Висновки. 
Жанрові особливості та специфіка драми-феєрії Лесі Українки "Лісова пісня" та феєрії-казки Гергарта Гауптмана "Затоплений дзвін"

Неоромантизм (грец. Neos — новий, молодий і франц. romantisme) -стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття, представниками якої є О. Кобилянська, М. Хвильовий, О. Довженко, О. Олесь, Є. Плужник, Леся Українка, В. Винниченко, М. Вороний, В. Стефаник. Крім українських митців, неоромантизм пов’язаний із творчістю Л. Монтерлана, А. Мальро, П. Дрийо ла Рошеля, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Е. Юнгера й особливо Е. Хемінгуея, Ю. Стріндберга, Г. Гауптмана, Ведекіна, Л. Піранделло. Особливе значення у світлі нових завдань набуває розробка питання про генезис неоромантизму німецьких літературознавців та дослідників: неоромантизм тлумачиться як прояв «декаденсу». В епоху модернізму неоромантизм вважався не стільки як конкретний стиль, скільки як пошук підвищеної експресивності й трагічної властивості лірики (О. Блок, Р. Рільке, В. Ходасевич, Г. Іванов); втілення ідеї творчої активності гармонійно розвиненої особистості, пантеїстичне бачення людини-творця, акцентування індивідуально-вольових чинників, бачення творчості як розкриття духовного потенціалу особистості й гармонізації ідеалу та дійсності (Леся Українка, Олександр Олесь, О. Кобилянська, У. Кравченко, М. Чернявський). Неоромантизм, що виник на межі ХІХ-ХХ століть, зумовлений розвитком закономірних тенденцій літературного процесу, у своєму розвитку набув різноманітних відтінків залежно від періоду, мети та прагнень творчого самовираження митців слова.

Український неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули раціоцентризм, матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Вони представляли свої ідеали в яскравих художніх образах, виняткових героїв у виняткових обставинах, зосереджували увагу на дослідженні внутрішнього світу людини. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки і строфіки. Неоромантизм — національна течія української літератури. Вона пройшла два етапи розвитку: початок XX ст. (Леся Українка, Олександр Олесь) і 20 рр. XX ст. (Микола Хвильовий, М. Бажан, О. Близько, Є. Плужник). Неоромантизм не був чистим, він використовував прийоми символізму, футуристичні звукові ефекти, урбаністичні пейзажі, елементи експресіонізму. Питання українського неоромантизму найяскравіше висвітлені в працях Лесі Українки, яка стала теоретиком цього мистецького явища та І. Франка, який розглянув основні риси неоромантизму.

У переліку імен німецьких авторів, які згадуються у спадщині Лесі Українки, ім'я десятиліттям старшого за неї сучасника Г. Гауптмана посідає чільне місце: цей митець був їй духовно й естетично близький. Літературознавці (Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Борис Якубський, Віктор Петров, Абрам Гозенпуд, Іда Журавська, Ебергард Райснер, Зіна Ґеник-Березовська, Леоніла Міщенко, Дмитро Павличко, Магдалина Ласло-Куцюк, Тамара Борисюк-Скрипка, Роман Кухар, Віктор Гуменюк, Степан Хороб, Лукаш Скупейко, Лариса Мірошниченко, Олександра Вісич та ін.) не раз писали про зв’язки й перегуки драм української письменниці з його драматичними творами, а саме спільні і відмінні риси жанрово-стильових особливостей, прийомів і принципів зображення дійсності, висвітлення проблематики і тематики творів, створення образної системи Лесі Українка та Г. Гауптмана виявляються в українській драмі-феєрії «Лісова пісня» та німецькій драмі-казці «Затоплений дзвін». Хоча проблема порівняння поетики цих творів досліджена з різних поглядів та у різних аспектах, через свою індивідуальність, неповторність, своєрідність та оригінальність зіставлення цих творів являється актуальним і сьогодні, дає можливість побачити творчу індивідуальність кожного з письменників неоромантизму в українській і європейській літературах.