Проблеми трансформації соціальної сфери в сучасному українському суспільстві

ПРОБЛЕМИ ТРАНСФОРМАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ.

Соціологічне вивчення сучасного суспільства в Україні потребує з’ясування природи, характеру та механізмів процесів, що відбуваються. Аналіз ситуації свідчить, що змін зазнає вся система, всі види суспільних відносин, тобто процеси змін носять загальний, всеохоплюючий характер і по своїй природі можуть розглядатись як глибока трансформація суспільства. В зв’язку з цим в останні роки в вітчизняній соціологічній літературі набула поширення думка про те, що сучасні соціально-економічні та політичні процеси в Україні потрібно аналізувати в межах трансформаційної парадигми, маючи на увазі, насамперед, поступову зміну, перетворення суспільних структур, в рамках яких можуть співіснувати паралельно як старі, так і нові елементи.

Стосовно моделей та концепцій трансформації існує безліч точок зору: від пропозицій якомога більше запозичити зарубіжний досвід та «не вигадувати велосипед» до закликів повернутися у «доперебудовний» стан та «добудувати» соціалізм. На думку багатьох дослідників, теоретично можливі два підходи у впровадженні ринкових реформ. Перший — ліквідувати всі шлюзи, відкрити простір для ринкової стихії. Другий — поступово заміняти державне регулювання ринковим, роблячи новий крок тільки після створення необхідних передумов, розробляючи відповідні заходи, спрямовані на усунення або хоча б послаблення негативних наслідків кожного кроку, передусім у соціальній сфері [5].

Потрібно зазначити, що перший шлях у чистому виді майже неможливий, це одна з великих і небезпечних ілюзій — начебто досить лише проголосити економічну свободу, закріпити право приватної власності, як звідусіль почнуть пробиватися паростки ділової активності і підприємництва. Такий підхід був можливий лише в період Непу. Тоді ще були живі представники дореволюційного підприємництва, зберігались навички господарювання і переважну частину населення становили селяни, яким досить було не ставити перешкод, щоб вони «завалили державу продуктами харчування» .

Нині - ситуація принципово інша. Держава, яка ліквідувала приватну власність і викоренила із свідомості людей приватну ініціативу і підприємливість, сьогодні не може просто відійти вбік. Це в інтересах тільки тих, хто хотів би взагалі зруйнувати усі адміністративні структури, посилити хаос, щоб скористатись можливістю для особистого збагачення.

Проблематика досліджень на критичному етапі реформ визначається зростаючим протиріччям між соціальними потребами суспільства та розвалом соціальної сфери, що посилюється, руйнуванням її потенціалу, соціальної інфраструктури, інтенсивним розшаруванням суспільства, ростом частки злиденних та маргіналізованих верств населення, погіршенням якісних характеристик популяції, соціального самопочуття людей, ростом соціальної напруженості. В цих умовах зростає необхідність вироблення ефективної соціальної політики та системи соціального захис­ту, які сприяли б ефективному реформуванню соціальної сфери.

Аналіз ходу економічних перетворень останніх років свідчить, що соціальні втрати України за ці роки досягли критичної величини, становище соціальної сфери і кожного з її компонентів оцінюється як стан глибокої структурної кризи.

Інтегральним показником продуктивності функціонування соціальної сфери і кожного з її компонентів є демографічний стан суспільства, його якісні та кількісні характеристики, і, передусім, — народжуваність, смертність, тривалість життя, міграція. На жаль, в останні роки всі вони мають негативну тенденцію в своїй динаміці.

Починаючи з 1991 року в країні відбувається процес депопуляції, який у 1999 році склав 350 тис. чоловік [4, с.349]. Він обумовлений як низькою народжуваністю, так і неуклінним ростом рівня смертності. За останні десять років народжуваність знизилася приблизно в два рази. Сумарний коефіцієнт народжуваності, що показує, скільки в середньому змогла б народити дітей жінка протягом всього її життя при збереженості у кожному віці існуючого рівня народжуваності, склав у 1999 році 1,1 проміле, що недостатньо навіть для простого відтворення населення [4, с.350−351]. Для зіставлення, з початку 60-х років цей показник був майже незмінним упродовж 20 років — приблизно 2 дітей. У 90-х він почав особливо швидко падати, а це свідчить про те, що Україна майже перетворилася на країну однодітної сім'ї [6, с.83]. Серед причин такого становища слід назвати зменшення жінок фертильного віку, таймінгу народжуваності, зміна прокреативної етики. Але крім того, як свідчать дослідження, багато в чому зниження народжуваності є реакцією на зміни, що відбуваються в країні. Відкладене народження в молодих сім'ях частіше всього пов’язане з поганим матеріальним становищем або небажанням його погір­шувати. За даними моніторингу, зростає процент респондентів, які вважають, що умови виховання дітей за останній рік значно погіршились: у 1995 році це стверджували 21,7% опитаних, у 1996 — 22,2%, у 1997 — 23,6% [2, с.93]. Звісно, така ситуація не сприяє росту народжуваності.

На противагу народжуваності смертність в усіх вікових групах стійко зростає. При цьому за останні роки зросла частка померлих серед працездатного населення, особливо смертність чоловіків. Серед причин смертності провідне місце займають серцево-судинні захворювання, які спричиняються такими соціальними факторами, як матеріальне та побутове неблагополуччя. На другому місті - нещасні випадки, самогубства, вбивства, отруєння алкоголем, що свідчить про прогресуюче неблагополуччя в нашому суспільстві. Особливу тривогу викликає високий коефіцієнт дитячої смертності. У 1999 році він склав 12,8 проміле на 1000 народжених. Для порів­няння в Ісландії цей коефіцієнт — 2,6 проміле, в Швеції - 3,6, Норвегії - 4, Фінляндії - 4,2, Словенії - 5,2 проміле. А перше місце серед причин смерті займає стан, що виникає в перинатальному періоді, тобто під час вагітності. В 1999 році від цього померли 1,9 тис немовлят [4, 583- 355]. Це дуже тривожний факт, який свідчить про реальну загрозу генофонду країни. Слід відзначити, що зростання смертності пов’язане як з проблемам охорони здоров’я, так і з соціальними проблемами суспільства.

Безпосереднім індикатором стану соціальної сфери є якісні характеристики популяції. За визначенням ВОЗ до них відносять 3 групи показників, пов’язаних зі станом здоров’я, інтелектуальним потенціалом, освітньо-професійним рівнем населення, культурно-моральними цінностями та девіаціями [1, с.23].

Слід відзначити, що й тут спостерігається тенденція до погіршення показників. В останні роки в Україні знову появилися та отримують все більше поширення інфекційні захворювання: туберкульоз, краснуха, скарлатина, коклюш, а також венеричні, гострі кишкові інфекції, росте кількість психічних захворювань.

Зменшуються можливості молодого покоління в отриманні освіти, надбанні професії. Знизилась чисельність учнів середніх шкіл (з 7132 тис. у 1990/91 навчальному році до 6857 тис. у 1999/00), все більше дітей шкільного віку не відвідують школу, поряд з цим зростає кількість неповнолітніх правопорушників (12 659 тис. у 1990р. і 17 652 тис. у 1999р.) [4, с.486].

Важливою детермінантою соціальної діяльності особистості, групи, є ціннісні орієнтації. Вони втілюються в ідеалах, інтересах, спрямуваннях людей та визначають поведінку суб'єктів соціальної сфери. Відмова в останні роки від раніше існуючих цінностей, в центрі яких стояла офіційна доктрина та неофіційна установка на пріоритетну цінність праці, привнесення західних моральних установок, розповсюдження соціально принадної міфологеми швидкого збагачення та «гарного життя» призвели до руйнування у багатьох людей звичних соціальних та моральних орієнтирів, і в результаті - непослідовність у поведінці та свідомості, нестабільність в суспільстві на макрота мікрорівні. Спроба привнеси нову — ліберально-демократичну систему цінностей, пов’язану з індивідуалізмом, особистою наживою, так і не прийнята більшістю населення, вихованого в дусі колективізму. Традиційне соціально-культурне ядро української цивілізації сьогодні активно розмивається органами масової інформації, соціальною практикою пореформеного періоду життя суспільства. Відмова від принципів соціальної рівності, гарантій освіти, медичного обслуговування, зайнятості спричиняє появу підвищеного почуття тривожності, безнадійності, невпевненості в майбутньому у більшості членів соціуму [2- с.6- 7]. Так, у січні 2000 р. майже половина населення України вказала на відсутність у суспільстві політичних ідеалів, які заслуговують підтримки (зростання порівняно з 1995 р. на 8%), а близько 40% респондентів вказують на відсутність норм і цінностей, які об'єднують людей у державі (зростання порівняно з 1995 р. приблизно на 7%)[7, с.5−6].

Дестабілізація суспільства сприяє росту числа девіантних проявів: алкоголізації, наркоманії, проституції, бродяжництва, жебракування, криміналізації суспільства. Серед тих, хто скоїв злочин, росте частка осіб, які не мають постійних доходів, в їх числі велика частка безробітних. Росте кількість тяжких злочинів. За офіційними даними у 1990 році було скоєно 1,9 тис. навмисних вбивств і замахів на вбивство, а у 1999 році - 3,5 тис. Загалом у 1999 році скоєно у півтора рази більше злочинів, ніж у 1990, при чому число злочинів, пов’язаних з наркотиками, збільшилось за цей період майже в 6 разів [4, с.533]. Подальше накопичення девіантного потенціалу загострить соціальну ситуацію в суспільстві.

Ще однією проблемою, що спричиняє негативний вплив на розвиток соціальної сфери, є безробіття, з яким стикається все більше верств населення. Його особливістю є поєднання явної та прихованого безробіття. За офіціальними даними у 1999 році рівень безробіття становив 12% від кількості економічно активного населення [4, с.371], а у 1995 році він був 5,6% [3, с.355]. Крім того, у 1999 році 19,4% загальної кількості працівників усіх галузей економіки знаходилося у адміністративних відпустках, іншими словами — перебували у стані прихованого безробіття, і 15,3% працювали в режимі неповного робочого дня (тижня), тобто в умовах вимушеної неповної зайнятості [4, с.397]. Ситуація ускладнюється тим, що в останні роки простежується тенденція збільшення тривалості перебування без роботи осіб, які втратили її. Невпорядковані трудові відносини не сприяють ефективному використанню праці та структурній перебудові. Довгострокові наслідки цього можуть бути негативними не тільки для окремих робітників, підприємств, але і для ринка праці в цілому.

До негативних наслідків безробіття відносяться: зниження рівня життя сімей, зростання криміногенності, соціального напруження в суспільстві, погіршення соціального самопочуття населення, втрата професійних знань, декваліфікація робітників, підрив фундаментальних трудових мотивацій нових поколінь, що вступають в життя.

Найгострішими проблемами України стали: зниження рівня життя, глибока диференціація населення за майновою ознакою, надмірна поляризація доходів. Ці процеси прийняли в суспільстві стихійний, некерований характер. Рівень реальних доходів населення за останні роки значно знизився. Згідно даних моніторингових досліджень, у 1997 році 60% опитаних віднесли себе до незаможних, і відчутно скоротилася в порівнянні з 1994 роком кількість тих, хто вважає себе людиною середнього достатку (50,6% у 1994 і 38,7% у 1997). У тому ж 1997 році 47,8% респондентів відзначили, що матеріальні умови їхньої сім'ї значно погіршились [2, с.24−25]. А у IV кварталі 1999 року за даними статистики частка домогосподарств із середньодушовими сукупними витратами у місяць нижче межі малозабезпеченості (118,3 грн.) становила 30,2% [4, с.429].

Зниження в останні роки добробуту людей помітно позначилося і на структурі споживання. Так, якщо у 1985 році на харчування витрачалося 36,6% середньодушового сукупного доходу, то у 1998 році ця частка збільшилась до 69,5% [3, с.404]. У 1999 році витрати на продукти харчування становили 65,2% сукупних витрат домогосподарств (обстеження у 1999 році проводились за новою методикою). При цьому в структурі харчування переважають картопля, хліб, молочні продукти та овочі. Погіршилася ситуація з забезпеченістю населення товарами тривалого користування. Якщо у 1990 році на 100 сімей було 92 телевізори, 89 холодильників і морозильників, 65 пральних машин і 40 пилососів, то у 1999 році ці цифри відповідно складали 42, 46, 42 та 25 товарів на 100 сімей [4, с.437- 449- 451]. Поруч із цим, засобами масової інформації, особливо телебаченням, активно нав’язуються завищені споживацькі стандарти, які не відповідають рівню життя основної маси населення (реклама). Це має негативне значення, дестимулює трудову активність населення. Представляється важливим для більшої соціальної інтеграції суспільства сформувати такі споживацькі стандарти, які можуть бути співвіднесені з середніми доходами Важливим компонентом соціальної сфери є соціальна інфраструктура. Під нею розуміється стала сукупність матеріально-речових елементів, що створюють умови для задоволення всього комплексу потреб (вітальних та соціально-діяльнісних) з метою відтворення людини та суспільства. По своїй внутрішній організації інфраструктура соціальної сфери представляє собою систему закладів, підприємств та органів управління, що забезпечують ефективність функціонування всіх інститутів соціальної сфери. При цьому різноманітні потреби індивідів, сімей та суспільства в цілому задовольняються широким та різноманітним набором товарів та послуг.

По рівню розвитку соціальної інфраструктури, який визначається за допомогою соціологічного аналізу, можна судити про ступінь задоволення потреб населення, їх якість та кількість у співвідношенні з рівнем дореформеного суспільства чи розвинутих країн, потребами сучасної цивілізації. Останнє десятиріччя відмічене стрімким руйнуванням соціальної інфраструктури. В умовах бюджетного дефіциту погіршується стан матеріальної бази для навчання школярів та студентів, лікувальної діяльності. Скоротилося число дошкільних та позашкільних закладів, закладів фізкультури та спорту. В кризовій ситуації знаходиться автомобільне та залізничне сполучення, особливо приміське. Найбільш тяжке становище склалося там, де фінансування здійснювалося раніше з бюджетів виробничих підприємств (заводські дитячі садки, піонерські табори, їдальні, поліклініки, будинки відпочинку та санаторії). В останні роки все менше і менше вводиться в експлуатація нових об'єктів соціально-культурного призначення.

Часткове введення платного навчання та медичного обслуговування, скорочення числа місць у дитячих садках та яслах, в оздоровчих та позашкільних закладах, значний ріст вартості побутового обслуговування населення, а також різке скорочення послуг, що пропонуються службами побуту, призвело до того, що не використовуються потужності освітніх та оздоровчих закладів, які раніше забезпечували задоволення потреб населення, для більшості сімей знижується доступність різноманітних послуг. Це, в свою чергу, деформує звичний образ життя, збільшує тягар в домашньому господарстві, скорочується вільний час, перед усімжінки. Як свідчать дані статистики та моніторингу, лише невелика кількість населення користується послугами побутових закладів.

Значно знизився рівень відвідування населенням закладів культури і мистецтва. Цей показник у середньому за рік на одного жителя у 1985 році становив 16 відвідань, у 1990 — 11, а у 1999 — 0,1 [4, с.500]. Можна припустити, що однією з головних причиною такого відчутного зниження є погіршення матеріального становища сімей та брак коштів на культурний відпочинок, а не небажання відвідувати відповідні заклади. Таку думку підтверджують і дані моніторингових досліджень, згідно яких на протязі 1994;1997 рр. більше третини опитаних стабільно відзначають, що можливість брати участь у культурному життя за останній рік погіршилась [2, с.92].

Різке погіршення матеріальних умов життя значно послабило здоров’я людей, скоротило середню тривалість життя в Україні (майже на 10 років). Нація почала вимирати: за офіційною статистикою з 1991 року чисельність населення зменшилась більш ніж на 2 млн. чол. [7, с.275], за неофіційними підрахунками — на 3 млн., бо смертність почала перевищувати народжуваність [5, с.58]. Перехід до ринкових відносин у медичній сфері також випереджає матеріальні можливості більшості сімей. Їх доходи не дають змоги користуватися платною висококваліфікованою медичною допомогою. За даними моніторингу у 1997 році 69,7% респондентів відповіли, що їм не вистачає необхідної медичної допомоги, у 1995 та 1996 роках ці цифри також були високими (відповідно 69,2 та 58,4%). Крім того, протягом 1994;1997 рр. більше половини опитаних відзначали, що за останній рік медичне обслуговування значно погіршилося, а більше 1/5 вважали, що воно погіршилося трохи [2, 102]. Можна з великою долею впевненості стверджувати, що ця тенденція простежується і надалі. Слід додати також, що за даними статистики кількість лікарняних закладів за 1990;1999 рр. знизилась на 0,6 тис., а кількість лікарняних ліжок на 10 000 населення зменшилась з 135,5 у 1990 році до 96,5 у 1999 [4, с.512].

Реальні зміни торкнулися державної системи житлового забезпечення. В умовах гострої кризи житла, з одного боку, скорочується обсяг будівництва житла, з іншої - зростає обсяг продажу. Практично відбувається ринковий перерозподіл побудованого в попередні роки житлового фонду, і часто це відбувається шляхом ураження інтересів слабо захищених верств населення. Відсутність соціального захисту тих сімей, котрі особливо гостро потребують житла, веде по посилення майнової диференціації населення.

Суперінтенсивність протікання процесу розшарування суспільства небезпечна, веде до різкого збільшення частки знедолених та маргіналізованих верств населення при збереженні відносно невеликою долі багатих. При цьому багатство останніх, що росте, далеко не завжди пов’язане з їхнім реальним трудовим внеском. Подібні процеси сприяють розмиванню середнього шару населення, найбільш стійкого ядра суспільства. Це викликає соціально-психологічні стреси у людей, спричиняє зниження стабільності в суспільстві. Так, у 1997 році 70,9% респондентів моніторингового дослідження стверджували, що їм не вистачає стабільності в державі та суспільстві [2, с.60].

Таким чином, можна стверджувати, що тривала економічна криза, явні прорахунки в соціальній політиці призвели до помітного зниження потенціалу соціальної сфери.

Очевидно, що подальші суспільні перетворення, якщо ми прагнемо утвердження позитивної логіки соціального розвитку суспільства, розширення простору соціальної активності, пов’язані з необхідністю державного регулювання в соціальній сфері. Держава зобов’язана відновити те, що нею ж було свого часу зруйновано. З огляду на особливості національної психології, держава ще довго сприйматиметься населенням як гарант соціальної справедливості, а тому вона зобов’язана мати на озброєнні неринкові механізми регулювання, розвивати і поглиблювати елементи змішаної, соціально орієнтованої економіки.

Держава не може і не повинна відмовлятися від продовження і поширення ринкових реформ. Але потрібно змінити підхід до них. Не реформи заради реформ в надії, що, в кінцевому підсумку, вони забезпечать оздоровлення економіки. А такі реформи, які, враховуючи непередбачувані втрати, чітко визначили б позитивні результати та строки їх забезпечення.

Література. 1. Осадчая Г. И. Социология социальной сферы. — М.: Изд-во МГСУ «Союз», 1999. — 279 с. 2. Паніна Н., Головаха Є.І. Тенденції розвитку українського суспільства (1994;1997 рр.). Соціологічні показники (Таблиці, ілюстрації, коментар). — К.: Інститут соціології, 1998. — 131 с. 3. Статистичний щорічник України за 1998 рік./ Держкомстат України. За ред. О. Г. Осауленка. — К.: Техніка, 1999. — 576 с. 4. Статистичний щорічник України за 1999 рік./ Держкомстат України. За ред. О. Г. Осауленка. — К.: Техніка, 2000. — 648 с. 5. Тарасенко В.І. Інноваційна трансформація в Україні та її результати і наслідки. //Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. Колективна монографія./ Під ред. М. О. Шульги. — К.: Інститут соціології НАН України, 1999. — С. 51−69. 6. Українське суспільство: моніторинг соціальних змін (1994;1999 рр.). Інформаційно-аналітичні матеріали/ Під ред. В. М. Ворони, А. О. Ручки. — К.: Ін-т соціології НАНУ, 1999. — 134 с.

7. Українське суспільство: моніторинг — 2000 р. Інформаційно-аналітичні матеріали. / за ред. В. М. Ворони, А. О. Ручки. — К.: Ін-т соціології НАН України, 2000. — 390 с.