Християнство

Школа № 3 РЕФЕРАТ по історії на задану тему: «Христианство» Виконав: Северчуков Р. В. Перевірив: Губін Б. С. Кузнецьк 2000 р. ПЛАН: Раннє християнство. Православ’я. Католицизм. Протестантизм. Висновок. Література..

Так що таке християнство? Якщо говорити зовсім коротко, це релігія, основу якої лежить віра у те, що дві тисячі років як розв’язано Бог прийшов у світ. Він народився, отримав ім'я Ісус, жив у Іудеї, проповідував, страждав і помер на хресті, як людина. Його смерть і наступне воскресіння з мертвих змінили долю людства. Його проповідь започаткувала нової, європейської цивілізації. Для християн головним дивом було слово Ісуса, а Він Сам. Головним справою Ісуса було Його буття: буття з людьми, буття на кресте.

Християни вірять, що світ створено єдиним предвечным Богом, і створено без зла. Людина, за задумом Бога наділений вільної волею, ще раю потрапив під спокуса сатани — однієї з янголів, повсталих проти Божою волі, — здійснив провина, фатально що вплинуло у подальшій долі людства. Людина порушив Божу заборону, зажадав сам стати «як бог». Це змінило саму його природу: втративши благу, безсмертну сутність, людина стала доступний страждань, хворобам і смерть, й у християни бачать слідство первородного гріха, передающегося з покоління в поколение.

Людину вигнали з раю з напуттям: «У поті чола твого їстимеш хліб…». Нащадок перших людей — Адама і Єви — населило землю, але від перших днів історії існувала прірву між Богом і людини. Щоб повернути особи на одне шлях істинний, Бог виявив Себе обраному Їм народу — іудеям. Бог неодноразово відкривався пророків, укладав «заповіти» (т. е. союзи) зі «Своїм» народом, дав йому Закон, що мав правила праведною жизни.

Святе Письмо євреїв перейнято очікуванням Месії — того, хто зможе позбавити світ від зла, а людей — від рабства гріха. І тому Бог послав у світ Свого Сина, який стражданнями і смертю на хресті відпокутував первородний гріх людства — колишнього СРСР і майбутнього. Воскресіння Христа знаменує для християн перемогу над смертю і знову обретённую можливість вічної життя з Богом. «Бог вочеловечился, щоб молода людина обожился», — говорив св. Афанасій Великий.

Відтоді для християн починається історія Нового Завіту з Богом. Це Заповіт Любові. Його найважливіше на відміну від Старого (т. е. старого, колишнього) Завіту залежить від самому розумінні Бога, Який, за словами апостола, «є Любов». Протягом усього Старого Завіту основа відносин Бог і погода людини — закон. Христос ж каже: «Заповідь нову даю вам: так любите одне одного, як Я возлюбил вас»; Він Сам являв приклад досконалої любви.

Християнство, як ніяка інша релігія, грунтується на таємниці. Розум не вміщує ставлення до єдиному Бога, яка у трьох обличчях: Бога-Отця, Бога-Сына і Бога-Духа Святого. Таємничо прояв божественної любові, посылающей Сина Божого до страти. Таємної є поєднання («неслиянное і нероздільне») божественної і людської природи в Христі, народження Сина Божого від Діви. Не Досяжна Людині для раціонального розуму можливість воскресіння по смерті і те, що смерть одну людину (і водночас Бога) від смерті все людство. Незбагненно з погляду повсякденною логіки одне з головних таїнств християнства — причастя, заснований на євхаристії (втілення хліба і низки винні у Тіло і Кров Христа), і прилучення віруючих через укушання цих божественних дарів до Богу.

Ці таємниці можна, лише увірувавши, а віра, з визначення апостола Павла, «є здійснення очікуваної і упевненість у невидимому» (Євр. 11.1). Господь просвітлює розум чоловіки й перетворює все його єство, даючи можливість безпосереднього бачення духовної реальності, розуміння і виконання волі Бога. Такий святих і праведників становить Священне Переказ християн. Досвід пророків іудейського народу, котрі з Богом, і вітчизняний досвід людей, знали Христа в Його земного життя, склали Святе Письмо християн — Біблію (грецьк. «книги»).

Біблія — це виклад віровчення і історія. Біблія — це оповідання про те, як Бог шукав человека.

Ось епізод із початку Біблії: коли люди зробили перший гріх, вони «почули голос Господу Богу… і сховався Адам і жінка його від імені Господу Богу між деревами раю. І заволав Господь Бог до Адаму і йому: в якій ти?» (ПОБУТ. 3.8−9).

Отже, Біблія — це мова Бога, обращённая до людей, і навіть оповідання про те, як слухали — або слухали — свого Творця. Цей діалог тривав понад тисячу років. Релігія Старого Завіту починається з середини II тис. до Різдва (Р. X.). Більшість книжок Старого Завіту складено з VII по III в. до Р. X.

На початку ІІ. по Р. X. до Старого Заповіту було приєднано ще книжки Нового Завіту. Це чотири Євангелія (грецьк. «добра звістка») — описи земного життя Пресвятої Богородиці, зроблені його учнями, апостолами, і навіть книжки Діянь апостолів і Послань святого апостолів. Завершує Новий Завіт Одкровення Іоанна Богослова, у якому розповідають про кінець світу. Ця книга була часто називають також Апокаліпсисом (грецьк. «откровение»).

Книги Старого Завіту написані на староєврейською мові — івриті. Книги Нового Завіту переважно було створено вже в грецькій мові (точніше, з його діалекті — койнэ).

.

Більше 50 чоловік у різні часи брали участь у написанні Біблії. І водночас Біблія виявилася єдиної Книгою, а чи не просто збіркою розрізнених проповідей. Кожен із авторів свідчив про своєму досвіді зустрічі з Богом, але християни твердо впевнені, що Той, з Ким вони зустрічалися, він був Одним і Тим самим. «Бог, багаторазово і багатоманітно котра розмовляла здавна батькам в пророків, останніми днями ці говорив в Сині… Ісус Христос учора й сьогодні й навіки Той-таки» (Євр. 1.1, 13.8).

Ще одна риса християнства як релігії у тому, що може існувати лише у формі Церкви. Церква — це співтовариство людей, вірять у Христа: «…де двоє чи троє зібрані в ім'я Моє, там Я посеред них» (Мв. 18.20).

Проте слово «церква» має різних значень. І це співтовариство віруючих, об'єднаних звичним проживання, одним священнослужителем, одним храмом. Така спільність становить приход.

Церквою, особливо у православ'ї, прийнято називати також храм, що пройшов цього разі сприймається як «будинок Божий» — місце проведення таїнств, обрядів, місце спільної молитвы.

Нарешті, Церква можна як форма християнської віри. За дві тисячі в християнстві склалися і оформилися кілька різних традицій (конфесій), кожна з яких має власний Символ віри (коротка формула, яка ввібрала у собі основні тези віровчення), свій обряд і ритуал. Тому можна казати про православної церкви (Візантійська традиція), Католицької Церкви (Римська традиція) і Протестантській Церкви (традиція Реформації XVI в.).

З іншого боку, є поняття Земний Церкви, об'єднуючою всіх віруючих у Христа, і поняття Небесною Церкви — ідеального божественного улаштування світу. Є й інша тлумачення: Небесну Церкву складають святі і праведники, закінчили свій земний шлях; там, де земна Церква слід заповітами Христа, вона становить єдність із небесной.

Зародившись в віддаленої провінції Римська імперія (Іудеї) у І в., християнство незалежності до середини IV в. було гнано римськими владою. Те лише у провінції, то інший, або навіть у всій імперії відразу (як, наприклад, при імператорі Деція) піднімалася хвиля переслідувань: руйнували храми, заарештовували священнослужителів і найпростіших віруючих. Раба-христианина переслідували як і, як офіцера чи патриція, які взяли христианство.

Ці століття гонінь попри всі наступні століття навчили християн двом великим істинам (із якими згодні навіть ті, хто не вважає себе віруючими): істина залежить від волі влади; правим може бути людина принижений і бедный.

.

Приблизно через ще 17 століть — в XX столітті — інша імперія знову оголосила війну християнам. І потім знову — зганьблені і зруйновані храми, і знову сотні тисяч убитих. Цього разу землею, политою мученицькою кров’ю, стала Росія. Атеїстична імперія вимагала безумовного згоди лише з її політикою, але й її філософією, з її світоглядом. Жодна з хвиль гонінь на християн у Римській імперії не пролилася понад десятиліття. У у Радянському Союзі переслідування тривали сім десятилетий.

Біля однієї з сибірських таборів є могила, у якій лежать 50 священиків. Їх вивели зі табору, наказали викопати траншею. Вибудували її краю. Ну, а потім з пістолетом підходили до кожного і ставили одне питання: «Ви що, є твій Бог чи ні?». Після відповіді «так» дотримувався постріл. Не отрёкся ні один.

В XX в. християн (передусім священиків) вбивали в нацистської Німеччини) і Мексиці, в Кампучії «червоних кхмерів» і маоїстському Китаї, в Албанії (де релігія було заборонено конституцією) і неподільної Югославії, Румунії і ніяк Польше…

Так непросто складалися відносини Церкви з владою земними. Але й всередині самої Церкви протягом усього історії її існування відбувалося безліч драматичних, а де й трагічних событий.

Християнство віддавна перестав бути монолітною релігією. Причини політичного характеру, внутрішні суперечності, що накопичувалися починаючи з IV в., викликали появу ХІ ст. до трагічному розколу. І на цього, у різних помісних церквах існували розбіжності у богослужінні і богопонимании. З поділом Римська імперія на два самостійних держави утворилися і двоє центру християнства — у Римі та у Константинополі (Візантія). Навколо кожного їх стали формуватися помісні церкви. Традиція, що склалася у країнах, привела у Римі до цілком особливій ролі тата як Римського первосвященика — глави Вселенської Церкви, намісника Пресвятої Богородиці. З цією не погодилася Церква на Востоке.

Утворилися дві християнські конфесії (латів. «сповідування», т. е. напрями християнства, мають розбіжності у віросповіданні) — православ’я і католицизм. У XVI в. Католицька церква пережила раскол:

виникла нова конфесія — протестантство. Натомість Православна церкву на Росії пережила надзвичайно тяжкий розкол на старообрядческую і православну церкви.

Сьогодні християнство представляють три конфесії, кожна з яких ділиться силою-силенною деномінації, т. е. течій, навіть дуже сильно різняться за своїми переконаннями. І православні, і католики, і більшість протестантів визнають догмат (визначення Церкви, має безумовний авторитет кожному за її члена) про Святій Трійці, вірить у порятунок через Пресвятої Богородиці, визнають єдине Святе Письмо — Библию.

Підрахувати точну цифру християн не так просто. Проте загальні статистичні дані дають такі цифры.

Православна Церква складається з 15 автокефальних (адміністративно самостійних) церков, 3 автономних (повністю незалежних) і має у своїх лавах близько 120 млн человек.

Римсько-католицька Церква об'єднує близько 700 млн верующих.

Протестантські церкви, входять у Світовий Рада Церков, об'єднують близько 350 млн. человек.

П Р, А У Про З Л, А У І Е.

Слово «православ'я» є перекладом, калькою грецького слова «ортодоксія». Православ’я, в такий спосіб, у сенсі слова є у на відміну від помилкового правильне (праве) віровчення. Саме у цьому значенні це слово вживається з епохи Вселенських Соборів (IV — VIII ст.), коли представники всіх церков, захищаючи християнське вчення від які деформують його ідей (релігійних і філософських), доктрин, формулювали становище початкової віри. Ці формулювання висловлювали православне вчення, православними були й церкви, його содержащие.

У ХІ ст. Римо-католицька церква в в односторонньому порядку включила в загальноцерковне сповідування віри («Символ віри») принципово нове твердження про Святій Трійці (зване «Филиокве»), що було одній з причин «Великого розколу». Східні церкви відтоді стали називатися православними, проте західні єпархії (області), підлеглі Риму, опинилися у римо-католицької чи навіть католицької церкви.

Нині налічується 15 Автокефальних (тобто. самостійних) церков, зокрема й Російську, містять до православної віри, загальну всім них.

Про особливості цієї віри, що їх із численних нині християнських конфесій (исповеданий)?

Зазначимо лише найважливіші специфічні становища православного учения.

Православные церкви в сучасному мире.

На відміну від прихильників католицизму, які належать до одній церкві. Римської, очолюваної одним первосвятителем — татом Римським, Православні Церкви зберігають ранні християнські традиції полицентризма, тобто. належать до кількох церквам. За сучасних умов у країнах, де велика кількість прихильників православ’я, церкви мають часом, національного характеру чи, зберігаючи історичні традиції, є наднациональными.

Найстаршими самостійними є Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська і Єрусалимська церкви, очолювані патріархами. Константинопольський патріарх, званий також вселенським, тобто. всесвітнім, є главою православних у Туреччині, але підпорядковуються окремі єпархії і які у Греції та деяких інших країнах Європи, у Північній та Південної Америці, Австралії, Нової Зеландії. Також мають єпархії і паству у різних країн і інші автокефальні церкви. Олександрійська церква об'єднує православних Африки. Антиохійська і Єрусалимська церкви мають великий кількість прибічників на Близькому Сході, серед арабів, греків, інших национальностей.

Найбільш чисельною серед православних церков є Російська Православна Церква на чолі з патріархом Московським й усієї Русі, що об'єднує також Українську і Білоруську Православні Церкви. До Російської православній церкві належать віруючі багатьох національностей нашій країні і її межами, зокрема у Західної Європи, Америці, Японії (Автономна Японська церква) і др.

Автокефальними є також Румунська, Болгарська, Сербська церкви, очолювані патріархами, Грузинська церкву до католикосом-патриархом на чолі, Грецька (Елладська), Кіпрська, Польська, Чехо-Словацкая та інші Православні Церкви, очолювані митрополитами і архієпископами. Побутує також створена Сремских Карловцах (Югославія) окрема Російська зарубіжна Православна Церква, очолювана нині митрополитом.

З кінця XVI в. на Західній Україні, у Польщі деяких інших країнах є греко-католицька чи уніатська церква, яка за збереженні православної обрядності і слов’янського богослужіння визнає своїм главою тата Римського й поділяє католицькі догмати віри. Особливе місце серед христанских церков, займає Вірменська церква, придерживающаяся з так званого монофи-зитства (грецьк. «монэ фисис» — єдине єство), керівники якої прийняли канону Халкідонського собору 451 р. про подвійний, божественної і людської природі Христа. Вірменська церква очолюється католикосом-патриархом в Эчмиадзине (Вірменія). З іншого боку, існують вірменські патріархату у Єрусалимі, Стамбулі й в Ливане.

Значение християнізації Руси.

Поширення християнства на Русі спочатку лише у найбільших містах і приміських садибах, потім із XII — XIII ст. й у селах сприяло збагаченню місцевої слов’янської культури досягненнями древньої загальноєвропейської середземноморської культури. На Русі читали, причому часто в готових слов’янських перекладах, зроблених просвітителями Кирилом і Мефодієм та їх учнями, багато античні і візантійські твори, освоюючи досягнення світової цивілізації у сфері літератури, хронографии (літописання), природознавства, календаря і в християнському віровченні і біблійної історії. Слов’янська писемність, яка застосовувалася колись обмежено, з прийняттям християнства отримала стала вельми поширеною, оскільки нова. релігія, перенесена з Середземномор’я, була релігією письмовій культури у на відміну від язичництва, носія культури усній. Разом з християнством на Русі почали будувати велика кількість дерев’яних і кам’яних церков, поширилася храмова архітектура, було закладено виробництво емалевих виробів, скла, мозаїк, з’явилося иконописание і настінний живопис (фрески), виготовлення книжок, написаних на пергаменте.

Разом про те християнство, що принесло на Русь нові церковні піснеспіви, боролося із традиційною народним мистецтвом, що з язичництвом. Переслідувалися і знищувалися народні музичні інструменти — гуслі, гудки (скрипки), жалейки та інші духові інструменти. З міського побуту прагнули витіснити народні танці, вважалися «бісівським скаканием». Практично набула забуттю давньоруська міфологія — легенди про слов’янських богів та створення світу, що на відміну від грецькою й римської міфології була записана на свій время.

Попри те християнство не змогло витіснити пов’язані з дикою природою, сільськогосподарським календарем, місцевими умовами поганські обряди і її уявлення повністю, особливо у селі. У народному сприйнятті православ’я до новітнього часу збереглися окремі елементи поклоніння силам природи, залишилися древні свята: весни — масниця, літа — Трійця, Іван Купала і зими — Святки та інших. Таке збереження і в християнській вірі обрядовості поганських чорт називається двоеверием.

КАТОЛИЦИЗМ.

У світі римо-католицька церква налічує понад 900 млн. послідовників, що перевищує число послідовників інших напрямів християнства. Латинська традиція західного християнства відома як католицька (з грецьк. — універсальна) церква, проте точніше вжити термін Римо-католицька церква. На чолі цій церкві стоїть римський тато — то з III — IV ст. почали називати себе єпископи Риму. З VI в. цей термін закріпився за главою християнської громади «вічного міста», Риму, столиці величезної імперії. Римські єпископи, які називали себе «намісниками Бога землі», поставила себе в привілейоване становище, претендуючи на почесне (за переказами, церква Риму грунтувалася апостолами Петром і Павлом) юридичну (як церква столиці імперії) першість серед усіх християнських церквей.

Термін «латинський» підкреслює, що використання латини як офіційної мови Західної Римська імперія визначило зв’язаність цієї християнської традиції з історією народів та держав Західної Європи. Латинська традиція західного християнства простежується приблизно від IV в.; латинізація європейських народів йшла одночасно з їхнім християнізацією. Римсько-католицьке напрям розвивалося й не так з урахуванням особливої теології, скільки на религиозно-политических і правових прецендентах.

Христианизированные народи імперії стали римськими громадянами і визнали особливе становище церкви Риму. Європа на захід від лінії Скандинавия-Карпаты-Дунай перетворюватися на цілісне християнське співтовариство, пов’язане загальним всім латинським розумом і визнанням верховенства папського престолу. Ця західноєвропейська спільність у середні віки усвідомлювала себе, немов «Християнське царство».

Становлення латинської традиції йшло разом з процесами поділу Римська імперія на Західну і Східну і занепадом імператорської влади ніяких звань. У раніше єдиному християнстві з IV—V ст., як ми вже казали, почали відокремлюватися два напрями: західне (латинське) і східне (греко-православное). Формальне поділ відбулося 1054 р., коли римський тато Лев IX і візантійський патріарх Михайло Керулларий, відмовився визнати претензії Риму верховенства над грецької церквою, наклали друг на друга анафему.

С V — VI ст. почалося посилення ролі римських первосвященников: возрастало економічне і політичний могутність. Спершу Італії, та був і її межами розширюється юрисдикція папської Церковній області. Намагаючись затвердити своє верховенство як над церковними ієрархіями, а й над світськими феодальними правителями, папство копітко створювало свою латинську Римсько-католицьку духовно-светскую імперію. Тактика союзу з переможцем та звернення до своєї віри завойовників приносила папству успіх у період середньовіччя: євангелізація норманнов, «діяння Бога через франків», блок з німецькими імператорами, хрестові походи, Реконкіста і конкіста. У середньовічної Західної Європи Римо-католицька церква перетворюватися на опору всієї феодальної системи. Уміло користуючись загрозою відлучення і закріплюючи юридичними нормами латинського канонічного правничий та папськими буллами свої духовні і світські привілеї, папство намагалося об'єднати роздроблену, погрязшую в міжусобних війнах Європу на єдину теократичну монархію під владою папы.

З Риму усією Європою простяглася павутиння могутніх католицьких монастирів, які під юрисдикцією тата і які залежать від місцевої феодальної влади. Створювалися і активна діяли численні военно-религиозные і жебручі католицькі ордена. Ця життєва артеріальна система папства перетворюватися на унікальну абсолютну монархію. Завдяки гнучкому пристосуванню до регіональному безлічі конфліктуючих між собою сеньйорів вона зуміла створити суворо ієрархізовану і водночас уніфіковану наднаціональну структуру.

Величезну роль формуванні єдиної культурної вотчини народів Західної Європи зіграла латину, офіційна мова права, релігії, і освіти. Ще довго по тому, як латину втратив функцію розмовного, його значення і у церкви, суді, тож університеті зберігалися. Народи Західної Європи дійшли загальної вірі й до спільного культурної спадщини одночасно; пізніше вони — передавали те й інше також це й іншим народам, жившим поза Європи. Це сприяло формуванню почуття спільності, свідомості приналежність до єдиному универсальному співтовариству і наднаціональної християнської церкви. У той самий час релігія зі «спеціальним» мовою сприяла концентрації влади й могутності до рук особливого релігійного стану — католицького духівництва, який поставив себе у привілейоване становище стосовно до решти верующим.

Середньовічна ідея у тому, що європейське «Християнське царство»; со столицею у Римі можна шляхом світської експансії розширити до меж всього «знаного світу», отримала реальне втілення в;XV — XVI ст. разом із освоєнням Атлантики та початком колоніальної експансії Європи. Це й дозволило Римо-католицькій церкві компенсувати у Новому Світі втрати, що їй завдала Реформація на еворпейском континенте.

Розкол в латинської традиції західного християнства призвів до перемозі реформаторів і творення в XVI в. північної, чи протестантській, традиції західного християнства. Відтоді церкви латинської традиції зосередилися Півдні Західної Європи. Хрестові походи під вітрилами що домінували на море в XVI в. Португалії та Іспанії дозволили заснувати церкви латинської традиції у Центральній, і Південної (Латинської) Америці, а й у багатьох районах Африканського узбережжя і окремих реґіонах Азии.

Місіонерська діяльність й колоніальна експансія XIX — XX ст. сприяли ще більше широкому географічному поширенню Римо-католицькій церкві. Імміграція з Ірландії, Італії та інших країн із латинської традицією християнства призвела до формування латино-христианских анклавів у Північній Америці, Австралії та інших регіонах із домінуючим протестантським влиянием.

Боротьба утвердження капіталістичних відносин, що почалася саме у руслі реформаційного руху, супроводжувалася розподілом Європи на католицькі і протестні держави. Перемога буржуазії в протестантських державах призвела до угоді (Вестфальський мирний договір 1648 р.) про визнання принципу «Чиє правління, цього й релігія». Однак це принцип було бути тривалим, і потім європейські країни розвивалися вже з гетеротипными в релігійному відношенні обществами.

У першій половині XX в. спочатку у Італії, потім у інших країнах активно розвивалися соціально-політичні форми діяльності католиков-мирян. Роль простих вірують у життя Римо-католицькій церкві стабільно зростала. Поруч із конфесійними (з латів. — вероисповедными) політичними партіями було створено численні профспілкові, робочі, селянські, професійні, молодіжні, студентські, жіночі та інші організації віруючих католиков.

Швидкий чисельне зростання католицьких церков в Латинській Америці й Африці призвів до виробленні Ватиканом нової політичної стратегії, яка орієнтована зміцнення своїх позицій у колишніх колоніальних і залежних країнах. Латинська традиція західного християнства увійшла у період якісних змін. Передусім це стосувалося все возраставшей ступеня відмовитися від латинської — літургія стала вестися національними мовами, Біблія було переведено й конкуренції початку вивчатися на місцеві мови, у життя безлічі національних церков ввели елементи місцевих культур і звичаїв. Виникло сильна напруга між латинським центром і розпочала кількісно домінувати багатомовної неєвропейської периферією, між універсалізмом і множинністю національних форм її висловлювання. Стало зрозуміло про, тому, як і по якої міри латинська традиція може пристосуватися до цієї множинності, не руйнуючи своїх основообразующих структур. Позначався і багатовіковою вантаж традиційного консерватизму і кумулятивний (тобто. підготовлений про це крок по кроку багато років і навіть десятиліть) спосіб вироблення й терміни прийняття документів тільки у центре.

Римо-католицька церква залишається унікальної для сучасного світу ієрархічної структурою, у якій складно і вигадливо переплелися релігійні, економічні, політичні та соціальні елементи. Жодна християнську традицію не знає настільки тісного переплетення доктрини, правничий та практичної политики.

У Римо-католицькій церкві накопичено колосальний досвід пропагандистської роботи. Сьогодні, під контролем католиків діють численні друкарні і видавництва, радіостанції і телекомпанії, видаються міжнародні і парафіяльні газет і журналів, загальна і спеціальна релігійна література. Багато пишуть фінансового імперії Ватикана.

До римсько-католицької церкви прилягають уніатські церкви, тобто. національні християнські церкви, які підписали унію (з латів. — блок з Ватиканом. Уніатські церкви приймають віровчення і керівництво Римо-католицькій церкві, але зберігають національні особливості в богослужінні і обрядової практиці. Уніатські церкви дотримуються різних обрядів: грецького, халдейського, вірменського, маронитского, сирійського і коптського. У у Радянському Союзі діють церкви грецького (східного) обряду, розташовані переважно на Західної Украине.

ПРОТЕСТАНТИЗМ.

Протестантизм — 1 із 3 основних напрямів християнства, який виник у Північної Європи на початку XVI в. під час Реформації. У 1529 р. група глав невеликих державних утворень (переважно німецьких земель) та їхніх представників вільних міст, брали участь у роботі імперського сейму в г. Шпейере, де більшість делегатів становили католики, виступило з офіційної протестацией проти сейму, спрямованої на припинення рухів за реформу римо-католицької церкви.

Хронологічно захлестнувшее Західної Європи реформационное рух збігалося з кризою феодального ладу синапси і ранніми буржуазними революціями. Антифеодальные виступи мас і рух народжуваної буржуазії набували релігійну забарвленість. Практично неможливо відокремити у яких релігійні вимоги від вимог соціально-економічних і розширення політичних: усе було тісно переплетено. У плані релігійному Реформація призвела до самому глибокої кризи історія Римо-католицькій церкві, від латинської традиції західного християнства відкололася значної частини віруючих, утворили нову, протестантську, чи північну, традицію західного христианства.

Термін «північна традиція» вводиться що це напрям християнства характерно передусім на народів Північної Європи й Америки, хоча практично нічого сьогодні протестантські церкви поширені у світі. Термін «протестант» перестав бути терміном спеціальним, не бажаючи учасники Реформації частіше називали себе реформаторами чи євангелістами. Різні протестантські церкви прийнято класифікувати по деномінацій, тобто. за групами релігійних об'єднань з принципами організаційної структури та віровченнями незалежно від цього, автономні вони або об'єднані на національному, релігійному чи міжнародному. Протестантські деномінації мають найвищим рівнем адаптацію місцевих умов з допомогою настільки ж високій ступеня рассеяния.

Реформація, яка викликала розкол західного християнства, завершилася відмовою від визнання верховенства римського тата і південь від використання латинської як єдиного офіційно допускавшегося для релігійного спілкування мови. Якщо відмінністю католицизму є суворо централізована ієрархічна церква, то своєрідність протестантизму полягає у існуванні безлічі різних незалежних християнських движений-церквей, громад і сект, автономних у своїй релігійної жизни.

Північна, чи протестантська, традиція західного християнства — це традиція національна, місцева, локальна. З імперативу глибшого і усвідомленого сприйняття віри усіма віруючими, реформатори відмовилися від мертвою і незрозумілою широких мас латиною й розпочали і процес переосмислення християнства категоріях національних культур і національних языков.

Кальвін найпослідовніше висловлював буржуазну спрямованість Реформації, інтереси й настрої боролася влади буржуазії. У центрі його вчення — доктрина про абсолютному приреченні, за якою все люди діляться на обраних і осужденных.

У період Реформації у протестантській традиції вже простежуються дві основні течії, що одержать подальший розвиток у наступні століття. Перше, власне протестантське напрям прагнуло створити реформований варіант латинської церкви. Прибічники цього напряму відхиляли керівництво папського престолу, формували національні церкви, створюючи нове вираз християнської віри у категоріях національного мови та культури, звільнилися від України всього, що зі своїми погляду дисонував зі змістом Священного Писания.

Радикальних протестантів, особливо у період Реформації, переслідували майже переважають у всіх країни. Більше гостинними їм стали Нідерланди; в Англії XVII в. недовго які самі мали домінуючі позиції, але справжньої батьківщиною радикального протестантизму стала Америка.

Але вже починаючи з XVIII в. консервативне і радикальне течії почали зближуватися і змішуватися друг з одним, створюючи нові протестантські церкви, громади і секти. До них віднести мормонів і п’ятдесятників. У XVIII в. у межах протестантській традиції народилися такі релігійно-моральні течії, як пієтизм і ривайвелизм (пробудження). Ці руху, особливо серед церков, що іменують себе евангелическими, надавали особливого значення розбіжностям між формальними і справжніми християнами, налагающими він з особистої віри певні обязательства.

Протестантська, чи північна, традиція сприяла значному обмирщению західного християнства. Біблія як джерело віровчення й особисте віра як інструмент порятунку якісно зменшили роль духівництва і важливе місце таїнств в релігійної жизни.

Побічно змирщення релігійному житті в протестантизмі сприяло секуляризації (з латів. — визволення з церковного впливу), коли мотиви і стимули для освячення повсякденні віруючих втратили своє значення. Проте, якщо країнах із домінуючим протестантським впливом темпи секуляризації суспільства вище, то країнах із домінуючою латинської традицією набагато краще атеїстичні і антиклерикальні движения.

Принципи, які у основі протестантській традиції, сприяли активної розробці протестантськими теологами питань, що з такими поняттями, як «одкровення», «віра», «психологія віри». У добу Просвітництва протестантська теологія справила впливом геть появі та розвиткові раціоналізму. Пізніше протестантська думку впливала на філософію лібералізму, в XX в. протестантські теологи вплинули в розвитку екзистенціалізму і діалектичній теології. Із великих протестантських теологів ГО в. може бути К. Барта, Р. Бультмана, Д. Бонхёффера і П.Тиллиха.

Багато протестантські церкви беруть активну що у русі за об'єднання всіх християнських конфесій. Це рух називається екуменічного (грецьк. «экумена» — світ, Всесвіт) і має на меті відновлення втраченого під час середньовіччя християнського единства.

Релігії світу. під ред. Я. Н. Щапова М.: Просвещение, 1994.

Енциклопедія для дітей. Т.6.-М.: Аванта+, 1998.

Власов В. Г. Друге тисячоліття християнства та її поширення на Руси.-М.:Знание, 1992.-64с.

Християнство: Энцикл. Слов.:В 2-х т.-М., 1993;