Микола Зеров і антична культура

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО Кафедра української літератури та компаративістики МИКОЛА ЗЕРОВ І АНТИЧНА КУЛЬТУРА

Зміст Вступ Розділ 1. Античні мотиви у житті і творчості Зерова-неокласика Розділ 2. Античні мотиви в поезії М. Зерова

2.1 Астральні образи та їх функції в поетичному світі Зерова

2.2 Зеров і Горацій

Висновки Список використаної літератури

ВСТУП Серед письменників початку ХХ ст. були і символісти (О. Слісаренко), і футуристи (М. Семенко), і авангардисти (В. Поліщук), і неокласики (П.Филипович, О. Бургардт), і неоромантики (М. Хвильовий, М. Йогансен), і реалісти (В. Підмогильний, Д. Бузько).

Різні угруповання, різні напрями, але головною ідеєю, яка об'єднувала всіх українських митців, була ідея розвитку національної культури.

Натхненні цією ідеєю, жили і творили поети-неокласики. М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бургардт, М. Драй-Хмара ставили за зразок античне мистецтво та творчість французьких парнасівців. Вони свідомо шукали опори в антично-європейській культурі. Своїми перекладами класиків, літературно-критичною та науково-педагогічною діяльністю вони відповідали на жагучу потребу в Україні серйозної культурної школи. Саме неокласики визначили шлях до розв’язання проблеми традицій і новаторства, проголосивши устами Зерова «ad montesl» (до джерел). Метр неокласиків М. Зеров не раз закликав не уникати «старої Європи, і буржуазної, і навіть феодальної». «…Освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не залишитися назавжди провінціалами» , — твердив митець.

Микола Зеров — талановитий критик, автор літературних оглядів, у яких виказує багато доброго смаку й тонкого чуття. Не дилетантом знаходиться він біля своєї праці, а озброєним солідною підготовкою — і це разом зі справжнім поетичним хистом дало прегарні результати [10, 632].

Смак у Зерова був набагато ширший, ніж це декому здавалось, і він з великою пильністю вивчав минуле літератури і стежив за розвитком літературної сучасності.

В історії української (і, можемо впевнено сказати, світової) культури ХХ століття Миколі Зерову належить гідне місце. «Видатний діяч доби Розстріляного Відродження із групи «неоклясиків», блискучий знавець літератури — української, західноєвропейської, російської, бездоганний перекладач французької і латинської поезії, оригінальний поет, педагог і критик, він, за висловом Юрія Лавріненка, «дав свій непроминальний вклад в загальний процес модернізації української поезії і літературознавства» [11, 9].

Про внесок Зерова, «високообдарованого поета, витонченого майстра сонета, довершеного перекладача, вмілого редактора, тонкого критика й оригінального історика літератури» (В.Петров), в українську культуру писали Г. Кочур, В. Брюховецький, С. Білокінь, С. Гречанюк, М. Зубрицький та інші, а також літератори української діаспори Богдан Рубчак, Богдан Кравців, Петро Одарченко. Багатогранна творча діяльність цього вченого і митця заслуговує різнобічного і ґрунтовного вивчення.

Унікальна, як для свого часу, поетична творчість Зерова, його багатогранна наукова діяльність лишається маловідомою. Тому обрана тема є актуальною.

Вплив античної літератури і культури на творчість М. Зерова досліджувало багато літературних критиків. О. Ніколенко у своїй статті розглядає античні мотиви в поезії М. Зерова і О. Мандельштама [20, 52−58]. Є.Сверстюк у своїй праці [24, 424−433] відображає тогочасні історичні умови і роль Зерова у становленні літературного процесу. Г. Синьоок у статті «Античні мотиви в оригінальній поезії Миколи Зерова» [25, 119−125] аналізує оригінальну поезію Зерова і підтверджує думку, що образи античної культури актуалізують творчу спадщину Зерова і не дають їй втратити своєї духовно-естетичної цінності. М. Борецький у своїй праці [4, 139] проаналізував роль астральних образів у поетичному світі Зерова. О. Гальчук у статті «Горацій і Зеров: діалог через тисячоліття» [6, 7−11] проводить паралель між творчістю Зерова і Горація.

Новизна питання позначається наявністю невеликої кількості праць присвячених дослідженню даної теми.

Актуальність роботи полягає в тому, що дане дослідження може стати своєрідною допомогою при вивченні української літератури періоду 20−30-х років ХХ століття.

Мета роботи: проаналізувати вплив античності на творчість М.Зерова.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

Виявити вплив античності на формування Зерова-неокласика.

Простежити вияв античних мотивів у творчості Миколи Зерова.

Проаналізувати спільні риси творчості Зерова і Горація.

античний неокласик літературний поезія

Розділ 1. АНТИЧНІ МОТИВИ У ЖИТТІ І ТВОРЧОСТІ ЗЕРОВА-НЕОКЛАСИКА В українській літературі 20-х років ХХ ст. з величезної кількості мистецьких угрупувань, починаючи з невгамовних футуристів і закінчуючи Спілкою селянських письменників «Плуг», виділяється кілька авторів, які отримали від критиків назву «неокласики». Вони відрізнялися від тодішніх «руйнівників» і авторів безбарвних агіток освіченістю, смаком і високою культурою, спрямовуючи свою діяльність на пробудження української самосвідомості, піднесення української культури на європейський рівень. Можливо, це й стало причиною того, що неокласики опинилися в камерах НКВС, соловецьких таборах або в еміграції. Їхні імена нині повернуті із забуття: Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт і Микола Зеров. Нині з’являються чудові видання творів неокласиків, але чи можуть вони знайти відгук у серці читача в наш машинізований, прагматичний і чималою мірою цинічний час? Це хвилювало й самих поетів у ту розбурхану епоху, коли все заперечувалося й нищилося. І дуже важко виборсатися з духовної прірви без допомоги світової культури, найвищих здобутків людства. Саме цим і переймався Микола Зеров, перекладаючи твори давніх письменників, працюючи навіть у Соловецькому концтаборі над проблемами відтворення Вергілієвих алітерацій українською мовою. Ремінісценції з улюблених античних творів можемо знайти чи не в кожному творі поета.

Ще навчаючись на історико-філологічному факультеті Київського університету, майбутній письменник одержує ґрунтовні знання «античних та європейських мов і літератур, що заважило на формуванні його поетичного дару, а також на виробленні його особливого методу при аналізі й вивченні української художньої писемності» [25, 120].

Відомо, що ліричного героя поет свідомо чи несвідомо наділяє своїми власними рисами або в алегоричній формі розповідає про події, які йому самому довелося пережити. В’ячеслав Брюховецький у нарисі «Микола Зеров» зауважує, що Микола Костянтинович вважав власну творчість «доброю біографічною канвою свого життя» [5, 179].

Ще Юрій Шерех зазначав, що у творах неокласиків описується навколишній світ, лише в інших образах: «ви зустрінете в них нерідко амфори й чаші, але дуже рідко склянки й тарілки» [26, 100]. Тобто за тими віддаленими на кілька тисячоліть подіями, про які, поет розповідає у своїх сонетах, вгадується близька й болюча реальність сучасного світу. «Зеров не міг прийняти сучасність, вона була йому внутрішньо чужа» , — пише Юрій Шерех у своїй праці «Легенда про український неокласицизм» [30, 135] .

Пізніше, через 15 років, все переосмисливши, вже зовсім інакше в своєму вірші «Обри» ставиться до «сучасних гуннів» Микола Зеров:

І в селах плач. Герої саг і рун Воскресли знов аварин, гот і гун, Орава посіпацька, гадь хоробра…[13, 63].

Поет з тривогою дивиться на наслідки приходу варварів, уже не сприймаючи створену ними реальність. Можливо, і звідси походить та замилуваність античністю, ті часті звертання до неї, які так характерні для сонетів та дистихів Зерова [11, 9].

Микола Костянтинович після закінчення університету вчителював. Це був час, коли смерть забирала одного за одним видатних діячів української культури. За якихось десять років пішли з життя Борис Грінченко, на похороні якого в 1910 р. з палкою промовою виступив Зеров, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Георгій Нарбут (що був близьким другом поета), Панас Мирний. Ці втрати тяжко пережив молодий митець. А ще крах надій на відродження української державності доконав справу, що й відбилося в його творах. Ще нема в них тої безпросвітньої туги, яка опосяде автора в 30-х роках, але ми вже відчуваємо, як крізь античні образи, до яких він звертається, струменить занепокоєність долею України, її народу [26, 9].

У 1920 році Микола Костянтинович залишив голодний Київ і виїхав у село Баришівку од міста, де вже були й інші діячі української культури, зокрема Освальд Бургардт.

У Баришівці була укладена рукописна збірка «Сонети й елегії», яку поет присвятив і подарував видатному критикові й літературознавцю Сергію Єфремову.

Похмурі думки автора про події, які відбувалися в той час у країні, знайшли своє відображення у творах, що увійшли до збірки. Вже перший сонет ясно говорить про це. Українською мовою заголовок з грецької перекладається як «тридцять» (осіб чоловічої статі). Пояснення цьому є вже в першому рядкові сонета: «А знаєте: в дні тридцяти тиранів…» і далі «…Була та сама навісна пора. (Безмовний Пнікс, безлюдна агора) і безголосся суду і пританів». Що ж то були за тридцять тиранів?

Під час Пелопоннеської війни Афін зі Спартою (початок ІV-го століття до н.е.), після остаточної поразки афінян спартанці на завойованій території встановили олігархічний режим. «Олігархія» в перекладі з грецької означає влада небагатьох, тобто такий державний устрій, коли політичне й економічне панування здійснює невелика група аристократів. Ці аристократи, хоч самі були афінянами, спиралися на спартанське військо і встановили в місті тиранію, яка й отримала назву «правління 30-ти тиранів». Давньогрецьке слово «bipa vos» має два значення: 1) одноосібний володар і трохи пізніше 2) володар, дії якого засновані на свавіллі і насильстві. І дійсно, тридцять олігархів запровадили жахливий терор, жителі Афін навіть залишили місто. Повстання проти тиранів очолив полководець розбитого грецького війська Трасибул. Після запеклих сутичок режим 30-ти було повалено, а тиранів — скарано на смерть [26, 10].

А тепер поглянемо на ситуацію, яка була в той час в Україні. Після голодного 1919 року настав час, коли після калейдескопічної зміни правителів усталився більшовицький режим, який розпочав свою діяльність з насильства (згадаймо Крути й страшні екзекуції більшовицького генерала Муравйова в Києві). Комуністичні намісники чинили свій суд на місцях, як кому заманеться, а новий український радянський уряд мовчав. Це й було «безголосся пританів». Притан — член пританів (у давньогрецькій — президія народних зборів у давніх Афінах). Але мовчали не лише керівники, мовчали й самі люди, залякані ЧК. «Безмовний Пнікс, безлюдна агора» — читаємо у Зерова. Пнікс — пагорб, на якому відбувалися народні збори в Афінах, а Агора — самі збори, а також площа в грецьких містах, де вони проводилися. Поет підкреслює мовчання народу, який покинув спустошені Афіни (згадаймо масові в течі з Києва від червоних орд та від голоду, як це зробив і сам Микола Зеров), очікуючи, поки прийде на поміч герой Трасибул) «Все прилягло в чеканні Трасибула…»). Схожі слова — «все спить в анабіозі» — зустрічаємо і в першій з елегій вміщених у збірці. Анабіоз — ще одне грецьке запозичення, що перекладається як «оживання» [26, 10].

Зеров, який викладав у Баришівській соціально-економічній школі, порівнює себе і своїх товаришів з еллінами-колоністами у скіфських землях, які служать Аполлону (тобто займаються мистецтвом, адже Аполлон — покровитель муз), з еллінами-різбярами. Щоб зрозуміти, чому саме з різьбярами, наведемо невеликий уривок із сонета «Самоозначення»: «Я знаю: ми тугі бібліофаги», і мудрість наша — шафа книжкова; занадто різьбимо скупі слова…", з митцями, які перебувають «поміж варварів» (адже саме так перекладається епіграф, узятий з Овідієвих «Tristia» — «Повчальних пісень», який латиною звучить «Media in barbara»). З вигнанцем Овідієм порівнює себе поет і в четвертій елегії, яка називається «In sarmatis» («В сарматів»). «Овідій» — це була одна з назв першої елегії, про яку мовилося вище [26, 10]. Саме про неї, торкаючись порівніння з грецькими різьбярами, Максим Рильський писав авторові, що «різниця між „тими“ і „цими“ та, що скити еллінських різьбярів цінували, а … що й казать!» [12, 13].

Сум, що відлунює в цих словах ще одного представника неокласичної течії, переростає в розпач у Зеровському сонеті «Чистий четвер». Ми можемо знайти тут чимало ремінісценцій, починаючи зі слова «хори». Хори — це високий балкон уздовж стін у храмах, слово походить з давньогрецької і означає - співочий колектив, який виконує вокальну музику, група людей, народ, який розповідає про «тугу і безнадію», а навколо зібралися «кати і кустодії, синедріон, і кесарь, і претор». З’ясувавши походження цих слів, стає зрозуміло, що мав на увазі автор. Кустодій (створене з латинського слова custos, custodis) означає страж, вартівник, наглядач, синедріон походить з грецької (так називався верховний суд Іудеї за римської влади (тобто у І ст. н.е. — ті часи, коли був розп’ятий Христос), кесар — це грецька форма латинського слова Caesar — титул римських і візантійських імператорів, який перейшов в українську мову словами «цезар», «цар», «цісар». І, нарешті, претор — це вища посадова особа в давньому Римі, яка здійснювала переважно суддівські, правові функції (від лат. praetor, praetoris). Таким чином, маємо такий ряд — «кати й наглядачі, суд і цар, і головний суддя». Сюди ще можна приплюсувати слово «архієрей», яке теж зустрічається в тексті у вигляді прикметника «архієрейські» (слуги). Давньогрецького походження слово «архієрей», є загальною назвою для вищого духовенства у православ'ї (складається з двох слів: вищий, старший і жрець). Як «низка тонких алегорій» на сучасність звучать історії з Євангелії у виконанні архієрейських слуг. Євангелія в перекладі з давньогрецької означає «блага вість», таку назву носили ранньохристиянські книги, які розповідали про Ісуса Христа; алегорія походить від двох грецьких слів — «інший» + «кажу». Це слово перекладається як «іносказання»; події часів мученицької смерті Спасителя трансформуються в конкретні образи «наших підлих і скупих часів», на противагу яким Зеров навіть рік видання своєї збірки виписує на обкладинці не арабськими цифрами, а латинськими літерами (маємо ще одне запозичення). Злу й насильству, що панує навколо, Микола Зеров протиставляє класичну «калкагатію» (за словами самого автора «калкагатія» — одне з грецьких означень моральності й культурної досконалості, від грецьких слів «прекрасний і добрий»). До прекрасного і доброго закликає нас поет, залишаючись людиною і у той жахливий час, а не пристосуванцем. Метою життя Миколи Зерова було піднести українську культуру до рівня світової, утвердити престиж української літератури в світі [26, 10].

Микола Зеров — не герой легенди, не зажиттєво канонізований класик, навіть не автор якогось знаменитого твору. Його поезії, позначені холоднуватою дистанцією давньої, класично суворої форми. Літературно-критичні статті, лаконічно скупі, точні, позбавлені ефектів і яскравих приман. Публіцистика, окутана атмосферою 20-х років в Україні. І разом з тим навколо його імені залишається те магнітне поле, яке було навколо його постаті.

Зараз нам уявляється Зеров як одна з наймасштабніших постатей часу, що заповідався як доба українського відродження. У контекст українського культурного життя ця постать вписалася як символ справжнього, надійного, відповідального за долю і розвиток культури.

Прийшов він у літературу на початку 20-х років, коли на широкому ґрунті революційного заперечення старого пробивалися вузькі й химерні стежки шукань нового в літературі.

У 1920 р. виходять високої мистецької вартості його переклади «Антологія римської поезії», у 1924 р. — збірка поезій та перекладів «Камена», тоді ж нарис «Нове українське письменство» .

У період 1925;1928 рр., коли відбулася відома дискусія про шляхи розвитку української культури, Зеров написав цикл літературно-критичних статей, в яких обгрунтував важливість звернення до досвіду світового письменства і небезпеку національного обмеження. Замкнена на собі культура приречена на повільне вмирання. Символічними є ж назви статей митця: «До джерел», «Європа — Просвіта — Освіта — Лікнеп», «Євразійський ренесанс і пешехонські сосни» та ін. Зеров закликав орієнтуватися на «психологічну Європу»: «Її душа живе в її культурному набуткові. Хіба опанувати цей набуток не є наше завдання? І чи справді нам цей набуток непотрібний?.. Гадаю, що для розвитку нашої літератури потрібні три речі: 1. Засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів. 2. Вияснення нашої літературної традиції і переоцінка нашого літературного надбання. 3. Мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до початкуючих письменників[20, 52].

Розуміння античності й шанування традицій лежать в основі понять європейця як аксіоми.

Людина з глибоким міцним корінням, Микола Зеров був органічним втіленням культури, і в цьому хисткому морі заряджених коньюнктурою напівінтелігентів він стояв непохитно, йшов безоглядно, що викликало подив.

Він суворо застерігав: «Ми повинні засвоїти найвищу культуру нашого часу не тільки в її останніх вислідках, а в її основах…» «Освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо її знати, щоб не залишатися назавжди провінціалами» [24, 425].

Літературну традицію від грецьких і римських класиківдо корифеїв рідної літератути він уважав тією артерією, поза якою не можна уявити собв народження і життя нового.

Він хотів якнайвище піднести стелю революції, почати з глибокої оранки там, де метушливі плужани грались у своєчасну й дострокову, і працювати по-справжньому, як працюють ті, що викликають повагу і привертають увагу.

Поза діяльними вимірами здогади про світогляд письменника безплідні. Настала пора сумлінного перегляду оцінок громадянських і мистецьких позицій тих творців, які не зменшилися через те, що їхні імена дрібні люди писали з малої літери. Підносячи одне з тих імен, Л. Новиченко пише: «Плужникові в «Днях» не треба було, як скажімо, М. Зерову в «Камені», йти в світ образів далекої античности, — він жив своїм часом, його турботами і болями. Щоправда, болів ними і Зеров. Але як і чому?

З високих хор лунає спів туги і безнадії;

навколо нас кати і кустодії,

синедріон, і кесар, і претор

— ці рядки ідеолога «неокласиків», датовані 1921 роком, достатньо ясно розкривають характер політичих порахунків з революційною епохою" .

Людина рідкісної ерудиції, величезного темпераменту, людина, що вміла надихнути оточення своєю ідеєю, вміла запалити цією ідеєю, людина, що заслужено вважається за метра в найвищому розумінні цього слова, людина, що за загальною думкою очолювала поетичну школу, — ця людина — Микола Зеров — відома більш-менш широкому читачеві з незначної частини свого оригінального поетичного доробку [31, 103].

За свідченням сучасників, Микола Зеров прагнув досконалості у всьому: у праці над віршем чи в заварюванні чаю. Він міг майже два роки поспіль у прифронтовому Києві видавати бібліографічний журнал «Книгар». Поет-неокласик і вчений-енциклопедист, видатний мовознавець, всеосяжний гуманітарій, перекладач, політолог, історик і теоретик літератури, натхненник багатьох унікальних видань — Зеров перекладав і писав сонети, викладав класичну філологію та українську літературу в добу, названу ним «навісною порою тридцяти тиранів» .

Микола Зеров — особливий поет. Його твори ніби конденсують історичний досвід культури, до кожного сонета можна скласти аркуш коментарів. Особливо яскраво виявляється у його віршах художній час — тут постійні перегуки епох. Дуже часто натхнення, теми творів він черпав зі сторінок прочитаних книг. З дитинства знайомі образи літератури, «вічні супутники» людства, під його пером ставали багатовимірними засобами поетичного вираження.

Під час літературних дискусій 20-х років Зеров активно виступав проти соціалістичних принципів у літературі, наполягав на самобутності української культури і мови. Висував програму вивчення і засвоєння української національної літературної традиції та широкого залучення досягнень світової літератури, передовсім європейської класики. Коло перекладацьких зацікавлень Зерова дуже широке. насамперед це римські поети — Вергілій, Горацій, Тібул, Овідій, Марціал. Поет також інтерпретував українською мовою латинські вірші Стефана Яворського та Григорія Сковороди, твори французьких «парнасців» Леконта де Ліля, Ж. Ередіа і таких різних представників романо-германського світу, як П. Ронсар, Ж. П. Беранже, Ш. Бодлер, Дж. Байрон, Ф. Петрарка та ще доброго десятка більш чи менш відомих поетів. Зі слов’янського терену його увагу привертали О. Пушкін, М. Лермонтов, І.Бунін, В. Брюсов, Я. Купала, А. Міцкевич, Ю. Словацький та інші. Додамо сюди прозові переклади з російської (М.Гоголь, А. Чехов, П. Куліш), з ідиш (І.Перец), з української на російську (Леся Українка, М. Рильський та ін.) [2, 4].

І в поезії, і в поетичних перекладах, і в критичних працях Зеров дотримувався думки, що українська література своїми вершинними досягненнями належить до світового письменства, що вона може розвиватися тільки за умови активного спілкування з традиціями європейських літературних шкіл і стилів. «Хочемо ми чи не хочемо, — писав Зеров, — а з часів Куліша і Драгоманова, Франка і Лесі Українки, Коцюбинського і Кобилянської - щоб не згадувати імен другорядних, — європейські теми і форми приходять у нашу літературу, розташовуються в ній. І вся річ у тім, як ми цей процес опанування культури проходитимемо: як учні, як несвідомі провінціали, що помічають і копіюють зовнішнє, чи як люди зрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх зсередини, в їх культурному єстві. Очевидно, наш інтерес полягає в тому, щоб іти на чолі, а не в „хвості“, припадати до джерел, а не брати від передавачів, розглядати в нотах, а не переймати, як малі діти, з голосу» [2, 5].

Небагато є митців, яким присвячено стільки поезій, як Миколі Зерову. Один із них — сонет Олени Теліги, опублікований 1987 року:

Перекладач, учений, критик і поет, Закоханий в Елладу і поетів Риму, Плекав класичний ритм і срібнодзвонну риму, Великий ерудит, природжений естет.

Прихильник строгих форм, різьбив дзвінкий сонет.

Перекладав поетів світових перлини, Нещадно розбивав противників доктрини.

І кожен рік міцнів його високий лет.

Та збувся віщий сон старого Святослава, Крізь серце протекла гірка ріка Каяла.

В часи сваволі дикої, пітьми і зла, Коли засліплені безглуздий культ кували, В неволі дальній, де німа холодна мла, Миколи Зерова не стало.

Сам же Зеров до останніх днів потребував відповіді на власне запитання:

" Де плід твоїх трудів і творчості твоєї?

Чи ж добре ти робив над власною ріллею?

Чи встигнеш, поки день, скінчить свої жнива?" [2, 5].

Його елітарна, інтелектуальна поезія, не всім зрозуміла, але завдяки своїй складності стала відображенням духовної пам’яті віків і осмисленням долі людини й світу в широкому історико-культурному контексті з точки зору вічних цінностей.

Знання античності мало неабиякий вплив на формування поетичного дару М. Зерова. Він вважав, що українська культура і література не може бути відірвана від античної. На його думку нова культура не може розпочатися з нуля, на голому місці, існує певна духовно-культурна еволюція людства, яку не можна перервати. Тому письменник наголошував на необхідності з’ясування духовних традицій світової культури і визначення місця українського мистецтва на світовому древі.

Розділ 2. АНТИЧНІ МОТИВИ В ПОЕЗІЇ М. ЗЕРОВА Микола Зеров дуже уважно ставився до слова. Його поезії є свідченням високої поетичної майстерності. Мовна палітра його творів надзвичайно багата. Митець вільно володіє словом, майстерно використовує виражальний потенціал мовних засобів. Думки автора виливаються в строгі форми сонетів, олександринів та елегійних дистихів, які не дають місця порожній балаканині, дисцсиплінують думку поета і владно велять йому зосередитись на головному образі" [17, 15].

Мовно-поетичне мислення М. Зерова невіддільне від історичної долі всього людства. В його творах постійні перегуки епох.

М. Зеров історіософічно переходить крізь століття і виносить глибокі філософські узагальнення, гідні одвічних людських прагнень і суперечні нікчемності жорстокої доби.

Поезія М. Зерова вимагає від читача певного рівня естетичної культури й вдумливості. Теми його творів часто лежать у далекому минулому, та його поетичні ідеї зв’язують минуле й сучасне.

Не тільки універсальні закони розвитку людства набувають у творах М. Зерова суспільного й морального звучання з суб'єктивно-особистісним відтінком. По-новому звучать у поезіях митця і вічні теми світової літератури. У деяких сонетах фабула літературного твору трактується як реальність, співвідносна з моментом мовлення («Лотофаги», «Лестригони», «Сон Святослава» та ін.). Епічні образи «Слова о полку Ігоревім», творів Гомера, Діккенса, Жуля Верна, Марка Твена та ін., розгортаючись у досконалому вислові, ліризуються і викликають у читача уже інші суб'єктивні рефлексії та емоції. Наприклад, у сонеті «Князь Ігор» описаний у «Слові…» історичний час стає теперішнім. Це вже дія, що відбувається у якомусь неокресленому моменті сучасного авторові життя:

Князь Ігор очі до зеніту звів

І бачить: сонце під покровом тьмяним, Далека Русь за обрієм багряним,

І горе чорний накликає Див.

Та не вважає князь на віщий спів:

" Нум, русичі, славетні дні спом’янем, Покажем шлях кощеям препоганим До Лукомор’я голих берегів!" [13, 61].

У цьому ж сонеті М. Зеров знайшов спосіб не тільки приблизити минуле, а й з перспективи минулого переказав майбутнє, застосувавши прийом звертання-пророкування:

Одважний князю, ти не знаєш смерти, Круг тебе гуслі задзвенять, тебе Від забуття врятують і полону [13, 61].

Форма поезій Миколи Зерова різьбленочітка, гранично-відшліфована, суворо продумана. З цього погляду для Миколи Зерова поезія була передовсім працею. Про поетів свого типу він говорив, що вони «закохані у тишину», закликав їх «працювати без крику і зупинок» [20, 104]. Майстерність Зерова завжди чітко продумана й розумом сконтрольована (гармонія, перевірена альґеброю) [20, 104]. Обравши як панівні тільки дві класично-врівноважені форми вірша — сонет і олександрійський двовірш, — Зеров уперше й свідомо працював над усебічним використанням їхніх можливостей. Зваженість кожного метричного ходу і кожного образу, скупе й повноцінне відмірювання слова або синтаксичної структури не підлягають сумніву. Композиційні можливості обраних віршованих форм, симетрично струнка будова їх використовується раз-у-раз інакше, майстер доходить до справжньої віртуозності, хоч ця віртуозність завжди прихована загальною врівноваженістю, гармонійністю частин, ніколи не видається самоціллю, ніколи не демонструється сама для себе, підкреслено й оголено. Доказом цього може бути кожна поезія Миколи Зерова, а поза тим відомі і його висловлення на цю тему, як-от: «Структура сонету може повести до найнуднішої одноманітности, коли за тим спеціяльно не стежити» [31, 104]. Поезія Миколи Зерова з погляду форми завжди є, сказати б, лабораторна, але ніколи не здається експериментом як таким. Експерименти лишаються у стінах лябораторії, поет виносить перед очі читача тільки високо досконалий продукт, і читач може й не знати, скільки зроблено експериментів, поки осягнено цієї високої досконалости, поки він дістав оте «слово точене» .

Майстерність Зерова така завершена і така підкреслено спокійно, що він часом може дозволити собі речі, які в іншого могли б здатися примітивними, і вони на загальному тлі не порушують гармонії. Хто міг би подати чотири каркасні рими сонету на формах місцевого відмінка іменника: на шпилі - в землі - на чолі - на тлі? Микола Зеров робить це в сонеті «Забуття», і це при повній відсутності в нього бідних і банальних рим не сприймається як вираження майстерности [31, 105]. Не можна стати справжнім поетом-майстром, справді володіти віршем, не усвідомивши секретів зеровського вірша.

Зеров глибоко вивчав давньогрецьких і римських авторів, світових класиків, орієнтуючись на найвищі здобутки мистецтва. Вимагав покласти в основу літературної праці естетичний критерій — Красу. Вважав, що поет — Творець, подібний Богові, котрий має надихнути цей світ.

Ще коли Зеров на початку своєї літературної діяльності входив до елітарного гуртка діячів української культури, що об'єднувалися навколо Григорія Нарбута, він надрукував в «Літературно-науковому віснику» свої перші переклади з Вергілія й Овідія, а у 1920 році вийшла в світ його «Антологія римської поезії» — переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія й Марціала. 1922 року видано книжку «Сонети і елегії», де також звучать античні мотиви, через призму яких поет сприймає навколишню дійсність, позбавлену духовних ідеалів. Але душа автора прагнула до іншого світу — світу високої поезії й вічних образів.

Ми пропливали вдвох, я й чарівник Вергілій, Сагою дивною, без котвиці й весла.

Ми їхали вперед і хвиля нас несла До ніжних лотосів і сніжно-білих лілій.

І квітів тих було без ліку і числа.

І запитав я: де, на якому Нилі

І що за квіти тут колишуться на хвилі?

І відповідь почув таємного посла.

Ці ніжні лілії, що упояють чаром, Далеко від землі, a valle lacrimarum,

Зросли тут засівом Господньої руки.

Далеко від тривог і від земної сварки, Вони колишуться, одвічні двійники Сонетів і канцон великого Петрарки [20, 52].

У цьому сонеті не випадково з’являється постать Вергілія, якого в давнину шанували за те, що в своїх «Буколіках» він передрік пришестя Христа. Окрім того, він був символом пошуку істини й божественної любові, що втілюється у вірші Зерова в образах квітів — лотосів і лілій. Згадка про Петрарку, поета Відродження, наводить на думку, що тільки істина і божественна любов можуть привести людину до духовного відродження, показати їй шлях до чарівного світу Краси й Гармонії.

У 1924 році письменник видав збірку елітарної поезії «Камена», до якої власноруч намалював обкладинку. Камени (лат. Gamenas — назва шанованих у Римі італійських богинь, найславетнішою з яких була Егерія. На околиці Риму їм був присвячений гай. Римські поети камен часто називали музами. Згодом камени стали покровительками мистецтв. Книга складається з трьох розділів: 1)" Самотній Мед" (окрім чотирьох перекладів з Ередіа та одного Буніна, сюди ввійшли одинадцять сонетів Зерова); 2)" Media in barbara" (посеред варварів) — вісім оригінальних олександрійських віршів; 3)" Римляни" - переклади з Вергілія, Горація, Тибулла, Овідія, Марціала.

У листі до М. Плевака автор писав: «Тепер усі кричать: хай живе вільний вірш, бо безсилі опанувати техніку і тільки розхитують вільний вірш, розсмикують, імпресіонізують мову. А українькій мові пора б уже знайти монументально логічні форми» [20, 52]. І Зеров знаходить такі форми — сонет і олександрійський вірш, надаючи рідній мові гнучкості і пластичності.

Основні тематичні мотиви сонетів Зерова — це історія, культура, давнина і сучасність, духовне життя особистості, сенс існування тощо. Зеров розробляє форму інтелектуального сонета в українській поезії. Почуття в ньому огорнені серпанком думки, яка виходить завжди на перший план. Слід відзначити логічну довершеність композиції, віршовані форми, врівноваженість викладу. Усе це створює неперевершену красу зеровських сонетів, їхню естетичну і тематичну досконалість.

Характерною ознакою сонетів Зерова є складна асоціативність, закодованість культурних та історичних образів, підкреслена метафоричність. Це дає можливість авторові осмислити сучасні духовні проблеми особистості та людства через призму всієї історії розвитку культури. Ліричний герой Зерова — мисляча людина, котра шукає смисл буття, намагається з'єднати розірвані ланцюги культурних епох, найбільше за все цінує Красу і прагне духовної гармонії. Так, наприклад, у сонеті «Саломея» письменник протиставляє злу й насильству ідеал чистоти й любові. Не випадково автор звертається до біблійного образу Саломеї, дочки Іродіади, юної і прекрасної дівчини, але згідно з її бажанням було страчено Йоканаана (Іоанна Хрестителя). Біблійна асоціація набуває сучасного змісту. Зеров намагається осмислити світ, сповнений крові і смерті. У першому катрені розгортається основна тема: «все в крові» .

Там Левантійський місяць діє чари

І колихає в серці теплу кров, Там диким цвітом процвіта любов,

І все в крові - шоломи і тіари [13, 59].

У другому катрені тема поглиблюється. Автор пише про трагічне пророцтво Йоканаана: «Не ясний шум дібров, — В його словах пустиня і пожари…» У першому терцеті виникає страшний образ Саломеї, котра «меч та помсту накликає». Основний конфлікт вирішується в душі ліричного героя, який шукає своє місце в небезпечному світі. В останньому, другому терцеті жахливі біблійні асоціації поступаються античному образу Навсикаї. У цій частині ліричний герой робить свій моральний вибір. Він не приймає зла й насильства і прагне миру, спокою, краси і гармонії.

Душе моя! Тікай на корабель,

Пливи туди, де серед білих скель

Струнка, мов промінь, чиста Навсикая [13, 59].

Навсикая — найчарівніший із жіночих образів Гомера, символ краси й чистоти. Навсикая закохалася в Одіссея, але той через тугу за батьківщиною полишив її.

У підтексті вірша відчувається туга і біль ліричного героя за свою вітчизну, але йому, як Одіссею, доведеться повернутися назад. Однак у його душі завжди буде жити образ Навсикаї, яка «мов промінь», освітлює шлях до духовних цінностей.

Образ Навсикаї виникає також у сонеті «Навсикая». За основу автор бере сюжет зустрічі Одіссея з Навсикаєю. Це так званий «мальовничий» сонет, головною ознакою якого є мальовнича образність. Через свого героя письменник намагається зазирнути в глибини людської душі. Темою вірша є очищення і прозріння Одіссея під впливом зустрічі з Навсикаєю. Зеров утрерджує, що Краса зцілює людину, позбавляє її від горя й страждань.

А Одіссей стоїть, і сам не свій, Під чарами стрільчатих брів і вій, Ладен забути безліч мук і горя.

Ясна й зцілюча, мов жива роса, Рожевим сплеском Еллінського моря Йому сміється радісна Краса [13, 59].

У сонеті «Тезей» поет звертається до образу одного з найвідоміших грецьких героїв, сина Атенського царя Егея, переможця Мінотавра на острові Крит. За допомогою клубка ниток, що дала йому Аріадна, Тезей пройшов критський лабіринт, убив потвору і щасливо вибрався. Повертаючись до Афін, забрав Аріадну з собою, але за велінням богів, мав залишити її сонну на острові Наксос. Шлюбний вінець Аріадни, подарунок Афродіти, потім було перетворено на сузір'я («Північна корона»). Зеров виходить за межі традиційного мотиву загубленої любові, зруйнованого кохання. Автор порушує проблему духовних зв’язків між людьми взагалі. Основний образ у творі - страждаючий Тезей. Аріадна — його вічний спомин, докір самому собі. Страждання Тезея асоціюються зі стражданнями ліричного героя, котрий сумує за високим ідеалом:

Та до кінця повитих горем днів Не міг забути він прозорих снів Егейських хвиль і золотого Криту.

І перед смертю, мов німий докір, Все увижав седмицю білих зір Та злототканий пояс Афродіти [13, 58].

Сузір'я Аріадни — символ недосяжної прекрасної мрії, знак піднесення й натхнення, те, чого немає на землі.

Композиція сонета вражає своєю довершеністю й досконалістю форми. У першому катрені визначається основна тема: Тезей пожертвував любов’ю Аріадни. У другому катрені тема поглиблюється: ратний подвиг вимагав жертви. У катренах розповідається про події минулого життя Тезея. У терцетах ми вже бачимо героя через деякий час. Відстань років дає можливість Зерову показати динаміку образу, його психологічну еволюцію. Тезей багато пережив, змінився. Він із жалем згадує про Аріадну і шкодує, що так вчинив. З допомогою античного міфу письменник порушує актуальну проблему духовних стосунків між людьми, моральної відповідальності людини за свої вчинки, утверджує велику силу кохання.

Етичним і естетичним кредо Зерова можна вважати сонет «Класики», в якому поет закликає орієнтуватися на високі здобутки світової культури, ідеали античності. Привертає увагу слова «калагатія», яке вживає автор. Це поняття утворене від слів kalos kai agathos (прекрасний і добрий) — одне із грецьких означень моральної досконалості та витонченої культурності. На думку Зерова, поет має бути довершеним і в культурному, і в моральному плані, тільки так він зможе ступити «за поріг життя земного» і своїм словом освітити «Аїдові дороги». У сонеті відчувається глибокий біль автора за долю рідної культури, він вживає займенник «наш», «нас» від імені всіх, хто не байдужий до своєї вітчизни, закликає повернути в Україну світові надбання.

І чорний сум, безмовний жаль наліг

На берег наш, на скитські перелоги…

Невже ж повік не буде нам спромоги

Навідатись на наш північний сніг? [13, 65].

Ця тема звучить також у сонеті «Pro domo» (1921), в якому Зеров виступає проти «старосвітчини», «дикого смаку», «митців-сіряків», «мрійників без крил» .

У другу частину збірки «Камена» Зеров включив оригінальні олександрійські вірші, основними темами яких є смисл буття, призначення поета, доля митця, духовне життя особистості, краса й гармонія тощо. Олександрійський вірш — римований дванадцятискладник із цезурою посередині, обов’язковим наголосом на 6-му і 12-му складах. Одна із форм вірша у французькій поезії, що використовувалась у класицистичній трагедії (Корнель, Расін). У російській поезії цю віршову структуру опанував О. Пушкін. А Зеров зробив олександрійський вірш надбанням української поезії.

Особливе місце в цій частині збірки посідає тема осмислення свого творчого доробку, шляху в мистецтві. Неодноразово Зеров звертається до образу античного поета Овідія («Овідій», «Безсмертність»), якого імператор Август вигнав з Рима і відправив у заслання. Але поет-вигнанець не загубив свій талант, залишився собою і в скрутних обставинах. Зеров почувається вигнанцем у рідній країні, бо його елітарна поезія не всім зрозуміла. Але поет сповнений рішучості йти обраним шляхом до кінця. Письменник показує трагедію митця у світі насильства, і разом з тим утверджує невмирущість духовних цінностей, силу мистецтва, яке сильніше за смерть.

Народи і віки не раз іще згадають

Дзвінких його пісень легкий свавольний лад [20, 55].

У третій частині «Камени» Зеров пропонує читачам переклади з римської поезії, опанувавши такі віршовані розміри, як гекзаметр, пентаметр та ін. Він переклав Вергілія, Горація, Овідія, Тибулла, Марціала. Вибір фрагментів не є випадковим. Письменник обрав ті епізоди, які набували особливого значення в сучасному йому світі. В період тоталітаризму поет нагадував про високі ідеали («Орфей і Еврідіка», «Філемон і Бавкида» та ін.) і про моральну відповідальність митця перед суспільством («Життя поетове» Овідія та ін.). Зеров писав: «Хіба минуле не зв’язане тисячею ниток з теперішнім і сучасним?.. Я гадаю, що римські автори золотого віку цікаві для нас не тільки як учителі стилю, але як і автори, близькі нашій сучасності своїми настроями й чуттями… Перечитуючи Вергілія й Горація, Тибулла чи Овідія, уважний читач легко розпізнає контури „вічної казки“, перипетії „давньої“ і щораз нової історії» [20, 55].

Поетика Миколи Зерова багата світовими образами. В ній оживають античні і біблійні реалії, герої і постаті української та культури. Чільне місце серед них посідає образ «утраченого раю» .

У поезії Миколи Зерова цей образ імпульсується передовсім спогадами і роздумами над прочитаними в різний час книгами класиків літератури. Туга за «втраченим раєм» — це стан душі поета в умовах дискомфорту сталінських часів.

" Країно див загублена моя" - ця поетична модель образу «втраченого раю» в поезії «Двері у стіні» свідчить про абстрагування мотиву туги, ностальгії до символу безвиході, безнадії:

Країно див загублена моя,

Я знав тебе у дні щасливі, давні, ;

Та напосіли злидні непоправні,

І я забув святе твоє ім'я [13, 31].

Микола Зеров був добре обізнаний у питаннях античності, чим пояснюється перманентний пієтет митця до греко-римських мотивів [25,120].

Культурно-естетичний дискурс і дискурс літературний оригінальної поезії Зерова розгортаються як дихотомія «класика» (нас цікавить античний період) — «український модернізм» (точніше «неокласицизм»). Перше начало («античність») розчиняється в українському модерністському контексті митця-неокласика, актуалізується у свідомості творця ХХ століття. Інакше кажучи, Микола Зеров як представник розквітаючого (і в той же час знищуваного) модернізму прагне осягнути ідеал «спокійної гармонійности, що ввижається нам в античній поезії» [25,120].

До яких літературних жанрів, породжених античністю, найчастіше звертається Зеров? Насамперед до елегії («Елегія», «Елегія Грабуздовська», «Кримська Елегія») та до її жанрової форми — елегійного дистиха («Любовні елегії», «Сумні елегії») [25, 120].

Поезія Миколи Зерова несе в собі приховану інформацію про тогочасну дійсність. Античні мотиви є своєрідною «завісою», за якою часто вбачається гостра критика суспільства 20 — 30-х рр. ХХ ст. Читач повинен мати добре розвинену ерудицію, аби розкодувати підтекстову інформацію. Лише ґрунтовно обізнана у сфері світової культури, зокрема в питаннях античності, людина має можливість розшифрувати «підвалини» авторського задуму і усвідомити філософський зміст модерної поезії Зерова.

Так, заголовок сонета «Kapnos tes patridos» перекладається з давньогрецької як «дим батьківщини» :

Там цілиною йдуть леміш і рало,

Там зноситься Ітаки синій дим! 13, 26]

Ця поезія присвячена О. Бургардтові (Юрію Клену) напередодні його еміграції до Німеччини. Зважаючи на той факт, що обом митцям випала тяжка розлука з батьківщиною, ерудований читач розкодовує символічний образ Гомерівської Ітаки як образ України.

Окремої уваги заслуговує цикл поетичних творів «Мотиви Одіссеї». Вірш «Лотофаги» натякає на Гомерівську «Одіссею» (ІХ, 82 — 104):

З-під Трої і кривавого туману,

Від чорних днів ненатлої війни

Цар Одіссей пригнав свої човни

На сонні плеса тихого лиману [13, 24].

" Лотофаги" - це люди, які живляться лотосом. Вони принесли Одіссеєві та його воїнам «Поживу…солодку і незнану» [13, 24]. Що сталося далі?

І їли ми, і забували дім,

Сім'ю й родовище, в краю чужім

Ладні довіку жить на готовизні.

Та мудрий цар не дав лишитись нам

І силоміць нас повернув отчизні ;

В науку іншим людям і вікам [13, 25].

Отже, у контексті українського менталітету образ «лотоса» дисонує фольклорному образу «євшан-зілля», оскільки відвертає людей від вітчизни.

Ще одна поезія, а саме «Лестригони», відсилає нас до Гомерівської «Одіссеї» (Х, 80 — 134), натякає на міф знищення лестригонами Одіссеєвих кораблів, з дванадцяти яких залишається тільки один, на якому врятувався сам Одіссей. За словами поета-неокласика, лестригони

…сире і свіже рвуть;

Не має всипу їх непогамовна лють,

Не відають святих гостинності законів [13,24].

Коментарі Миколи Зерова щодо авторського задуму «Лотофагів» і «Лестригонів» допомагають нам якнайточніше інтерпретувати ідейний зміст цих творів, розкодувати глибинний підтекст образної структури: «Поезії, які я в свій час мало кому й читав. Наші критики можуть доглянути в першій апологію примусової українізації, а в другій під лестригонами побачити самих себе» [13, 802].

Цікавим для інтертекстуального аналізу є твір «Київ навесні ввечері», зокрема поетичний рядок:

Хоч як звели тебе (мається на увазі Київ — Т.В.) гермокопіди [13, 28].

" Гермокопіди" - руйнівники герм, мармурових погрудь бога Гермеса у стародавніх Афінах. Цей образ несе в собі негативний підтекст, оскільки «символізує» руйнівників культурних цінностей Києва, іншими словами вандалів [125, 121].

У поетичному творі «Чернігів» (цикл «Будівництво») Зеров використовує образ Гефеста — бога вогню і бога-коваля — з метою втілення українського козацького духу:

Б’ють молоти, нові часи кують

І будять лугу займище просторе [13, 29].

За грецькими міфологічними уявленнями Гефест народився кволою і кульгавою дитиною, проте він став чудовим митцем у ковальському ремеслі. Так і український народ: незважаючи на тяжкі (і навіть трагічні!) часи, репресивні умови 20 — 30-х рр. ХХ ст., кує собі краще майбутнє.

Певною мірою алюзійними є поетичні рядки (вірш «Розмова на пароплаві»):

І хай Сіркова стать довготелеса

Списом розкреслить надбережну рінь [13, 35], ;

в яких лежить концепція «фетишизації» спису. З давніх-давен спис володів магічною силою і сприймався у «тілі» демона. Наприклад, відомий спис Ахілла, яким він не лише усіх перемагав, але й вилікував рану Телефа. У багатьох античних митців (Есхіла, Вергілія тощо) спис трактується як «демонічне начало, яке не лише знаходиться у ряді богів, але може навіть перевищувати їх своєю силою» [25, 52]. Концепцію «фетишизації» спису започатковано ще Гомером (Іл. ХІІІ, 444), у якого спис ототожнюється з Аресом — богом війни.

У поетичних рядках Зерова віднаходимо згадки про скіфів, життя і побут яких змалювував відомий грецький історіограф Геродот у своїй праці «Історії: У 9 кн.» (Кн.ІУ, Мельпомена): «Кожен із них (скіфів — Т.В.), відпилявши все, що нижче від бровей, очищує череп. І якщо цей скіф бідняк, він лише обтягує ззовні череп сирицевою бичачею шкірою і використовує його як чашу для вина. Роблять вони так і з черепами своїх родичів, коли вони посваряться між собою і хтось із них на суді в царя візьме гору над іншим. Коли приходять гості, яких шанують господарі, то їм підносять ці черепи і кажуть, що хоча ті були їхніми родичами, але їм довелося з ними воювати і господар вийшов із війни переможцем. Така перемога вважається в них за подвиг» [5, 195].

Микола Зеров поклав цей історичний факт в основу твору «Святослав на порогах» з метою показати поразку київського князя у боротьбі з печенігами (972/973 р.):

Хто в далеч рвався, головою ліг;

Із черепа п’яного Святослава

П'є вже вино тверезий печеніг [13, 35].

Такі поетичні рядки додають ще більшого трагізму до згадки про вбивство Святослава Ігоровича кочовиками [5, 122].

Антична література справила на Зерова грандіозне враження, чим пояснюється значна кількість ремінісценцій у поетичному доробку митця-неокласика. Зеров-поет неодноразово згадує місце для жертвоприношення — «вівтар» :

І тільки вітер та ставний вівчар

Обходять там побожною ходою

Богам висот поставлений вівтар [13, 22].

В античні часи проводирі військ, великі герої, збиралися біля вівтарів, щоб принести жертву богам і благати у них перемоги у війні.

Вірш «Партеніт» поряд з кримськими реаліями репрезентує античні образи й ремінісценції:

На скелі, де ламають діорит,

За темною грядою Аю-Дага

Розташувала давня грецька сага

Храм Артеміди, перший партеніт [13, 23].

Партеніт (parthenos) означає «діва». Перший Партеніт — це храм діви Артеміди.

Автор у цьому ж творі згадує імена Ореста, Пілада та Іфігенії - героїв давньогрецьких міфів, пов’язаних з Кримом. Вислів-текст «Орестів жах [13, 23] вказує на міф-прототекст (трилогія Есхіла «Орестея»): Орест, син Агамемнона, убиває свою матір Клітемнестру, аби помститися за смерть батька. У поетичному творі згадується образ Пілада («Піладова звитяга» [13, 23]) — Орестового друга, сина фокідського царя Строфія, яким був вихований Орест. Ремінісценція «І смертній Іфігенії привіт» [13, 23] вказує на міф-прототекст (трагедія Евріпіда «Іфігенія в Авліді»): Агамемнон заради перемоги над Троєю змушений принести в жертву Артеміді свою старшу доньку — красуню Іфігенію.

Микола Зеров зазначав своє зачарування ІV-ою піснею «Одіссеї». Він закоханий в образ Єлени, в якій злилися воєдино «дозріла краса, гієратична повага, матірна добрість — і втаємничення в єгипетську науку» [13, 802]:

Мов смерч, краса її промчала між людей,

Жага і пристрасті владали в світі нею ;

Хто згодяний не зна, що важить Діонея,

Хто віджене її від крицевих грудей? [13, 27]

Для Зерова-поета образ Єлени — ідеал жінки, який не втрачає своєї актуальності.

Отже, ремінісценції в оригінальному доробку Зерова репрезентують міфологічні уявлення людей античних часів. Як наслідок, твори митця-неокласика здійснюють подвійну трансформацію: 1) античної літератури в українську літературу модернізму 20 — 30-х рр. ХХ ст., 2) української літератури у світову культуру.

Таким чином, спроба інтертекстуального аналізу оригінальної поезії Миколи Зерова є підтвердженням думки, що образи античної культури актуалізують творчу спадщину Зерова і не дають їй витратити своєї духовно-естетичної цінності у ХХ ст. [25, 123].

2.1 Астральні образи і їх функції в поетичному світі Зерова

Художній світ Миколи Зерова багато в чому перегукується з поетичним світом римського лірика Квінта Горація Флакка, твори якого український поет дуже любив, у якому відчував споріднену душу, якого він тонко розумів і напрочуд гарно перекладав.

Горацій вписує свій час і простір, своїх героїв у світовий часопростір, добре знаний читачеві з легенд, міфів, історії, увиразнює його, збуджує просторові та хронологічні асоціації.

Майже так само будує і свій поетичний часопростір український неокласик Микола Зеров, водячи сміливо читача по всесвітніх просторах — чи то по біблійних Арімафеї, Іудеї та Гефсіманському саду, чи то по історичній Олександрії, але найчастіше по рідній Україні: Києву, Дніпрі, Херсону, Чернігові, верхів'ях Качі, по Чатир-Дагові, рідній Баришівці, Донбасі, Чупринському саду в Оглаві, Івановому гаю в Полтаві, степових дорогах України і т.п.

Поет переносить свого читача у найнесподіваніші пункти часу — від Гільгамеша, Хірона, Тессея, аргонавтів та біблійних героїв до часів Гомера, Фукідіта, Овідія, Вергілія, Святослава, князя Ігоря, до конкретного 28 серпня 1914 року, до своїх часів, які вписуються у світовий плин часу, єднаючи рідну Україну та її час зі світовим космосом, Землею, їх історією, роблячи їх невід'ємною складовою частиною космосу та світової історії і цивілізації.

Космос поет уявляє собі услід за французьким поетом-парнасцем Ж. Лагором (Казалісом), як він це сам визнає, у вигляді лотоса над темною тонею ріки і уже оригінально пов’язує з людиною та її коротким віком:

Зринає він, дзвінкий і розмаїтний,

На шістдесят земних коротких літ

З грузького дна — латаття ніжний цвіт,

Щоб нам жагу безмежну напоїти… [13, 41].

Цікавим феноменом в ліриці Миколи Зерова є астральні образи, навіяні поетові зоряним небом. Це образи ліричного циклу «Зодіак», який включає в себе чотири сонети. М. Зеров не планував написати усі дванадцять віршів для знаків зодіака. З цього приводу він писав так: «Не треба думати, що цей цикл матиме коли-небудь 12 поезій: назва умовна, аби тільки об'єднати якось ліричні переживання, навіяні зоряним небом (автор його картиною захоплюється майже так, як Вороний або Кант)» [13, 808]. Сонети називаються «Діва», «Скорпіон», «Близнята», «Водник» і включають в себе 12 астральних образів: Діва Астрея, Сатурнові дні, Колос, Скорпіон, Антарес, Чаша, Близнята, Стрілець, Водник (Водолій), Фаетон, Стожари, Оріон.