Історія дослідження психологічних факторів впливу на роботу керівника

Наука керівництва базується на досвіді попередніх років. Як і будь-яка наука, вона повинна знати своє минуле, аналізувати сьогодення й прогнозувати майбутнє. Аналіз минулого дозволяє краще зрозуміти сьогодення, що необхідно саме для того, щоб спрогнозувати майбутній розвиток.

Керівництво як вид діяльності і як наука з’явилося дуже давно і значно відрізнялося від того, яке ми його бачимо сьогодні.

Як тільки доісторичні люди стали жити організованими групами, у них з’явилася необхідність керування. Самі успішні приклади керування можна простежити, якщо згадати, наприклад, Римську імперію, що проіснувала сотні років.

Переворот у виробничих відносинах пов’язаний із промисловою революцією, що почалася в середині XVIII в. Саме із промисловою революцією зв’язане виділення трьох рівнів керування: верхнього, середнього й нижнього. Саме на цьому етапі розвитку керування намітилася тенденція переходу від принципу нагляду за працівниками до принципу організації праці на наукових основах 5, 76.

Революція дала поштовх розвитку теоретичних досліджень і практики керування. Великий внесок у формування науки керування внесли англійські політекономи В. Петі, А. Сміт і Д. Рікардо, які, власне, і є засновниками першої школи політекономії, що пізніше одержала назву класичної.

На формування теорії керування в соціалістичному суспільстві великий вплив зробили праці К. Маркса й Ф. Енгельса. Вони внесли свій внесок у формування цієї науки за допомогою створених ними методів дослідження. У 1850 р. К. Маркс виводить необхідність поділу праці з розвитку кооперації: капіталіст часто не в змозі самостійно управляти своєю фабрикою 5, 80.

Виникнення сучасної науки керування відноситься до початку XX в. і пов’язане з іменами Ф. У. Тейлора, Френка й Лілії Гилбрет і Генрі Гантта. Наукове керування зневажало людським фактором. Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників у збільшенні продуктивності й обсягу виробництва. Термін «наукове керівництво» уперше був запропонований в 1910 р. Л. Брайдейсом 22, 180. Після смерті Тейлора ця назва одержала загальне визнання стосовно до його концепції.

Важливим внеском Тейлора було визнання того, що робота керівника — це певна спеціальність.

Ідеї Ф. Тейлора були розвинені його послідовниками, серед яких у першу чергу варто назвати Генрі Ганта, найбільш близького його учня. Гант вніс значний вклад у розробку теорії лідерства (1901 р.). Також значний внесок у розвиток системи Тейлора вніс Г. Емерсон. Емерсон досліджував принципи трудової діяльності стосовно до будь-якого виробництва незалежно від роду його діяльності, вперше ці принципи були видані у 1931 році у своїй книзі «Дванадцять принципів ефективності». Генрі Форд продовжив ідеї Тейлора в області організації виробництва. У системі Тейлора центральне місце займала ручна праця. Форд замінив ручну працю машинами, тобто зробив подальший крок у розвитку системи Тейлора 5, 120.

Класична або адміністративна школа в керуванні займає відрізок часу з 1920 по 1950 р. Родоначальником цієї школи вважається Анрі Файоль, французький гірський інженер, що був менеджером-практиком, він і є одним з основоположників теорії керівництва.

Прихильники класичної школи, як і прихильники школи наукового керування, не дуже піклувалися про психологічні фактори керівництва. Метою класичної школи було створення універсальних принципів керівництва. Файоль й інші відносилися до адміністрації організацій, тому часто класичну школу називають адміністративною 8, 49−50.

Головний внесок Файоля в теорію керівництва полягав у тому, що він у 1916 р. опублікував свою працю «Загальна промислова адміністрація», де розглянув керівництво як універсальний процес, що складається з декількох взаємозалежних функцій, таких як планування й організація 14, 78.

Друга категорія класичних принципів стосувалася побудови структури організації й керівництва працівниками.

Послідовниками Файоля, що розвили й поглибили основні положення його доктрини, є Ліндал Урвік, Л. Гьюлік, М. Вебер, Д. Муні, П. Алфред, Слоун, Г. Черч.

Більшої уваги до психологічних факторів впливу на роботу керівника приділила школа людських відносин (1930 — 1950 рр.) та поведінкові науки (1950 — наш час).

Виникненню поведінкових теорій багато в чому сприяли досягнення промислової психології (Х. Мюнстерберг «Психологія та промислова ефективність», 1912 р.; Л. Гілбрет «Психологія управління», 1914 р.; результати Хоторнських експериментів Елтона Мейо) 5, 150.

Однією з головних відмінностей школи психології й людських відносин є внесення в неї принципів біхевіоризму, тобто теорії людського поводження.

Розвиток таких наук, як психологія й соціологія й удосконалювання методів дослідження після другої світової війни зробило вивчення поводження на робочому місці більшою мірою строго науковим. Серед перших біхевіористів можна виділити Д. Макгрегора, Ф. Герцберга, Р. Лайкерта й ін. 13, 144.

Ця школа значно відійшла від школи людських відносин, що зосередилася, насамперед, на методах налагодження міжособистісних відносин. Новий підхід прагнув більшою мірою надати допомогу працівникові в усвідомленні своїх власних можливостей на основі застосування концепцій поведінкових наук до побудови в управлінні організаціями.

Сьогодні питаннями психології управління займаються такі науковці як: Р. Р. Кашанов («Як навчитись працювати і досягати успіху», 1996 р.), В. С. Лозниця («Психологія менеджменту», 2000 р.), Є. С. Жаріков («Психологія управління. Книга для керівника», 2003 р.), І. О. Кулініч («Психологія управління», 2007 р.), Є. І. Ходаківський («Психологія управління», 2008 р.), Дж. Грейсон («Американський менеджмент на порозі ХХІ ст.» 1999 р.), та ін.

Таким чином, розглянувши історію керівництва та появи психологічних факторів, що впливають на його роботу ми бачимо, що керівництво стало об'єктом багатьох досліджень досить давно, тоді як вивчення психологічних факторів впливу на роботу керівника почалося недавно. В цій еволюції можна виділити такі основні етапи: 1) класичне керівництво; 2) наукове керівництво; 3) школа людських відносин; 4) школа психології.