Акмеїзм

На межі XIX і XX століть у російської літератури виникає найцікавіше явище, що його потім «поезією Срібного віку». Новий сплеск поетичного духу Росії пов’язане з прагненням сучасників до відновлення країни, оновленню літератури та з різними модерністськими течіями, як наслідок, появою цей час. Вони мусили дуже різноманітними як за формою, і за змістом: від солідного, що нараховує кілька поколінь, і кілька десятиліть символізму до поки лише новонароджуваного імажинізму, від пропагує «мужньо твердий, і ясний погляд життя» (М. Гумільов) акмеїзму до эпатирующего публіку, розв’язного, іноді просто хулиганствующего футуризму. Завдяки таким різноманітними напрямами і течіям у російській поезії з’явилися нові імена,. Великі поети тієї епохи, починаючи у надрах модерністського течії, нас дуже швидко виростали потім із нього, вражаючи талантом і багатогранністю творчості. Так з Блоком, Єсеніним, Маяковським, Гумільовим, Ахматової, Цвєтаєвої, Волошиним тощо. Умовно початком «Срібного віку» прийнято вважати 1892 рік, коли ідеолог і найстарший учасник руху символістів Дмитро Мережковський прочитав доповідь «Про причини занепаду й то течіях сучасної російської літератури». Так вперше символісти, отже, і модерністи заявила про собі. Однак у 1910;е роки символізм як мистецька течія переживає криза. Спроба символістів проголосити літературне рух і опанувати художнім свідомістю епохи зазнала невдачі. У передмові до поеми «Відплата» Блок писав: «…1900 рік — це криза символізму, про яку тоді дуже багато писали і казали як у таборі символістів, і у протилежному. Цього року виразно дали себе знати напрями, які стали у вороже позицію і до символізму, і один до друга: акмеїзм, эгофутуризм і перші простий футуризму». У 1910 р. в «Товаристві ревнителів художнього слова» після доповідей Блоку і Іванова, та й у середовищі символістів було виявлено явно несумісні погляди на суть і стала мети сучасного мистецтва; чітко виявилася внутрішня світоглядна суперечливість символізму (в якого ніколи був єдиної ідеологічною і естетичної платформи). Для «младосимволистов» поетичне творчість стало релігійною освітою й громадським дійством. Блок в цей час переживав глибоку економічну кризу світогляду. Спроба Вяч. Іванова обгрунтувати у доповіді «Заповіти символізму» символізм як існуюче цілісне світогляд провалилася. Блок до 1912 р. пориває з Вяч. Івановим, вважаючи символізм вже неіснуючої школою. Залишатися у межах колишніх вірувань було неможливо, обгрунтувати нове мистецтво на старої философско-эстетической грунті неможливо було. Серед поетів, прагнули повернути поезію до реального життя з містичних туманів символізму, виникає гурток «Цех поетів» (1911), на чолі якого стають М. Гумилёв, З. Городецький. Членами «Цеху» були переважно початківці поети: А. Ахматова, М. Бурлюк, Вас. Гіппіус, М. Зенкевич, Георгій Іванов, Є. Кузьмина-Караваева, М. Лозинський, Про. Мандельштам, В. Нарбут, П. Радимов. Збори «Цеху» відвідували М. Клюєв і У. Хлєбніков. «Цех» почав видавати збірки віршів та її невеличкої щомісячний журнал «Гіперборей». У 1912 р. одному з зборів «Цеху» було вирішене питання акмеїзмі як «про нової поетичної школі. Назвою цього течії подчёркивалась спрямованість його прихильників до нових вершин мистецтва. Основним органом акмеїстів став журнал «Аполлон» (ред. З. Маковський), у якому публікувалися вірші учасників «Цеху», статьи-манифесты М. Гумилёва і З. Городецького. Нове протягом в поезії протиставило себе символізму, який, за словами Гумилёва, «закінчив своє коло розвитку та тепер падає» чи, як більше категорично стверджував Городецький, переживає «катастрофу». Проте з суті «нове протягом» зовсім не від було антагоністичним по відношення до символізму. Претензії акмеїстів виявилися явно невтішними. Горький у статті «Руйнування особистості» писав про «новітньої» літературі, різко пориваючої з общественно-гуманистическими тенденціями «старої» літератури, на яку «типові широкі концепції, стрункі світогляду»: «Все тонше й гостріше форма, все холодніше словом, і біднішими зміст, вгасає щире почуття, немає пафосу; думку, втрачаючи крила, сумно падає на пилюку буднів, дробиться, стає безрадісної, важкій і хворий». Цей вислів Горького можуть бути блискучої характеристикою не лише творчості цілого ряду символістів, а й акмеїзму, ще більше, ніж їх попередники, замкненого в узкоэстетической сфері. Акмеїзм об'єднав поетів, різних за идейно-художественным настановам і літературним долям. У цьому плані акмеїзм був, то, можливо, ще більше неоднорідним, ніж символізм. Загальне, що об'єднувало акмеїстів, — пошуки виходу з кризи символізму. Проте створити цілісну світоглядну і естетичну систему акмеїсти ми змогли, та й ставили собі такий завдання. Понад те, йдучи від символізму, вони подчёркивали глибокі внутрішні зв’язку акмеїзму з символізмом. «принцип акмеїзму — не ображати своїх думок про нього більш-менш ймовірними здогадками» (Гумилёв) Гумилёв декларував «нецеломудренность» пізнання «непізнаваного», «по-дитячому мудре, до болю солодке відчуття власного незнання», самоцінність «мудрою ясною» оточуючої поета дійсності. Отже, акмеїсти у сфері теорії залишалися грунті філософського ідеалізму. Прагнучи розсіяти атмосферу ірраціонального, звільнити поезію від «містичного туману» символізму, акмеїсти приймали увесь світ — видимий, звучав, чутний. Але той інший світ опинявся позбавленим позитивного змісту. Це протягом, що зародилися за доби реакції, висловило властиве певній частини російської інтелігенції стан «соціальної втоми», прагнення сховатися від бур «стікаючого часу» в эстетизированную старовину, «речовий світ стилізованій» сучасності, замкнуте коло інтимних переживань. У творах акмеїстів — поетів і письменників — вкрай характерно розробляється тема минулого, точніше — ставлення минулого, сьогодення й майбутньої Росії. Їх цікавлять не переломні епохи відчуття історії і духовних катаклізмів (теми символістів), а епохи безконфліктні, які стилизовались під ідилію гармонійного людського суспільства. Любовна тема пов’язана не з прозріннями до інших світи, як в символістів; вона розвивається у любовну гру, манірну і легкі. Тож у акмеистической поезії нерідко зустрічаються жанри пасторалі, ідилії, мадригалу. У передмові до першого збірки віршів А. Ахматової «Вечір» (1912) М. Кузьмін писав, що у творчості молодий поетеси висловилася «підвищена чутливість, до якої прагнули члени товариств, приречених на загибель». За мажорными мотивами «конквистадорских» віршів М. Гумилёва — почуття безнадёжности та безпорадності. Недарма з такою сталістю звертався поет до цієї теми смерті, у якій вбачав єдину правду, у те час як «життя бурмоче брехня» (збірник «Сагайдак»). За програмним акмеистическим жизнеутверждением завжди стояло внутрішнє депресивний настрій. Новизна естетичних установок акмеїзму було обмежене й у критиці того часу явно перебільшена. Відштовхуючись від символізму, поетику нового течії Гумилёв визначав вкрай туманно. Епоху російського життя трагічно переживав Блок. У свій час А. Блок назвав «Цех поетів» «Гумилёвски-Городецким суспільством». Справді, Гумилёв і Городецький були теоретиками і засновниками акмеїзму. Напевно, найяскравішим представником школи акмеїзму є Ганна Ахматової (А. А. Горенко, 1889−1966). «Тільки Ахматова пішла як шляхами відкритого нею нового художнього реалізму, тісно що з традиціями російської класичної поезії…» Блок сказав «справжнім винятком» серед акмеїстів. Але водночас раннє творчість Ахматової висловило багато принципів акмеистической естетики, сприйняті поетесою в індивідуальному розумінні. Характер світорозуміння Ахматової вже отграничивал її, акмеистку, від акмеїзму. Всупереч акмеистическому заклику прийняти дійсність «в усій сукупності красот та безчинств», лірика Ахматової виконана найглибшого драматизму, гострого відчуття слабкості, дисгармоничности буття, наближення катастрофи. Саме тому нерідко у її віршах проходять мотиви біди, горя, туги, близьку смерть («Нудилося серце, не знаючи навіть Причини горя свого» та інших.). «Голос біди» постійно звучав у її творчості. Лірика Ахматової виділялася з суспільно індиферентної поезії акмеїзму і тим, сто в ранніх віршах поетеси вже окреслилася, більш-менш чітко, основною темою всього її наступного творчості - тема Батьківщини, особливе, інтимне почуття високого патріотизму («Ти знаєш, я млію в неволі…», 1913; «Прийду туди, і відлетить томленье…», 1916; «Молитва», 1915, та інших.). Ахматова створила яскраву, емоційну поезію; більш, ніж ніхто й не не пішли з акмеїстів, він подолала розрив поетичної і розмовної промовою. Вона цурається метафоризації, усложнённости епітета, все в неї побудовано на передачі переживання, стану душі, на пошуках найбільш точного зорового образу. Рання поезія Ахматової вже передбачила її чудовий дар відкриття людини. Занадто її герой не має широкими обріями, але серьёзен, щирий й у малому. І головне — поетеса любить людини, вірить у його духовні сили та здібності. Ось такий проникливої сторінкою сприймаються її вірші, у порівнянні з акмеистическими виступами, а й у тлі взагалі російської поезії початку XX века.

С акмеистическим течією пов’язаний шлях Про. Еге. Мандельштама (1891- 1938). На перших етапах власного творчого розвитку Мандельштам відчуває певний вплив символізму. Пафос його віршів раннього періоду — зречення життя з її конфліктами, поетизація камерної уединённости, безрадісної і болючої, відчуття ілюзорності того що відбувається, прагнення піти у сферу початкових поглядів на світі («Тільки дитячих книжок читати», «Silentium» та інші). Прихід Мандельштама до акмеизму обумовлений вимогою поета «прекрасної ясності» і «вічності» образів. У творах 1910;ых років, зібраних у книзі «Камінь» (1913), поет створює образ «каменю», із якої він «будує» будинку, «архітектуру», форму своїх віршів. Для Мандельштама образи поетичного мистецтва — це «архітектурно обгрунтоване сходження, відповідно ярусам готичного собору». У творчості Мандельштама виразилося прагнення уникнути трагічних бур, часу у позачасове, в цивілізації і фізичної культури минулих століть. Поет створює якийсь вторинний світ із сприйнятої їм історії культури, світ, побудований на суб'єктивних асоціаціях, якими він намагається висловити своє ставлення до сучасності, довільно групуючи факти історії, ідеї, літературні образи («Домбі із сином», «Європа», «Не чув оповідань Оссиана…»). Це була своєрідна форма відмови від свого «століття — владаря». Від віршів «Каменя» віє самотністю, тугою, світової туманною болем. У акмеїзмі Мандельштам обіймав особливу позицію. Недарма А. Блок, кажучи пізніше про акмеистах та його эпигонах, виділив із цього середовища Ахматову і Мандельштама як майстрів справді драматичної лірики. Захищаючи в 1910 — 1916 рр. естетичні «постанови» свого «Цеху», поет що тоді у що свідчить розходився з Гумилёвым і Городецьким. Мандельштаму був далеким від той ніцшеанський аристократизм Гумилёва, програмний раціоналізм його романтичних творів, підлеглих заданої пафосній патетиці. Іншим по порівнянню з Гумилёвым був і шлях творчого розвитку Мандельштама. Драматична напруженість лірики Мандельштама висловлювала прагнення поета подолати песимістичні настрої, стан внутрішньої боротьби з собою. У його пізніх віршах звучить трагічна тему самітності, і життєлюбність, й прагнення стати співучасником «шуму часу» («Ні, ніколи, нічий не був сучасник», «Станси», «Заблудився в небі»). У сфері поетики він йшов від мнимої «матеріальності» «каменю», як У. М. Жирмунський, «до поетику складних та абстрактних іносказань, співзвучною таким явищем пізнього символізму ніяких звань, як поезія Поля Валері і французьких сюрреалистов…».