Непредикативность провини в феноменології М. Хайдеггера

Непредикативность провини в феноменології М. Хайдеггера Чернышева М.М.

Обыденным і психологічним свідомістю вина сприймається як почуття, як наслідок аморального вчинку, тобто предметне свідомість намагається якимось чином позначити, визначити провину. М. Хайдеггер розглядає провину не так на рівні предметного «готівкового» розуміння, але в рівні «присутнього» розуміння. Єдина провина Хайдеггера онтологична, вона має предикатів.

Философ вважає, що обгрунтуванням буття є безпосередність його екзистенціального переживання, що може відбутися лише у «вот-бытии» чи «присутності» людини. Найбільш рання думку, думка про єдності світу, про мир як і справу «білому світі» належить людині.

Человек, зазначає М. Хайдеггер, заручник буття, він віддано буття і думки. Думка у якийсь момент заявила свою претензію те що бути збільшена й намагатися мислити — доля людини. Людина — істота, суті якого полягає у «вот-бытии». «От-буття» — спочатку «могло второпати буття», «толкующее» себе буття. Розуміння — це спосіб буття людини у світу і вона має онтологічний характер. Хайдеггер, пише: «Розуміння як розкриття зачіпає завжди всю загалом фундаментальну улаштованість буття у світі» [1, 5]. Розуміння як экзистенциал дозволяє піднятися над справжнім і «схопити» сенс, «значимість» «присутності». Істотний «от-буття» — це в Хайдеггера спочатку «бытие-в-мире», бытие-вместе-с речами. «От-буття» як могло второпати — це «бытие-возможность»; буття як те що вона могла б бути. У можливості «вот-бытия» проявляється «турбота». «От-буття» «стурбоване» тим, що є, і «турбота» дозволяє йому бути відкритим до світу. Через «турботу» «от-буття» зтикається з «буттям — при — всередині - світовому сущому». Оскільки людина й світ постійно екзистенційно торкаються одна одної, то «турбота» є найважливішим экзистенциалом існування людини. Хайдеггер підкреслює, завдяки «турботі» людина або сама себе поневолює, ставлячи за мету за метою, але нинішнього самопорабощении проявляється свобода людини. Якщо сутність людини — «от-буття», то людина є істотою радикально «закиданим» в буття. Філософ, зазначає: «Ескіз наиглубочайше — особистого можествования препоручен факту брошенности в здешность» [1, 9]. «От-буття» як «могло второпати буття» як і «бытие-возможность» завжди «накидає» себе зі своїх можливостей, воно хіба що «допускає» певні можливості. «Ескіз» дозволяє проявитися змісту, суті «вот-бытия», дозволяє «вот-бытию» здійснити себе. На думку Хайдеггера: «…буття здешности …, розуміючи, може сказати самої себе: «Будь тим, що еси» [1, 6]. «Ескіз» може проявитися у різних варіаціях, та його здійснення може бути як справжнім, не справжнім, «осмисленим чи безглуздим», де сенс — це з экзистенциалов буття. У «начерку» річ може видатися чи як «підручна» річ, річ як, як річ «у тому, щоб» чи як «готівкова» річ. «Наявність» — це сукупність фізичних і технічних речей. «Наявність» прагне уявити світ вигляді інтеграції причинно-наслідкових зв’язків. Бути в «наявності» — це можуть бути «сосчитанным», бути що був рахунку. Людське розуміння постійно спокушається цим обчисленням буття, оскільки, «наявне» буття безпосередньо стосується буття «присутності». Суть спокуси у цьому, що людина намагається наблизитися до суті через літочислення буття, але технічне, наукові знання прослизає, не помітивши буттєвих основ «присутності». Тлумачення своєї суті через «готівку» наводить людини до ускользанию від істини буття, а, отже, до ускользанию від самого. «Турбота» як экзистенциал дозволяє: зробити такий «начерк», у якому річ відкривається, виявляє свою «загадковість». Буття «присутності» розриває фізичну й технічну замкнутість речей. Це означає, що людина цурається радикальної опредмеченности світу і намагається зосередитися на «світлі», у якому видно ці предмети. Людина здебільшого зосереджений у тому, що таке річ як «готівку», тоді як істота речі полягає у її «бытии-в-мире». Річ включено до контекст, Dasein — і є екзистенційний контекст можливості речі. Як «готівкова» вона застигає у своїй науковій та програмах технічної воплощенности, у ній вгасає человекоразмерный процес. У оточенні «світла» річ міститься у вічний «потік» становлення, і тоді це не є річ — це «твір», так як «твір» створюється на відтворення самого процесу розкриття істини. «Твір» та інформаційний процес друг без друга не існують. Важливо ввійти у цей «коло» розуміння речі, щоб він здійснила справді, щоб проявилася своє «потаємне».

У М. Хайдеггера читаємо: «У художньому витворі істина сущого вважає себе у витворі» [1, 72]. Ведучи мову про чотирьох причинах, які мають впливом геть результат творення (1. матеріалі, з яких щось створюється; 2. формі, яку приймає цей матеріал; 3. мети, що визначає форму і матеріал створюваного; 4. майстра, що створює створюване), Хайдеггер підводить до думки, що кожна з причин винуватиця тому, яким буде створюване. «Чотири причини — чотири пов’язаних між собою виду винності», — підкреслює він [2, 223].

И майстер тут головний винуватець, оскільки «…від цього починається і крізь нього досягається…» готовність створюваного. Але це чотири виду провини як винні в «наявності» створеного, вони винні у його розкритті «затаєного».

Вина — це «привід» здійснитися, «привід» «…чогось ще явленному дійти присутності» [2, 224], отже, проявитися цілісно, стати «твором».

Человека Хайдеггер визначає не як річ серед інших речей, оскільки сутність людини — буття не в розриві, в «просвіті», у цьому, що він «забуто» в буття.

Человек — єдине істота, що може прийняти світ знає як ціле і як єдине ціле, як «твір», тому людина або сама винен у тому, буде ні він «витвором». Людина винен спочатку — він винна буття. Совість є те, що дозволяє усвідомити изначальность провини — борг собі, відмови від несправжнього існування. Совість не засіб спокутування провин, а спосіб справжнього існування. У совісті існування відкривається себе. Совість — це роздивляння людиною своїх душевних станів, це добровільний перехід у тривогу. Совість — те, що його турбує, це — джерело «турботи». Якщо людина не усвідомлює, що він винна буття, що він «забуто» в буття й чого від нього залежить, чи виставлятиме він «твором», тоді він позначає лише свою «наявність» від цього страждає. Страждає, оскільки він розірваний, нецелостен. «Наявність» Демшевського не дозволяє проявитися «потаєному», істині, лише «…творіння розкриває властивим йому способом буття сущого. У витворі відбувається це розкриття — виявлення, тобто істина сущого» [1, 72].

Только приналежність людини до людського співтовариству робить його суб'єктом, вважає Хайдеггер. А, щоб бути людиною, потрібно ухвалити він «турботу» про «збиранні» буття й передусім свого буття. Потрібно впустити їх у себе бездонне, нелюдське, «ніщо» як бытие-к-смерти. Пустивши у собі «ніщо», людина почувається як чисту, абсолютну можливість. Можливості людини, який взяв він «турботу» про бутті, безмежні. Якщо людина ступив на шлях «збирання» свого буття, на шлях становлення себе, немов «твори», тоді особисте, приватне розчиняється, маски знімаються, «потаємне» проривається, і залишається бытийственное, безмежну. Людина як «наявне» буття щось вирішує, рішення він швидко приймає лише як буття «присутності». Тільки буття «присутності» дозволяє їй зробити вибір, і здійснити свою свободу. І з можливостей, що є в людини, є можливість прогаяти себе. Дуже часто він вирішує оскільки вирішують люди, людина піддається спокусі існування лише «у наявності». Людина сама винен у тому, чи виставлятиме він «твором», «відкриє» він своє «потаємне», чи набуде в вічний «потік» становлення. Ніхто нього це зробить, це її вибір.

И якщо винен сам, то безглуздо шукати провину неможливості здійснити себе, немов «творіння» у комусь чи щось інше. Звинувачуючи інших, людина знімає відповідальність із себе. Але людині страшно усвідомити «от-буття» у собі, оскільки усе веде його усвідомлення «ніщо», порожнечі, усвідомлення бытия-к-смерти. І легше уникнути цього усвідомлення, прийнявши він якусь роль. Порятунком від масок і ролей є провина, і совість, які дають припинитися людської «турботі» про бутті. Хайдеггер розрізняє «турботу» і «піклування». «Піклування» — це переслідування буття, над цим працює наука і. «Піклування» це не дає людині бути. «Турбота» ж ми перешкоджає буття розкриватися. Буття розмовляє з людиною, це говорення безперервно. Говорення буття можна почути, а можна заговорити і почути. Голос буття чує той, хто вміє зосередитися, оскільки буття промовляють на тиші. Людина, який відгукується голос буття, повинен рухатися у бік цього поклику. Тиша лише здається порожній, ця порожнеча — є порожнеча буття, яка відкривається людині. І він, якщо почує голос буття, може заповнити порожнечу собою. Поклик буття дозволяє почути «осяяння», яке піддається раціональному осмисленню. «Осяяння» — те, що робить людини вже «присутнім» в буття. Хайдеггер вважає, що з здобуття права ступити на шлях становлення себе, немов «твори», треба здійснювати вчинки, створені задля «збирання» людиною себе у бытийном контексті. З іншого боку, треба бути мужнім, рішучим, аби утримати себе рівні «присутнього» розуміння, щоб «ніщо» увійшло буття людини. Рішучість вириває існування з безособового і робить її справжнім. Рішучість призводить до істинному розумінню і допомагає проявитися «потаєному», допомагає людині розкритися. І коли він упускає таку можливість, то винен у цьому тільки він. «Бути чи бути» вирішує сама людина. Провина непредикативна, вона вказує і якусь предметність, вона свідчить про саму екзистенціальну сутність людини.

Список литературы

1. М.Гайдеггер. Феноменологія. Герменевтика. Філософія мови. М.: Гнозис, 1993.

2. М.Гайдеггер. Час і буття. М.: Республіка, 1993.