Велике Зерцало - Жанр рекісі моногатарі

Великое Зерцало — Жанр рэкиси моногатари

Историческое розповідь (XI чи XII в.).

Неизвестный автор

Японская литература Автор переказів Є. М. Дьяконова.

Побывал я нещодавно у храмі Хмарного Ліси, де відбувалася церемонія пояснень сутры Цвіту Закону, і зустрів там двох дивних старців, вони були за роками, ніж звичайні люди. Одному було сто дев’яносто років, іншому — сто вісімдесят. У храмі юрбилося безліч народу, ченці і миряни, слуги і служиві, важливі добродії Гардінер і простий люд. Але наставник — тлумач сутр не з’являвся, і всі терпляче очікували. Тут слово за слово, і старці заходилися згадувати минуле — якщо вони пережили тринадцять імператорських правлінь й покровителі вбачали, і пам’ятали всіх придворних і імператорів. Усі присутні присунулися ближче, щоб теж послухати розповіді про давнини. Ще почуєш таке! Старцям, а звали їх Ёцуги і Сигэки, дуже кортіло згадувати у тому, що у старовину, вони казали, що у минулому люди, коли їм хотілося говорити, а не міг, викопував яму й у неї розповідали свої таємниці.

Как забавно було оцінювати старця Ёцуги, що він розкривав жовтий віяло з десятьма планками із чорного дерева хурми й важливо посміювався. Він зібрався повідати присутнім про щасливою долі його світлості пана Митинаги з могутнього роду Фудзивара, превзошедшего всіх у світі. Справа ця важке, велике, і тому доведеться йому за порядку розповісти про багатьох імператорах і императрицах, міністрів та вищих сановниках. І тоді проясниться плин подій у світі. А говорити Ёцуги буде лише у тому, що сама багато і бачив.

Обрадовались які зібралися у храмі і присунулися ще ближчі один до старцям. А Ёцуги віщав: «Із самісінького створення світу одна одною до нинішнього правління змінилося, крім семи поколінь богів, шістдесят вісім поколінь імператорів. Перший був імператор Лзимму, та про тих віддалених часи хто б пам’ятає. А я сам свідок на той час, як у першого дня третьої місяця третього року Кадзё, на рік молодшого брата вогню й коня зійшов на престол імператор Монтоку і керував світом вісім років надійшло. Його матінки, імператриці Годзё, були присвячені прекрасні вірші прославленого поета Аривара Нарихира. Як прекрасне й вишукана було життя у старовину! Не зараз».

Сигэки сказав: «Ти підніс дзеркало, у ньому позначилися численні долі людей знатних і знаменитих. В Україні таке відчуття, ніби ранкове сонце яскраво висвітлило нас, завдань, які мороком тривалого. Я тепер як дзеркало в шкатулці для гребенів, що де лежить кинуту ним у жіночих покоях. У ньому важко щось розгледіти. Коли ми варті проти вас, подібно відполірованому дзеркала, то прозріваємо минуле існує і майбутнє, долі, характери та форми».

Ёцуги склав так: «Я — старе дзеркало, / І прозрівають у мене / Імператори, їх нащадки — / Чередою — / Не криється жоден».

Ёцуги розповідав: «Лівий міністр Моротада був п’ятим сином шляхетного Тадахиры. В нього була дочка незбагненної принади. Коли її збиралася до палацу і сідала в коляску, то волосся її тяглися крізь усе двір до головного стовпа у залі прийомів, і якщо під волосся підкласти білу папір, то шматочка нічого очікувати видно. Куточки її очей були трохи опущені, що було досить вишукано. Якось імператор дізнався, що ця юна особа знає напам’ять знамениту антологію „Збори старих та нових пісень Японії“, і він вирішив випробувати її. Він сховав книжку й напам’ять прочитав початкові рядки Передмови, „Пісні Ямато…“, і її легко продовжила і потім читала вірші з усіх ділянок, і ніяких розходжень із текстом був. Почувши звідси, шляхетний пан її батько, лівий міністр Моротада, зодягнувся в парадні одягу, вимив руками і повелів всюди читати сутры і саме молився ми за неї. А імператор полюбив дочка Моротады незвичайній любов’ю, особисто вчив її на цитрі, а згодом, кажуть, любов її зовсім пройшла. Вона ж народила сина, всім син вдався і собою прекрасний, але скорботний главою. Отож син великого правителя і онук славного чоловіка лівого міністра Моротады виявився несповна розуму — це воістину дивовижно!».

Ёцуги розповідав: «Коли император-монах Сандзё був ще живий, усі добре, але він помер, то тут для опального принца все змінився і стало негаразд, як бувало. Придворні не були його й не віддавалися разом із розвагам, хто б служив йому. Немає нікого, хто поділив би з нею годинник нудьги, і вона могла тільки неуважно віддаватися спогадам про кращих часи. Придворні стали полохливі і, лякаючись гніву нового імператора, оминали покої принца. І челядники у домі вважали, що служити йому важко, і самі нижчі слуги відомства двірського порядку вважали непристойним прибиратимеш у його покоях, і тому трава густо розрослася у його саду, а житло застарів. Рідкісні придворні, іноді відвідували його, радили він повинен зректися спадщини й примусити скласти із себе сан, як його змусять зробити це. І коли посланий могутнього Митинаги з цієї родини Фудзивара з’явився до принцу, той повідомив, що вирішив постригтися в ченці: «Мені просто немає знати терміни мого перебування сані принца-наступника свою долю в цьому світі. Склавши із себе сан, я угамую своє серце й стану подвижником по дорозі Будди, вирушу в паломництво і мати світу і спокої».

Митинага, боючись, що принц може передумати, з’явився до йому у супроводі своїх і численної блискучої почту, зі скороходами і верховими передовими. Вихід нього був велелюдний і гучний, це має бути, на серце в принца, хоч і зважився, було неспокійно. Пане Митинага розумів його відчуття провини та сам прислужував йому за одним столом, подавав страви, своїми руками витирав столик. Втративши ж свій сан, колишній принц тяжко оплакував втрату і помер".

Ёцуги розповідав: «Один старший радник був від природи вправний їх виготовляти речей. Государ тоді був зовсім юний роками, і зволив він певною мірою повеліти своїм придворним принести йому нових іграшок. І всі кинулися шукати різні дива — золоті і срібні, лаковые і різьблені — і піднесли малолітньому імператору цілу гору найгарніших іграшок. Старший радник ж змайстрував дзига, і причепив щодо нього пурпурового кольору шнури, і закрутив перед імператором, і той став бігати за дзигою колами і веселитися. І стала ця іграшка його постійної забавою, але в гору дорогих дивин і не глянув, А придворні робили віяла із «золотої і срібної папери з блискітками, а планки — з духмяного дерева з різними вычурами, писали на неймовірно красивою папері рідкісні вірші. Старший радник ж взяв для віяла просту жовтаву папір з водяником символом порятунку і, «стримуючи пензель», навдивовижу написав «трав'яним листом» кілька поетичних слів. І все прийшли о захоплення, а государ вклав цей віяло на свій ручну шкатулку і часто їм милувався».

Ёцуги розповідав: «Якось давним-давно государ вирушив у мандри верхом і взяв із собою юного пажа з цієї родини Фудзивара, государ зволив забавлятися грою на цитрі, а грали у ньому з допомогою особливих пазурів, надеваемых на пальці. Отож імператор ці пазурі десь у дорозі зволив зронити, і як шукали їх, знайти могли. На подорож інші пазурі було не дістати, і тоді государ повелів пажу залишатися у тому і пазурі неодмінно знайти. А сам повернув коня і до палацу. Бідний паж поклав багато праць, аби ті пазурі знайти, та їх ніде був. Повернутися ж, ні із чим було неможливо, і зробив хлопчик обітницю Будді, що у місці, де виявляться пазурі, він побудує храм. Як такий намір могло зародитися у такому юному серце? Очевидно, усе було визначено: і те, що імператор упустить пазурі, і те, що повелить пажу шукати їх. Така історія храму Горакудзи. Його задумав побудувати зовсім юний отрок, що, звісно, дивовижно».

Ёцуги розповідав: «Від дочки принца народилися два хлопчика, як стрункі деревця, собою прекрасні і розумні, зросли б і стали молодшими воєначальниками при дворі, панами, «срывающими квіти». Якось у рік старшому братові Дерева і Собаки вибухнуло жорстоке пошесть, і старший брат помер вранці, а молодший — ввечері. Можна тільки уявити, які були відчуття матері, що має протягом дня померли двоє українських дітей. Молодший брат довгі роки ревно виконував закони Будди і, помираючи, сказав своєї матері: «Коли помру, не робіть з моєю тілом нічого, що личить в такі випадки, просто почитайте з мене сутру Цвіту Закону, і це неодмінно повернуся». Це заповіт мати їх те, що забула, але, оскільки була на собі по смерті двох, то хтось більше з домашніх повертав узголів'я на захід та інші, що потрібно було, і тому, він не зміг повернутися. Пізніше він примарився б уві сні про свою матір і почав звертатися до неї з віршами, бо був прекрасний віршотворець: «Обіцяла мені міцно, / Але чого ж могла ти забути, / Що скоро повернуся / З берегів Ріки / Пересіченій».

И чого ж вона пошкодувала звідси! Молодший син був рідкісної краси, й у майбутні покоління навряд чи з’явиться хтось його переважаючий. Він був злегка недбалий у одязі, але набагато элегантней всіх, хто намагався щосили. Він звертав особливої уваги на людей, лише бурмотів під ніс сутру Цвіту Закону, але з якою неперевершеним добірністю перебирав він кришталеві чіткі! Старший брат також було пригожий, але набагато грубіше молодшого. Одного разу вже по смерті вони стали уві сні одному вченому ченцю, і той став розпитувати їх про долю у приміщення смерті" й розповідати, як матуся горює про молодшому братові, а той відповів, ласкаво всміхаючись: «Те, що ми називаємо дощами, / Це лотоси, які розсипалися килимом. / Чому ті ж / Від сліз вологі рукави / У моєму домі трохи рідному?».

Придворные пам’ятали, як колись під час снігопаду молодший брат відвідав лівого міністра і зламав у його саду гілку сливи, отягченную снігом, він труснув її, і сніг повільно осипався пластівцями з його сукню, а оскільки виворіт його сукні була блекло-желтой, а рукави, що він зривав гілку, викрутилися навиворіт, то сніг заплямував їх, й усе він у снігу так сяяв красою, деякі навіть просльозилися. Це було виконано настільки сумного зачарування!

Ёцуги розповідав: «Один імператор був одержимий злим духом і найчастіше був у поганому настрої і часом міг зовсім забути себе і постати у смішному вигляді перед підданими, але вмів складати прекрасні пісні, люди передавали їх із вуст у вуста, і ніхто міг зрівнятися із ним поезії. Він оточував себе лише вишуканими речами, я удостоївся побачити його тушечницу, що він пожертвував для читання сутр, коли захворів Шостий принц: березі моря зображалась гора Хорай, довгорукі і довгоногі істоти, і всі выделано з незвичайним мистецтвом. Пишнота його посуду не піддається опису. Його взуття виносили показувати народу. Він вельми вправно писав картини, вмів із неперевершеним мистецтвом малювати тушшю які скотилися колеса екіпажу, а якось зобразив звичаї, прийняті багатих будинках і що у простолюдинів, щоб, що це замилувалися».

Не мали краю історіям Ёцуги, інший старець Сигэки повторював його слова, й інші люди, служиві, ченці, слуги, теж згадували подробиці і додавали, що знали, про життя чудових людей Японії. І старці не переставали повторювати: «Як щасливо ми зустрілися. Ми відкрили мішок, що роками залишався закритим, і розірвали всі прогалини, і всі історії вирвалися назовні, і стали надбанням чоловіків і жінок. Був такий випадок. Якось людина святої життя, бажаючи присвятити себе служінню Будді, але колебавшийся, прибув столицю й побачив, як міністр є при дворі в блискучому вбранні, як біжать попереду нього слуги і охоронці, а навколо крокують піддані, й подумав, що, видно, це перша людина у Києві. Але коли його міністр став перед Митинага з цієї родини Фудзивара, людиною непересічної волі і потрібна розуму, могутнім і непохитним, святої людина зрозуміла, що він перевершує всіх. І ось з’явилася процесія і возгласили прибуття імператора, й те, як він очікували і закон ухвалювався як і вносили священний паланкін, як йому надавали повагу, святої людина зрозуміла, перший чоловік у столиці й у Японії — це мікадо. Але коли його імператор, зійшовши на грішну землю, схилив коліна перед ликом Будди у залі Аміду і створив молитву, святої сказав: «Так, немає нікого, хто було б вище Будди, віра моя тепер безмірно зміцнилася».

Список литературы

Все шедеври світової літератури в стислому викладі. Сюжети і характери. Зарубіжна література древніх епох, середньовіччя і Відродження: Енциклопедичне видання. / Ред. і сост. В. И. Новиков — М.: «Олімп»; ТОВ «Видавництво ACT», 1997. — 848 с.