Русь і корінні мешканці Русі в Австро-Угорщині

Міністерство освіти України Коломийський інститут Прикарпатського університету.

імені Василя Стефаника РЕФЕРАТ на тему:

" РУСЬ І КОРІННІ МЕШКАНЦІ РУСІ.

В АВСТРО-УГОРЩИНІ" .

студентки І курсу.

Якубовскої Наталії

Коломия 2001.

РУСЬ І КОРІННІ МЕШКАНЦІ РУСІ В АВСТРО-УГОРЩИНІ

В історичному ході подій найшлися в межах давної австрійсько-угорської монархії три складові землі першої держави українського народу, княжої Руси, — Східня Галичина з Лемківщиною, Закарпатська Русь і Буковина. Спершу належали ті землі до київської Руси. Коли ж Монголи і Татари знищили Київ, вони сталися частиною Галицько-Воли'нської держави. По її упадку Польща зайняла Галичину з Лемківщиною, Угорщина — Закарпатську Русь, а Молдавія Буковину. В першому розборі Польщі в 1772 p. Австрія зайняла Галичину з Лемківщиною, а в 1775 p. прилучила також Буковину. Тоді австрійський цісар додав до своїх титулів також давній титул наших галицько-волинських князів, згл. королів — «король Галичини і Волині» («рекс Ґаліціє ет Льодомеріє»). Коли сьогодні перечитуємо історію українського народу і території, на якій він від споконвіку жив, бачимо, що одною з найбільших причин його лихоліття було його географічне по' ложення на грані двох світів — сходу і заходу. Одначе хоч доба нашої княжої державности тривала коротко, і то передовсім через те наше географічне положення, — наша київська Русь осягнула в досить скорому часі одне: вона з'єдинила всі українські племена, відомі з літопису Нестора — а це полян, деревлян, сіверян, дулібів, уличів і хорватів в одно і надала їм всім одно спільне національне ім'я Русь, Русини. І хоч по році 1240 могутня київська Русь занепала і вкінці розпалася на дрібні князівства, ні одно з них не відреклося своєї державної назви Русь, а мешканці земель, які передше були під володінням Києва, й дальше називали себе Русинами, тобто приналежними до одного руського народу. Тому й не дивно, що не тільки наші галицько-володимирські князі титулували себе «королями Руси», але цеї самої назви уживали також, по 1340 p., окупанти західньо-українських земель — Поляки і Мадяри. На пр. польська королева Ядвига у своїй грамоті до шляхти, міщан і духовенства перемиської землі в р. 1387 називала себе «панею Руси», чим зазначувала національну окремішність західньо-українських земель від польських. Русини-студенти, які виїжджали на студії до Парижу, реєструвалися в паризькій Со’рбоні як «націоне Рутена» або «націоне Рутена де Кійовія». (В. Косаренко-Косаревич «Московський сфінкс»). Свідомість національної єдности всіх жителів колишньої матірної київської Руси проявлялася також у рядах нашого козацтва. Наші гетьмани уживали часто назви Русь поруч з назвою Україна. На листі до турецького султана бачимо підпис гетьмана Богдана Хмельницького: «Гетьман Запорозьких козаків і всіх Русей». В місяці лютому 1649 р. гетьман Хмельницький заявив польським послам, що «звільнить зпід польського ярма ввесь руський народ аж по Вислу…» В іншому місці підписувався Богдан Хмельницький «Гетьман всея України» … Замітне одне: коли Москва привласнила собі нашу стару назву Русь, цар Петро Перший змінив назву своєї держави «мос-ковское государство» на «Россія», а назву колишньої матірної Руси-України на «Малороссія» і заборонив уживати назви Україна, то Українці західних земель не прийняли назви «Малорос», ані «Малорусин», тільки дальше вперто називали себе Русинами. «Головна Руська Рада», що постала у Львові дня 19. квітня 1848 p., виразно підчеркнула нашу національну окремішність, заявляючи, що — «західні Русини є частиною одного 15-ти мі-ліонового народу, якого більшість находиться в межах російської імперії. Той наш народ був колись самостійний, рівнявся в славі наймогутнішим народам в Европі, мав свою літературну мову, свої власні закони, своїх власних володарів, а тільки через непривітні політичні умови і нещастя стратив свою самостійність і розпався». «Головна Руська Рада», свідома національної єдности всіх Русинів австро-угорської монархії, домагалася від австрійського цісаря з’единення всіх українських земель в Австро-Угорщині, це є Галичини, північної Буковини й Угорської (Закарпатської) Руси, в один український автономний, коронний край. Цим вона не тільки заманіфестувала нашу національну єдність, але також пригадала світові про національну окремішність нашого народу та водночас начеркнула для Українців австро-угорської монархії політичну програму, яка здійснилася аж — 1. листопада 1918, а якої завершенням був акт соборности українських земель — 22. січня 1919. Москва не тільки присвоїла собі нашу історичну назву Русь, але й намагалася при помочі тієї назви створити один «русскій народ», називаючи нас «малоросами». Обороняючи свою націо нальну окремішність від Москалів, наш народ повернувся до нашої другої національної назви, яку вживали в старо-українських літописях у 12 і 13 сторіччях, а яка закріпилася в добі нашої козацької держави — Україна, український. Дехто дивується чому західні Українці називали себе давніше Русинами. Не сміємо одначе забувати, що та наша стара державна назва зберігала західних Українців довший час від зазіхань наших сусідів — Поляків, Румунів і Мадярів, які хотіли винародовити наш народ! Русь, Русин, руськийті назви були нам так само дорогі, як і назви Україна, Українець, український!.. Про це писав в 1917 р. Др Л. Цегельський: «Національною назвою нашого народу є так само добре ім'я Русь, як й ім'я Україна. Галицькі Українці не потребують вирікатися назви Русь, Русин, бо ми добре знаємо, що ті слова означають те саме, що Україна й Українець!» Пригадаймо боротьбу за наше національне обличчя на західньо-українських землях двох Русей: української Руси, яка стояла на становищі окремішності української нації від польської і від московської і «твердої Руси», що її піддержувала Москва і Польща, а яка голосила про «єдинство русского на’рода» ! У за-тяж'ній боротьбі за національне обличчя з нашими русофілами («кацапами») перемогла таки Русь-Україна, а ідейні сили «твердої Руси» боролися в рядах Української Галицької Армії за незалеж’ність України! «Сі'чі», які організував Др Кирило Трильовський, записали в боротьбі за те наше національне обличчя світлу сторінку нашої історії. Вони розбудили національну свідомість і військового духа серед нашої молоді, а в чому дуже сприяли патріотичні слова січових пісень! В одній з них взивав основник й організатор «Січей»: «Переймімся, .милі браття, братським духом новим, І за наше право стіймо з огнем в груди святим! А пропадуть вороженьки мов туман, мов туман І хлоп руський в своїй земли стане пан, стане пан! І засяє нова зоря на ввесь край, на ввесь край І від Тиси до Кубаня стане рай, стане рай!» Як колись Київська Русь з'єднала всі руські племена від Тиси по Кубань в один руський народ, так і в роках 1918;1920 Українська Народня Республіка з'єднала всі землі! Як колись не вдалися спроби царської Москви створити нашим коштом «адін русскій народ», так і тепер не вдасться й большевицькій Москві створити якийсь один «совєтскій народ» !.. Український народ — від Тиси по Кубань — стане вкінці паном, своїм господарем у власній державі!

Гей, там на горі «Січ» іде!.. Пропам`ятна книга «Січей» Зібрав й упорядкував Петро Трильовський. Видання передруковано. Фірма «Вопіл» Київ 1993.