Проблема помісності Української церкви у працях католицьких і православних авторів

Вступ

Людство вступило в нове, третє тисячоліття. На порозі нового століття й нового тисячоліття природно підводити підсумки пережитого в минулі століття, й, зокрема, у ХХ сторіччі, а також об'єктивно й неупереджено оцінити сьогоднішню дійсність, розглядаючи сучасність як зв’язок між минулим і майбутнім. Усвідомлення минулого дає підставу для прогнозування майбутнього. Саме такий підхід лежить в основі звертання до подій церковної історії, до досвіду, накопиченого в церковному житті в минулому, досвіду, який і тепер багато в чому визначає його сучасний стан.

У ХХ сторіччя Україна вступила не тільки з наслідками бездержавності та розділення своїх земель поміж імперіями, але й дуже чітким конфесійним поділом.

Війни, революції, руйнування імперій призвели не тільки до виникнення нових кордонів, але й у несподіваний та неочікуваний спосіб призвели до виникнення формальної Української держави у складі СРСР, в рамках якої дістали можливість жити разом абсолютна більшість українців. Окреслення ареалу мешкання українців одними кордонами не могло не сприяти стиранню тих різких ліній розмежувань, які існували до цього. Зокрема, поступово почали стиратися й усі можливі лінії релігійного розмежування та поділу.

Про неможливість не тільки довічної, але й навіть подальшої консервації біконфесійності, яку ми фіксуємо на початку ХХ сторіччя, свідчить і той факт, що поступова, але неминуча переорієнтація частини вірних відбувалася навіть ще в період існування чітких політично-конфесійних кордонів.

У контексті сучасного українського державотворення актуальним стає питання ґенези та перспектив створення єдиної помісної церкви України, що, своєю чергою, сприятиме ефективнішому її впливу на державобудування, національно-культурне та релігійно-духовне оновлення української нації. Саме тому актуалізується дослідження праць відомих православних та католицьких церковних діячів України з цього питання.

Визначена тема в українській історіографії досліджена недостатньо. Окремі аспекти проблеми піднімались у працях М. БендикаБендик М. Помісність Української Греко-Католицької Церкви та її бачення патріархом Йосифом Сліпим. / М. Бендик. — Львів: Свічадо, 1996. — 52 с., О. Волинець, М. МариновичаМаринович М. Українська ідея і християнство. Від глави Церкви до глави сімейства / М. Маринович. // Патріархат. — 2003. — № 4. — С. 12 — 13., І. Музички. Музичка І. Блаженніший Йосиф — оборонець Церкви і народу. / Іван Музичка / Пам’яті Патріарха. Матеріали наукової конференції. — Львів, 1994. — С. 18 — 24.

Однак найбільшу цінність дляопрацювання цієї теми становлять праці Івана Огієнка, ієрархії УГКЦ, зокрема: митрополита, А Шептицького; патріарха Й. Сліпого; сучасного Глави УГКЦ патріарха Любомира кардинала Гузара та інших.

Метареферату — здійснити історико-релігієзнавчийогляд поглядів православних та католицьких авторів на проблему помісності української церкви.

Для досягнення поставленої мети в роботі розв’язуються наступні завдання:

— визначити основні погляди на проблему помісності української церкви у працях Івана ОгієнкаОгієнко І. Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647−1657. / Іван Огієнко. — Вінніпег, 1955. — 180 с.;

— оцінити діяльність та вклад в вирішення питання помісності церкви в Україні у роботах А. ШептицькогоШептицький А. У справі порозуміння // ЛАЄВ. — № 3−4. — С. 29−32. та Й. СліпогоСліпий Й. Звіт про католицьку Церкву в Україні / Йосиф Сліпий. // Твори Кардинала Йосифа, Верховного Архієпископа. — Рим 1958;1985. — Т.14. — С.273 — 278.;

— проаналізувати ідею та перспективи створення єдиної помісної церкви в Україні у поглядах глав сучасних патріархатів УПЦ Московського патріархату та голови УГКЦ кардинала Гузара.

Об'єктом нашого дослідження є творча спадщина і практична діяльність І.Огієнка, А. Шептицького, Й. Сліпого, кардинала Гузара.

Предметом виступає проблема помісності української церкви.

Джерельною базоюреферату виступають праці православних та католицьких авторів.

Історіографічною базою роботи виступають ґрунтовні праці провідних вчених присвячені вивченню творчої спадщини І.Огієнка, А. Шептицького, Й. Сліпого, кардинала Гузара.

Хронологічні межіреферату визначені двома рівнями: перший зумовлений роками життя та діяльності православних та католицьких діячів, які висвітлювали обрану тему, а другий пов’язаний з хронологічними рамками початку ХХ століття та до сьогодення.

Географічні рамки роботи визначається історичними кордонами України.

помісність український церква

Проблема помісності української церкви у працях Івана Огієнка (митрополита Іларіона)

Національні риси релігії завжди формуються завдяки конкретним історичним та географічним умовам життя народу, серед якого ця релігія поширюється, специфіці національного менталітету, духовності, соціально-побутовим особливостям життя нації.

Історія свідчить, що практично всі релігії, в тому числі і світові, незважаючи на національний чи міжнаціональний зміст багатьох з них, були підпорядковані етнічному процесові і завжди виявлялися в національних формах. Релігія, а також і релігійні інституції є близькими народові, якщо вони є співмірними з етнічним процесом і проявляються в формах, які відповідають духу нації, національній індивідуальності. Взаємодія релігії з етнічними структурами давала динаміко-генетичний імпульс до формування національної психіки, а разом з тим, при взаємодії з специфікою етнобуття народу, «приводила до формування так званого етноконфесійного синкретизму» .Саган О. Н. Національні прояви православ’я: український аспект / Олександр Назарович Саган. — К.: Світ знань, 2001. — С. 212.

Зважаючи на ці риси національної релігії, постає питання про створення єдиної помісної церкви в Україні, яке особливо актуалізувалося на сучасному етапі.

Але ідея помісності церкви не є новою — на протязі ХХ століття до неї зверталися практично всі відомі православні та католицькі автори.

Помісна Церква — релігійна громада християн в конкретній місцевості. Термін православної еклезіології (вчення про Церкву). Останнім часом вживається також і в інших значеннях. Цыпин В. Церковное право. / протоієрей Владислав Цыпин. — М.: МФТИ, 1994. — С. 49.

У православній еклезіології поняття використовується стосовно окремої (партикулярної) Церкви на певній обмеженій території (провінції, держави, краю) на противагу поняттю кафоличної (вселенської) Церкви. Під помісною Церквою зазвичай мається на увазі автокефальна, автономна або самоврядна (напіватономна) Церква.

Дослідження з історії Української православної церкви складають значний за обсягом і широкий за проблематикою науковий набуток Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Такими творами автор прагнув показати всьому світові, що історіяукраїнського народу й історія Української церкви міцно злилися в одне нерозривне ціле. Адже, як висловився сам дослідник, практично з XV сторіччя православна церква в Україні стає головним суб'єктом і об'єктом української історії, бо за оборону її цілості й чистоти православ’я, її мови, обрядів, її індивідуальності точилася й точиться справжня боротьба. Митрополит Іларіон. Українська церква за час Руїни. 1657−1687. / Іларіон митрополит. — Вінніпег, 1956. — С. 7.

На окрему увагу заслуговує праця І. Огієнка, де він торкається питання автономності та національної специфіки української церкви, що була довгий час підпорядкована Москві та Риму. Книга побачила світ уже після смерті митрополита Іларіона (1993 року), з благословення предстоятеля Української православної церкви в Канаді митрополита Вінніпегуі всієї Канади Василія. Називається вона «Берестейська унія: її генеза, теорія, практика"Митрополит Іларіон Берестейська унія: її ґенеза, теорія, практика. / Іларіон митрополит. — Вінніпег (Канада): Міс. Від. при Консисторії Укр. Православ. Церкви в Канаді, 1993. — 85 с. І. Огієнко в житті невтомний проповідник української православної церковної ідеології, видатний діяч, науковець, філолог, — завжди обстоював традиційні права, занурені Москвою і Римом, Української православної церкви. Його ціллю щодо цієї словесної канви було: крок за кроком показати унійний наступ на українську свідомість і на українську душу"Прот. Макаренко В. Вступне слово до кн.: Митрополит Іларіон. Берестейська унія: ЇЇ ґенеза, теорія, практика. — Вінніпег, 1993. — С. 7.

На початку 50-х років, відчуваючи потребу доповнення викладеного раніше матеріалу «Української церкви», Огієнко вирішує глибше й досконаліше дослідити події окремих періодівїї розвитку — найскладніші й найдраматичніші, наслідки яких негативно відбилися на подальшому розвиткові України. Йдеться про історичний відрізок української історії, пов’язаний із, зокрема згетьмануванням Богдана Хмельницького, точніше той її етап, що настав після підписання гетьманом з Москвою Переяславського договору 1654 року і який історики згодом назвуть Добою Руїни. Руїниукраїнської державності, української духовності, української православної церкви. Так з’являються, майже одночасно, дві його монографії -«Українська церква за БогданаХмельницького. 1647−1657"Огієнко І. Українська церква за Богдана Хмельницького.1647−1657. /Іван Огієнко. -Вінніпег, 1955. — 180 с. і «Українська церква за час Руїни. 1657−1687». Огієнко І. Українська церква за часів Руїни. 1657−1687. / Іван Огієнко. — Вінніпег, 1956. — 564 с.

«В українському духовному житті, — не без болю в душі зазначає автор у другій монографії, — доба Руїни позоставила на весь час великі спустошення: легке й пильне служіння сильнішому ворогові, зрада своїй Вірі, неслухняність своїх провідників, брак дисципліни, не пошанування чужої думки, охота валити кожного, хто стоїть вище, легке безтурботне приставання до чужих, а потім безкарне повернення до своїх…»

В цих текстах, вистражданих серцем великого українського патріота-державника протягом багатьох літ емігрантського життя містяться відповіді на багато гострих питань українського державотворення, які за 15 літ державності все ще залишаються нерозв’язаними. В першу чергу — це питання створення помісної Української православної церкви. Задумаймося над змістом бодай цієї Огієнкової правди: «За час Руїни ані одного гетьмана не бачимо, щоб хто з них мав який продуманий національний церковний план. Усе робилося безсистемно, хто як міг. Державна влада не боронила незалежності Церкви. Зате Москва прийшла в Україну з наперед обдуманим церковним планом і послідовно та вперто виконувала його, — щоб забрати всю Церкву під свій патронат…"Там само. — С. 147.

У цій книзі автор приділяє багато уваги дослідженню передумов, способів запровадження й наслідків для подальшого розвитку доленосних для України подій Берестейської унії 1596 року, за якою єдину Українську православну церкву та її народ було не просто поділено, а й спровоковано багаторічну міжусобну боротьбу.

Проаналізувавши, вивчивши сотні, тисячі задокументованихсвідчень і фактів тої сумної доби української історії, автор написавось такий публіцистично насичений, але правдивий висновок:

«Українська православна Церква сильна своїм духом та тисячолітньою традицією, сильна і своїм міцним поєднанням з рідним народом. За час Руїни український народ, здавалося, мусив загинути, як нація, алевласна Православна Церква спасла його… Руїна — це Голгофа Українськоїправославної церкви, а разом з ним це й найбільша слава її. Як залізов огні перетоплюється на крицю, так і Українська православна церква крицево загартовувалася в довгу добу Руїни, і вийшла з неї - безсмертною». Огієнко І. Українська церква за часів Руїни. 1657−1687. / Іван Огієнко. — Вінніпег, 1956. — С. 509 — 510.

Нині виклики історії ставлять перед Українською православною церквою таку ж відповідальну й високу місію, яку вона з честю виконала за час Руїни…

Історія і сучасність ідеї створення помісної церкви в творах католицьких авторів

Проблема єдності церкви в Україні знайшла своє логічне завершення в ідеї створення Патріархату в Києві.Це питання піднімалося протягом усієї християнської історії нашого народу. Вонознайшло своє відображення у діяльності Ярослава Мудрого, Йосифа-Венямина Рутського, Петра Могили, яків періоди церковного занепаду і роз'єднання здійснювали всі необхідні заходи, спрямовані на досягненняєдності Церкви. Важливість проголошення патріархату розуміли і керівники відродженої у 1917;1920 рокахукраїнської держави. Першого патріарха Києво-Галицького та усієї України вони вбачали в особімитрополита Андрея Шептицького. Волинець О. Ідея патріархату української греко-католицької церкви: історія і сучасність. / О. Волинець. // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — 2008. — Вип. 20. — С. 48.

У своїй розмові з Логином Цегельським Голова Директорії ВолодимирВинниченко вказував, що у керівництва молодої української держави є серйозний план проголоситипатріархат Української Церкви та скасувати московське православ’я. «А що Ви сказали би на те, якби ми вамзабрали Шептицького до Києва на Митрополита всієї України…Очевидно, що науніатського, -зазначавВинниченко, -православ'я скасуємо.Це воно завело нас під царя восточного, православного, то вонопроводило обмосковлення України.Православ'я завжди буде гравітувати до Москви. Ваша унія добра длявідрізнення і від Польщі,і від Москви. Уніят із природи стає українцем.Скличемо Синод єпископів, архімандритів та представників мирян з України і порадимо їм прийняти унію, а Шептицького поставимо начоло. Ще й порозуміємось з Римом, щоб його зробив патріархом України"Із споминів Лонгина Цегельського про розмову з Головою Директорії Володимиром Винниченком про Київський Патріархат та можливості оголення його митр. Шептицьким / митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 — 1994. — Т.1. // Церква і церковна єдність. — Львів, 1995. — С. 138/.

Однак наміри Директорії не були зреалізовані. Причиною цього стала втрата української державності. Для нашого покоління значної ваги набувають, а часто можуть бути й нормативними, думки митрополита Андрея Шептицького про єдність Української Церкви та створення єдиного Київського Патріархату.

Для себе у цій майбутній Церкві митрополит Андрей не бажав жодних почестей. Він, за прикладом митрополита Рутського, був готовий стати підлеглим Українському Патріархові, вибраному з-поміж православних, але за умови визнання цим Патріархом зверхності єпископа Риму. У своїх посланнях Митрополитстверджує, що східним православним ані на йоту не треба боятися того, що ставши католиками, тобтооб'єднавшись з Католицькою Церквою,їм треба буде зрікатися якогось надбання, звичаю чи обрядуправославної Церкви. «Українська Церква, -пише митрополит, -нічого не стратила б із тих дібр чивартостей, які з неї роблять для українців цінну, святу, національну пам’ятку минувшини, а зискала бпребагато дібр і сил, які випливають із зв’язків з усіма віруючими християнами всього світу"Шептицький Ф. Лист до православної української інтелігенції, 1942, березня 3, Львів / Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1889−1994. — Т.1.// Церква і церковна єдність. — Львів, 1995. — С.413.

Андрей Шептицький вважав, що греко-католики, які в обрядових молитвах називають себе православними, мають свідомість і певність, що не втратили жодної цінної пам’ятки минувшини зі святогопередання Володимирового Хрещення. Струмінь цього передання, пише митрополит: «…перейшов до насчерез царгородських патріархів… та наших митрополитів… чистішою від тієї струї передання, що дійшла донаших братів над Дніпром через Нікона і Московський Синод"Там само. — С. 414.

Вперше ідея патріархату Української Церкви публічно прозвучала на Другому Ватиканському Соборі з уст патріарха Йосифа Сліпого 11 жовтня 1963 року. У своєму Слові до Отців Собору він висловив прохання-пропозиціюпіднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Русі до гідності Патріархату. «Київськімитрополити, -зазначав Йосиф Сліпий, -хоч не носили патріаршого титулу, управляли церквою начепатріархи, користуючись патріаршими правами по взору інших Східних Церков. Вони були свідомі, щоПатріархат Церквице видимий знак зрілості і самобутності помісної Церкви та могутній чинник вцерковному і народному житті"Заповіт Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого. — Філадельфія, ПА: «Свята Софія» Релігійне Товариство Українських Католиків ЗСА, 1992. — С. 5.

Йосиф Сліпий був таємно висвячений в сан єпископа митрополитом Андреєм Шептицьким 22 грудня 1939 року та, ставши наступником митрополита, очолив Українську Греко-Католицьку Церкву у найважчийперіод її історії.Як відомо, після псевдособору 1946року УГКЦ змушена була перейти на нелегальнестановище. В радянський період діяльність УГКЦ була зведена лише до задоволення релігійних потребвірних в умовах підпілля. УГКЦ, вигнана насильницьким способом у катакомби, не загинула лише тому, щомала відданого пастиря в особі патріарха Йосифа Сліпого. Навіть тривале заслання не ізолювало його впливуна духовне життя України.Благородні наміри та вчинки патріарха на церковно-релігійному поприщі, щотісно перепліталися зі світськими справами, стали важливим внеском у розвал тоталітарної системи, водночассправляючи неабиякий позитивний вплив на розвиток Української Церкви. Волинець О. Ідея патріархату української греко-католицької церкви: історія і сучасність. / О. Волинець. // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — 2008. — Вип. 20. — С. 49.

Не маючи змоги жити і працювати в Україні, Йосиф Сліпий вибирає окрему форму оборони Церкви, яка зазнавала руйнівних впливів у двох аспектах: по-перше, заборона в УРСР та по-друге, загроза асиміляції веміграції.Отже, головним завданням стає необхідність засвідчити існування УГКЦ перед світовимспівтовариством, щоб з’явитись на світовій арені, збудити Ватикан з летаргічного сну передсоборовоготрадиціоналізму, консерватизму та, навіть, песимізму. Переконливим свідченням такої оборони Церкви і народубули виступи Й. Сліпого на Другому Ватиканському Соборі, спрямовані на виборювання статусу Патріархату дляУкраїнської Греко-Католицької Церкви. «Доводив я бл. Папі Павлові VI, — писав Йосиф Сліпий, — завершення тихЦерков патріаршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомості у Божому люді… в свідомостідухівництва і пастирів, причому свідомість мирян… зігравала неабияку роллю. Бо тільки дозріла свідомість своїхвласних церковних і національних скарбів, своїх культурних і історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для патріархату! ЦеркваКиєво-Галицької Митрополії… дала предостатньо доказів цієї свідомості впродовж цілої своєї історії. Чому ж непризнати патріаршої гідності Києву, Колисці Християнства на цілому Європейському Сході?"Заповіт Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого. — Філадельфія, ПА: «Свята Софія» Релігійне Товариство Українських Католиків ЗСА, 1992. — С. 12 — 13.

Діяльність Йосифа Сліпого у цьому руслі, як зазначає І. Музичка: «…принесла болячі для декого операції, викликала гіркі реакції між своїми і чужими, вона потрясла в першу чергу нами самими на чужині серед солодкого снусамовдоволення і себелюбства… вона потрясла і тих, що були відповідальні за діло нашої Церкви, вона вдарила іпо противниках, які теж у великому задоволенні і певності вважали нашу Церкву мертвою в Україні і готовою досмерті в діаспорі"Музичка І. Блаженніший Йосиф — оборонець Церкви і народу. / Іван Музичка / Пам’яті Патріарха. Матеріали наукової конференції. — Львів, 1994. — С. 22.

Реалізація ідеї українського патріархату вимагає зміни моделі відносин, що передбачає не лише зобов’язання з боку східних католиків відкрити власну теологічну і духовну спадщину, але й зобов’язання з боку Римського престолу змінити стосунки між ним і Східними Католицькими Церквами так, щоб вони могли стати справді сприятливими екуменічними моделями для православних. Власне, мислення Йосифа Сліпого у цьому контексті містить унікальні інтуїції щодо різних рівнів, на яких може відбуватися співпраця. До них можна зарахувати: діалог всередині поділеної Церкви та систему принципів, на основі яких можна вести цей діалогБендик М. Помісність Української Греко-Католицької Церкви та її бачення патріархом Йосифом Сліпим. / М. Бендик. — Львів: Свічадо, 1996. — С. 48. Щодо системи принципів, або критеріїв помісної Церкви, то вони, згідно з візією патріарха Йосифа, такі: власний обряд; власна мова; особливості богословія; літургія; літургійні звичаї; духовність-благочестя; власне церковне правоСліпий Й. Звіт про католицьку Церкву в Україні / Йосиф Сліпий. // Твори Кардинала Йосифа, Верховного Архієпископа. — Рим 1958;1985. — Т.14. — С.273. На рівні міжцерковних відносин кожна помісна Церква мала б визнати таку саму помісність за іншою як передумову для справжнього діалогу. Йосиф Сліпий вважає, що коли помісна, або сестринська модель замінить у Католицькій Церкві уніатську, або патерналістську, зникне підозра з боку православних. Відроджена довіра дасть змогу і православним Церквам перейти від автокефальної моделі відносин до помісноїБендик М. Помісність Української Греко-Католицької Церкви та її бачення патріархом Йосифом Сліпим. / М. Бендик. — Львів: Свічадо, 1996. — С. 50.

Проблема патріархату УГКЦ у нинішньому українському контексті є надзвичайно гострою. Проголошення українських патріархів УАПЦ та УПЦ КП свідчить не стільки про зростання церковних амбіцій, скільки про зростання у церковній свідомості християн Київської Традиції відчуття, що їхні Церкви готові до набуття патріаршої гідності. Ця думка прозвучала, зокрема, у слові патріарха УГКЦ Любомира (Гузара) під час літургії у Львові за участю папи Івана-Павла ІІ: «Уже сьогодні, Святіший Отче, перед тобою в любові і покорі стоїть Церква, готова до здійснення нових завдань, які випливають з нашої богословної східної традиції й церковного управління, а також з почесного нашого обов’язку перед всією Вселенською Церквою». Гузар Л. У пошуках гармонії / Любомир Гузар. // Історичний контекст, укладання Берестейської Унії та перше поунійне покоління. Матеріали перших «Берестейських читань» — Львів, Івано-Франківськ, Київ, 1−6 жовтня 1994. — Львів, 1995. — С.90.

Від початку 2003 року Ватикан почав приділяти особливу увагу справі патріархату УГКЦ. Розвиток інфраструктури Церкви в Україні, чітка позиція ієрархії та глави УГКЦ у справі патріархату змусила Ватикан розглянути це питання 6 лютого 2003 року на засіданні Папської Курії. Абсолютна більшість кардиналів висловились за надання УГКЦ статусу Патріархату. Проти висловився кардинал КасперВолинець О. Ідея патріархату української греко-католицької церкви: історія і сучасність. / О. Волинець. // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — 2008. — Вип. 20. — С. 50. Підтримки своєї позиції він чекав від Патріарха Алєксія ІІ і отримав її під час свого візиту до Москви. Формат зустрічі, на якій розглядалось питання «уніатів» без їхньої присутності довів свою неефективність та не сприяв вирішенню суті проблеми. Як зазначає М. Мартинович: «Позиція Російської Православної Церкви витримана у традиційному для неї ключі. Уніатській Церкві якщо й дозволено існувати… то лише під лавкою історії, у своєрідному регіональному гетто. Намагання Московського патріархату повернути відносини з Ватиканом у давнє русло ostpolitik, а також гіпнотична залежність ватиканських пропозицій від ультимативної мови Московської патріархії вочевидь суперечать духові сучасної епохиМаринович М. Українська ідея і християнство. Від глави Церкви до глави сімейства / М. Маринович. // Патріархат. — 2003. — № 4. — С. 12. Відродження «ostpolitic» за нових обставин має певні особливості. Якщо раніше суперечка тривала щодо самого існування УГКЦ, то сьогодні вона стосується перспективи розвитку УГКЦ в Україні. Позиції певної частини сановників, як у Ватикані, так і в Москві збігаються. Обидві сторони хотіли б бачити УГКЦ регіональною, обмеженою територією Західної України Церквою, яка обслуговує лише українців.

Варто зауважити, що питання про необхідність патріаршого статусу не одержало однозначної оцінки усередині самої УГКЦ. У богословських колах досі триває дискусія на тему: «Хто є Главою УГКЦ?» «. Різні підходи до відповіді на це запитання свідчать не так про розбіжність поглядів богословів, як пробагатогранність дійсності, якої стосується ця дискусія. У середовищі духовенства є прихильники поміркованого «централістського» підходу до питання еклезіального батьківства.

Перед українським християнством сьогодні постало завдання вибрати один із двох можливих шляхів: перший — це шлях поодиноких патріархатів; другийт відродження об'єднавчого духу, який був органічним для київської традиції. Якщо перший шлях можна трактувати як підготовчий етап, то вирішення проблеми другого шляху дає нам думка митрополита Андрея Шептицького, який вважав, що «об'єднана в майбутньому Київська Церква не була б у традиційному значенні цього слова ні католицькою, ні православною"Шептицький А. У справі порозуміння // ЛАЄВ. — № 3−4. — С. 29, адже той факт, що київське християнство сформувалося у лоні Візантії, не заперечує тогочасного визнання Риму як глави усього християнського світу.

Таким чином, підсумовуючи віще сказане, розглянуті нами думки вчених-богословів щодо проблеми помісності української церкви фактично зводяться до одного — українська церква має свої національні самобутні риси, свою обрядовість і тому має буди єдиною, тобто помісною в рамках єдиної території.

Висновки

Таким чином, помісна церква — це богословське поняття, яке зафіксоване і дуже чітко виражене у апостольській Конституції Lumen Gentium Другого Вселенського Ватиканського Собору (специфічно в 23 параграфі), де говориться, що існують помісні Церкви. Це означає, які є не тільки прив’язані до одної єпархії з осідком у конкретному місті, але що є помісна Церква — а це значить група єпархій, які мають певні спільні прикмети — спільна богословська, літургійна, духовна традиція, спільна канонічна дисципліна і також має, зрозуміло, свою ієрархію. Ця ієрархія може бути в різні способи оформлена, але вона є об'єднаною для даної групи. Усе це разом взявши — називається помісна Церква.

В офіційній мові, технічній мові церкви — не місцева, локальна, але «церква свого права» — «sui uris».

Проблема помісності української церкви завжди залишалася болючим питання і, зрозуміло, що багато вчених-богословів зверталися до неї. Серед них назвемо І. Огієнка, А. Шептицького, Й. Сліпого, а також сучасних діячів церкви — Любомира Гузара та інших.

У всіх працях названих авторів виходить думка проте, що українська церква має свої національні специфічні риси, свою мову та обрядовість і має бути єдиної в рамках єдино території України.

Названі вчені-богослови, вважають, що позитиви від успішного завершення побудови Церкви «свого права» є незаперечними, адже структурна форма і специфічне завершення цієї Церкви є надзвичайно важливі на Сході - для реалізації людини, суспільства та віднайдення та творення власної ідентичності, як боголюдської, богословської, культурної, юридичної особи.

Духовні і моральні позитиви помісної церкви сприятимуть уніфікації всіх митрополій та апостольських екзархатів. Це, своєю чергою, приведе до закріплення одного судочинства й дисципліни всередині Церкви в діаспорі, до обрядової і мовної одноманітності у різних діацезіях і країнах, поєднає ієрархію з мирянами, пожвавить і зміцнить релігійне життя вірних УГКЦ та спричиниться до її розвитку. Все це, в остаточному результаті, служитиме людині, яка часто перебуває у зіпсутих та ворожих їй середовищах, в умовах історично, економічно і політично несприятливих, де тільки Церква «свого» права перебуває у стані, що дає їй право та обов’язок вказувати на кращі форми суспільного співжиття та інструменти його вдосконалення.

Список використаних джерел та літератури

1.Заповіт Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого. — Філадельфія, ПА: «Свята Софія» Релігійне Товариство Українських Католиків ЗСА, 1992. — 40 с.

2.Гузар Л. У пошуках гармонії / Любомир Гузар. // Історичний контекст, укладання Берестейської Унії та перше поунійне покоління. Матеріали перших «Берестейських читань» — Львів, Івано-Франківськ, Київ, 1−6 жовтня 1994. — Львів, 1995. — С.1 — 5.

3.Із споминів Лонгина Цегельського про розмову з Головою Директорії Володимиром Винниченком про Київський Патріархат та можливості оголення його митр. Шептицьким / митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 — 1994. — Т.1. // Церква і церковна єдність. — Львів, 1995. — С. 138 — 140.

4.Митрополит Іларіон Берестейська унія: її ґенеза, теорія, практика. / Іларіон митрополит. — Вінніпег (Канада): Міс. Від. при Консисторії Укр. Православ. Церкви в Канаді, 1993. — 85 с.

5.Митрополит Іларіон Українська церква за час Руїни. 1657−1687. / Іларіон митрополит. — Вінніпег, 1956. — 180 с.

6.Огієнко І. Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647−1657. / Іван Огієнко. — Вінніпег, 1955. — 180 с.

7.Огієнко І. Українська церква за часів Руїни. 1657−1687. / Іван Огієнко. — Вінніпег, 1956. — 564 с.

8.Сліпий Й. Звіт про католицьку Церкву в Україні / Йосиф Сліпий. // Твори Кардинала Йосифа, Верховного Архієпископа. — Рим 1958;1985. — Т.14. — С.273 — 278.

9.Шептицький А. У справі порозуміння // ЛАЄВ. — № 3−4. — С. 29−32.

10.Шептицький Ф. Лист до православної української інтелігенції, 1942, березня 3, Львів / Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1889−1994. — Т.1.// Церква і церковна єдність. — Львів, 1995. — С.413 — 414.

11.Бендик М. Помісність Української Греко-Католицької Церкви та її бачення патріархом Йосифом Сліпим. / М. Бендик. — Львів: Свічадо, 1996. — 52 с.

12.Волинець О. Ідея патріархату української греко-католицької церкви: історія і сучасність. / О. Волинець. // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — 2008. — Вип. 20. — С. 48 — 52.

13.Звернення Синоду Єпископів УГКЦ до вірних 1 жовтня 2003 р. // ЛАЄВ. — 2003. — № 10. — С.9−10.

14.Маринович М. Українська ідея і християнство. Від глави Церкви до глави сімейства / М. Маринович. // Патріархат. — 2003. — № 4. — С. 12 — 13.

15.Музичка І. Блаженніший Йосиф — оборонець Церкви і народу. / Іван Музичка / Пам’яті Патріарха. Матеріали наукової конференції. — Львів, 1994. — С. 18 — 24.

16.Саган О. Н. Національні прояви православ’я: український аспект / Олександр Назарович Саган. — К.: Світ знань, 2001. — 255 с.

17.Цыпин В. Церковное право. / протоієрей Владислав Цыпин. — М.: МФТИ, 1994. — 440 с.

18.Прот. Макаренко В. Вступне слово до кн.: Митрополит Іларіон. Берестейська унія: ЇЇ ґенеза, теорія, практика. — Вінніпег, 1993. — С. 7.

25.