Анализ оповідання У. Набокова «Коло»

Анализ оповідання У. Набокова «Круг»

«К середині 1936;го, незадовго до того, як назавжди залишити в Берлін і вже у Франції закінчити „Дар “, я написав вже, напевно, чотири п’ятих останньої його голови, як від основної маси роману раптом відокремився маленький супутник і став навколо неї обертатися», — так сказав сам Набоков звідси оповіданні в передмові до жодного з своїх збірок. Логічно й доказово виглядає авторська рецензія, і найнедовірливіший читач хоче повірити, що «Коло» — це тільки доважок, хоч і «зі своїми орбітою і своєю забарвленням полум’я», до «Дару», це одне з карток з записами сцен майбутньої книжки, що у загальної картині виявився зайвою. Не вірте цьому «найменш російському із усіх російських письменників» слову! Його промови собі — віртуозна гра, мету, якої — переплутати покажчики в «коридорах пам’яті», створити своє життя для біографів оскільки він створював долі героїв для читачів. Насправді вперше «Коло» був опубліковано на двох років раніше зазначеної Набоковим дати під невигадливою назвою «Розповідь». Інакше кажучи, не «Коло» відокремився від «Дара», а скоріш, більшість роману виросла з «Оповідання».

Говоря про «Колі» як «про «супутнику» роману, Набоков намагається підтвердити поширена думка про своє «розсудливості»: згідно з логікою, менша маса обертатиметься навколо більшої. Але проза Набокова ірреальна, і геть виправданим буде припущення щодо первинності «Кола». Саме тому будемо розглядати «Коло» самостійна твір, як із ключів до всієї прозі автора.

Рассказ позбавлений яскраво вираженого дії, і змістом його сприймається скоріш не через опис того що відбувається, як і творах інших авторів, а ще через відчуття — кольору, звуку, самої думки автора. Герой «Кола», Інокентій, перебувають у еміграції, зустрічає у Парижі дівчину Таню, що була його першої любов’ю, та її родину; після короткого діалогу з нею герой втікає до влади спогадів, разом із ним читач бачить Росію, садибу, отца-учителя, пана — батька Тані — така фабула оповідання. Здається, все просто, але, попри цілком реалістичне розповідь, читач відчуває, що у світі, не тотожному справжньому. Простежимо деякі деталі (до речі, характерні для творчості Набокова), які допомагають створити з цілком реального Парижа «у новий світ».

Первая, миттєво обертаюча він увагу особливість — кільцева композиція: «По-друге, оскільки у ньому розігралася скажена туга Росією», — читач, хоч трохи знайомий із творчістю Набокова, вже знає початок останньої фрази оповідання — «по-перше». І звернемо увагу те що, як від ще паризького, реального «по-друге» автор переходить ось до чого — по-третє: «по-третє, нарешті, бо їм було не жаль своєї тодішньої молодості», — повністю віддаючи персонажа, Інокентія, до влади любимої своєї музи— Мнемозины, одночасно з цією занурюючи читача у світ пам’яті героя. У цій частині оповідання звернемо увагу те що, як майстерно Набоков створює необхідну «висвітлення» сцени: приглушаючи звук загальний («сидячи до кав’ярні і всі розбавляючи бледнеющую солодкість водою з сифона» — [з], [ф]), виводить крещендо єдине — Росія (характеризується алітерацією [з], [р]: «серця, сумно — з яким смутком? — і з смутком»).

Итак, герой, і з цим і найнедовірливіший читач, не у Парижі 30-х, а Росії з початку ХХ століття. «Усе це минуле піднялося», і, начебто, зазвичай з’являються з минулого особи, але читача очікує загадка: герой згадує батька, Іллю Ілліча Бичкова, й після імені ми наражаємося на цілком абсурдну фразу французькою: «Наш сільський вчитель», — і вираз неспроможна належати автору — Набоков писав не автобіографію. З минулого даний момент виведений лише батько героя, яка має права слова. Та й Інокентій навряд чи характеризував б батька «наш вчитель». Розгадка виявиться лише за повторному прочитанні оповідання. Цю фразу — переклик з темою реального Парижа, з одного боку, й підтвердження кільцевої композиції, з іншого: наприкінці (чи, навпаки, на початку?) оповідання Єлизавета Павлівна, мати Тані, скаже французькою про Інокентії: «Це син нашого сільського вчителя», — ось звідки «наш сільський вчитель». Цю виставу Іллі Ілліча як тата звільнили з позиції героя як і вчителя для Тані та її родини, переплетення й далекого минулого з спогадами, які потрапили до бібліотеки пам’яті півгодини тому.

Следующая деталь, що підтверджує нереальність світу оповідання, — імена, вспоминаемые героєм. Серед відомих читачеві реально жили Федченко, Северцева, Дюмон-Дюрвилля та інших ми зустрічаємо імена вигадані — наприклад, будь-коли яка була професора Бера, працюючого на неназванном «чеському курорті». І, разів пригадали про іменах, відзначимо ще одне деталь: «пана», Годунова-Чердынцева, в «Дар» звуть Костянтин Кирилович, в «Колі» ж вона має ініціали До. М. — іще одна покажчик самостійності оповідання. Він перегукується з «Задарма» лише деякими, загальними багатьом творів Набокова тематичними лініями і тих, що повноправним господарем обох вселених — роману і розповіді — є автор. У «Колі» його проглядається в іронічних випади проти ідей «громадянськості», «громадянського обов’язку»: «Не забудемо, ще, почуттів відомої частини нашої інтелігенції, презирающей вся де неприкладне естествоиспытание», «думав з і розчуленням, що живе всієї душею в чистому світі нелегального», — яка ненав’язлива іронія в епітеті «чистий», у самому визначенні «світ», обраному для згадування про нелегальному (переконатися в цьому можна, звернувшись, наприклад, до четвертої главі «Дара», де Федір Годунов-Чердын-цев розмірковує про «нелегальному» з прикладу Чернишевського)! Ці зауваження що неспроможні належати Інокентію, вони — авторські.

Итак, кільцевої композицією автор відокремлює світ оповідання від будь-яких інших, створюючи замкнутий простір. Змішавши імена реальні і вигадані, він підкреслює, що Париж «Кола» не дорівнює Парижу реальному. Гумор щодо не прийнятих Набоковим ідей чудесна їх зруйнування у коханні Тані (а любов у Набокова — прояв вічної гармонії), з якою стають зайвими все «репетиції громадянського презирства», вкотре свідчить про, що Бог цього Парижа, Інокентія, Тані — сам письменник, що вирізняло усієї своєї прози.

Он підтверджував це у інтерв'ю А. Аппелю й у деяких власних післямовах до своїм творам (зокрема, до третьої американському виданню «Bend Sinister»). Усередині ж цією кругової кордону, у замкненому світі, своєї наместницей Набоков залишає Мнемозину. Усе оповіданні відповідає світу пам’яті — «прихованим складах у темряві, у пилюці»: і відсутність дії теперішньому часу (крім «сидячи до кав’ярні і всі розбавляючи бледнеющую солодкість водою з сифона»), і сутінки спогадів, створюваний деякими деталями: «нічні фіалки», «батько рухається навшпиньки», — характеристики досвітнього часу діб, коли ще темно, але вже настав вгадується швидке ранок. У цих деталях відчувається найважливіша для Набокова тема — тема мрії про повернення Росію живу, з її «ослепительно-зелеными ранками», з «хрустально-расплывчатой» Росії спогадів; здогадалася про прихід того яскравого «ранку», яке неясно — мов у тумані сну, — говориться переважають у всіх творах письменника. Підтвердити єдність теми батьківщини для творчості автора можна лише лише на рівні інтуїції (адже Набоков будь-коли каже прямо про своє темах), а й спираючись на наскрізні образи, відповідні тому чи іншому мотивацію. Звернімося до останнього строфі найвідомішого вірші «Розстріл», тема якого явна — Росія:

Но серце, як ти хотіло, Щоб це справді була така: Росія, зірки, ніч розстрілу І весь в черемшині яр!

Не тієї ж черемшини «молочне хмару» пам’ятає герой «Кола»?

Думается, тема розлуки з Росією та мрії про повернення є основним у своєму оповіданні, а любов Тані, розлучення і з ній — метод у викритті цієї теми, набоковская паралель. Причому звернімо вкотре увагу до абсурдність розповіді — головна думка лише вгадується читачем з деяких деталей, тоді як його відбиток — почуття героя до Тані, її любов — видається за основну тему: Набоков — найбільший містифікатор й у житті, й у мистецтві. «Обливаючись сльозами, Таня говорила, що це скінчено. „Останьтесь, Таня “ , — заблагав він», — але він втекла, і «геть по темній начебто ворухливої дорозі, і потім була війну з німцями, і взагалі усе якось розповзлось, — але поступово стянулось знову», — і Таня «виявилася той самий привабливою, той самий невразливої, як колись». Зауважимо це «проти» — не тільки з саду, від Тані. Геть — із Росії.

Для Інокентія Таня — частина тієї покинутій Росії, тож у ньому розігралася «скажена туга» за батьківщиною після зустрічі з нею Парижі. І на описі паризькій, «якось уточнившейся», «з подобревшими очима» Тані читач знову може розрізнити тему Росії. «З подобревшими очима» — для цієї очі варто звернути особливу увагу: епітет «подобревшие» перегукується з одвічною мрією емігрантів про пом’якшення порядків у радянській Росії. Не про «поваленні тиранів», так хоча б про повернення традицій, культури, всього спадщини російського народу, яке виявилося «скинутими з корабля сучасності» разом із растворившейся у Європі інтелігенцією в 17-му року.

Таким чином, тематично і композиційно розповідь перегукується із багатьма творами У. У. Набокова, органічно вплітаючись у світ творчості однієї з самих незрозумілих нині авторів. При уважному прочитанні розповідь дає доказ його прози, усвідомлення абсурдних здавалося б історій і доль героїв, а ще через це усвідомлення — до собстзенно світу самого письменника, який до сьогодні залишається для широкого читача терра інкогніта.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.