Феофан Прокопович

Феофан Прокопович

К. У. Пигарев, Р. М. Фридлендер Феофан Прокопович (1681−1736) розпочинав своє діяльність у Києві. Петро Григор'єва в Петербург, де Феофан став однією з вищих ієрархів російської православній церкві, правої рукою Петра у виконанні його преосвітньої політики. Феофан Прокопович, різнобічно освічена людина, був поборником поширення «не тільки священного писання», а й «зовнішнього», світського вчення. Він був блискучим церковним оратором, і його майстерно побудовані проповіді (слова) були стільки богословськими настановами, скільки виступами політика. Характерні заголовка найбільш прославлених їх — «Слово про владу та честі царської» (1718), «Слово похвальне про флоті російському» (1720). Класичним зразком риторичною ораторській прози було слово, вимовлене Прокоповичем на поховання Петра I (1725). Ось він з великим художнім майстерністю і повнотою розкрив історичне значення його реформаторської діяльності. З-під пера Феофана вийшла також ряд урядових документів. Вони він зробив пристрасність публіциста, пишається зрослої завдяки Петру міжнародної роллю Росії, гострий викривальний сарказм за адресою противників перетворень, ревнителів старовини.

В трактаті «Щоправда волі монаршої» (1722), написаного зв’язки Польщі з судом над царевичем Олексієм, Феофан торкнувся проблеми, здавна волновавшей російських письменників та публіцистів, а XVIII в. поставленої наново історія і що стала однією з центральних проблем епохи: якими мають бути ідеальний государ, відносини його до своїх підданим та його обов’язки щодо нього. Найперший борг такого государя, відповідно до Феофану, — «всенародна користь». У той самий час — це государь-самодержец: «неспроможна народ повелівати щось монарху своєму». Така трактування абсолютизму у тодішніх умовах розвитку Росії була історично виправдана: петровський абсолютизм виступав «як цивилизующий центр, як гуртівник суспільства» (Маркс До., Енгельс Ф. Тв. 2-ге вид., т. 10, з. 431). Надалі залежно через зміну громадських умов тип ідеального монарха у виставі літератури, публіцистики, театру піддадуть істотній еволюції. Розшириться й зміст поняття «народ», в яке Феофан вкладав обмежувальний сенс, розуміючи дворянство, вищі кола духівництва, іменитих представників купецтва.

Феофан Прокопович писав вірші російською, латинському, польською. На трьох цих мовами складений їм «Епиникион» на вшанування Полтавської перемоги (1709). У основу сюжету трагедокомедии Феофана «Володимир» (1705), написаної коли він був в в Києво-Могилянській академії, покладено історія запровадження християнства на Русі київським князем Володимиром, боротьба, що у цьому сенсі князю-преобразователю довелося мати з язичницькими жерцями. Сучасники впізнавали у Володимирі Петра I, а сатиричних образах жерців — представників ретроградної частини сучасного духівництва.

Выступал Феофан як і теоретик літератури та ораторського мистецтва. Укладена їм «Поетика» (1705) була посмертно вийшла друком 1786 р. «Риторика» (1706−1707) Феофана залишилася невиданої до 1982 р. і було відома лише витягах і викладі. Обидва праці, написані латинській мові, склалися з лекцій, читаних в 1705 і 1706−1707 рр. Києво-Могилянської академії. Попри те що що лекції були надруковані за життя автора, ідеї їх отримали вдосталь стала вельми поширеною, позаяк у обох існували у Росії той час духовних академіях — київської міськлікарні й московської Славяно-греко-латинской, соціальній та ряд інших училищ теорію словесності викладали учні Феофана, опиравшиеся з його лекційні курси. І на «Поетиці», і «Риториці» Феофан популяризує теоретиків античності, Відродження, бароко. Його «Поетика», подібно всім шкільним поэтикам XVII-XVIII ст., рационалистична і нормативна. Він визнає мистецтво, затверджене певними правилами і наставляннями, мистецтво, яке приносить «тішення й користь», але підтримує і принцип правдоподібності. Сварить Феофан «буйство» стилю, «темряву» стилю, надмірне вживання тропів і постатей, різні види «важких дрібниць» і «куриозных» віршів. У сфері драматургії він прибічник пятиактного побудови п'єси, малої кількості діючих осіб (слід нагадати, що у шкільної драмі «Страшне зображення другого пришестя господня на грішну землю…» 1702 р. кількість їх сягала 140), відомості фабульного часу до мінімуму (від однієї близько трьох днів), щоб події, які відіграють роль передісторії, викладалися у промовах персонажів. Крім трагедії, і комедії, Феофан допускає, спираючись на авторитет Плавта з його «Амфитрионом», проміжний драматичний жанр — трагедокомедію. До Ломоносова він пропонує в «Риториці» розрізняти три стилю: високий, середній і неприйнятно низький. Всі ці ідеї Феофана передували майбутній класицизм, затвердження якої на російської грунті пов’язані з іменами Кантемира, Тредиаковского, Ломоносова і Сумарокова.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.