Пригода як структурний елемент, її роль у художньому творі (на матеріалі пригодницької повісті А. Дімарова «На коні й під конем»)

Пригода як структурний елемент, її роль у художньому творі (на матеріалі пригодницької повісті А. Дімарова «На коні й під конем» )

дімаров проза пригода сюжет

Вступ

Література для дітей завжди була, є і буде об'єктом активних досліджень літературознавців, психологів, етнографів, біографів та мовознавців. В умовах становлення технологічно-інформаційного суспільства література для дітей є комплексом висвітлення цілого ряду питань і проблем, які посідають чільне місце серед актуальних нині. Загалом вона несе в собі розвиваючу та виховну мету. Пригодницька література скону має призначення розважати читача та забезпечувати збагачення його образного мислення. Таким чином, ми можемо стверджувати, що пригодницька література для дітей є дійсно важливим фактором у формуванні юної особистості і, як наслідок, у формуванні наступних поколінь.

Творчість Анатолія Дімарова є зразком високохудожньої та плідної праці талановитого від Бога митця. Його твори, сповнені щирості та дотепу водночас, можна поставити в один ряд із класиками світової літератури. Прикладом цього є його автобіографічна пригодницька повість для дітей «На коні й під конем». Повість була написана в 1981 році, за словами автора, вона є «веселою історією про збитошного хлопця, з яким увесь час трапляються кумедні пригоди». Повість для дітей «На коні й під конем» є надзвичайно цікавим та багатим джерелом для досліджень, адже вона відтворює для читача повноцінний і правдивий життєвий шлях оповідача, Анатолія Дімарова, тому, на нашу думку, цей твір не має обмежень стосовно кола читачів. Оповідь про пригодницьке життя від першої особи може зацікавити як юне так і доросле покоління читацької аудиторії.

Актуальність теми дослідження зумовлена недостатнім теоретичним осмисленням пригоди як структурного елемента та її ролі у художньому творі (на матеріалі пригодницької повісті Анатолія Дімарова «На коні й під конем»).

Друга половина ХХ століття є цікавим і суперечливим періодом для дослідницької роботи. Конкретно в руслі дослідження літератури для дітей працювали такі літературознавці: Вавілова І. В. «Дитяча література як засіб формування особистості дитини», Гоян Я. «Володар цілющого каменя», Дончик В. «Шістдесятництво як явище», Дзюба І. «Духовні спустошення й трансформації в українському суспільстві ХХ ст.», Іванюк С.С. «Література для дітей. 1900;1980;ті роки», Кіліченко Л.М. «Українська дитяча література», Логвиненко О. «Українська дитяча книжка і сонячне затемнення. Розмова за круглим столом», Мацевко-Бекерська Л. «Література. Діти. Час», Мовчан Р. «Література для дітей та юнацтва в системі історії української літератури ХХ століття», Моренець В. М. «Стежки до юних сердець», Мотяшов І.П. «Счастливый труд души. Беседы с вожатыми о детской литературе», Наєнко М.К. «Історія українського літературознавства», Неділько В. «Провідна тема прози для дітей та юнацтва», «Проблеми шкільної повісті», Папуша О. «Дитяча література як маргінес літературознавчої теорії», Тарнашинська Л. «Шістдесятництво: філософія покоління як публічна свідомість», Слабошпицький М.І. «Дитинству віддана…» та інші.

Вагомою для нашого дослідження є праця Резніченко Н. А. «Художні особливості пригодницької літератури для дітей 70−80-х років ХХ ст.». У роботі на світоглядному, естетичному, композиційно-сюжетному, образному, хронотопному рівнях визначено жанрово-стильові особливості малодосліджених прозових творів для дітей. Розкрито індивідуальну творчу специфіку, багатогранність стилю художньої прози В. Нестайка, Я. Стельмаха, О. Гончара, В. Близнеця, Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, принципи творення дитячих характерів. Визначено три домінантні жанрово-стильові модифікації (пригодницька, лірико-імпресіоністична, інтелектуально-психологічна проза) масиву літератури для дітей зазначеного періоду.

Також важливою є праця Будугай О. «Пригодницько-шкільна повість для дітей 1960 — 1980;их років». У світоглядному, естетичному, композиційно-сюжетному, образному, хронотопічному та мовностилістичному аспектах визначено жанрові особливості різновиду пригодницько-шкільної повісті. Запропоновано термін «пригодницько-шкільна повість» з урахуванням, у разі його тлумачення, українських і зарубіжних традицій формування цього жанрового різновиду, а також типологічної спорідненості повістей. У контексті українського літературного процесу 1960 — 1980;х рр. зроблено аналіз пригодницько-шкільних повістей для дітей О. Огульчанського, Б. Комара, А. Давидова. Здійснено сучасну реінтерпретацію пригодницько-шкільних повістей даного періоду, в ідейному змісті яких втілені загальнолюдські цінності та специфіка української ментальності. Запропоновано розглядати пригодницько-шкільну повість як діалог прози для дітей та педагогіки. На підставі аналізу архівних матеріалів уточнено окремі факти життя та творчості дитячих письменників, висвітлено історію написання та видання маловідомих повістей, їх роль в українському літературному процесі. Виявлено та проаналізовано специфіку читацької рецепції досліджених повістей. Визначено тенденцію розвитку даного жанрового різновиду в сучасному літературному процесі. Систематизовано та доповнено результати досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців стосовно теорії жанрів, жанрових різновидів середньої прози.

Але пригода як структурний елемент, її роль у художньому творі (на матеріалі пригодницької повісті Анатолія Дімарова «На коні й під конем») ще не ставала об'єктом дослідження літературознавців.

Мета дослідження: виявити і схарактеризувати пригоду як структурний елемент, її роль у художньому творі (на матеріалі пригодницької повісті Анатолія Дімарова «На коні й під конем»).

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

— дослідити пригодницьку прозу для дітей як історико-теоретико-літературну проблему;

— простежити основні тенденції української прози для дітей у другій половині ХХ століття;

— схарактеризувати пригодництво і жанрово-стильові сюжетні характеристики твору (теоретико-літературний аспект);

— проаналізувати пригодництво (пригоду) та його роль у творенні художньої системи повісті Анатолія Дімарова «На коні й під конем»;

— схарактеризувати пригоду як жанроутворюючий чинник;

— довести, що пригодництво є рушієм сюжету;

— довести образотворчу роль пригодництва.

Об'єктом дослідження: пригодницька повість для дітей Анатолія Дімарова «На коні й під конем».

Птедмет дослідження: пригодництво у повісті для дітей Анатолія Дімарова «На коні й під конем».

Методи:

Наукова новизна полягає в уперше здійсненому аналізі пригоди як структурного елемента та її ролі у художньому творі (на матеріалі пригодницької опвісті Анатолія Дімарова «На коні й під конем»).

Практичне значення визначається актуальністю та маловивченістю проблеми. Фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки кваліфікаційної роботи можуть бути використані в літературознавчих студіях із метою відтворення повноти і структурної цілісності літературного процесу другої половини ХХ ст., у курсах лекцій з історії української літератури, спецкурсах і спецсемінарах, у процесі подальших історико-літературних досліджень прози для дітей. Здобуті результати можна вважати основою для розширення проблематики дипломних і магістерських робіт. Матеріали праці можуть стати в нагоді вчителям-словесникам загальноосвітніх навчальних закладів різних типів.

Обсяг і структура роботи. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, двох розділів, кожний з яких має підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Основний текст становить 41 стор. Список використаних джерел нараховує 48 позицій. Повний обсяг дисертації - 49 стор.

Пригодницька проза для дітей як історико-теоретико-літературна проблема

Література для дітей завжди була особливим феноменом суспільства. Сьогодні, як і завжди, високохудожній літературний твір виконує свою місію: духовно збагачує таку особистість, яка тільки формується, стає супутником у вирі дорослого життя, відкриває ширші простори буття, передає цінний досвід попередніх поколінь і є осередком мудрості. Дитина, яка в потрібний час тримала в руках потрібну книгу, завжди знатиме, як вчинити і що обрати в житті. Ми без сумніву можемо сказати, що література для дітей є каталізатором загального стану і рівеня літератури, адже вона також вона також відіграє не останню роль на загальному плані. На думку дитячого поета В. Бичка, саме проза, а не поезія становить основу художньої літератури. Він підкреслив, що діти-читачі самим своїм допитливим характером «прагнуть насамперед до пізнання світу в усіх його обширах і глибинах, в різноманітних ситуаціях, в найскладніших „сюжетах“. А це прагнення можуть повністю задовольнити лише ті твори, які ми звемо оповіданнями, повістями, романами». Отже, далі проведемо огляд основних тенденції української прози для дітей у другій половині ХХ століття.

Основні тенденції української прози для дітей у другій половині ХХ століття: твори, проблематика, критика

Більшість сучасних дослідників літератури для дітей визнають, що вона, по-перше, є соціокультурним феноменом, тісно пов’язаним зі станом гуманітарних векторів самого суспільства, зокрема його мистецтва, педагогіки, психології, релігії, врешті панівної ідеології, в контексті яких цей феномен з’являється й функціонує. По-друге ж, цей феномен має ще й самостійний естетичний компонент (із кількома рівнями прочитання), який є невід'ємною частиною загального літературного процесу певної доби, а тому перебирає на себе його жанрово-стильові ознаки.

Упродовж усього радянського періоду над українською літературою для дітей тяжіла ця ідеологічна заангажованість, що безпосередньо впливало на її якість. Хоча горизонт дитячого читання, починаючи вже від 1920;1930;х років, усе ж постійно розширювався з жанрово-стильового розмаїття «дорослих» текстів. Тому в одному ряду перебували пригодницькі, науково-фантастичні твори Ю. Смолича «Прекрасні катастрофи», О. Копиленка «Десятикласники»; твори історичної тематики З. Тулуб «Людолови», твори О. Довженка «Зачарована Десна», О. Гончара («Тронка») про дітей та ін. Вони дедалі частіше входили до шкільних програм із української літератури, ставали мало не основним компонентом «дитячого читання».

Ситуація дещо змінилася на початку 1960;х років, у період короткочасного «хрущовського» потепління в суспільстві. Тоді з’явилася плеяда талановитих митців-шістдесятників, які активно так чи так почали долучатися до дитячої літератури: М. Вінграновський (оповідання «Бинь-бинь-бинь»), Ліна Костенко (збірка віршів для дітей «Бузиновий цар»), І. Жиленко («Підкова»), А. Дімаров («На коні й під конем») та ін. Тому саме в цей короткий період із новою потужністю відкрилася забута, затерта ніша дитячої літератури як самодостатнього естетичного феномена.

Українська література для дітей другої половини ХХ століття — відносно короткий у часі період розвитку новітнього письменства. Одначе за активністю вторгнення в суспільне життя, інтенсивністю пошуків нових методів, способів художнього узагальнення, ідейно-тематичним багатством, художньою досконалістю, стильовим і жанровим розмаїттям вона є помітним етапом у розвитку національної літератури. Творчість українських письменників цього періоду прикметна багатьма якісно новими ознаками, що за всієї органічної єдності літературного процесу все ж відмінні від красного письменства попереднього періоду й не менш потужного масиву літератури для дорослого читача. Слід зауважити також, що на ранніх етапах розвитку народної творчості не простежувалася конкретна спрямованість на дорослу чи дитячу аудиторію. Окрім того, характерною рисою літератури для дітей кожного народу є органічний зв’язок із письменством для дорослих.

Література для дітей та юнацтва оновлюється тематично, стилістично й жанрово відповідно до змін у «дорослій» літературі, яка в цей час активно використовує умовні форми, поєднання фантастичного, уявного з реалістичними описами, у ній посилюються романтичний струмінь і лірична тональність. У дитячій літературі повністю реабілітується її автентичний казковий, фантастичний компонент, тому дедалі більше з’являється літературних казок (В. Симоненка «Казка про дурил», Д. Павличка поема-казка «Золоторогий Олень»), які, власне, закладають традицію для сучасних письменників. Елементи казковості, фантастичності в цих текстах виконують подвійну роль? зацікавлюють юного читача й дають можливість висловити найсокровенніше.

У цей час митців особливо хвилюють проблеми урбанізації, втрати свого етнічного коріння, замулення джерел національної духовності й моралі, історичної пам’яті. Відповідно вивільнення естетичного джерела з-під соцреалістичних канонів відбувається насамперед через використання фольклору, національної історії, автобіографічного первня. Тому тематично-проблемні акценти переносяться на сучасну людину чи історичного героя, морально-етичний конфлікт, а жанрову стилістику загалом визначають дві проблемні лінії: правда життя й підготовка до нього, а також право на безтурботне, щасливе дитинство.

Новий виток розвитку мистецтва потребував вироблення індивідуального естетичного ідеалу. Письменники, що творили для дітей, поступово відходили від традицій соцреалізму (поверхової описовості), зверталися не до надуманих, а справжніх переживань героя, рішуче відмовлялися від схематичного, ілюстративного відображення життя, надуманої пафосності, лжепатріотизму. Іншим став адресат прози для дітей, зріс і набув якісно нових рис її герой. Розвиток української літератури для дітей другої половини ХХ століття прикметний інтенсивним оновленням жанрово-стильової палітри, використанням найрізноманітніших засобів художньої типізації.

На кінець 1960;х років у літературному процесі було помітно чимало ознак характерної тенденції, що охоплювала фактично всі жанри літератури. Проте основними були зміни й перетворення внутрілітературного характеру, інтенсифікація самого художнього процесу, поява в прозі, поезії, драматургії, критиці нових явищ, тенденцій, збагачення їх якісних параметрів, піднесення загального ідейно-художнього, інтелектуально-філософського рівня. Маємо на оці наполегливі стильові пошуки, внутрішню опозиційність догматичним принципам уже практично поруйнованого соцреалізму, тяжіння до загальногуманістичної проблематики, намагання втримати юного читача в психологічно комфортних параметрах художнього слова. Саме ці роки прикметні розвитком повісті й оповідання. Розквіт цих жанрів у літературі для дітей дослідники пов’язують з інтенсивним розвитком гуманістичної тенденції. Прикладами справді результативного впливу можливостей повісті є, зосібна, твори В. Близнеця «Паруси над степом», Є. Гуцала «В полях», Гр. Тютюнника «Климко», В. Нестайка «Тореадори з Васюківки». Вони вирізняються тяжінням до більш яскравого образного втілення ідеї, пошуками нових шляхів охоплення дійсності, глибшого проникнення у внутрішній світ дитини.

Характерною ознакою цього періоду, на нашу думку, є те, що чимало прозаїків розробляли «власний жанр», нові жанрові варіації, яким властиве певне коло авторських зацікавлень, проблем, особливий тип конфлікту, неповторний стильовий колорит тощо. Уже при побіжному читанні помічаємо неухильне збагачення арсеналу образних засобів повісті для дітей. Виразною прикметою прози цього періоду є дослідження проблем взаємозалежності, взаємозв'язку довкілля й людини, психології, інтелекту, моралі останньої. На зміну сурогатним підробкам, де оспівувалися «героїчні подвиги», прийшли веселі й дотепні твори, побудовані за сюжетно-композиційними канонами народних казок. З’явилися казкові повісті та оповідання В. Близнеця «Звук павутинки», В. Нестайка «Країна сонячних зайчиків», Гр. Тютюнника «Степова казка», «Лісова сторожка».

Вершинні твори світової літератури спричинили виокремлення відповідних термінологічних одиниць (одіссея і робінзонада), що трансформувалися у вітчизняній літературі для дітей другої половини ХХ віку, зосібна, в творах пригодницького жанру. У дослідженні пропонуємо введення в термінологічний обіг «робінзонади» й «одіссеї» як сталих дефініцій пригодницького письменства. Чергування різних захоплюючих подій — одна з прикметних ознак пригодницької оповіді. Пригодницька проза змушує письменників вести оповідь насамперед цікаво. Але, як відомо, не лише зміна надзвичайних подій стимулює читача до пильного стеження за перебігом подій. Поступово, впродовж їх перебігу, розкривається й образ героя (героїв). Дотримуючись пригодницької сюжетної канви, письменники дедалі більше звертали увагу не стільки на власне пригоди, скільки на переживання — психологічний бік оповіді. Наслідком став більш докладний опис характеру героя, його оточення, міжособистісних взаємин.

Вплив пригодницької літератури — насамперед моральний — на читача визначається рівнем письменницької майстерності, специфікою організації сюжетів, життєвою переконливістю образів, точністю вмотивованості деталей, неповторністю авторського стилю.

Прикладом пригодницької літератури для дітей є творчість В. Нестайка, талановитого майстра пригодницьких оповідей для дітей і про дітей. Індивідуальний стиль митця, безперечно, розкриває його творчу особистість, увиразнює художньо-образні концепти оповіді. Повісті В. Нестайка позбавлені жорстокості. Письменник пам’ятає, що діти найбільше люблять казки, фантастику, пригоди, книжки про життя своїх однолітків. У всіх цих жанрах писав Нестайко. Ключовим у його творах є довірливе ставлення до світу, яке формує психічно повноцінних, без комплексів і вад людей. А саме це викликає оту особливу довірливість юного читача, завдяки якій твір дитячої літератури лише й може викликати у нього захоплення й пошану.

Трилогія В. Нестайка вигідно відрізняється від більшості творів української дитячої літератури. Відрізняється відсутністю дидактики, традиційної малоросійської туги, що ними зазвичай славиться вітчизняна, хай навіть і дитяча, література. У «Тореадорах з Васюківки» немає етнографізму, і - що найцінніше — сільське (нарочито, слід зазначити, сільське, хоча б із огляду на назву книги) походження її «головних героїв» жодною мірою не призводить до меланхолійного замилування, не спонукає до не менш традиційного в нашому письменстві протиставлення сільської автентики та моральної незайманості васюківських тореадорів зовнішній, міській цивілізації [34; 20].

Твори В. Нестайка мають пригодницький характер, важливу сюжетно-композиційну роль у них відіграє мотив таємниці. Діти люблять пригодницьку літературу, бо вона насичена незвичайними подіями й несподіваними поворотами.

Повість В. Нестайка має провідну сюжетну лінію — це пригоди Яви та Павлуші. Ці персонажі змальовані максимально докладно, повнокровно. Натомість другорядні герої окреслені менш чітко. Атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування ваблять дітей. Крім того, прозаїк наситив свою повість щирим, іскрометним сміхом, який допомагає молодій людині формуватися в непересічну особистість, а гостра й влучна сатира сприяє шліфуванню характеру, допомагає позбутися негативних звичок, викристалізовувати силу волі. За всіма пригодами героїв, їхніми суперечками, про які В. Нестайко розповідає просто-таки винахідливо, не зникає і не розчиняється головна концептуальна настанова: піднести, опоетизувати дитинство з усіма його привабами, його свіжість, невимушеність, наївність у сприйнятті світу [34; 20].

Ці твори прикметні відсутністю того, що навіть віддалено нагадувало б казенні тиради. Зображення тут живе, вірогідне, правдиве, з добрим усміхом чи іронією, цікаве й захоплююче. Воно позбавлене часової приналежності, бо розповідає не про певну історичну добу, а про дітей, їхні стосунки, світогляд, внутрішній світ. Оригінальна концепція, настроєвість твору не мають аналогів в українській літературі. Ці та інші чинники сприймаються як свідчення того, що вже нині твір може вважатися класичним. Письменник уводить притаманний пригодницькій літературі сюжет про перипетії на безлюдному острові - особливій території, ізольованій від зовнішнього світу. Тут, фактично, використано традиційний для пригодницької літератури мотив робінзонади. А пригоди друзів у Києві є зразком не менш відомого «подорожу вального» мотиву. Немає тут і привнесеного «від автора» силуваного пафосу, «запрограмованих» дорослих виховних принципів, чужих дитинству ідей. Кожна сюжетна деталь має смислове, психологічне навантаження, виступає своєрідним завданням на кмітливість. Точність деталей, лексично живі, вивірені мовні характеристики персонажів, гумор, нарешті, структура трилогії - все слугує створенню художньо переконливої картини життя дітей. Трилогія «Тореадори з Васюківки» написана в радянський період, але не заполітизована, як вимагав ідеологічний канон доби. Твір читається на одному диханні, бо головна його суть, як і суть авторського кредо — довірливість. Він такий цікавий і захоплюючий, що втрачає часову приналежність, бо розповідає не про радянську добу, а про людей, зокрема й дітей, їхні стосунки, світогляд, прочитання по-новому бачиться його оригінальна концепція, його настроєність [34; 21].

Чимала роль у процесі розвитку пригодницького жанру в нашій літературі для дітей належить Я. Стельмаху. При цьому літературні критики зазвичай оминають прозову творчість автора, особливо для дітей і про них. Так, лише нещодавно його твір «Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера» було включено до шкільної програми. Я. Стельмах майстерно поєднав літературно-казкові жанрові форми з пригодницькими, доповнюючи це пізнавальним і виховним матеріалом, характерним для літератури про дітей. Особливістю композиційної структури багатьох повістей письменника вважаємо максимальний лаконізм, виразну концентрацію змістового сповнення кожного епізоду, винесення за межі твору частини подій. Це надає оповіді динамізму, психологічної гостроти, увиразнює акцентацію провідних ідейно-художніх моментів, вияскравлює авторський задум. Повісті невеликі за обсягом, а більшість із них чітко поділено на розділи. При цьому кожен із них стає важливим сюжетно-композиційним елементом. Розділи здебільшого найменовані, мають змістову завершеність, що віддзеркалює певний етап, найбільш значущу ситуацію чи драматичну подію в житті героя. Принцип кумулятивності, ланцюгової композиції дає змогу втримувати увагу юного читача в постійному напруженні, сприяє розвиткові творчого мислення дитини, яка намагається наперед домислити (дофантазувати) майбутні сюжетні колізії. Обсяг повісті невеликий, проте вона сповнена пригод, несподіванок, небезпечних подій, тяжіння до осмислення досить гострих конфліктів крізь призму дитячої психології. Визначальною в сюжетотворенні повісті, домінуючою в характерах персонажів стає пригода.

Найзначніші здобутки української прози для юнацтва цього періоду пов’язані з лірико-імпресіоністичною течією. Прозаїки, визначаючи творчою домінантою потужний ліризм, надаючи перевагу поетичній одухотвореності перед реалістичним аналізом дійсності, відкривають чимало нового й важливого в духовному світі сучасника. Із усього розмаїття нас цікавлять передусім ті жанри, жанрово-стильові тенденції, що розвивалися в сфері домінування ліризму й імпресіонізму в українській прозі для дітей. До таких належать «поезії в прозі», що стали своєрідною школою для багатьох українських письменників нового покоління.

Тяжіння української прози для дітей до стилістичної новизни, невдоволення повільним темпом розповіді, спроби перейняти від поезії емоції, тяжіння до кінематографічного руху образів, дедалі частіше звернення до класичних традицій — все це яскраво, послідовно простежується в індивідуальному творчому досвіді О. Гончара (роман «Тронка»).

Лірико-імпресіоністичний напрям у прозі для дітей, до якої ми відносимо, зокрема, творчість В. Близнеця. Всі його повісті, оповідання, казки-повісті («Ойойкове гніздо», «Як народжується стежка», «Паруси над степом», «Землянка», «Мовчун», «Земля світлячків»,) висвітлюють сторінки біографії цілого покоління. Казка «Земля світлячків», написана за доби суспільної задухи, відтворює українське життя 1970;х років із його духовністю й бездуховністю, моральністю й аморальністю. Зауважимо, що художні аналоги Близнецевим стовусам і тривусам важко знайти в українській літературі для дітей [33; 277].

У повісті «Звук павутинки» прозаїк виводить привабливий образ дитини з небуденним внутрішнім світом, розвиненою романтичною уявою. Внутрішній світ дитини розкривається в колористиці, що сформовує певну тональність. Дійсність у своїх зовнішніх виявах увесь час присутня в творі, але не самоцінно, а крізь призму світобачення, світосприйняття героя. Досягає цього письменник не прямим називанням почуттів, що виявляються в процесі сприйняття навколишнього світу, а шляхом відбору, перетворення в уяві саме тих деталей інтер'єру, пейзажу, які потрапляють у поле зору героя, тобто через передачу його вражень. Слід завважити, що авторський інтерес спрямований не на типове, узагальнене, а на фіксацію безпосередньо сприйнятого, мінливого, одиничного в свідомості героя. В. Близнець, як і письменники-імпресіоністи, охоче вдається до розповіді від першої особи, що справляє враження «необробленості» зображуваного; автор ніби зовсім не втручається в нього. У цьому — один із найважливіших принципів лірико-імпресіоністичної поетики: бачити й виражати спостережене, не деформуючи його надто суворим компонуванням, не нав’язуючи апріорно вироблених оцінок, концепцій [33; 278].

Оповідь розгортається немовби в двох площинах. Із одного боку — неповторна авторська уява, що віддзеркалює незбагненні тендітні образи, з іншого — глибоке проникнення того ж таки автора у внутрішній світ героя з метою творення виключно правдивого психологічного малюнка. Прозаїк послуговується особливими художніми деталями, дотримується психологічної точності письма, композиційної стрункості викладу. Стильова модифікація творів письменника для дітей відображає процесуальний характер розвитку індивідуальної (лірико-імпресіоністичної) манери письма. Варто зазначити й проникнення однієї родової ознаки в іншу, коли митці поєднують структурні елементи жанрових ладів, створюючи в такий спосіб нову стилістичну якість. Основна стильова прикмета цих творів — виняткова гнучкість фрази [33; 279].

Також характерною для літературного простору другої половини ХХ ст. є наявність інтелектуально-психологічної прози для дітей.

Як свідчать спостереження, Є. Гуцалу та Гр. Тютюннику вдалося майстерно відтворити своєрідні психологічні типи дітей, наділених властивістю загострено реагувати на світ, по-філософськи осмислювати події та явища життя. Дослідження засобів і прийомів розкриття внутрішнього світу особистості дає змогу виразно відчути внутрішню напругу мистецтва слова як людинознавства, збагнути ідейно-естетичні можливості поетики, осягнути значний масив суспільно-філософських, морально-етичних шукань письменства.

Буквально кожен твір Гр. Тютюнника висвітлює найтонші порухи людської душі, особливо дитячої. Поетика «ліплення» образу в його оповіданнях і повістях («Дивак», «Климко», «Вогник далеко в степу»), де головні герої діти, має реалістичну автобіографічну основу. У кожному рядку оповідань «Ласочка», «Степова казка» тощо виявляється особливий (інтелектуально-психологічний) стиль митця. Концептуальним підґрунтям творчих пошуків Гр. Тютюнника було формування такої моделі людських відносин, яка виявляла б почуттєву сферу діяльності, поведінки персонажів. Характеристика героя здійснюється переважно за допомогою психологічної деталі, зорового образу. У творах митця вступів майже немає - така характерна особливість його художньої манери. Натомість одразу подаються яскраві життєві картини, гострі діалоги, в яких чітко вимальовуються характери. Його персонажі навдивовижу реальні, вихоплені з самого життя. Так, особистість Олеся («Дивак») розкривається через конфлікт, що є важливим засобом вияскравлення стану героя, зіставлення — протиставлення дій, вчинків, а також через художню деталь (намальований дятел). «Дивацтво» героя виявляється в тому, що він сприймає світ своєрідно — як утілення добра, людяності, любові, правди, вірності, милосердя. Герой Гр. Тютюнника типологічно близький до персонажів І. Франка, А. Тесленка, Ю. Збанацького Є. Гуцала, В. Близнеця та інших письменників [35; 178].

Проза для дітей Є. Гуцала позначена особливим поетизованим зображенням стосунків між людьми. Невичерпну «Країну дитинства» письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах і щоразу — в новому баченні. Твори Є. Гуцала прикметні тим, що не адресуються дітям. У них завжди наявні такі духовні, людинознавчі первні, що й дорослі знайдуть матеріал для роздумів. «В полях», «Промінець», «Олень Август», «Запах кропу», — ці та інші твори є зразками акварельно-психологічної новелістики. Як художника його відрізняє інтерес до деталей розвитку характеру не лише під впливом оточення, а й у результаті досить стійкого, самостійного внутрішнього розвитку персонажів, їх моральних пошуків, роздумів про сенс життя. Визначальною ознакою стилю автора слід вважати інтелектуально-психологічне письмо. Тому, очевидно головним у розкритті дитячих характерів його творів є душа, її стан, рухи, а також поведінка героя в різних життєвих ситуаціях. Уводяться метафори, перебільшення, виникають несподівано-умовні авторські асоціації. Твори для дітей обох прозаїків характеризується прагненням вийти за межі звичайних сюжетів і конфліктів, традиційних героїв, образів, усталених форм, пошуками нових художніх рішень, стилістичних засобів. Це посутньо унаочнює думку про те, що трагізм буття, драматизм життя українського народу письменники відобразили через інтерпретування психології особистості, вираження почуттів і настроїв людини, свідомості і підсвідомості [35; 179].

Отже, дослідження прози для дітей, яка побачила світ у другій половині ХХ століття, дає підстави твердити, що вона прислужилася розширенню інтелектуальних обріїв, європеїзації національної літератури передовсім через поглиблення психологізму й оновлення жанру (ритм і мова, структура і внутрішні зв’язки, психологічне вивчення ситуацій і героїв, проблематика, відстоювання духовних цінностей, критичний погляд на сучасність, заперечення бездуховності тощо). Власне кажучи, маємо цілий ряд творів, прикметних позасумнівною новизною ідейно-емоційного змісту, свіжістю конфліктів, характерів, композиційних і стильових прийомів. Вони переконливо свідчать, що в літературі для дітей утвердилася система жанрів і принципи типізації, які відбивали загальну тенденцію розвитку українського письменства другої половини ХХ віку. Тим часом без побоювання будь-яких похибок можемо констатувати, що письменство для дітей тієї доби — помітна й надзвичайно оригінальна складова національного літературного процесу.

Пригодництво і жанрово-стильові сюжетні характеристики твору (теоретико-літературний аспект)

В українській дитячій літературі другої половини ХХ століття прикметним є тяжіння авторського стилю до пошуків нових шляхів охоплення дійсності, більш яскравого образного втілення ідеї та глибшого проникнення у внутрішній світ дитини, що супроводжувалося апелюванням до загально гуманістичної проблематики, намаганням витримати юного читача в психологічно комфортних параметрах художнього слова. Таким чином, простежується, що прозаїки певним чином розробляли «власний жанр», нові жанрові варіації, яким властиве певне коло авторських зацікавлень, проблем, особливий тип конфлікту, неповторний стильовий колорит тощо.

Новий зміст закріплюється у відповідній формі, і чим він значніший, «історичні ший», тим більше підстав для змін у жанрових структурах. Розширення й поєднання видів, типів малих форм свідчить про широкі їх можливості, але у власних межах. Таким чином, сама жанрова форма ніби дволика. Йдеться як про формальну константу, так і про ідейно-змістову, історичну, функціональну субстанцію, спроможну якісно видозмінити жанр із точки зору його формальних співвідношень. Прикладом можуть слугувати пригодницькі повісті, повісті-казки, психологічні, ліричні повісті пригодницько-шкільні повісті й оповідання.

У другій половині ХХ століття літературний процес в Україні чітко реалізував філософський закон єдності й боротьби протилежностей. Утворчому житті країни з’явилися нові імпульси. І пов’язані вони були з жанром, який традиційно в літературі для дітей був показником нормального розвитку. Замість «лжемистецьких» творів, що оспівували героїчні подвиги, з’явилися веселі й дотепні твори, побудовані за сюжетно-композиційними канонами народних казок (нові книжки Ю. Збанацького, Л. Письменної, поетичні твори Г. Бойка). Казка звертається до загальнолюдських цінностей, конфлікт починає відображати зіткнення сил добра і зла в їхньому первісному розумінні [15; 456].

Фантастичний елемент почав органічно вплітатися в канву пригодницько-шкільної повісті (прикладом можуть бути повість-казка «Озивайко» А. Давидова, повість «Женя і Синько» В. Близнеця та ін.). Пригодницька проза завойовує все більшу кількість читачів. За Ю. Поповим, пригода — це «надзвичайна подія, тобто, вигадане, „штучне“ начало, висловлене найбільш виразно» [19; 440]. Він також підкреслює, що пригода — це й «нетривіальне, небуденне, „штучне“ поєднання фактів, подій, обставин, персонажів, характерів, почуттів, свідомостей, мислень аж до інтуїтивно-підсвідомих порухів та імпульсів» [19; 440].

Пригодницька література спирається на досвід багатообразних літературно-художніх оповідних жанрів, для яких авантюрно-цікава установка була істотною, але не визначаючою сюжетне ціле, — грецького роману епохи еллінізму («Ефіопіка» Геліодора, 3 ст н.е.(наша ера)), лицарського епосу 12—16 століття, романа бароко («Астрея» д''Юрфе і т.д.), крутійського роману пригод, літератури подорожей 17—18 ст. і готичного роману передромантизму з його мінливостями, таємницями і жахами. Значну роль в розвитку пригодницької літератури зіграли також документальна проза і журналістика. Пригода, одна з прадавніх художніх структур, становить важливий компонент багатьох літературних жанрів.

На думку літературознавця М. Моклиці, термін «пригодницька література» визначається як епічний прозовий жанр, який базується на зображенні пригод (виключних подій), відрізняється напруженою, примхливо ускладненою сюжетністю, посиленням розважальної функції, щасливим фіналом, романтичною прямолінійністю [22; 180].

Важливо, що в пригодницькій літературі інколи трапляються твори з драматичним, а то й трагічним фіналом, оскільки «романтична прямолінійність» у вдачі юного героя часто зіштовхується з суворою реальністю життя. Дитині доводиться переживати не тільки захоплюючі пригоди, але й боротися зі складними випробуваннями, приймати нестандартні рішення у надзвичайних ситуаціях.

Пригода, як жанрово-стильова і сюжетна ознака, найчастіше проявляє себе в жанрах оповідного характеру: романі, повісті та оповіданні. Епічність пригодницьких творів пов’язана з пригодою як подієвим, зовнішнім світом.

Варто простежити взаємодію пригодницького елемента та композиції пригодницько-шкільної повісті за допомогою теоретико-літературних джерел і конкретних прикладів із відповідних художніх текстів.

Особливості повісті щодо обсягу перебувають на межі між обсягами оповідання й роману. Фактично, цей формальний елемент твору визначає специфіку жанру. Значний обсяг повісті дозволяє описати низку подій, досить розлого розгорнути сюжетну лінію, показати внутрішній світ одного або кількох героїв, насичити твір важливими деталями. Як оповідний жанр, повість розташовується в часі й просторі. «Саме обсяг визначає хронотоп твору (часо-просторові особливості розгортання подій) [22; 118].

Р. Гром’як пропонує таке визначення генологічного терміну «повість»: «Епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом та оповіданням. Крім обсягу, повість різниться від оповідання розгорнутішим сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою та глибшою їх характеристикою, наявністю описів. Розмежування повісті та роману менш виразне» [20; 554]. На менш виразну різницю між романом і оповіданням звертає увагу і В. Кузьменко: «Окремі оповідання за своїми показниками наближаються до повістей, а повісті іноді цілком відповідають усім романним канонам.

Т. Тищук наполягає на тому, що жанр повісті відрізняється від жанру роману саме тим, що в повісті відсутній один із п’яти найважливіших елементів великого сюжету, найчастіше — розв’язка. «Повість — це такий жанр літературного твору, де загальний сюжет завжди великий (багатолінійний чи багатофабульний), як в романі, але, на відміну від роману, в головній сюжетній лінії відсутні один або декілька елементів її розвитку. Це великий неповний жанр літератури» [38; 148]. Досвід аналізу пригодницько-шкільної повісті підтверджує, що такий підхід у визначенні повісті як жанру в галузі дитячої літератури не спрацьовує, оскільки найчастіше автори дають розв’язки у своїх творах, адже на них чекають юні читачі й роблять завдяки розв’язці свої висновки щодо піднятих у творі важливих проблем. Приклади випадків, коли розв’язки все ж таки бракує, свідчать, що автор повісті порушив таку складну проблему, що й він сам не може дати вичерпної відповіді про її вирішення. Така проблема потребує зусиль не окремої людини, а всього суспільства (наприклад, проблема алкогольної залежності матері й занедбаності її дитини в повісті «Зуйка-шибайголова» В. Рачіцкаса).

Коли автор зображує пригоди у творі, то спирається на реальні зв’язки, але робить цю проекцію на життєві явища через призму власного світогляду. Композиція літературного твору в першу чергу зумовлюється специфікою жанру. В. Фащенко наголосив: «Природа будь-якого жанру найбільш зримо виступає в композиції, в якій здійснюється розгортання теми і яка надає світу, відбитому в слові, естетичної завершеності [21; 195].

З огляду на те, що досліджуваний жанровий різновид стосується періоду 1960;1980;х років, спершу варто звернутися до одного із найавторитетніших тогочасних наукових джерел. Термін «Пригодницька література» тлумачиться у «Великій Радянській Енциклопедії» як «художня проза, в якій основну задачу оповіді складає захоплююче повідомлення про реальні чи вигадані події, а елементи аналітичний, дидактичний і описовий відсутні або мають свідомо другорядне значення [1; 578]. Для пригодницької літератури характерні стрімкість дії, мінливість і гострота сюжетних ситуацій, перебільшеність переживань, мотиви викрадення й переслідування, таємниці й загадки. Дія протікає в особливих умовах; персонажі рідко розділяються на злодіїв і героїв» [25; 578]. Упорядники ВРЕ зауважують також, що пригодницька проза переплітається з детективною літературою, науковою фантастикою і мандрівкою (як літературним жанром). Наголошується, що радянську пригодницьку літературу відрізняв саме «героїко-патріотичний, життєстверджуючий, революційний пафос» [25; 578]. Це стосується й творів для дітей, виховна цінність яких полягала перш за все у формуванні особистості в дусі «радянського патріотизму».

Оскільки родова приналежність твору теж відбивається на його пафосі, повістям 1960;1980;х років притаманний здебільшого мажорний епічний пафос. Можна зустріти й прозові твори зазначеного періоду з епічно-ліричним пафосом (наприклад, «Бухта Солодкого коріння», «Жаб'ячий цар» О. Огульчанського, «П'ята осінь» І. Кирія). Повісті з епічно-драматичним пафосом зустрічаємо в доробку М. Вінграновського «У глибині дощів», Б. Харчука «Планетник».

Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Гром’яка, Ю. Коваліва, В. Теремка не містить тлумачення терміну «пригодницька література», але дає визначення пригодницького роману. Скористаємося ним, оскільки більшість фахівців зараховує повість до серединного жанру між романом і оповіданням: «роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується несподіваним їх поворотом, великою динамікою розгортання. Для пригодницького роману характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування. Одними з перших таких творів були „морські“ Р. Дж.-Ф. Купера й Ф. Марієтта, історико-пригодницькі О. Дюма-батька, соціально-пригодницькі Е. Сю» [20; 610]. Упорядники цього наукового видання звертають увагу на типологічні подібності пригодницького роману з фантастичним та науково-фантастичним (Ж. Верн, О. Толстой), а також детективним та політичним (Л. А. Буссенар, Л. Жаколіо, Ю. Семенов). Називають також такі різновиди пригодницького роману: сенсаційний, у сюжеті якого є подія або повідомлення, що справляють сильне враження, а також авантюрний. Отже, укладачі словника-довідника не ставлять знак рівності між словами «пригодницький» та «авантюрний».

Ці два поняття ототожнює літературознавець Ю. Попов. Він тлумачить пригодницький (авантюрний) роман як «тип роману, в ідейно-тематичний центр якого покладена пригода, надзвичайна подія, тобто, вигадане, „штучне“ начало, висловлене найбільш виразно» [19; 440]. Практичний досвід доводить, що в літературі для дітей пригоди не завжди пов’язані зі «штучним началом». Часто українські дитячі прозаїки брали за основу своїх творів пригоди, що мали місце в реальному житті. Дійсність іноді зіштовхує людину з такими несподіванками, які самому автору важко вигадати, сидячи за письмовим столом. Наприклад, мотив пригод друзів Яви Реня й Павлуші Завгороднього, які заблукали на колгоспному полі кукурудзи, запозичений В. Нестайком з життя, ліг в основу сюжету повісті «Пригоди Робінзона Кукурузо». Подібні приклади є і в світовій літературі. Відомо, що поштовхом для створення того ж широковідомого роману Д. Дефо «Робінзон Крузо» став реальний факт 1704 року з шотландцем Олександром Селкірком. Оскільки в тогочасній Англії спостерігався великий інтерес до книг про морські мандри та пригоди, Д. Дефо врахував популярність подібної літератури й надав життєписові Робінзона Крузо пригодницький характер.

Отже, ми можемо погодитись із думкою Н. Копистянської, що у творі великого художника завжди присутнє наслідування традицій, усталених норм та правил, жанрових уявлень і одночасно полеміка з ними, порушення й навіть іноді їхнє висміювання [18; 32]. Тут думка Н. Копистянської суголосна висновку А. Градовського, який підкреслив, що «особливості жанру визначаються не тільки літературною традицією (балада в епоху романтизму), а й творчою манерою кожного письменника (балада Драча)» [7; 203]. Єдність у жанрі змісту і форми досягається не простою відповідністю, а боротьбою, притяганням і відштовхуванням, гармонією та дисонансом. Це складна діалектична єдність, динамічна і, разом із тим, із константами" [18; 28].

За наявності значного багатьох прикладів пригодницько-шкільної повісті для дітей в українській літературі варто зазначити, що це мистецьке явище потребує літературознавчого аналізу.

Пригодництво (пригода) та його роль у творенні художньої системи повісті Анатолія Дімарова «На коні й під конем»

Пригодницький твір — це літературний твір, для якого характерний доволі напружений, динамічний, часто несподіваний розвиток подій, незвичайні, подеколи й карколомні пригоди, скрутні, часто небезпечні ситуації, в які постійно потрапляють персонажі твору. Героям пригодницької літератури повсякчас доводиться стикатися із небезпекою, але закон пригодницького жанру полягає в тому, що мужні, сміливі, відважні, чесні й благородні герої завжди виходять переможцями тих лихих сил, з якими вони боролись упродовж усього твору. У сучасному літературному процесі пригодницький жанр виявив здатність активно розвиватися в нових умовах. Для пригодницької літератури характерні стрімкість дії, мінливість і гострота сюжетних ситуацій, перебільшеність переживань, мотиви викрадення й переслідування, таємниці й загадки. Дія протікає в особливих умовах; персонажі рідко розділяються на злодіїв і героїв. Пригодницька проза пов’язана також із детективною літературою, науковою фантастикою і травелогом. Прикладом можна вважати й веселу історію про збитошного хлопця, з яким весь час трапляються кумедні пригоди в автобіографічній повісті Анатолія Дімарова «На коні й під конем».

Пригода як жанроутворюючий чинник

У зв’язку зі словом «пригода» у більшості літературознавців та читачів виникають асоціації, пов’язані із забавними випадками із життя та таким обов’язковим елементом як хороша розв’язка. Але «Великий тлумачний словник сучасної української мови» подає ширше його тлумачення: «1. Те, що трапилося (часто непередбачене, несподіване); подія, випадок // також у сполученні зі словами лиха, тяжка і т. ін. небажана, неприємна або небезпечна для когось подія. 2. Події, які трапляються під час подорожей, мандрівок і часто пов’язані з ризиком [3; 929]. Стосовно слова «пригодницький», то його визначення подають так: 1. «Побудований на пригодах (у 2 значеннях). Пригодницький фільм. 2. Властивий тому, хто шукає пригод (у 2 значеннях)» [3; 929].

Що найтісніше пов’язано із дитячими роками? Звісно, сім'я і школа. Саме з цими двома осередками дитячого світу пов’язані як тріумфальні так і прикрі історії та випадки з життя юного покоління. В дитячій фантазії ці історії та випадки є надзвичайними пригодами, несподіваність і розмах яких, вимагають від героїв активної реакції, дієвості. У зв’язку з цим, автори творів для дітей вибудовують динамічний сюжет із несподіваними ходами, інтригами, захоплюючими подробицями. Таким чином цікаві та непередбачувані дитячі будні у творах стають захопливою альтернативою сірості та одноманітності їхнього попереднього домашнього та шкільного життя. Навіть у буденному діти знаходять несподіване, бо вони люблять таємниці й ризик.

Порівнюючи, наприклад, зі «Словником російської мови» С. Ожегова, де слово «пригода» тлумачиться як «подія, несподіваний випадок у житті», а прикметник «пригодницький» — «такий, що описує складні й заплутані ситуації, інтриги» [26; 590], можна сказати, що в українській мові слово «пригода» має два основних значення, і в пригодницько-шкільних повістях зустрічаються й зовсім неочікувані пригоди, які завдають не тільки радощів, а й прикрощів. Приміром, у повісті А. Дімарова «На коні й під конем» автор зображує різні моменти життя як веселі («…я саме полюю на зайців, цілячись з пугача на вчителів черевик, що блищить он під столом… Обережно рухаю гвинтики, що тримають гвинтики… гвинтики їдуть, їдуть, а я, наче заворожений, дивлюся на них… Пуга випалив, наче з гармати. Блискучий черевик підлетів вище столу, а я … дивлюся н зблідлого вчителя. Настає грізна тиша…» оповідання «Пугач» [10; 88]), так і сумні («В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стогнала: „Їсти!“, навіть діти не бавилися в свої звичайні ігри, а гралися в їжу» (оповідання «Земляні млинці» [10; 23])).

У цій частині нашої дослідження зосереджуємо увагу на пригоді як жанроутворюючому чинникові. Перш за все, варто звернути увагу на проблеми, типи конфліктів, прийоми розкриття особливостей життя і навчання школярів у стінах навчального закладу, наявних одного або кількох головних героїв-школярів, які зазнають пригод, взаємодіючи з однолітками, батьками, педагогами.

Щодо визначення повісті як жанру більшість теоретиків літератури ведуть мову про її формальні ознаки: зовнішній обсяг, кількість сюжетних ліній, героїв, співвідношення простору і часу тощо. Найчастіше порівняння зводиться до формули «більше-менше», внаслідок чого повість вважають просто «серединним жанром». Повість — це серединний епічний прозовий жанр. Від роману відрізняється обсягом, здебільшого односюжетністю, меншою інтенсивністю епічності, тобто відсутністю широкого соціального тла та історичного контексту, ліризацією оповіді. Пригодницько-шкільна повість є жанровим різновидом повісті - епічним твором середньої жанрової форми, який посідає проміжне місце між романом і оповіданням, має або наскрізний динамічний сюжет з життя школярів, або змальовує ряд послідовних пригод школярів, об'єднаних за принципом нанизування. Якщо дія твору відбувається під час канікул, але герої-школярі за цієї обставини не втрачають зв’язків зі своїм навчальним закладом, то таку повість ми відносимо теж до пригодницько-шкільної, а не до канікулярної [2; 51].

Повість Анатолія Дімарова «На коні й під конем» поєднує в собі особливості двох жанрів повістевих творів: пригодницько-шкільної та канікулярної, що мають багато спільного між собою. Проте є між ними і певні відмінності, які, на нашу думку полягають в показі збереження зв’язків між школярами-героями й навчальним закладом під час канікул або відсутності таких зв’язків. У пригодницько-шкільній повісті дія твору може теж відбуватися під час канікул, але за цієї умови персонажі-школярі все-таки не поривають зв’язків зі своїм навчальним закладом, діють за допомогою вчителів, піонервожатих, наукових керівників гуртків школи або іншого навчального закладу. У пригодницьких канікулярних повістях показано, що зв’язок зі школою відсутній, діти зазнають чимало пригод під час самостійного літнього відпочинку. Так, наприклад, проілюструвати це поєднання ми можемо уривками із повісті: «В один з літніх днів мене і брата застукала посеред степу гроза. Взявшись за руки, ми щодуху лопотіли твердою степовою дорогою, а за нами рухалася сиза стіна…Степ попереду здавався ще безмежнішим, а ми наче дві пилинки, що загубилися в його освітленому сонцем просторі…» (оповідання «Не хочу раю») [10; 11]; «Нарешті настає довгожданий день, коли нас відпускають із школи. На довгі, безмежно довгі літні канікули. Коли з раннього ранку до самого вечора можеш робити все, що тільки тобі заманеться. Ганяти лісом, мандрувати луками, влаштовувати розбійницькі напади на садки та городи… (оповідання «Літні канікули» [10; 148]); «Іще в третьому класі в мене вперше покинувся поет. Ми вивчали Шевченків «Заповіт». Вчили напам’ять, декламували, коли нас по черзі викликала вчителька…» (оповідання «Заповіт» [10; 88]).