Основні принципи національної інтеграції в посткомуністичних суспільствах

Основні принципи національної інтеграції в посткомуністичних суспільствах

Кінець XX століття характеризується двома лініями глобальних соціальних змін. З одного боку, соціально-економічні системи прагнуть до встановлення однакової структури суспільного виробництва. Країни, по різних причинах відсталі у своєму розвитку, бажають, на основі використання існуючих модернізаційних моделей, наздогнати передові країни за рівнем і якістю життя. З іншого боку, підсилюється бажання держав, що розвиваються, зберегти територіальну цілісність і національну ідентичність.

Зазначені цілі виявилися важкосполучуваними. Гомеостаз суспільств, що розвиваються, досягається централізованою підтримкою зрівняльної етики солідарності. Відсутність конкуренції прирікає їх на хронічне економічне відставання. Позитивну динаміку можна додати введенням деякого імпульсу економічних і політичних воль. Але це повинне викликати потужний вплив, що обурює, а результат залишається неясний. Основна проблема розвитку традиційних суспільств зводиться, таким чином, до здатності політичних еліт безупинно підтримувати баланс між обсягом демократичних воль і обсягом державного керування.

Відсутність надійних наукових рекомендацій змушує правлячу еліту шукати цей баланс чисто емпіричним шляхом. У результаті ми спостерігаємо строкату картину політичних процесів у перехідних суспільствах. Досвід реформ у країнах Азії, Африки, Латинської Америки, Східної Європи й СНД свідчить, що в деяких випадках має місце справжній рух до демократії, в інших економічний прогрес супроводжується посиленням авторитаризму, а по-третє, — спостерігається стан, близький до хаосу й анархії.

Необхідність осмислити ці неоднозначні явища важливе нині саме тому, що Україна й інші країни СНД зробили демократичний вибір і бажають зайняти належне місце у світовому співтоваристві. Помилки в стратегії й тактиці реформ у найкращому разі можуть привести до втрати темпу об'єктивно необхідних перетворень, а в гіршому — до деградації демократичної політичної системи.

Політичний розвиток є одним з найбільш складних загальноцивілізованих процесів. Йому присвячені численні наукові праці й політичні програми, що сполучають найрізноманітніші підходи. Загальна ідея, що поєднує ці матеріали, полягає у виявленні умов оптимального впровадження політичних і економічних воль у посткомуністичне (традиціоналістичне) середовище.

Загальна теорія політичного розвитку пропонує оптимізацію проведення трьох процесів — раціоналізації, соціальної мобілізації й національної інтеграції. З. Бжезинський, М. Вебер, К. Поппер, П. Сорокін, М. Фридман, А. фон Хайек та ін. [1 — 10], представляють оригінальний політичний розвиток як процес у політичній, економічній, правовій, ідеологічній та ін. галузях, що приводить до знищення перешкод до всіх видів мобільності людей. Перші два процеси ініціювати порівняно легко, але це неминуче приводить до різкого росту соціальних протиріч.

Для зменшення конфронтаційності суспільства, третім завданням політичного розвитку є «запуск» процесу національної інтеграції. Для цього необхідно досягти громадської згоди щодо подальшого співіснування економічних, етнічних і політичних груп населення.

Однією з найбільш важких проблем розвитку є відчуження трудівників від керування власністю. Має місце протистояння між атомізованою масою населення, що швидко убожіє, і вузьким шаром фінансово-банківської буржуазії. Воно проявляється в потужних соціал-консервативних настроях низів і відмови буржуазії вкладати гроші в суспільне виробництво. Життя показало, що майнове розшарування зростає під дією наступних факторів: а) величезний масив держвласності переходить у приватні руки, а влада не може забезпечити ефективний збір податків зі зверхприбутків нуворишів; б) відповідно до вказівок світових кредитних центрів, влада придушила суспільне виробництво високими ставками кредитів, податками, і позбавленням оборотних коштів. Отже ліквідувати вбогість не можна інакше, як змінивши кредитно-фінансову політику й обмеживши прибутки фінансової еліти. Але це не входить у плани уряду, а борги перед населенням погашаються в аварійному порядку за рахунок західних кредитів і розпродажу високоліквідних держпідприємств. Два завдання політичного розвитку в економічній сфері при цьому не вирішуються: стимулювання праці через приватну власність і виховання широкого середнього шару ефективних власників. Будь-які реформи приречені на невдачу, якщо не буде досягнутий суспільний компроміс між новими роботодавцями й працівниками. Якщо антагонізм праці й капіталу не буде переборений, соціальна катастрофа представляється неминучою.

Ще на початку XX століття Г. Форд запропонував принцип використання капіталу на «загальну користь». Для нас його ідеї важливі тому, що засновані на тих рисах національного характеру працівників Г. Форда 53-х національностей, які в наших співвітчизників яскраво виражені. Маються на увазі відношення до праці, як до служіння й сприйняття чесної праці, як основи соціальної справедливості. «Якби робітники замість…приспіву: „підприємець повинен платити стільки-то“, заявили б краще: „підприємство повинне бути так-то організоване й розширене, що б могло давати стільки-то прибутків“, — вони б досягли більшого. Тому що тільки саме підприємство може платити ставки»". Але й «…роботодавець зобов’язаний виконувати ще більшу працю у свій робочий день, ніж його підлеглі. Підприємець, що серйозно ставиться до свого боргу перед миром, повинен бути й гарним працівником. Він не може говорити: «Я змушую працювати стільки-то тисяч чоловік». У дійсності, справа в тому, що він працює для тисяч людей, — і чим краще працюють, тим енергійніше він повинен поставляти на ринок їхні продукти. Тільки почуття взаємоповаги, партнерства, підкріплені матеріально, дадуть можливість триматися свого підприємства обом сторонам трудових відносин. Тільки культивування співслужіння буде активно стимулювати рішення питання: «Як я можу допомогти даної індустрії досягти плідного й забезпеченого існування, щоб вона дала нам усім забезпечене й комфортабельне існування»? [11, 106−108].

Відтворення такого масивного капіталу й виробництва, як у Г. Форда, його скріпляюча сила, що впливає на ринки, поступово привела до зменшення залежності країни від тиску грошей і до збільшення цієї залежності від внутрішнього індустріального розвитку.

У фордизмі крім НОТ, є присутнім людський фактор. «Наше ділове життя являє собою наше національне буття, вона є дзеркалом економічного прогресу й створює нам наше положення серед народів. Ми не сміємо легковажно ризикувати нею. Чого нам не вистачає, — це уваги до людського елемента в нашому діловому житті. І рішення всієї проблеми полягає у визнанні товариського відношення людей між собою. Поки кожна людина не є чимсь самодостатнім, і не може обійтися без усякої допомоги, ми не можемо відмовитися від цього товариського відношення» [11, 106−108]. У Г. Форда в США було небагато талановитих послідовників; імовірно тому, що товариське відношення характерно не для західного, а для традиційного суспільства. М. Форд досягнув успіху, тому що зміг виявити серед своїх трудівників, вихідців із традиціоналістських країн, наявність цього політичного й економічного ресурсу.

У цей час фордизм може успішно сполучатися із системою ЕСОП Л. Келсо [12] і виправленнями до неї В. Педоренка [13]. Сьогодні є час і можливість скористатися західним досвідом у тій його частині, що близька нам за духом. Принцип ЕСОП, що представляє т.зв. «двухфакторну» модель ринкової економіки, був запропонований американським ученим і бізнесменом Л. Келсо в «Капіталістичному маніфесті» в 1958 році. Пізніше створена їм же практична схема дозволила значною мірою піти від антагонізму між працею й капіталом, і, при з'єднанні зацікавленої праці й реального (а не фіктивного-ваучерного) капіталу, давати економічний дохід. Якщо в однофакторній моделі головний спонукальний мотив — прибуток, то у двухфакторній — валовий дохід, що включає одночасно й прибуток і заробітну плату. Персонал бере участь у прибутку, контролі за балансом, у керуванні діяльністю компанії, спираючись на власність працівників на виробничий капітал. У промисловості схемою ЕСОП передбачені як пільгові кредити для викупу власності, так і пільги по оподатковуванню на період викупу. Сьогодні за даною схемою тільки в США працює до 10 000 підприємств, що належать повністю або частково 11 млн. чоловік.

Процедура формування акціонерного капіталу пов’язана із суспільно-корисною працею й накладає обмеження на право власності працівника на частку в акціонерному капіталі після виходу на пенсію. По-перше, тут є різниця між класичним капіталізмом, коли право експлуатації робочої сили купувалося й сучасним, коли це право на справедливій основі здобувається минулою суспільно-корисною працею. По-друге, законодавство США ставить за обов’язок фірмі викуповувати акціонерний капітал працівника — пенсіонера (близько 200 тис. дол. на одного); це пов’язане з бажанням законодавця уникнути протиріч між парламентською демократією й можливістю керування власністю, що у вітчизняних умовах несправедливо. Копіювання в СРСР схеми ЕСОП, починаючи з 1987 року, без обліку останньої обставини (коли на практиці працівники здобували не стільки право власності, скільки заставне майно) і привело до невдачі.

В. Педоренко запропонував ряд мір, що коректують ЕСОП відповідно до вітчизняних реалій: а) законодавче забезпечення неможливості позбавлення пенсіонера частки власності за результатами минулої праці, що перекладе поняття капіталу в рамки суспільно-корисної минулої праці на соціально-справедливу основу; пенсіонер одержить право «вимагати для себе й всієї невиробничої сфери гідного існування, а не тягнути напівзлидарське життя на основі «пошани й поваги»; б) як нова форма власності пропонується держаренда з довгостроковим кредитом, що дозволяє диференціювати права власності: на результати праці й на засоби виробництва; в) виникаючі при цьому два колективних егоїзми можна примирити через «систему формування диференційованих податків з прибутку знизу доверху при формуванні бюджету для фінансування соціальних програм»; г) пропонована внутрішня структура підприємства: багатоступінчаста процедура «формування СТК (СД) знизу доверху з обов’язковим представництвом нижчестоячих ланок у вищестоячі (для створення інформаційної структури), наділення цього органа законодавчої (у межах статутних повноважень) владою на підприємстві наймати на контрактній основі менеджера, що не буде повновладним хазяїном» [13]. Така схема, на нашу думку, приведе до вилучення з бюрократії права безконтрольного доступу до ресурсів.

Підприємства нового роду повинні стати частиною нижнього поверху суспільної структури, що сполучить територіальне й виробниче самоврядування. На самому верхньому поверсі побудований на тих же принципах двох (трьох) палатний парламент дозволить захистити трудівників від сваволі виконавчої влади.

Дана схема дозволяє вирішити завдання поступового відходу від викупу акцій за рахунок повернення капіталу власникові через систему фондів, у тому числі — пенсійного. Контрольні функції за процесом нагромадження капіталу перейдуть до самих власників. Це скоротить суспільні витрати, підсилить дію (п. г) і буде сприяти народженню цивільного суспільства на основі приватної власності, а не на умоглядних побудовах. Як писав ще прот. С. Булгаков, нашою національною особливістю є схильність до чернечої праці — служінню. Сьогодні цей ресурс близький до вичерпання (обмежений громадянами старших віків). Але заради збереження капіталу й робочих місць, власники підуть на такі жертви, на які не піде найманець.

Головний зміст впровадження ЕСОП складається в перспективі у формуванні потужного середнього класу власників і, одночасно, носія верховної влади — спочатку на підприємстві, а потім і в країні в цілому. При цьому тип політичної участі стане автономним (заснованим на особисто-суспільному усвідомлюваному інтересі) і громадяни відчують потребу в підтримці демократії. Це й тільки це є гарантія від сваволі й тиранії; але вона не може функціонувати без «соціально-відповідального капіталу, політично відповідальної праці, а також… центристського руху, або партії, здатного погодити суперечливі інтереси й виразити їх у прийнятній для всіх формі» (Г.Шахназаров).

Нині потрібно зробити вибір не між «радянським комунізмом» і «американським капіталізмом», а знайти медіативний шлях, який сполучить елементи першого й другого, що не втратили свого функціонального значення. У роки Великої Депресії, американська нація, потрапивши у важке положення, змогла це зробити. Саме тоді з’явилися кодекси честі бізнесменів, фінансистів, державних службовців, активно використався радянський досвід державного регулювання. З’явилася альтернатива як класичному капіталізму, так і соціалістичному директивізму — активне державне втручання при збереженні відомого рівня конкурентності й активізації людського фактора.

Продовження лібералізаторського сценарію на пострадянському просторі безперспективно. Вже найближчим часом в Україні й Росії можуть скластися економічні й соціально-політичні структури, характерні для передіндустріальних систем з усіченою економікою напівколоніального типу, граничністю майнового розшарування, корупції, злочинності, безперервною погрозою соціальних конфліктів. Тоді знаходження медіативного шляху стане взагалі неможливим. Фінансова бізнес-еліта це прекрасно розуміє — саме про це мова йде у відомому листі тринадцяти найбільших банкірів Росії [15].

В основі всіх конструктивних програм подолання кризи розподілу повинна бути ідея будівництва планово-регульованої ринкової економіки при провідній ролі держави. Подолання кризи створить демократичній політичній системі потрібну підтримку. Наступні пункти можуть лежати в основі зазначених програм: а) держвласність на водні, повітряні, лісові, підземні ресурси, так само як і на більшу частку земельного фонду; б) повернення в держвласність високотехнологічних і наукомістких виробництв, якщо приватизація привела до їхнього неефективного використання, або поставила життєво важливу для держави галузь під контроль іноземних ТНК; в) за винятком цих вилучень, приватний капітал легалізується, держава забезпечує рівноправність всіх форм власності; приватизація великих об'єктів виробляється якщо тільки буде доведене й суспільно визнано, що вона ефективна й безпечна; г) держава контролює ефективність переходу до двухфакторної моделі ринкової економіки з урахуванням регіональних особливостей; д) на період стабілізації зберігається індикативне планування для пом’якшення ринкових провалів в умовах вітчизняного монополізованого, корумпованого, мафіозного ринку; громадяни повинні одержати ясні відповіді на питання: хто й за що платить, звідки беруться гроші в платника, по яких каналах здійснюється обіг коштів?; е) коли виробничі потужності завантажені не повністю і є надлишок робочої сили, грошовий попит не обов’язково породжує інфляцію, а дефіцит бюджету служить скоріше стимулятором виробництва; держава повинна направляти грошові потоки з максимальною ефективністю й здійснювати фінансово-банківський контроль (тому що саме там сформувався механізм передачі держкоштів у приватні руки, у той час як до реального сектора економіки доходить лише мала частина, із затримкою за часом); ж) якщо існують міжнародні договори, обмежуючі можливості національної економіки, держава при необхідності вживає заходів до правового виходу з них.

Така програма нездійсненна без громадської згоди, матеріалізованого у формі коаліції відповідальних політичних сил. Коаліція повинна бути такою, щоб відітнути крайності, бути досить лівою, щоб управляти ринковою економікою із сильною етатичною складовою, але й досить правою, щоб не допустити тотального директивізма. Цей баланс є необхідною умовою приведення політичної системи в оптимальну зону розвитку.

Відповідальність за долю країни означає визнання членами коаліції наступного: а) підключення своїх країн до будьякої геоекономічної периферії несе погрозу національній незалежності; б) західний рівень життя в силу об'єктивних причин можливий лише для дуже вузького шару кожної нації; копіювання західних інститутів носить тільки імітаційний характер; в) відмовившись від надлишкових ілюзій не слід упадати в безнадійність: реальний досвід свідчить, що криза розподілу цілком переборна, і в короткий термін — потрібно ясно представити собі, якого стану можна домогтися й у які конкретно строки з обліком політичних, економічних, технологічних, демографічних і інших реалій; як перший крок можна запропонувати досягнення хоча б радянського стандарту споживання в найближче десятиліття; в) при складанні програми на більше далеку перспективу потрібна суспільна згода щодо стратегії споживання стосовно до національних умов; але ті, хто одержує зверхприбутки вже сьогодні, повинні визнати, що їхній рівень життя може бути гарантований лише за умови відповідального відношення до реального забезпечення гідного існування інших соціальних груп; г) на перше місце при рішенні будь-яких питань на перспективу, необхідно ставити задоволення потреб того або іншого пострадянського суспільства, як цілісності.

Стійкість ефективного й легітимного розподілу цінностей (стабільність демократичної політичної системи в точці оптимуму) залежить від стабільності внутрішнього «введення-підтримки» у політичну систему. Подолання кризи розподілу є першою умовою цього. Другим є ідентифікація громадян з демократичною політичною системою (подолання кризи ідентичності) поза залежністю від національної приналежності.

Народи пострадянських країн «у силу різних причин не завершили процесу національної консолідації. Це відноситься до молодих націй, які за останні століття неодноразово випробували на собі революційні й національно-визвольні потрясіння. Життя цих народів ще далека від благополуччя й спокою. Звідси помилкове перебільшення своєї національної самобутності або байдуже відношення до національних прав інших народів» [16, 5]. Національна самосвідомість виявляється відчуженим від соціально-економічних факторів, здатних забезпечити благополуччя й стабільність суспільства. Соціальна творчість народів з емоційним типом національної самосвідомості спрямовано не на рішення прикладних завдань, а на втілення глобальних ідей національного відродження. «Відповідно атрибутика такого типу… самосвідомості… не пристосована до насущних потреб людей… Цей тип край боляче реагує на зовнішні подразники й, як правило, зводить найскладніший комплекс соціально-економічних факторів до культурного й соціально-політичного національного самоствердження» [16, 5]. Населення Кавказу, Західної України й т.п. було змушено з покоління в покоління жити в умовах погрози насильницького руйнування їхньої самобутності, — звідси хворобливе, споконвічно ображене самовідчуття. Це не дозволяє сконцентрувати енергію на творенні, формуванні реальної національної ідеї, «задовольняючись часом викидами киплячої лави національної нетерпимості», у тому числі прагненням до асиміляції або взагалі депопуляції інших народів.

Дослідники виділяють чотири етапи розвитку національної самосвідомості: суверенізація, критичний період, самоствердження, творення й співробітництво. Сьогодні має місце другий етап — пошук балансу між національним самоствердженням і інтеграцією, коли національна й цивільна самосвідомість максимально розділені. Головне завдання полягає в тім, щоб якнайшвидше пройти критичний період і перейти до конструктивного співробітництва. Останнє особливо необхідно для того, щоб привести політичні системи до такого стану, коли стане можливо встановлення стабілізуючих зв’язків. Тенденція до національної ідентичності повинна модулюватися реальною захищеністю прав всіх етносів. Люди всіх національностей повинні відчути, що країна проживання ставиться до них як Батьківщина, як мати, що тільки одна, й для якої всі діти, навіть «нетитульні» — улюблені. Не може бути вільної нації, що самозатверджується приниженням інших. Не можуть почувати себе спокійно меншості, якщо вони не поважають те, що дорого для титульної націй, якщо вони поводяться як нісенітні й примхливі діти.

Центр по вивченню етнічних конфліктів при Празькому коледжі Центрально-європейського університету пропонує міри нейтралізації етнократії, оскільки остання нефукціональна стосовно демократичної політичної системи [17, 4048]: а) створення умов, при яких шлях до статку відкривався б не завдяки близькості до важелів політичної влади, придушенню або вигнанню іноплемінників, а через творчу працю, самоствердження, творчість і вільне підприємництво;

• б)"права людини" вище національних прав і будь-яке їхнє обмеження повинне розглядатися як прояв авторитаризму;
• в) дотримання прав меншостей, надання їм національно-культурної автономії; будь-яке обмеження людських прав під національними приводами повинне розглядатися як апартеїд. На нашу думку, здорові, в основі, ідеї європейських аналітиків, можуть бути використані, якщо аналогічні зобов’язання візьмуть на себе й відповідні меншості.

Отже, необхідно міжнаціональна згода, воля до якої повинна виходити від домінуючого етносу. Справжній компроміс не повинен бути «змовою верхів». За одним столом повинні зібратися люди, що володіють авторитетом, готові до покаяння й самоочищення. Мотивом участі в таких переговорах законно вибраної цивільної влади, лідерів партій, рухів, традиційних конфесій, бізнесу, учених, діячів культури й т.д. може бути те, що ніхто — ні представники титульних націй, ні високопоставлені чиновники, ні бізнесмени, ні меншості не можуть почувати себе захищеними від погроз фашизму й військово-поліцейської диктатури [18, 122−126].

Найважливішим плодом міжнаціонального компромісу також повинне стати зм’якшення конфліктності (ентропії, коммунальності) у сполученні з компромісами в економіці й політику.

Серед загальних принципів національної політики, обов’язкових для всіх політичних акторів, повинні бути наступні: а) національна й соціальна рівноправність; б) визнання поліетнічності кожного пострадянського суспільства; національна інтеграція ґрунтується не на принципі «нація-держава», а — «держава-нація»; на цій основі створюється єдина держава, у якій жодна етнічна група не може опинитися в положенні, коли їй відмовляють у статусі народу; меншості відмовляються від утворення своїх національно-державних структур, а титульних нації від односторонньо привілейованого положення; в) політичні й цивільні інститути захищають права людини, але з неодмінним обліком того, що дана особистість має національний або інший статус; г) в ім'я міжнаціонального миру не повинне бути вилучень із наступних положень: 1) всі народи тієї або іншої пострадянської країни або історично сформувалися на даній території, або їхні предки з’явилися на ній досить давно, щоб їхні нащадки вважали її батьківщиною; 2) всі народи мають загальну історичну долю, разом внесли неоціненний вклад у зміцнення загальної державності, економіки, науки, культури; 3) немає жодного народу, що мав у минулому, має нині або буде мати імунітет проти лих, репресій, експлуатації, помилок; д) у будь-якій політиці акцент робиться не на те, що роз'єднує народи, а на те, що їх об'єднує; е) всі інститути зацікавлені в тім, щоб проблеми будь-якого народу були б дозволені; не повинна бути терпимою ситуація, коли потреби будь-якого народу відстають у реалізації стосовно титульного етносу або, принаймні, від середнього по країні; якщо ті або інші національні анклави мають державність поза межами даної країни, це не повинне бути приводом до постановки перешкод національно-культурному обміну; ж) для того, щоб народи переймалися проблемами один одного, підтримується ефективний діалог між ними; прилучення будь-якого народу до іншої культури не повинне грубо ламати статус-кво, а йти з максимальною терпимістю, добровільністю, на основі демонстрації найвищих культурних зразків; з) представники всіх народів повинні одержати перспективи рівноправної участі й реалізації потенціалу у всіх підсистемах суспільства, аж до визнання за їхніми представниками права за домовленістю очолювати ті або інші державні інститути; і) держава, політичні й суспільні інститути відмовляються від застосування насильства для забезпечення одностронних переваг будь-якої етнічної групи, приниження її статусу, честі й достоїнства; к) створюється гарантована система захисту прав людини й народу: із цією метою ґрунтується інститут омбудсменства й суд омбудсмена; рішення останнього повинне мати, принаймні, інформаційно-рекомендуюче значення, покликане знайомити громадськість із болючими проблемами в даній сфері; рішення суду омбудсмена може мати значення позовної заяви в національний суд; л) міцний міжнаціональний мир є результат багатьох років співробітництва всіх народів даної країни в частині створення гарантій рівноправності, єдиного громадянства, розвитку національних мов, які входять, як суспільно-визнана частина, у національну культурну сферу. Тільки в цьому випадку можна наблизити етнічні спільності до того ступеня, коли стануть переважати такі способи відносин народу з іншими народами й державою, які не наносять збитку національному достоїнству, без ескалації ворожості, без звеличування або протиставлення одних народів іншим; м) міжнаціональний мир неможливий без формування сприятливого зовнішнього оточення. Безоглядне західонаслідування перешкоджає міжнаціональному миру. У цьому випадку зовнішня експлуатація вище внутрішньої, але ж саме забезпечення зворотнього є суть суспільного договору по формуванню буржуазних націй; н) входження країни у військово-політичні блоки припустимо лише тоді, коли не приводить до ворожнечі із країною, де провідну роль грають ті народи, які належать до впливових меншостей даної держави.

Тривале застосування цих принципів приведе до максимального зближення цивільної й національної свідомості. У майбутньому, якщо й виникне проблема самовизначення, вона розв’яжеться конституційним шляхом через попередні консультації й досягнення балансу між специфічно національними й суспільно-політичними інтересами.

Розуміючи важливість відродження національної культури, ми думаємо, що поняттю «національний» не можна надавати сугубо етнічний зміст. У багатонаціональних країнах, подібних Україні, під національним інтересом варто розуміти інтерес цілісності суспільства, а не тільки й не стільки інтереси якого-небудь народу, у тому числі титульного. Нормалізація політичного процесу неможлива, якщо правляча еліта не створює умов для того, щоб багатонаціональність країни була б затребувана з максимальною повнотою. Ігнорування цього веде до розшарування по етнічній ознаці, так само як і лицемірство й кон’юнктурність при рішенні міжнаціональних проблем. Кожний серйозний політик повинен пам’ятати, що міжнаціональний мир неодмінна умова політичного розвитку.

Запропоновані шляхи подолання криз розподілу й ідентичності можуть привести до успіху, якщо буде створена ефективна система політичного панування (тобто блокована криза проникнення). Внаслідок кризи проникнення, процес проведення загально прийнятних рішень вкрай ускладнений.

Явне невиконання владою передвиборних обіцянок повинне було різко знизити їхню базу підтримки, але цього не трапилося. Чиста політична ефективність правлячої еліти багато більше, ніж в опозиції, однак політична потужність влади (добуток політичної ефективності на масовість політичної бази) через атомізації маси настільки низка, що її вистачає лише для реалізації не більш, ніж 10% рішень. Таким чином, ні еліта, ні опозиція не в змозі створити надійну систему політичного панування. Звідси випливає, що навіть еліти можуть вважатися суб'єктами політики лише у вузькому змісті — як політичні актори. У міру інтеграції пострадянських країн у периферію Заходу, роль реального суб'єкта переходить до нього. Єдина альтернатива внутрішньої безсуб'єктності — подолання відчуження влади й суспільства через політичний компроміс. Компроміс повинен бути комплексним, перший крок до нього робить еліта.

Наші співвітчизники приймають лише таку програму перетворень, що містить вказівку на цілком конкретне майбутнє країни. Сучасна ж концепція реформ акцентує увагу на самому русі до демократії, а кінцева мета залишається неясною — тому програма демократизації неконкретна й, деколи, демагогічна. База ідеї цивільного миру повинна бути ясною й недвозначною.

Крім того, «…люди не хочуть дивитися правді в очі, якщо ця правда мобілізує затрачати зусилля вже сьогодні», якщо вона не входить у коло базових потреб — люди воліють уважати, що криза «розсмокчеться» сама собою, а той, «хто позбавляє їх цієї ілюзії, виглядає тираном» [19]. Тому діючими будуть лише такі обіги, які ставляться до вузького кола питань, що зв’язують базові потреби (засновані на найголовніших страхах і сподіваннях) із суспільно значимими інтересами. Треба повернути людям свідомість боргу перед суспільством. Для цього, можна запропонувати загальнонародне складання «Білої книги» про стан всіх сторін життя в країні.

Влада й інші політичні актори можуть зійтися в тім, що неконтрольований соціальний вибух позбавить і еліту, і громадян перспектив збереження статусу й, тим більше, його підвищення, а значить — компроміс входить до числа базових потреб усіх. Мета — збереження цілісності суспільства, політична незалежність, цивільний мир. Засоби — перехід від оборони своєї позиції до рішення найважливіших суспільних завдань. Ще в XIX столітті Д. Савонарола запропонував основні принципи збереження цивільного миру, які з виправленням на епоху можуть бути застосовні й у наші дні: необхідно зібрати «…у собор чотири пункти: страх Божий, відновлення добрих вдач; любов до демократичного законодавства й загального добра із забуттям приватних вигід; загальна амністія всім друзям колишнього порядку, присудженим до грошових пеням і полегкість до державних боржників; установлення уряду на широкій підставі, щоб всі громадяни брали участь у керуванні містом» [20, 237].

Криза зайшла так далеко, що для виходу з неї «…потрібно така ж тотальна мобілізація націй, як у роки сталінських п’ятирічок» [21]. Тільки коаліційний уряд здатний це зробити, тому що буде тісніше пов’язаний з народом. Однак усередині коаліції повинен діяти не режим особистої відданості, а режим збалансованих інтересів і досить твердого взаємного контролю. Склад і розподіл портфелів в уряді повинен відповідати розміщенню політичних сил за підсумками останніх парламентських виборів.

Заради збереження можливості розвитку, створення широкої коаліції не повинне означати усунення всіх протиріч. Але всі політичні сили зобов’язані, хоча б в ім'я самозбереження, погодитися, що лише загальнонаціональний консенсус здатний політично, економічно й морально нейтралізувати радикалів. Ю. Скоков запропонував нову модель організації політичного життя, засновану на системі «стратегічних переговірних процесів». Її суть — «у переговорному механізмі постійного узгодження інтересів і на цій основі спільна участь у реалізації досягнутих рішень» [22]. При такому розумінні ніщо не може бути на перешкоді для входження в коаліцію «партії влади», лівих, націонал-державників і всіх, хто стурбований долею країни.

Рух до цивільного миру повинен підкріплюватися конкретними кроками: а) визнанням діючих конституцій, як перехідних; б) створенням коаліційного уряду, який підконтрольний парламенту й опирається на парламетскоу більшість; в) взаємних відмов від права односторонньо претендувати на держмеханізм і ресурси; г) взаємною відмовою від використання збройних сил, у тому числі парамілітариських структур, як жандармерія; д) загальним визнанням того, що жодна з політичних сил не має «юрисдикції» над правдою й відмовою від ідеологічної помсти; е) гарантуванням всім легальним політичним силам можливості подання своїх інтересів у державних ЗМІ; ж) в економічній області — декларуванням згоди, що політика коаліції не приведе до погіршення рівня життя населення, до позбавлення працюючих соціальних завоювань; з) загальною згодою на відкриту й рішучу боротьбу зі злочинністю; і) всесвітньою підтримкою традиційних релігійних конфесій; к) правовим визнанням опозиційності й гарантій опозиційної діяльності.

Особливого підходу вимагає визначення долі президентської влади. Народна свідомість завжди сприймала «государя» як сполучну ланку між Богом (вищою справедливістю) і формальною державою. Люди хотіли й хочуть не стільки «твердої руки», скільки «заступника» від сваволі виконавчої влади. Глави держав СНД із цією роллю не завжди справляються. Більше того, квазімонархічна влада президентів не сприяє дивергенції влади і її джерела в народній свідомості (вимога легітимації політичного режиму), провокує національну буржуазію. Замкнутість інституту президентства збільшує спрощення політичної процесу до конкуренції ніким не вибраних і не контрольованих олігархій і клік. Проте, потреба в сильній президентській владі, особливо на перехідний період, є. Але оскільки державна підсистема втратила вище ієрархічне положення, які б повноваження не зосередив у своїх руках президент, влада ефективною не буде.

Саме тому необхідно підвищення ролі парламентів, тому що вони найбільш точно представляють позиції політичних сил і тісніше пов’язані із суспільством. Найбільш твердим повинен бути парламентський контроль над бюджетом, силовими структурами, кадровим складом уряду. Концептуально основи внутрішньої й зовнішньої політики повинен затверджувати саме парламент. Підвищення ролі й престижу парламенту в сполученні з демонстрацією його ефективності, підвищить престиж влади взагалі, у тому числі й владу президента, що обирається всенародно. Повноваження президента й парламенту строго прописуються, «наказне право» забороняється.

Благополуччя демократичної політичної системи немислиме без суворого дотримання принципу поділу влади (повноважень і ресурсів політичної діяльності). Тільки в цьому випадку зміна глави держави не буде породжувати невизначеність і страх.

Здорова конкуренція повинна стати нормою. «Нам потрібні вибори як свято, як потреба здорового організму… Треба привчити людей до виборів, як до ранкової чашки чаю. Вибрав не тих — наступного разу виправиш помилку. Незадоволений паном X — сам винуватий, ти ж за нього голосував… (Необхідно домогтися, щоб громадяни відчули (С. Т.)…) себе як би співучасниками того, що відбувається. На них теж лежить частина відповідальності, нехай мізерно мала, але частина» [23, 55]. Здорова конкуренція допомагає перебороти політичний інфантилізм, сприяє підвищенню цивільної активності, що переважить політичні й інші групові інтереси. «Демократичне суспільство побудує народ не безлику… масу, а здорове цивільне суспільство, кожний представник якого готовий взяти на себе й частку відповідальності за те, що відбувається в нашому житті» [24, 159].

У цей час мобілізований тип політичної участі не дає можливості громадянам не передбачати наслідків політичних рішень, не відчувати особисту відповідальність за політичний вибір. Автономний тип участі можна впровадити послідовно й цілеспрямовано прищеплюючи навички участі у владі. Потрібно «втягування» людей у владу й відповідальність через самоврядування, суди присяжних, матеріальне й моральне заохочення приймати участь в роботі громадських організацій, правову можливість неслужбових кар'єр. Згодом це створює в суспільстві критичну масу, що зможе зрушитися убік рішення загальнодержавних проблем. Першим кроком до цього може стати створення діючих на добровільній основі комітетів зв’язку з адміністраціями й народними депутатами.

Особливе значення в подоланні проблем розвитку має визнання необхідності опозиції й співробітництва з нею. Будь-які узурпатори влади на це заперечують: «Наша опозиція не та, з якої можна вважатися». Але адже опозиція тим і гарна, що відіграє роль цвяха в кріслі влади. Екосистема здорова лише при наявності хижака. Важливий показник демократичності суспільства — відношення до опонента: знаходити з ним загальну мову або знищувати. Демократія не оперує категоріями «краще» — «гірше», але «воля» «несвобода», «більшість» — «меншість» при рішенні питання про те, кому бути при владі, а кому в опозиції до неї. Ніяких перешкод, у тому числі продовження повноважень будь-яким шляхом, крім конституційного, бути не повинне, так само як і несподіваних дій з боку переможця. В ім'я політичного компромісу, автори повинні погодитися в тому, що при будь-якому результаті виборів, переможець збереже всі суспільно-визнані досягнення демократії. «Лихо Німеччини складалося не в тім, що нацисти прийшли до влади, а в тому, що не був гарантований їхній відхід» [25]. І в нас, якщо не перебороти спокусу щораз «шити» конституцію по смаку чергового лідера, може відбутися те ж саме. Влада повинна перетворитися з жаданого пирога у важку ношу, а всі, хто її здійснює, твердо знали, що за застосування влади вони будуть відповідати не тільки перед Богом на Небі, але й перед співвітчизниками на землі.

Вітчизняний політичний досвід свідчить, що без твердих гарантій зміни влади, народжується не демократія, а деспотія. Це також є підставою для підвищення рівня контрольних функцій з боку законодавчої влади. У зв’язку з вищевказаним, пропонується наступна схема. Споконвічно коаліція політичних сил повинна складатися з декількох впливових фракцій, кожна з яких пов’язана з певною суспільною сферою, територією або сектором економіки. Підсумки жорстко фіксованих по строках виборів повинні проводиться пофракційно, а розподіл портфелів — відбивати ці підсумки. Така подвійна опозиційність дозволить забезпечити як адекватність подання інтересів соціальних груп у промисловій, аграрній, фінансовій, регіональній та й т.д. підсистемах і, тим самим, запобіжить застою в «партії влади нового типу», так і надасть гарантії безпечної політичної участі основних груп інтересів.

Отже, всі політичні сили, що виступають за «національне відродження» повинні погодитися з тим, що політична й світоглядна конкуренція необхідні лише в тій мірі, щоб забезпечити розвиток, але не для руйнування державності, економіки, духовного укладу життя суспільства. На цій основі, при наявності доброї волі, може бути досягнутий компроміс основних політичних сил — конструктивної частини «партії влади», легальних лівих і всіх тих, хто не допускає космополітичний вектор розвитку й, насамперед, національна буржуазія.

Політичний компроміс може бути оформлений у вигляді широкої коаліції й, на її основі, — коаліційних законодавчих і виконавчих органів влади. Діючі конституції доповнюються новим перехідним розділом і виводяться за рамки політичної боротьби. Ця коаліція повинна зуміти: а) відновити ефективну систему панування; б) підтримувати економічний і міжетнічний компроміс; в) дозволити легально брати участь у політичному процесі всім (навіть маргінальним) групам інтересів.

Роль домінуючої партії в пропонованій системі й повинна грати зазначена коаліція політичних сил, чиї основні інтереси лежать усередині національних меж і довгострокових інтересів, що визнають пріоритет, своїх країн. У такому випадку навіть радикали, у надії завоювати голоси виборців, будуть змушені зм’якши свій гасла й ні за яких умов не зможуть грубо змінити статус-кво.

Політична система з однією домінуючою партією, що існує тривалий час, стане дійсною школою демократії. Лише наприкінці перехідного періоду може йти мова про створення двухпартійної системи, а до цього від будь-яких спроб її створити варто відмовитися.

У новій політичній системі повноваження й ресурси політичної діяльності всіх галузей влади закріплюються конституційно, а роль президента, що обирається всенародно (включеного в загальну систему виконавчої влади), як гаранта конституції, повинна полягати в тому, щоб блокувати дії будь-яких факторів, що перешкоджають меті процесу національної інтеграції.

Література

цінність інтеграція політичний капітал.

• 1. Бжезинский З. Геостратегия для Евразии // Независимая газета. — 24 октября 1997.
• 2. Сорокин П. Социальная стратификация и мобильность // Человек и цивилизация. — М.: Политиздат, 1992. — С. 298—405.
• 3. Кораблев С. А. Теория Фридмана // Дуэль. — 1998. — № 18. С. 3.
• 4. Парламенті мира / Сборник. — М.: Интерпракс, 1991. — 624 с.
• 5. Декларация об установлении нового международного экономического порядка от 1 мая 1974 г. // Международное право о документах. — М.: Юридическая литература, 1982. — С. 279−282.
• 6. Поппер К. Открытое общество и его враги: В 2 т./ — М.: Международный фонд «Культурная инициатива», 1992. — Т. 2: Время лжепророков: Гегель, Маркс и др. — 525 с.
• 7. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма//Избранные произведения. — М.: Прогресс, 1990. — С. 81—207.
• 8. Всеобщая декларация прав человека от 10 декабря 1948 г.// Международное право в документах. — М.: Юридическая литература, 1982. — С. 302—308.
• 9. Хартия экономических прав и обязанностей государств от 12 декабря 1974 г. // Резолюции принятые ГА ООН на ХХІХ сессии. — Т. 1. — 17 сентября—18декабря 1974 г. — Нью-Йорк: ООН, 1975. — С. 64—71.
• 10. Хайек фон. А. Дорога к рабству // Вопросы философии. 1990. — № 10. — С. 113—151. № 11. — С. 123—165. № 12. С. 103—149.
• 11. Форд Г. Моя жизнь, мои достижения. — К.: Грайлык, 1993. 204 с.
• 12. Келсо Л. Капиталистический манифест // Независимая газета. — 30 января 1996.
• 13. Педоренко В. Социализм с «капиталистическим лицом» // Правда. — 18 марта 1993. — № 52/27 006/.
• 14. Педоренко В. Возвращение к третьему пути // Правда. — 4 февраля 1993.
• 15. Выйти из тупика! Обращение тринадцати предпринимателей // Независимая газета. — 27 апреля 1996. — № 80 /1159/.
• 16. Абдулатипов Р. Два типа национального самосознания // Независимая газета. — 18 апреля 1996.
• 17. Волков В. К. Этнократия — непредвиденный феномен посттоталитарного мира // ПОЛИС. — 1993. — № 2. — С. 40—48.
• 18. Осборн Р. Национальное самоопределение и целостность государства. // Общественные науки и современность. — 1993. № 5. — С. 122—126.
• 19. Гозман Л. Я., Шестопал Е. Б. Политическая психология. Ростов на Дону: Феникс, 1996. — 448 с.
• 20. Григорий VII. Торквемада. Савонарола. Лайола. Аввакум: Биографические повествования // Сост., общ. ред. и послесловие Болдырева Н. Ф. — Челябинск: Урал, 1995.
• 21. Зиновьев А. Речь идёт о спасении России // Правда. — 26 июня 1996. — № 92 /27 738/.
• 22. Будьте с нами. — М.: АО Белый парус, 1995. — 49 с.
• 23. Жириновский В. В. Последний бросок на юг. — М.: ТОО «ПИСАТЕЛЬ» ИК БУКВИЦА, 1993.
• 24. Дзорасов С. // Правда. — !июля 1996. — № 95 (27 714).