Непрошеная повість

Непрошеная повість

Нидзё 1253-?

Роман (початок XIV в.). Японська литература.

Автор переказів Є. М. Дьяконова.

Как лише розсіялася туманна димку святкового новорічного ранку, придворні дами, служили в палаці Томикодзи, з’явилися торік у залі прийомів, суперничаючи друг з одним в блиску нарядів. Того ранку зі мною було семислойное нижнє вбрання — колір змінювався від блідо-рожевого до темно-червоного: згори сукню пурпурового кольору, та ще одне ясно-зелене і червона накидка з рукавами. Верхнє сукню було заткано візерунком з гілками квітучою сливи над огорожею в китайському дусі. Обряд підношення святкової чарки імператору виконував мій тату, старший державний радник. Коли повернулася себе, то побачила лист, щодо нього було докладено вісім тонких нижніх убрань, накидки, верхні сукні різних малюнків. До рукаву однієї з яких був приколений аркуш паперу з віршами: «Якщо нам просто немає, / як птахам, пліч-о-пліч ширяючим, / крила з'єднати, — / нехай хоча б наряд журавлиний / про кохання нагадає часом!».

Но я загорнула шовку і надіслала з віршем: «О, годилося б мені / в злототкані сукні рядитися, / довіряючи любові? / Хай далі в усьому сльозах горючих / більше не довелося він обмити ті одягу».

Государь повідомив, що має намір відвідати нашу садибу у зв’язку з зміною місця, так наказували астрологи щоб уникнути нещастя. У моєму спальні поставили розкішні ширми, воскурили пахощі, нарядили моїй біле вбрання і пурпурну роздвоєну юбку-хакама. Батько повчав мене, що мусить бути м’якої, поступливої і коритися государеві в усьому. От і не розуміла, що усі його настанови, і заснула міцним сном близько жаровні з вугіллям, відчуваючи лише невиразне невдоволення. Коли серед ночі раптово прокинулася, то побачила із собою государя, він говорив, що полю-бил мене дитиною та довгі роки приховував свої почуття, але народилася час. Я жахливо зніяковіла і щось могла відповідати. Коли ж засмучений государ відбув, то мені почало здаватися, що це государ, а якийсь новий, невідомий мені людина, з яким не можна розмовляти просто, як раніше. І мені стало шкода себе до сліз. Тут принесли листа від государя, а я навіть змогла відповісти, при цьому наспіло послання від цього, Юкино Акэбоно, Снігової Світанку: «Про, якщо іншому / схилишся ти серцем, то знай: / в тузі безутішної / я, має бути, загину скоро, / як дим під вітром стану…».

На наступного дня государ знову подарував, і було я — не могла йому відповідати, все здійснилося з волі, і із жалем дивилася я на ясний місяць. Ніч просвітліла, вдарив світанковий дзвін. Государ клявся мені, що наш зв’язок не перерветься ніколи. Місяць хилилася на захід, хмари простягнулися на східному схилі неба, і государ був чудовий в зеленому вбрання і світло-сірою накидці. «Ось він який, союз чоловіків і жінок», — подумалося. Згадалися мені рядки з «Повісті про принца Гэндзи»: «Через любов государя промокли від сліз рукави…» Місяць зовсім побілів, а я стояла, знесилений від сліз, проводжаючи государя, і він раптово підхопив мене розмовляє руками і посадив в карету. Так відвіз мене в палац Томикодзи. Государ проводив зі мною ніч за вночі, але було дивно, чому у душі моєї живе образ того, хто написав мені: «Про, якщо іншому / схилишся ти серцем, то знай…».

Когда ж повернулася додому, то чомусь стала із яким нетерпінням чекати послань від государя. Але в палаці заробили недоброзичливці, государиня ставилася до мене увесь гірше й більше.

Скоро настала осінь, і в государині народилася дочь-принцесса. Занедужав і помер батько государя, з його смертю, здавалося, хмари закрили небо, народ впав у скорбота, яскраві наряди змінилися жалобними строями, а тіло покійного імператора перевезли до храму для спалення. Замовкли всі заставки у Києві, здавалося, квіти сливи розквітнуть чорним. Невдовзі термін заупокійних молебствований скінчився, і всі повернулися на столицю, настала п’ята місяць, коли рукави завжди вологі від весняних дощів. Я відчула, що у тягости, і її батько мій, гірко оплакивавший смерть государя і хотевший поїхати з ним, дізнавшись звідси, наважився вмирати. Хоча государ був із мною ласкавим, я — не знала, скільки часу триватиме його любов. Батькові ж ставало дедалі гіршим й більше, на смертному одрі він засмутився про моєї долі, що з сироткой, коли залишить її государ, і покарав мені цьому випадку постригтися в черниці. Незабаром тіло батька перетворилося в безтілесний дим. Настала осінь. Прокидаючись посеред довгої осінньої ночі, я дослухалася сумовитому постукуванню дерев’яних вальков, тужила по покійному батькові. Государ на 57-ї день з його смерті надіслав мені кришталеві чіткі, прив’язані до квітки шафрану, виготовленого з золота і срібла, а до нього було прикріплено аркуш паперу з віршами: «У осінню пору / завжди випадає роса, / рукав воложачи, — /але сьогодні чимало обильней / розсип росная на одежах…».

Я відповіла, що дякую І що, звісно, батько у тому світлі радіє государевої ніжності.

Меня відвідував друг сім'ї Акэбоно, Сніжний Світанок, із ним було розмовляти що завгодно, іноді закінчували до ранку. Він був нашіптувати мені про кохання, щоб ніжно і палко, що не встояла, і лише боялася, хіба що государ не побачив нашу зустріч уві сні. Вранці ми обмінялися віршами. Жила зробив у ті часи в домі годувальниці, досить безцеремонної особи, ще й її чоловіка і його сини цілий день шуміли і галдели до пізньої ночі. Тож коли з’являвся Акэбоно, мені було совісно за гучні крики і гуркіт рисового ступки. Не було буде мені дорожче спогадів, ніж про ці, по суті, болісних зустрічах. Любов наша ставала дедалі більше, і мені хотілося повертатися до палацу до государеві. Але государ наполіг, і на початку одинадцятої місяця довелося мені переїхати до палацу, де мені весь перестало подобатися. І тоді вже потай перебралася в убогу обитель Дайго до монахине-настоятельнице. Бідно і скромно жили ми, як наприкінці дванадцятої місяця вночі подарував государ. Він був вишукано й чудово в темному вбранні білому снігу при збитковому місяці. Государ відбув, але в моєму рукаві залишилися сльозинки суму. Удосвіта він надіслав мені лист: «Прощання з тобою наповнило мою душу доти не изведанным зачаруванням суму…» У обителі темно, замерзла падаюча з жолоби вода, стоїть глибока тиша, лише вдалині стукіт дроворуба.

Неожиданно — стукіт через двері, дивись — але це Акэбоно, Сніжний Світанок. Сніг валив, ховаючи всі навколо під собою, моторошно завивав вітер. Акэбоно роздавав подарунки, і пройшов суцільний свято. Коли він поїхав, біль розлуки була нестерпною. У другий місяці відчула наближення пологів. Государ була на той час вельми стурбований справами трону, але він увесь ж повелів монастирю Добра і Миру молитися про благополучному вирішенні ярма. Пологи пройшли добре, народився младенец-принц, але мучилася думками про батька і своєму коханого Акэбоно. Той знову відвідав мене при світлі сумній зимової місяця. Мені здавалося, що кричать нічні птахи, бо були вже пташки світанкові, розвиднілося, виходити від мене було небезпечно, і ми провели день вдвох, і принесли ласкаве листа від государя. Виявилося, що знову зазнала від Акэбоно. Лякаючись людських поглядів, я залишила палац і зачинилась в собі, змінивши ситуацію тяжко хворий. Государ слав гінців, але відговорювалася, що хвороба заразна. Дитина народився потай, лише Акэбоно і ще дві служниці були зі мною. Акэбоно сам відрізав мечем пуповину. Я поглянула дівчинку: очі, волосики, і тільки тоді ми зрозуміла, що таке материнська любов. Але дитя моє забрали мене назавжди. І сталося, що втратила я маленького принца, що жив у домі мого дядька, він зник, як росинка з аркуша трави. Я оплакувала батька і мальчика-принца, оплакувала дочка, горювала, що Акэбоно залишав мене вранці, ревнувала государя до інших жінок — такою була моє життя на той час. Я мріяла про гірської глухомані, про мандрівках: «Про, якби / там, в Ёсино, до пустель гірської, / притулок розраховувати на — / щоб у ній відпочивати часом / від клопотів і неприємностей світу!..».

Государь захоплювався різними жінками, то принцесою, то однієї молодий художницею, і захоплення його були скороминущі, але чинили мені біль. Мені виповнилося вісімнадцять років, багато знатні сановники посилали мені ніжні послання, один настоятель храму відчув до мене несамовитою пристрастю, але вона була мені осоружна. Він осипав мене листами і дуже майстерними віршами, підбудовував побачення — одне побачення навіть сталося перед вівтарем Будди, — й один час я було піддалася, але потім написала йому: «Ну, коли одного разу / зміняться почуття мої! / Ти бачиш, як блякне / любов, зникаючи безслідно, / подібно росі світанку?..».

Я занедужала, і зробив висновок, що це своїми прокльонами наслав прямо мені недуга.

Как-то раз государ програв старшого брата змагання у стрільбі з цибулі й у покарання мав уявити братові всіх придворних дам, прислуговуючих при дворі. Нас переодягли хлопчиками в изящнейшие вбрання і повели витрачати час на м’яч в Померанцевом саду. М’ячі були червоні, обплетені срібною і золотий ниткою. Потім дами розігрували сценки з «Повісті про принца Гэндзи». я вже було зовсім вирішила зректися світу, але помітила, що зазнала. Тоді я б сховалася в обителі Дайго, і ніхто знаходила мене — ні государ, ні Акэбоно. Життя в світу мені осоружна, жалю минуле млоїли душу. Сумно і похмуро текла моя життя, хоча государ розшукав мене і примусив повернутися в палац. Акэбоно, який був моєю першою справжньої любов’ю, поступово віддалився мене. Я міркувала у тому, що мене також чекає, життя подібна недовговічною росі.

Настоятель, котрий усе як і несамовито любив мене, помер, приславши передсмертні вірші: «Згадуючи тебе, / йду з життя з надією, / хоч дим від багаття, / на якому згорю безслідно, / до твоєму потягнеться дому. — І приписав; — Але, димом вознесясь в порожнечу, я буду як і горнутися до». Навіть государ надіслав мені співчуття: «Адже він любив тебе…» А я зачинилась у храмі. Государ віддалився мене серцем, государиня терпіти не переносила мене, Акэбоно розлюбив, довелося залишити палац, де провела який чимало років. Мені не шкода розлучатись із суєтним світом, і це оселилася у храмі Гион і став черницею. Мене звали до палацу, але розуміла, що душевна скорбота скрізь пребудет зі мною. І вирушила у далеке мандрівка по храмам і печерах самітників і опинилися у місті Камакура, де правил сёгун. Усім хороша була чудова столиця сёгуна, але щоб мені здавалося, що бракує їй поезії і вишуканості. Так жила зробив у усамітненні, коли дізналася, що помер государ. У очах мене потемніло, і це кинулася у стару столицю, щоб хоч невпізнаної побувати на тамтешніх похороні. Коли побачила димок його похоронного багаття, все померкло у житті. Воістину неможливо змінити те, що визначено людині законом карми.

Примечание переписувача: «Тут рукопис відрізана, І що написано далі — невідомо».

Список литературы

Все шедеври світової літератури в стислому викладі. Сюжети і характери. Зарубіжна література древніх епох, середньовіччя і Відродження: Енциклопедичне видання. / Ред. і сост. В. И. Новиков — М.: «Олімп»; ТОВ «Видавництво ACT», 1997.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту «internet.