Йені; у другий і третій він, як Чайльд Гарольд, подорожує по різних землях живого й вимерлого слов’янства — від Сали, через Лабу на узбережжя й на острови Балтики, у Голландію, Констанцію, Баварію, Чехію, Моравію, Словаччину, Угорщину, а думкою переноситься в інші слов’янські землі, у супроводі друга Мілка, що відповідає Вергілію в «Божественній Комедії» Данте; у четвертій і п’ятій пісні поет подорожує по слов’янському Раю й Аду, причому померла на той час (1827 р.), по припущенню Коллара, Міна служить йому путівницею раю, подібно Дантової Беатриче. Іде постійне змішання любові земної і небесної й Міна є то йенською красунею, то дочкою Слави (богині, родоначальниці слов’ян), то прообразом всеслов’янства. Почуття поета роздвоюється, але він сам не в змозі усвідомити, кого він більше любить — чи Мину — йенську красуню, або слов’янство: обидва предмети порівну цінні його серцю. Поема написана чеською мовою, але з безліччю особливостей, властивих словенській мови, тому середньословенському говору, який незабаром зробився літературною мовою словаків. [15, 66]

По вираженню чеського історика літератури Vicek’а, Коллар «усе, що знайшов у слов’янських племенах, прославив своїм гарячим словом; усе, що знайшов пагубного і принизливого, покарав своїм пророчим гнівом». Поема зробилася як би євангелієм всеслов’янства. Враження, зроблене її появою в пресі на сучасників, було надзвичайне. Це видно по тій масі віршів, що з’явилися в наслідування «Доньки Слави». Цілі покоління словаків і чехів виховувалися під її впливом.

Не задовольняючись поетичною проповіддю слов’янської єдності, Коллар написав трактат «Про літературну взаємність між окремими слов’янськими племенами й діалектами», що вийшов спочатку на чеській мові в журналі «Hronka» (1836), а потім у німецькій переробці «Ueber die literarische Wechselseitigkeit zwischen den verschiedenen Stдmmen und Mundarten der slavischen Nation» (Пешт, 1837р.; 2 видання 1884 р.). У цьому трактаті доводиться необхідність зближення й взаємного ознайомлення всіх слов’ян у літературному відношенні й, як на головний засіб для цього, вказується на покупку й читання книг, які видаються на всіх слов’янських діалектах, переважно на російському, польському, чеському й сербохорватському.

Коллару належить ще кілька праць з слов’янської філології, історії, міфології, стародавностей: «Rozpravy про jmenach, pocatkach a starozitnostech naroda slovanskeho» (1830 р.); «Vyklad k Slavy Dcera» (історико-археологічний коментар, 1834 р.); «Slava bohyne a puvod jmena Slavuv cili Slavjanuv»; «Cestopis obsahujici cestu do horni Italie» (1841 р.); «Staroitalia slavjanska» (1853 р.). Йому ж належить перше досить повне зібрання словенських пісень, видане ним спочатку разом із Шафариком (1822 р. і 1827 р.), а потім і самостійно ним одним (1834−1835 рр.). [15, 73]

Висновки

Чеське національне відродження XVIII — ХІХ ст. — складний, суперечливий і багатогранний процес, який поєднав у цілісному комплексі культурно-національного розвитку населенні Чехії впродовж 1790−1871 рр. загальноєвропейські, загальнослов’янські та конкретно-історичні чеські культурно-цивілізаційні зрушення, явища, взаємозв'язки і взаємовпливи. Він розпочався на завершальній хвилі європейського Просвітництва і досяг апогею в культурно-національному русі революційного періоду 1848−1849 рр.

Пробудження чехів — це закономірне явище, яке є наслідком цивілізаційної єдності старого континенту. Відродження слов’янських народів у перший половині XIX ст. напряму пов’язане з подіями у імперії Габсбургів та різноманітністю форм національного руху у слов’ян. Крім того, рух за об'єднання Німеччини та Італії став одним загальноєвропейським ланцюгом «весни Європи» та «весни слов’янських народів».

Фактором чеського пробудження з початку ХІХ ст. була національна інтелігенція. Джерелом, з якого на протязі багатьох років чехи черпали патріотичні сили, залишалося етнічне селянство, яке і формувало дрібнобуржуазну, конформістську свідомість у національних лідерів, останні визначали політичну поведінку народу.

В XIX столітті спостерігалися швидкий ріст чеської культури й підйом національної самосвідомості. Важливу роль у цьому процесі грали музиканти, художники й письменники — композитори Бедржих Сметана й Антонин Дворжак, художник Миколаш Алеш, скульптор Йозеф Мисльбек і письменник Антонін Ірасек, чиї здобутки користувалися величезною популярністю.

Чеська мова стала головним інструментом формування національної ідеї. Театри й музеї, що виникали по всій країні, свідчили про роль культури в національному житті.

У столиці й інших містах була побудована безліч чудових будинків, у тому числі Національний музей у Празі й театр Магеново в Брно. Найвідомішими будинками в стилі модерн стали Суспільний будинок із фресками Альфонса Мухи й Галерея сучасного мистецтва в Градце-Кралове, спроектована Освальдом Поливкою. Інтер'єри Рудольфинума і національного театру розписані кращими художниками.

Важливу роль у чеському національному русі зіграла ідея «слов'янської взаємності», сформульована Я. Колларом. В 40-х р. ХІХ ст. національні рухи починають приймати політичний характер, у них втягуються народні маси, створюються наукові й національно-просвітницькі товариства (в 1831р. — Матиця чеська й ін.).

У чеському національному русі зароджуються радикально-демократична (К. Сабіна й ін.) і національно-ліберальна (Ф. Л. Ригер, Ф. Палацький і ін.) течія. В основі національно-політичної програми лібералів лежала концепція австрославізму.

Значення діяльності чеських національних лідерів важко переоцінити. По-перше — це етнозберігаюча мета їх копіткої роботи. Завдячуючи діяльності Я. Коллара, Ф. Галацького, П. Шафарика, Й. Юнгмана, Ф. Пельця та багатьох інших «пробуджувачів» була сформована уява про самоцінність слов’янської культури та її значимість для світової культурної скарбниці.

Особливе значення «пробуджувачів» полягає в заснуванні суспільно-політичних, культурних об'єднань і товариств. «Чеська матиця» з самого початку свого виникнення зайняла місце головного наукового, видавничого, освітнього та суспільно-політичного закладу чехів. Під час революційних подій 1848−1849 років Матиця відіграла роль не тільки консолідуючого, але і й ідеологічного центру чеського національного руху. Після революції Матиця концентрує в собі практично всю культурологічну та гуманітарну працю.

Список використаної літератури

1. Антология чешской и словацкой философии. — М., 1982;

2. Богданова И. А. Очерки истории чешской литературы XIX—XX вв. — М., 1963;

3. Зайцева А. К. История словацкой литературы. — М., 1970;

4. Историография истории южных и западных славян. — М., 1987;

5. История литератур западных и южных славян. — Т. I-II. — М., 1997;

6. История Чехии. //Под ред. В. И. Пичета. — М., 1947;

7. История Чехословакии. Т. 1. //Под ред. Г. Э. Санчука, П. Н. Третьякова. — М., 1956;

8. История южных и западных славян: Курс лекций. — М., 1979;

9. История южных и западных славян. //Методические указания для студентов-заочников исторических факультетов государственных университетов. — Изд. 7-е, переработ. //Отв. ред. В. Г. Карасев, И. В. Созин. — М., 1985;

10. Краткая история Чехословакии. С древнейших времен до наших дней. — М., 1988;

11. Культура народов Центральной и Юго-Восточной Европы XVIII—XIX вв. Типология и взаимодействия. — М., 1990;

12. Лаптева Л. П. История Чехии периода позднего феодализма и раннего нового времени (1648−1849 гг.): Учебное пособие. — М., 1998;

13. Макова Е. С. История южных и западных славян. Период феодализма (VI — середина XVIII вв.): Учебно-методическое пособие. — М., 1987;

14. Мыльников А. С. Йозеф Юнгман и его время. — М., 1973;

15. Мыльников А. С. Культура чешского Возрождения. — М., 1982;

16. Мыльников А. С., Павел Шафарик — выдающийся ученый-славист. — М.-Л., 1963;

17. Мыльников А. С. Эпоха Просвещения в чешских землях. Идеология, национальное самосознание, культура. — М., 1977;

18. Освободительные движения народов Австрийской империи. Возникновение и развитие, конец XVIII в. — 1849 г. /Т. I. — М., 1980;

19. Освободительные движения народов Австрийской империи. Период утверждения капитализма. /Т. II. — М., 1981;

20. Очерки истории культуры славян. — М., 1996;

21. Пашаева Н. М. Проблемное изучение славянского национального Возрождения. Книга как исторический источник. //Ч. I. Страны Центральной Европы. — М., 1988; // Ч. II. Страны Юго-Восточной Европы. — М., 1989;

22. Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху зрелого феодализма. — М., 1988;

23. Ратнер Н. Д. Программа и тактика чешской буржуазии в 1860—1867 гг.—"Ученые записки Ин-та славяноведения АН СССР". // Т. 14. — М., 1956, с. 83—178;

24. Славянские матицы. XIX век. //Ч. I-II. — М., 1996;

25. Титова Л. Н. Чешская культура первой половины XIX в. — М., 1991;

26. Удальцов И. И. К характеристике политической деятельности Ф. Палацкого, «Вопросы истории» // № 10. — 1950;

27. Францев В. А. Очерки по истории чешского возрождения. — Варшава, 1902;

28. Хрестоматия по истории южных и западных славян. В 3-х тт. //Т. I. Эпоха феодализма, //Т. II. Новая история. — Минск, 1987;1989;

29. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы. — М., 1961;

30. Чешская нация на заключительном этапе формирования. 1850 г. — начало 70-х годов XIX в. — М., 1989.