Видатний український філософ, письменник і просвітитель-гуманіст — Г. Сковорода. Г. Сковорода і народна педагогіка

Григорій Савич Сковорода (1722−1794 рр.) народився в селі Чорнухи Полтавської губернії. Батько його був козак, мати — козачка. Освіту Григорій Савич отримав у Київській академії і продовжив її за кордоном. Побував в Угорщині, Польщі Німеччині, Італії. Повернувшись високоосвіченою людиною, він посідає місце вчителя піїтики в Переяславській семінарії. Там пише книгу «Рассуждения о поэзии й руководство к исскуству оной», в якій виступив рішучим новатором у віршуванні. Це не сподобалося єпископові. Сковороду звільнили із семінарії. З 1765 р. він посідає місце вчителя в Харківській духовній колегії, де викладає поетику, синтаксис, грецьку мову і курс «благонравности». Дуже швидко його лекції почали викликати підозру, в адміністрації і його звільняють за «вільнодумство».

Зрозумівши, що ні в яких школах і колегіумах він не зможе проповідувати своє вчення, Сковорода стає мандрівним філософом і учителем. У чоботах, з палицею в руках, з рукописами і флейтою за плечима він переходив із села в село, зупиняючись то на пасіці, то на хуторі, і своїми бесідами просвіщав народ, підносив його національну самосвідомість. Г. Сковорода любив рідну природу, українську музику, пісні, свій народ. Вмираючи, він заповів написати на його надмогильному пам’ятнику: «Світ ловив мене, але не спіймав». Помер і похований філософ в с. Пан-Іванівці (тепер Сковородинівці) на Харківщині.

У своїх філософських поглядах Григорій Сковорода був ідеалістом, але в теорії пізнання світу виступав раціоналістом, стверджуючи, що все можна пізнати тільки через розум. Раціоналістично він трактує і питання етики. Потрібна гармонія між розумом і волею. Справжнє щастя може дати лише мудрість і доброчесність. Мудрість вказує людині в чому щастя, а доброчесність допомагає досягти його. Сковорода відкидав песимізм. Його світогляд був пройнятий духом оптимізму.

Українська народна педагогіка посіла вагоме місце в ідейному зростанні, педагогічній діяльності й творчій спадщині Григорія Сковороди. З нею він був нерозривно й кровно пов’язаний упродовж усього життя. Філософ щиро захоплювався педагогічною мудрістю народу.

На формування світогляду, виховного ідеалу й педагогічної позиції видатного мислителя вона мала колосальний вплив. Фундамент його був закладений родинним вихованням.

Вже в ранньому дитинстві почала формуватися духовна постать Г. Сковороди під враженням чарівної української природи, яку він надзвичайно любив і серед неї прожив усе своє життя, під впливом тодішнього українського побуту, де визначну роль відігравала родина й рідна школа з материнською мовою навчання.

Батьки Г. Сковороди були з простого люду: батько — малоземельний козак, мати того ж роду. Отже, особливих матеріальних статків не мали. Зате були людьми чуйного серця й доброї душі, статечні, гостинні, чесні й працьовиті, правдиві й побожні, лагідні з сусідами.

Важливо й те, що Г. Сковорода походив з роду козаків. А це означає, що він особисто та його родина були цілком вільними людьми, а не кріпаками. Вони не переживали жахів та деморалізації кріпацтва. З малих літ Сковорода почувався вільно, виховувався в українському національному дусі засобами козацької педагогіки.

Таким чином, від народження і впродовж усього свого життя Г. Сковорода перебував в атмосфері української народної педагогіки найдосконалішого ґатунку.

Адже козацька педагогіка — невід'ємний компонент української народної педагогіки у вершинному її вияві. Вона формувала в підростаючих українців синівську й дочірню вірність рідній землі, Україні. Це народна мудрість, що своєю провідною метою ставила виховання в сім'ї, школі й громадському житті козака-лицаря, стійкого громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю й самосвідомістю.

Варто відзначити, що козацька педагогіка, на яку широко спирався Г. Сковорода в своїй творчості, належить до унікальних явищ не лише східнослов'янської, а й світової педагогічної культури. Це феномен українського народного виховного духу. Завдяки йому традиційна українська родина виступає першою школою патріотизму, національного єднання, місцем прищеплення дітям і молоді здорових норм і навичок поведінки, кузнею пошанівку рідної мови, народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів, плекальницею історичної пам’яті поколінь, людської і національної гідності, головним фактором етнізації особистості.

Ідеями й засобами української народної педагогіки пройняті педагогічна діяльність та літературно-педагогічна й епістолярна творчість Г. Сковороди. Чимало його пісень і висловів стали крилатими, поповнили виховний арсенал української етнопедагогіки.

Те, що Сковорода майже в кожному своєму творі посилається на народну педагогіку, свідчить не лише про його знання її, а й про те, що своє педагогічне вчення він прагне об? рунтувати з урахуванням здорового глузду народу, його величезного духовно-практичного досвіду.

Наше етнопедагогічне прочитання творів Г. Сковороди, а також численних публікацій про нього, зокрема, праці Д. Багалія «Український мандрований філософ Григорій Сковорода» (К., 1992, с. 472), переконали нас у тому, що великий мислитель презентував виховну мудрість нашого народу, як народну педагогіку — вироблені й застосовувані в народному середовищі знання, засоби і досвід виховання та навчання дітей і молоді, так і етнопедагогіку — науку про народну педагогіку. Це означає, що, з одного боку, через реальні життєві обставини, власний розум і допитливість, він черпав із педагогічної скарбниці народу його виховну мудрість і засоби, а з іншого, завдяки своїй високій освіченості, ерудиції і творчому таланту піддавав їх глибокому осмисленню, науковій обробці й повертав народові в новому, збагаченому вигляді. Цим уперше було зроблено помітний крок на шляху науково-теоретичного створення гуманної, демократичної педагогіки, через зближення її з виховними винаходами народу ті наочно перед усім світом переконливо продемонстровано належність народної педагогіки до невичерпних, вічних першоджерел педагогічне науки. Це можна побачити при зіставлена численних ідейних аналогів, висловлених в афоризмах української народної педагогіки та положеннях Г. Сковороди.

У народній педагогіці. Дивись, не забудь, Людиною будь! Не ті батьки, що породили, а ті, що виховали й навчили.

У Сковороди. Не будь ні вельможею, ні лихварем, ні алкидом, ні пігмеєм. Будь тільки людиною — чуєш? Людиною — і знайдеш благої Два головні батьківські обов’язки: благо народити і благо навчити. Коли ж хтось ні одну з цих заповідей не виконав, ні благо народив, ні благо навчив, той не є батьком дитини, винуватець вічної погибелі. А якщо ж благо породив, але не навчив, то такий є півбатьком…

Навчально-виховна мудрість нашого народу йде від діда-прадіда, родини, батьківської й материнської мови, землі-годувальниці, від ясного неба і світлого сонця, матінки-природи, від чистого серця й щирої душі, глибоких людських почуттів і переживань, кришталевої чесності, людяності й милосердя, щедрої духовності, сердечної любові до дітей, духу матеріУкраїни. Г. Сковорода добре знав й високо цінував провідні навчально-виховні засоби української народної педагогіки — рідну мову, український фольклор, традиційну практику родинного виховання дітей, національні звичаї, традиції, свята, обряди, символи, багатюще розмаїття народного мистецтва, народні дитячі й молодіжні ігри та іграшки, ремесла та промисли. Він був педагогом народним у найглибшому розумінні цього слова, бо вчив народ і вчився в народу. Вся його педагогічна теорія пройнята духом народності, народними ідеалами, відображає найкращі здобутки народної навчально-виховної мудрості.

Г. Сковорода вийшов з народу і, здобувши широку освіту, всього себе віддав тому ж народові, живучи так, як жив народ, і маючи на нього, не кажучи вже про суспільство, сильний вплив.

Українську народну педагогіку Г. Сковорода відносив до невід'ємного компонента українознавства, феномена українства й могутнього фактора українотворення, тобто формування власного українського Я на основі пізнання свого народу й самого себе. Він осуджував верхівку суспільства, яка третирувала своє рідне, українське, національне, зневажливо ставилась до свого народу, його мови й звичаїв. Нехтування своїм, національним йому уявляється диким.

«Кожний повинен знати свій народ, — говорив Сковорода, — а в народі пізнати себе. Якщо ти українець, то будь ним. Чи француз? Будь французом. Чи татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і в своїй мірі, і все прекрасно, що чисте, природне, тобто не фальшиве».

У пісні «Всякому городу нрав і права» (пісня 10 із зб. «Сад божественних пісень») Г. Сковорода осуджує порочну поведінку панівних верств феодального суспільства, протиставляючи їм виплекану на традиціях народної педагогіки мораль Трудівника, «чия совість, як чистий кришталь». Тому вільнодумний мислитель поєднав свою «долю з голишами» і все життя був на боці носіїв народної моралі, тобто тих, «хто серцем чистий і душею».

Г. Сковорода не тільки славив українську народну педагогіку, а й творчо застосовував її у своїй педагогічній праці на посаді викладача поетики в Переяславському, а також Харківському колегіумах, де згодом вів також курс катехізису, та на посаді домашнього вчителя в сім'ї українського аристократа Степана Томари. Будучи наставником його сина Василя, Сковорода найперше почав працювати над вихованням серця свого учня і, виявляючи його природні здібності, допомагав їхньому зростові легко, ніжно, нечутно. І вихованець щиро, усією душею полюбив учителя. Завдяки опорі на українську етнопедагогіку й нові науково-педагогічні відкриття, здійснюваний Г. Сковородою навчально-виховний процес, як і розроблені ним педагогічні концепції, відзначені високою ефективністю й неординарністю. Вони нерідко не збігалися з тодішніми офіційними канонами, а то й суперечили їм, викликаючи нерозуміння й протест з боку можновладців. Сковороду звільнили з посади, і, починаючи з 1769 р. й до кінця свого життя (9.XI.1794), впродовж останніх 25 років, він мандрував, проповідуючи свої філософсько-педагогічні погляди серед народу.

Своєрідність проповідей ідей народної педагогіки Сковородою полягає у підкріпленні її наукою. Належачи до найосвіченіших людей свого часу, він трактує українську етнопедагогіку, як це личить робити синові української європейської нації, стоячи на позиціях європеїзму.

Європеїзм у центрі своєї педагогічної системи ставить людину як найвищу цінність суспільства, піклування про її щастя і благополуччя, всебічний і гармонійний розвиток. Ідеями евдемонізму, гуманізму й демократизму пройнята й українська етнопедагогіка.

До того ж, за справедливим висновком Сковороди, вона виступає як один із провідних засобів їх реалізації та формування національного характеру українського народу.

Отже, в трактуванні Сковородою народної педагогіки наявне поєднання елементів національно-українських і західних.

Але видатний український мислитель, сприймаючи досягнення західноєвропейської педагогічної культури, міцно стояв на ґрунті українських виховних традицій. Тому його погляди на українську народну педагогіку, з одного боку, стоять на дуже високому європейському рівні, а з іншого — відзначаються великою оригінальністю.

Свої педагогічні проповіді, як це й прийнято в народній педагогіці, Г. Сковорода підсилює відповідним емоційним фоном. І тут його вірними супутниками та надійними помічниками стають сопілка й українська народна пісня. Крім того, він мав надзвичайно приємний голос, прекрасну теоретичну підготовку з музики, особливо церковної, грав так майстерно, що міг сопілкою передати голоси співочих пташок. Григорій Савич був не лише гарний співець та музикант, а й композитор.

Глибинно й влучно розкрив Г. Сковорода природу як могутній виховний фактор, традиційно культивований у народній педагогіці. Близькість до рідної природи сприйняв собі ще в дитячі роки та й зостався з нею навік. Тому в одному із своїх віршів зазначає: «Не піду до міста багатого. Я буду на полях жити», ї кожен двовірш цього твору завершується приспівом: «О діброво! Мати моя рідна! В тобі життя звеселене, в тобі спокій, тишина».

Думки про те, що виховання «випливає з природи», що природа є найкращою вчителькою, яка потребує тільки того, щоб не заважати їй виявитись, і що вихователь та вихованець мають іти їй назустріч, — визначають домінанту педагогічних міркувань Г. Сковороди.

Йдучи за народною педагогікою, Г. Сковорода в центрі педагогічної системи поставив працю. Він обстоює ідею, що щастя людини полягає у праці, відповідній до її природних нахилів.

Звідтоді піднята з глибин народної виховної мудрості думка про визначальну роль «спорідненої» праці у формуванні довершеної особистості назавжди ввійшла в золотий фонд класичної педагогіки й прогресивної педагогічної практики підготовки дітей та молоді до життя.

Шлях до розбудови справді гуманної й демократичної педагогіки лежить через пізнання «природи» дитини.

У неухильному дотриманні, пошануванні й подальшому розвитку виховних традицій українського народу Г. Сковорода вбачав надійний заслін бездуховності, невігластву й національному нігілізмові, одну з твердих запорук успішного економічного й культурного прогресу України. З ними він пов’язував ефективну реалізацію усіх провідних компонентів українського національного виховання — громадянського, тілесного, розумового, морально-етичного, господарсько-трудового, естетичного.

На них видатний український мислитель покладав надію в забезпеченні природної гармонії національного і вселюдського. Вперше в історії розвитку педагогічної думки в Україні Г. Сковорода правдиво висвітлив суть релігійного виховання за народними традиціями. Ідею Бога він подав з позиції народної педагогіки як символ єдності українського народу, української нації, України, вселюдської взаємопошани й вершину життєвої досконалості. А Біблію розглядав як наймудрішу й найпотрібнішу книгу з усіх книг про Бога, Світ і Людину. Якщо дотримуватися народних традицій, то Біблію повинна мати й знати кожна українська родина.

Молитва Сковороди не була молитвою у звичайному формальному розумінні цього слова. Це було богомислення, тобто морально-етичні думки про Бога, вічність й невпинну потребу самовдосконалення, щира подяка Всевишньому за те, що «потрібне зробив неважким, а важке непотрібним».

Варто зазначити, що Г. Сковорода не тільки проповідував, по-своєму оригінальне трактуючи культивовані українською етнопедагогікою народні чесноти й норми християнської моралі, а й неухильно дотримувався їх, подаючи взірцевий приклад поведінки для інших.

Поштивий до кожного стану людей, відвідував хворих, заспокоював сумних, ділив останнє з убогими, вибирав і любив друзів по серцю їхньому, був благочестивий без забобонів, учений без пихи, мав поводження без облесливості. Жив життям простим і скромним. Прагнув краще виконати заповіт любові до ближнього, в пошуках хвали Божої, а не слави людської. В нім гармонійно поєднувалися слова і вчинок, проповідь і життя.

Простонародність була для Сковороди як природним виявом його симпатій, так і свідомим принципом. Він палко любив Україну, українську мову, природу, українські народні пісні, звичаї, традиції, любив так, що не міг надовго розлучатися з рідною країною. Добре себе почував тільки в Україні. За кордоном, в Німеччині, Петербурзі, Москві, як гарно та ласкаво його не приймали, він не засиджувався довго й дух гнав його додому, в рідний край, під ясне та тепле небо України.

В особі Г. Сковороди бачимо досить незвичайний приклад цілковитої гармонії між навчанням, світоглядом та життям. Він жив так, як навчав, а навчав так, як жив, дотримуючись мудрих заповідей української народної педагогіки. З великою охотою бував серед селян. Скрізь він був своїм. Мешканці тих сіл та хуторів, де він частіше жив, любили його, мов рідного. Він віддавав їм усе, що мав — не золото та срібло (якого в нього не було), а гарні поради, науку, дружні догани за незгоду, неправду, пияцтво, шахрайство. Втішався тим, що труднощі його мандрівного життя марно не пропадали.

Захоплення і шаноба у ставленні до української етнопедагогіки з боку Г. Сковороди були такі сильні, що навіть у назви своїх творів вплітав народні елементи, як-от: «Сад божественних пісень», «Байки Харківські», «Убогий Жайворонок». Усі вони, як правило, пройняті ідеями народної педагогіки. Наприклад, у притчах «Благородний Еродій», «Убогий Жайворонок» тощо він показав явну перевагу природної системи виховання, виплеканої народним генієм, над вихованням штучним, схоластичним, вигаданим в аристократичних салонах.

Через люті заборони з боку російського царизму всього українського, в Україні не було можливості писати українською мовою й видавати твори української літератури.

Тому все написане Сковородою за його життя не було видане, а поширювалось у рукописній формі. Та все воно пройняте щедрим народним духом і глибокою мудрістю, соковитими висловами з багатющого арсеналу живої української народної мови.

Здійснене нещодавно академічне видання творів Григорія Сковороди в перекладі українською мовою стало видатною історичною подією на освітній і науково-педагогічній ниві України й у всьому цивілізованому світі. Цим ще раз переконливо заманіфестовано, що українська етнопедагогіка, злеліяна творчим злетом великого генія, житиме вічно в пам’яті й діянні народному вдома, в родинному колі, в школі й громаді незалежної Української держави.