Проблема керівника романі Ф. А. Абрамова «Пути-перепутья»

Проблема керівника романі Ф. А. Абрамова «Пути-перепутья».

«Пути-перепутья» — мабуть, самий соціально гострий роман Ф. А. Абрамова. Працюючи над романом, письменник ставив і розгадував ті болючі питання життя села, країни й народу, які вирішені що й сьогодні. Чому панують злидні і безгосподарність? Чому і крізь років після війни із села «вигрібали все до зернятка»? Чому селянин, видобувний хліб, кормящий країну, сам залишається без хліба і низки молока? Хто справжній господар країни? Народ і міська влада. Партія і народ. Економіка. Політика. Людина. Методи господарювання та художні засоби керівництва. Совість, борг, відповідальність, самосвідомість і фанатизм, демагогія, пристосуванство, цинізм. Трагедія народу, країни, особистості. Ось коло жгучих і найважливіших проблем, поставлених у романі. Звісно, в усіх сказано голосно.

Запись 31 серпня 1970 року висловлює, мабуть, саму суть позиції Ф. А. Абрамова. «У Солженіцина пересічна людина лише жертва існуючого режиму. На насправді і опора його. У цьому вся вся складність. Саме лише висвітлення нашої людини з цих обох сторін дозволить художнику уникнути однобічності у виконанні життя». Проблема — народ жертвою як і опора існуючої несправедливості — одну з найважливіших у романі та прози на протязі багато років. Письменник неодноразово зазначав: «Мій улюблений герой — герой боргу, герой, здатний пожертвувати собою заради ближнього». Наполегливіше всього думку Ф. А. Абрамова билася над характерами Подрезова і Зарудного. Він прагнув прояснити глузд із їхніх сутичок і земельних спорів, їхніх поглядів життя, на людей, методи роботи. Конфлікт Подрезова і Зарудного у свідомості Ф. А. Абрамова виходив далеко межі тимчасових рамок роману. Їх конфлікт — це, власне, конфлікт всієї повоєнної часу до нашого часу. На обмеженому матеріалі Ф. А. Абрамов було розкрити всієї глибини і масштаб суперечностей у методах й засоби керівництва та ведення господарства. Він зумів лише поставити проблеми, які вимагали невідкладного обговорення й рішення.

В зіткненні Подрезова і Зарудного, соціальній та суперечках Подрезова, Лукашина і Анфіси звучать найважливіші теми, складові суть роману, його глибинний нерв. Суперечка про засобах ведення господарства, про ставлення народу і людині, про вичерпаність народного ентузіазму, про причини тяжкого становища країни, про війну та її наслідки, згубність вольового керівництва, штурмовщины, «виконанні плану за будь-яку ціну», бездумного виконання наказів згори, про трагедію сліпого фанатизму і трагедію низових і районних керівників, їх силі, і слабкості.

Подрезов — постать безсумнівно трагічна. На відміну від бюрократичної прошарку, Підрізів не втратив кореневої через відкликання народом, не користувався привілеями, жив як і аскетично, як трудовий люд. Він був переконаним і безкорисливим виконавцем волі партії і держави. Не вина, а біда його — в сліпій вірі в правоту верхів, в сліпій вірі в Сталіна. А звідси — певний догматизм мислення, незаперечна підпорядкування вказівкам згори. Однак у межах району й області він був смів, ініціативний і навіть іноді критичний. У чорновому начерку письменник підкреслює сміливість, а й обмеженість Подрезова проти Зарудним. Він — Підрізів — теж господар. Але розмовляти запросто із Москвою — немає, це йому на думку не спадало. У сфері — так, у сфері може підвищити шум, з цим секретарем посперечатися, але далі — немає, далі… Так він навіть уявити було, що Москві можна за чимось звертатися.

Трагизм і сила особистості Подрезова виявляється у кульмінаційній сцені «суда"-совещания, в прозрінні героя, в переосмисленні життя. „Усвідомлення себе людиною“ — от головне мотив прозріння Подрезова. „Підрізів усвідомлює, що він людина, незалежно від цього, секретар він. І він вперше зрозумів, що він отже“ а чи не посаду. А раніше йшов ризик як секретар райкому. Партія вимагала, партійний борг. Усвідомлення себе, немов особистості». У цьому ключі мав виступати у захист Подрезова Зарудний, оцінюючи його людські якості. «Він жандарм, як ми вважали. А людина. Кинув путівку. Приїхав, Ні, я — не підніму руку на Подрезова. Треба по-новому працювати. Ми поважали посаду, а чи не людини. А треба навпаки».

На прикладі Подрезова Ф. А. Абрамов торкався жодну з серйозні проблеми нашого буття: чоловік і посаду, чоловік і зайнята посаду, чоловік і влада. Чи завжди людина залишається сама собою, займаючи посаду?

Столкновения Подрезова і Зарудного з господарських питанням пов’язані з проблемою людяності. На відміну від Подрезова, котрий усе ще готовий виконувати план за будь-яку ціну, Зарудний вимагає уваги до людей, створення нормальних життєвих умов. У глибині душі Підрізів навіть погоджується з нею. Однак виникає психологічний конфлікт. «Не керувати ним. Треба йти на приводу, а до цього Підрізів не звичний. З коренников — в припряжні. Аж раптом виходило так. Визнати рацію Зарудного — визнати свою поразку… відмовитися від усіх звичних методів роботи. Отже, починати жити наново. А зможе?» На жаль, ця соціально-психологічна проблема взаємовідносин керівників різноранговими й досяг рівня, необхідність перегляду застарілих норм поведінки ледь намічено у романі. Але важливість її для доль країни передчував письменник.

Сам Абрамов неодноразово пресі й на читацьких конференціях характеризував проблематики роману, про прототипах, про окремих персонажах. «Мене найбільше хвилюють морально-философские проблеми, глибинні соціальні процеси, життєві колізії, у яких стикаються носії різних моральних почав». Та й у одній людині нерідко протиборствують різні початку: обов’язок і пильнували совість, і людяність, інтереси державні та особисті. Письменник застерігав від однозначного" одностороннього розуміння таких складних постатей, як Підрізів, Ганічев, Егорша. Він підкреслював, що вони — породження часу, складного, суперечливого, всю несправедливість і жорстокість яку ми осягаємо сьогодні тільки.

Не раз визначав Ф. А. Абрамов головний зміст свого творчості. «Головна й, то, можливо, єдина моя мета як письменника — збільшити добро землі». З властивою вимогливістю себе Абрамов сам зауважив: всієї правди мені сказати зірвалася. Але хто сказав всю правду? До розуміння ми ледь підходимо сьогодні, досі поспіль не можемо вирішити питання землі, про власність, про свободу та демократії, про причини наших бід. Яким мужністю треба було мати тоді, двадцять, тридцять років як розв’язано, як у ходу були ідеї наше самому передовому, кращому у світі суспільство й людину. Тоді Федір Олександрович Абрамов вдарив на сполох правди, почав будити наше самосвідомість.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.