Культура України у I половині XIX столетия

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАИНЫ.

ДОНЕЦЬКИЙ ЕКОНОМІКО-ГУМАНІТАРНИЙ ИНСТИТУТ.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА № 1.

з України на тему:

«КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У I ПОЛОВИНІ XIX СТОЛЕТИЯ».

студентки 1-го курсу заочного відділення групи «А».

ПЕТРАСЮК ОКСАНЫ.

Донецьк — 2001.

ПЛАН.

Глава 1. Культурна відродження України на початку ХІХ століття в західноукраїнських землях.

Глава 2. Культурна відродження України на початку ХІХ століття у складі империи.

Глава 3. Нові напрями у освіті, мистецтві, архитектуре.

Глава 1. Культурна відродження України на початку ХIХ столітті у західноукраїнських землях.

Саме тоді український етнос на західноукраїнських землях представляло здебільшого селянство. Воно зберігало рідну мову й етнічний характер традиционно-бытовой культури, було себе і необхідність активної громадської силою. Численні виступи проти повинностей носили озброєний, антидержавний характер. Так само були й масові втечі селян, і подпалы панських маєтків, та й селянські хвилювання, що неодноразово спалахували з небувалою силою у різних місцевостях Східної Галичині, Північної Буковини, Закарпатья.

Вони придушувалися лише за допомогою військових частин 17-ї та спеціальних каральних загонів. А судові процеси сільських і Харківського міських суспільств, із поміщиками, колективні скарги в адміністративні органи свідчили як про важкої частці народу, а й про гнучкість системи, яка приймала конституцію і пробувала управляти законом.

Істотним було те, у процесі боротьби зростала і розвивалася солідарність трудового селянства, і в середині громад, і з-поміж них, виростали свідомі селянські ватажка. Особливо страшним була така дух непокори, який жив у душі народа.

Ставлення народу до української влади знаходило прояв у його усному поетичну творчість. Всупереч офіційної політиці, галицькі, буковинські, закарпатські селяни своєї традиційної культурою і самоназвою «русин», «руснак» засвідчували почуття духовного з усім українським народом. Цим заперечується твердження сучасного польського дослідника Яна Козика у тому, що Галичині у першій половині років ХІХ століття у відсутності національної свідомості. (1).

Вочевидь, що соціальна активність і антифеодальна спрямованість народу впливала формування суспільной думці на західноукраїнських землях. Зрозуміло, що українська панство і церковна греко-католицька ієрархія цьому гумору співчуття не викликали. Проте, і де вони годі було й замислитися з того, що асиміляція українців, відродження самобутності, культури — це втрата грунту під власними ногами. Це розуміло нижчу духовенство, яке повсякденно стикалося з простонародьем.

Вже наприкінці ХVІІІ століття тут порушувалося питання необхідність навчання рідною. На 1816 г. в Перемышли виникло суспільство із єдиною метою підготовки книжок для народу освітнього й релігійного змісту. Саме там на підготовку сільських вчителів у 1818 г. грунтувалася дьякоучительська школа. Але цього роботі робили всілякі перешкоди офіційна влада і особливо безвихідне опір — поміщики. Вони віддавали в рекрути дьяков-учителей, робили розправу над селянами, які підтримували школу й посилали у ній своїх детей.

На інтерес життям народу, його освітою, традиционно-бытовой культурою мали вплив ідеї освіти, наполеонівської війни, революційне польське рух, пропаговані романтизмом постулати народності, інтенсивне розгортання народознавчій робіт у слов’янських странах.

Відгомін всіх подій, ідейних тенденцій сягав і західноукраїнських земель. Це на характері мислення та діяльності певній його частині інтелігенції. На це Я. Головацкий в листі до до Осипа Бодянського у листопаді 1844 г. Він розповідає про обставини зародження народоведческого руху на Галичині: «Ні геній не пробудивши здрімалу народність, ані жодне важке проісшествіє не вразило народом, хіба грім, котрий у сусідстві загремів чи приклад інших словенських народів прочумав й нас» (2).

Приклад культурного самоствердження слов’янських народів послужив, в частковості, поштовхом до наукового дослідженню української, написання його граматики, складанню словників. Така вже досить широкого розгорталася в 20-х роках років ХІХ століття. Її результатом були філологічні роботу Івана Могильницкого і величезний, у період, шеститомний словник Івана Лавривского, чистова рукопис якого датована 1826 г.

Польські і австрійські урядовці так і вважали непридатною до вживання українську мову на народні школи, оскільки він є «неосвіченою нарєчієм» російської або польського мови. (3) Адже І. Могильницкий у своїй трактаті «Зведення про російській мові» з наукової аргументацією показав історичну глибину й самобутність українського мови, його спільність населенню по Україні, придатність для літературного вживання. У зв’язку з цим учений розглядає Східну Галичину як «знакомиту частина Малої Русі», визначає рівноправність української у ній слов’янських мов, трактує мова, як жодну з найважливіших ознак народу. (4).

Позитивно позначилася на Галичині діяльність Зориана ДоленгиХодаковского, його народознавчі мандрівки у цій краї його знаменита стаття «Про Слов’янщині перед християнством», надрукована у Кременці в 1818 г. Висока оцінка їм творів усній народну поезію надавала сприяння посиленню уваги Галичині до фольклору. (5).

У 1822−1823гг. Десь на сторінках двох випусків альманаху «Львівський пілігрим» вперше у Галичині Центру було надруковано добірка українських і польських пісень, статті про народних пісень, написані професором Львівського університету Карлом Гютнером і майбуттям галицьким істориком Денисом Зубрицким.

Окремі представники західно-української інтелігенції виявили жвавий інтерес до розвитку нової українських літераторів на Придніпров'я, до російської літератури та, підтримували особисті зв’язки зі слов’янськими діячами науку й культуры.

На початку 1930;х виникає гурток «Російська трійця», який був створено М. Шашкевичем, І. Вагилевичем і Я. Головацьким. Організатором гуртка був М. Шашкевич, який був байдужим до народного поезії. Воно принесло жвавий інтерес до з нею й в муры львівської семінарії, у якому вступив у 1829 г. У Львові він став однією з учасників загального збірного фольклорного руху 20−30-х років. Вже на початку перебування у семінарії М. Шашкевич зблизився зі своїми ровесником І. Вагилевичем, яка принесла з рідного карпатського села захоплення народно-поэтичным словом. У 1831 г. в семінарію вступив Я. Головацкий.

Своєю різнобічної діяльністю «Російська трійця» здійснила перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурническому, зробила перші кроки у бік політичного рішення національних проблем.

Члени гуртка знаходилися під впливом ідей романтизму, творів істориків, етнографів і літераторів Придніпровської України, тому прагнули підняти народний дух, просвітити народ.

Дослідник історії цієї організації Р. Кирчев зауважує, що це зроблене «Російської трійцею» у сфері етнографії і фольклористики, — велика і дуже важливу складову обще-украинского народоведческого зачепила І половини ХІХ ст. Не регіонального галицького чи західноукраїнської, а саме всеукраїнського. (6).

Наприкінці 1836 г. у Будапешті побачила світ «Русалка Дністрова» — збірник літературних, фольклорних робіт членів «Російської трійки». Це було новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написано на народному українській мові, фонетичним правописом, «цивільним» шрифтом. Це робило збірник зрозумілим українському читачу. Три ідеї пронизують збірник: визнання єдності українського народу, розділеного межами різних держав, і цей заклик для її поновленню; позитивне ставлення до громадським рухам і настановам народних ватажків повстань; пропаганда ідеї власної державності, й політичної независимости.

Буржуазна революція 1848 г. у Європі - «Весна народів» — і реформи, у Австрійської империи.

У 1848 г. хвиля революційного духу охопила всю західну половину європейського материка. У Австрійської імперії рух відгукнулося голосніше, ніж у сусідніх країнах: повстала Угорщина, повстали слов’янські народи Австрії, які були підготовлені попереднім культурническим і громадським рухом. Спочатку що це чехи і словаки, які створили федеративний сейм у Празі. Боротьба поневолених народів Центральній, і Східної Європи за волю і дав назву революції - «Весна народов».

Віденське уряд швидко пішла назустріч вимогам народів імперії. Стосовно Галичині ця швидкість була вищою, оскільки Австрія розраховувала знайти у русинів під час революції противагу більш налаштованим полякам. Цісарські милості посипалися на українців як з рогу добробуту. Відразу було знищено кріпосне право. Для народу Галичині було написано конституція. Тобто русини отримали відразу повноту не лише цивільних, а й політичних прав. Був знову відкритий Львівський університет, і кафедрах богослов’я, української словесності та українською історії знову почалося викладання українською языке.

13 квітня 1848 г. створили поляками Центральний Народна Рада як орган самоврядування для координації всіх революційних дій м. Львове.

15 квітня 1848 г. було ліквідовано панщина на Галичині, п’ять місяців раніше, ніж у самоі Австрии.

Для протиставлення Центральному Народному Раді початку травня 1848 г. створили українцями Головний Російський Рада на чолі з Григорієм Юхимовичем. У травні 1848 г. Головний Російський Рада передав петиції губернатору графу Франсу Стадіону з вимогою розподілу західною та східною Галичини й об'єднання останньої з Закарпаттям і Буковиною, як окремої Української провінції. (7).

У цьому 1848 г. до Львова вийшла печатку перша українська газета «Зоря Галицька», і навіть була створена культурно-просветительская організація «Галицько-Руська матиця».

Головний Російський Рада через «Зірку Галицьку» пропагувала свою програму політичної діяльності, що потім надовго залишалася програмою передовий частини галицької інтелігенції. У ньому йшлося про «добро та обдаровує щастям народу» у демократичній значенні цього терміну. Особливо підкреслювалося те, що під про добре та щастям мають на увазі захист прав ще віри і релігійного обряду. Далі йде «розвиток виробництва і підйом народності у всіх його частинах», тобто вдосконалення мови, впровадження його до шкіл, видання газет та книжок українською. І, нарешті, охорона конституційної волі народів і спроба шукати шляху поліпшення життя лише межах конституції. (8).

Щодо новизни реформ Австрії завершилися в 1848 г. скасуванням панщини, прийняттям Конституції і скликанням парламента.

Глава 2. Культурна відродження України на початку ХІХ століття під властью.

Російської империи.

Українське національне відродження як і відродження інших слов’янських народів, мало своїм джерелом з одного боку історичні традиції, з другого — пробудження почуттів своєї народності. Воно почалося кінці XVIII століття як противагу важкій політичному та соціальноекономічному положенню й культурного занепаду, у якому опинився до цього час український народ.

На початку років ХІХ століття центром культурному житті на Лівобережній Україні стає Харків. Тут у 1805 г. з ініціативи місцевого громадського діяча Василя Каразіна коштом місцевого дворянства і купецтва був грунтується університет, що зібрав навколо себе кращі культурні сили української спільноти. Ректором університету став відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. У Харкові почали виходити журнали «Український вісник», «Український журнал» та інших. На чолі літературного руху стояв Григорій Квитка. Харківський університет і вже ті інтелектуальні сили, що утворилися навколо неї, стали початком духовному відродженню української спільноти. Пізніше, у зв’язку з підставу в 1834 г. університету Св. Володимира інтелектуальний центр України перекинувся на Киев.

Склад, став підвалинами формування першого покоління української інтелігенції, насамперед створювався з збіднілих дворян, що з старої козацької старшини, синів священиків, міщани та козаків. Дуже рідко зустрічалися це з крестьян.

Велику роль посиленні інтересу історичного минулому українського народу зіграли події 1800 г., коли імперська канцелярія поставила під сумнів право нащадків старшин на статус дворян. На грунті захисту дворянських інтересів виникає ціле рух, який спирається на історичні традиції, і всі свої вимоги засновує на історико-правових доказах. Це призводить особливий інтерес до своєї історії козацької України. Як справедливо зазначає історик українського дворянства Д. Міллер: «Всі ці люди, які виховали свій патріотизм на вивчення в історії України, які збирали літописі і різноманітні документи з історії краю. На свої заняття дворянським питанням дивитися як у подвиг, розпочатий для слава батьківщини». (9).

Боротьба за визнання прав на дворянство розтяглася не на десятиріччя і закінчилася більш-менш позитивно тільки після царського указу 1835 г., проте свою справу у питанні пожвавлення українських історичних традицій вона виконала успешно.

У цей час з’являються серйозні історичні дослідження. Так було в 1822 г. побачила світ грунтовно документована чотиритомна «Історія Малоросии» Дмитра Бантыш-Камеронского, і навіть «Історія Русів». Ще раніше розробкою історії займалися Афанасій Шафонский, Михайло Антонівський, Андріан Чека, Михайло Марков і кілька других. Вони кладуть початок науковому дослідженню українського минулого, популяризують його серед широкої українського общества.

У перших десятиліттях років ХІХ століття багато молодих інтелігентів починають ходить селами, де шукають, збирають, та був і публікують український фольклор. Так відомий український історик Костомаров згадував, як і молодим відправлявся у етнографічні експедиції селами на околиці Харкова, слухав розповіді, прислів'я, записував цікаві слова висловлювання, розпочав розмови, розпитував людей про життя, просив їх проспівати свої пісні. (10).

У 1819 г. виходить перший збірник українських історичних дум, зібраних князем Миколою Церетелі під назвою «Спроба зборів старих малоросійських пісень». У 1827 г. з’являється публікація «Малоросійські народні піски» професора Московського університету Михайла Максимовича, в 1832−38 роках Ізмаїл Средневский видає Харкові свою «Запорізьку Старовину», де зібрано історичні сумніви й песни.

Посилюється увага фахівців і до української мови. Так було в 1818 г. Олексій Павлович пише «Граматику малоросійського прислівники», а 1823 г. з’являється словник Івана Войцеховича.

Усе це готує грунт розбудови української мови, появи творів, написаних народним мовою. Найпершим твором, написаним українською була «Енеїда» Котляревського, що він розглядав як курйозний літературний експеримент. Її появу в 1798 г. ознаменувало народження української як літературного, і навіть поклало початок сучасної української літератури. Продовжувачем цієї справи стає І. Гулак-Аретемовский, що у 1834 г. написав «Малоросійські розповіді Грицька Основ «яненка». Поява цього твору розцінили як початок української прози. Намагаючись дістатися ширшого читача, деякі українські письменники починають звертатися до Московським і Петербурзький журналам, що з полюванням публікували їх твори, у цьому тому числі й українському языке.

Серед цієї плеяди українських письменників і і поетів особливу увагу належить Т. Г. Шевченка — вихідці з кріпаків Київщини. Доля закинула їх у Петербург разом з іншими крепостными-слугами пана. Передові люди Росії - художник Карл Брюлловим, поет Василь Жуковський, композитор Михайло Вієльгорський, поет Євген Гребінка та інших. — викупили Шевченка з кріпацтва й вони допомогли вступить у Петербурзьку академію мистецтв. Під час навчання Т. Шевченка включився у суспільнополітичне рух, сприйняв визвольні ідеї декабристів і революційних демократів. Його революційні погляди вперше знайшли світ збірнику «Кобзар» (1840г.) і поемі «Гайдамак» (1841г.). Вихід друком збірника «Кобзар» стає подією унікального значення історії українських літераторів. Завдяки йому ми, за оцінкою критиків, українська мова досяг літературного досконалості. Поезія Т. Г. Шевченка будила у його сучасників нові думки і почуття, примушуючи інакше оцінювати свій народ. Історик Костомаров писав: «Шевченкова муза зірвала покрови, які закривали ми життя народу і вбачати його було страшно, солодко, боляче…» (11).

Розглядаючи соціально-економічному розвитку України у першої половині ХІХ століття, слід зазначити, основним змістом цього періоду був розпад феодально-кріпосницької системи та зародження у її надрах геть нової виду товарно-грошових відносин. Йде перебудова економічних взаємин у сільське господарство, починає розвиватися промисловість, з’являється ринок вільної робочої сили в. Посилюється розшарування селянам, українським суспільстві з’являються нові соціальні верстви населення. Українська інтелігенція починає об'єднувати свої зусилля, поступово переходячи від культурництва до політичних формам протесту проти царського самодержавия.

Цей, перехідний від однієї форми господарювання в іншу, період житті українського суспільства, посилений феодальної експлуатацією, викликає активний протест українського народу, примушуючи його із зброєю до рук виборювати своїх прав. Всі ці процеси з небувалою гостротою ставлять перед царським уряд і австро-угорської монархією питання про скасування кріпосного права.

Формування українському політичному еліти у XIX ст.

Під упливом загострення суперечностей у Європі між абсолютизмом і демократією в І половині років ХІХ століття посилилося громадянське і громадська рух й України. Вершиною його стало виникнення наприкінці 1845 г. в Києві Кирило-Мефодіївського товариства. Батьками-засновниками фестивалю були: професор історії Київського університету М. Костомаров, чиновник канцелярії генералгубернатора М. Гулак і саме вчителі Полтавського кадетського корпусу У. Білозерський. Незабаром до них приєднався П. Куліш — письменник і етнограф, а й за них і Т. Г. Шевченка, на той час вже видающийся поэт.

Програмні становища братства викладені у «Книзі буття українського народу» й у «Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія». Найбільш форма організації була запозичена в церковних братств. Програма відстоювала загальнолюдські цінності - справедливість, свободу, рівність і братство. Пропонувалося також створити федерацію слов’янських держав із центром у Києві. Основні ідеї програмних засобів розробили Костомаровым. Він у своєї прокламації «До братам українцям»: «Ми вважаємо, що це слов’яни повинні об'єднуватися, але те щоб кожен створив свою окрему республіку і управляв своїми справами незалежний від інших, щоб кожен народ мала свій мову, свою літературу, і свій власний лад» (12).

Провідну роль національних ідей у організації захищав П. Куліш, Т. Шевченка разом із М. Гулаком відстоював необхідність повалення самодержавства, а християнські і загальнолюдські ідеї пропагував М. Костомаров.

За доносом однієї з студентів, на початку 1847 г. всіх учасників братства це без будь-якого суду було сослано. Найбільш важко покарали Т. Г. Шевченка — його віддали в солдати без права писати і заслали на Аральське море.

Кирило-Мефодиевское братство врахувало уроки світового досвіду і використали ідеї західноєвропейського вільнодумства у своїх національних умовах. Їм було сформульовано основні постулати українського відродження, визначено форми та фізичні методи досягнення мети. Діяльність братства стала початком переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за державність України. Це була спроба нової національної еліти визначити місце й ролі українського народу сучасному історичному контексте.

Глава 3. Нові напрями у освіті, мистецтві та архитектуре.

Початкова та середнє образование.

На початку років ХІХ століття було проведено реформи галузі освіти. Вони мали за мету пристосувати навчання і виховання до потреб соціально-економічного і політичного розвитку Росії при неодмінному збереженні самодержавно-крепостнических порядків. І надалі царизм дотримувався подібного реакційного курса.

Нова система освіти складалася з чотирьох щаблів, котрі пов’язаних між собою. Її основу становили парафіяльні училища, які містилися з допомогою благодійних пожертвований.

У початкових церковно-приходских школах дітей навчали читання, письма, основам арифметики і правопису. Викладання велося російською. У середині ХІХ століття того України, яка перебувала у складі Російської імперії, діяли 1300 початкових шкіл. Вони навчалися 67 тис. дітей (1 учень припадав на 200 жителів). (13).

Другий щаблем були двухклассные (з 1828 г. — трехклассные) повітові училища. Вони навчалися переважно діти дворян і. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику і рисование.

Яскраво виражені становий характер мали гімназії, куди приймали майже дітей дворян і. У ХІХ століття на Україні була 19 гімназій, у яких навчалися чотири тисячі человек.

Проміжне становище між гімназіями і університетами займали ліцеї. В Україні їх було три: Рішельєвський Одеси, Кременецький не на Волині і Нежинский.

У багатьох шкіл Полтавщини і Чернігівщини продовжували діяти школи, що утримувалися коштом батьків. Вони дяки навчали дітей читання букваря, часослова і псалтирі, і навіть церковного співу. Викладання тут велося переважно українською языке.

Отже, у розвитку освіти України були певні позитивні зрушення. Проте переважна більшості населення України залишалося неписьменним. Це було безпосереднім результатом реакційної політики у цій галузі. Відсутність необхідних засобів і становий характер освіти, його русифікація, задушлива опіка поміщиків і, і навіть багато іншого прирікало народне просвітництво в Російської імперії на застой.

У стані справжнього занепаду полягала освіту у Західній Україні. У Галичині проводилася політика онімечення і полонізації українців, на Буковині - онімечення і румунізації, Закарпаття — мадяризація. Австрійська монархія і правлячі класи над школах викладання українською, підкорили їх римсько-католицької церкви, переклали утримання шкіл на плечі селянства. Причому у навчання повсюдно запроваджено німецьку мову. Лише окремих селах ще існували православні парафіяльні школы.

Нечисленні середні зі школи і гімназії були призначені для дітей поміщиків, духівництва і. Заняття у яких велися латинською і німецькому языках.

Розвиток вищій школі і науки.

У ХІХ столітті в Україні було відкрито нові університети. Вони були основними центрами науку й підготовки педагогічних кадрів. Так, Харківський університет було створено 1805 г. Спочатку він мав 4 факультету: словесний, этико-политический, фізико-математичний і медичний. За півстоліття у його стінах отримали освіту близько 3 тисяч людина (переважно діти дворян і чиновников).

Навчання в Харківському університеті велося російською. Проте, серед прогресивно налаштованих його викладачів зріли думку про наданні молоді права навчатися рідною. Так, родоначальник вітчизняного слов’янознавства професор И. Я. Срезневський сміливо я виступав проти русифікаторської політики царату. Він: «У час нічого доводити, що мова український … є мову, а чи не наріччя російської або польського, як вказували деякі, і з впевнені, що мова є одна з найбагатших мов слов’янських…». Це мужнє заяву було зроблено на 1930;ті роки за умов розгулу кріпосницькій реакції і великодержавного шовинизма.

У 1834 г. відкритий Київський університет, першим ректором якого був відомий український вчений М. А. Максимович. Він заохочував і саме особисто приймав дійову участь у вивченні пам’яток старовини і збиранні українського фольклору. М. А. Максимович підготував і по опублікував три збірника українських песен.

Розвиток університетської освіти сприяло прогресу вітчизняної науки. Ряд наукової праці з математики, фізики й астрономії створив професор, ректор Харківського університету Т. Ф. Осиповский. Великі відкриття галузі математичної аналізу та математичної фізики були зроблено М. В. Острогардстким.

У 40-і роки ХІХ століття у Києві введено в дію Тимчасова комісія з збиранню, вивченню і відстежуючи публікації документів про історичному минулому України. Вийшли друком дослідження з історії. У тому числі особливе останнє місце посідають численні праці Н.І. Костомарова, у яких критикував «казенну історію», відстоював самобутність українського народу, право на вільний національний развитие.

Искусство.

У образотворче мистецтво у першій половині ХІХ століття починається перехід від академічного класицизму до реалізму. Це знайшло конкретне вираження у портретах В. А. Тропинина, пейзажах І.М. сошенка, замальовках природи й побуту селян В.І. Штернберга.

Основоположником критичного реалізму і народності з української живопису являетяс Т. Г. Шевченка. У численних картинах і гравюрах від правдиво відбив важке життя кріпосницького селянства, солдатіврекрутів, знедолених жінок і новонароджених. Т. Г. Шевченка виконав серію прекрасних портретів і пейзажів, відтворив у живопису багато сторінок незвичайного історичного минулого Украины.

Пейзажні, побутові і портретні полотна на тему були виконані І.Н. Крамским, В.Є. Маковським, И. К. Айвазовським та інші відомими російськими художниками.

Маємо в українській живопису стала вельми поширеною отримав побутової жанр, що безпосередньо відбивав різні сторони народної життя. Підйом історичного жанру було зумовлене зростанням інтересу поваги минулому України. Тривала становлення пейзажного жанра.

Творчість західноукраїнських художників, які отримали освіту у Кракові, Відні і Мюнхені, розвивалося під впливом академічних традицій. Та поступово й у живопису утвердилися принципи реализма.

Театр.

На початку ХІХ століття поруч із домашніми, аматорськими трупами виникли постійні професійні театри Одеси, Києві, Полтаві, в Харкові та інших містах. Театральні колективи на Лівобережжі були переважно російськими, на Правобережній Україні - російськими та польськими, на Галичині - німецькими і польськими. Початок українському професійному театру було належить у Полтаві. Тут у 1819 г. з участю М.С. Щепкіна було поставлено п'єси «Наталка Полтавка», «Москаль-Чарівник».

Визначним оперним співаком і композитором став С.С. Гулак-Артемовський. У 1862 г. він створив найпершу українську оперу «Запорожець за Дунаем».

У житті простолюду як і важливе місце займали пісні і думи в виконанні бандуристів, лірників і кобзарів. У тому числі особливо прославився уродженець з. Сокиренцы на Чернігівщині Остап Вересай. Син кріпосного, невидющий з чотирирічного віку, він близько 70 років подорожував Україні співав під акомпанемент кобзи. Своїм мистецтвом Остап Вересай будив добрі почуття, надихав народ боротьбі за справедливость.

Становлення для української національної театру розвивався умовах постійних адміністративних і цензурних утисків царського уряду. Попри це театральне мистецтво досягло високого рівня. Творцями української драматичної класики стали М. Л. Кропивницький, М. П. Старицький, И. К. Карпенко-Карий (Тобілевич). Вони написали численні драми, трагедії, водевілі, лібрето оперет і опер, у яких піднімалися важливі проблеми в українського народа.

У тісного зв’язку з театральним мистецтвом розвивалася музика. Українські композитори традиційно захоплювалися професійної обробкою фольклору і написанням пісень на вірші вітчизняних і зарубіжних поэтов.

Архитектура.

Першу половину ХІХ століття характеризується з української архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням і твердженням нового стилю — класицизму. На розвитку української архітектури нині позначилися загальні класические тенденції європейської й в особливості стилістична спрямованість архітектури, з якою у неї тісно связана.

Класицизм позначився на структурі будинків, вельми чіткою організації виробництва їхньої внутрішнього простору, і навіть на нового розуміння комфорту (висота приміщень, висвітлення, вентиляція тощо.). Пластичні форми, які створювала різкі контрасти світла, і тіні, скульптурні прикраси, характерні українському бароко, поступаються місцем спокійній гладіні стіни, а мальовничі силуети лазень храмів набувають сферичні форми. Чіткість задуму, властиве спорудам за цю пору, переноситься і планування і забудову міст, де з’являються прямі вулиці, прямокутні квартали і площі. Крім мотивів античної класики відбулося цього періоду помітне і романтичне напрям з допомогою форм готичного стилю, але в півдні України в Криму — мотивів народної молдавської архітектури та мусульманських сооружений.

Розвиток архітектури великий мірою визначається прогресом будівельної техніки. Нині поступово впроваджуються у будівництво металеві конструкції, встановлюються загальні стандарти на розміри цегли, поліпшується та якість. Проте, як і зараз, було поширене і дерев’яне будівництво. Широко вводиться тынкование стін известью.

Складним було питання типізації приватних житлових будинків. Коли наприкінці XVIII століття дуже поширений був тип традиційного селянського вдома «на частини», нині збільшуються його розміри і ускладнює планування. Господские будинку у місті мали предпокои, приймальню, їдальню, зал, вітальню, спальню. Деякі господарі влаштовували у житловому домі також магазини чи кімнати для приїжджих. Поступово виробився тип й дуже званого прибуткового вдома, який власники здавали у найм. З’являються двох і триповерхові житлові сооружения.

Уряд, не втручаючись деталі планування житлових будинків, вменило обов’язок власників будувати фасади, які виходять вулицю по типовими проектам.

СНОСКИ.

Кормич Л.І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів й до 21 століття: навчальний посібник. — Харків: ТОВ «Одісей», 2001. — З. 284. Кормич Л.І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів й до 21 століття: навчальний посібник. — Харків: ТОВ «Одісей», 2001. — З. 285. Кормич Л.І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів й до 21 століття: навчальний посібник. — Харків: ТОВ «Одісей», 2001. — З. 286. Кормич Л.І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів й до 21 століття: навчальний посібник. — Харків: ТОВ «Одісей», 2001. — З. 286. Кормич Л.І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів й до 21 століття: навчальний посібник. — Харків: ТОВ «Одісей», 2001. — З. 287. Кормич Л.І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів й до 21 століття: навчальний посібник. — Харків: ТОВ «Одісей», 2001. — З. 288. Кормич Л.І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів й до 21 століття: навчальний посібник. — Харків: ТОВ «Одісей», 2001. — З. 290. Кормич Л.І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів й до 21 століття: навчальний посібник. — Харків: ТОВ «Одісей», 2001. — З. 290. Курс лекцій з в історії України. / Під общ. ред. В. А. Носкова — Донецьк: ЕАИпрес, 1994. — С.117. Курс лекцій з в історії України. / Під общ. ред. В. А. Носкова — Донецьк: ЕАИпрес, 1994. — С.117. Курс лекцій з в історії України. / Під общ. ред. В. А. Носкова — Донецьк: ЕАИпрес, 1994. — С.118. Курс лекцій з в історії України. / Під общ. ред. В. А. Носкова — Донецьк: ЕАИпрес, 1994. — С.119. Курс лекцій з в історії України. / Під общ. ред. В. А. Носкова — Донецьк: ЕАИпрес, 1994. — С.134.

Кормич Л.І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів й до 21 століття: навчальний посібник. — Харків: ТОВ «Одісей», 2001. — 480с. Курс лекцій з в історії України. / Під общ. ред. В. А. Носкова — Донецьк: ЕАИпрес, 1994. — 416с. Історія українського мистецтва. У 6 т. — До.: Мистецтво, 1969. — Т.4. — кн.1.