Особливості формування позитивної Я-концепції в юнацькому віці

Дипломна робота Особливості формування позитивної Я-концепції в юнацькому віці

Виконала: С.О. Кирган

РЕФЕРАТ Дипломна робота: с., рис., табл., додатки, джерела.

Об'єкт дослідження — самосвідомість у старшому шкільному віці.

Предмет дослідження: особливості формування позитивної «Я-концепції» в юнацькому віці.

Мета роботи: визначити особливості формування позитивної «Я-концепції» та розробити засоби психокорекції негативних емоційних станів старшокласників.

Метод дослідження: тестування і статистичний аналіз результатів тестування.

Юнацький вік визначений етап дозрівання і розвитку людини між дитинством і дорослістю. Сприйняття юнака іншими, самоаналіз, соціальні цінності, сподівання, ідеали, досвід соціальної поведінки впливають на формування «Я-концепції». У результаті проведеного експериментального дослідження самооцінки більшість старшокласників мають адекватний чи завищений рівень самооцінки. Занадто висока і занадто низька самооцінка порушують процес самоврядування, спотворюють самоконтроль, розвитку самосвідомості і формуванню позитивної Я-концепції. У юнацькому віці більша частина дітей має високий рівень тривожності, яку можна оцінити як стан відповідно ситуації подолання дійсних чи мнимих перешкод, рівень тривожності залежить від рівня самооцінки, тобто неадекватна самооцінка (завищена чи низька) приводить до зростання рівня тривожності.

Результати дипломної роботи впровадженні в роботу шкільних психологів 2-х загальноосвітніх шкіл. Прогнозні припущення щодо розвитку об"єктів дослідження — розробка програм роботи зі старшокласниками.

ЮНАЦЬКИЙ ВІК, Я-КОНЦЕПЦІЯ, ЕМОЦІЙНА СФЕРА, САМОСВІДОМІСТЬ, САМОВИЗНАЧЕННЯ, ВЗАЕМОСТОСУНКИ.

ВСТУП юнацький психологічний дослідження Юнацький вік — визначений етап дозрівання і розвитку людини між дитинством і дорослістю. Психологічний зміст цього етапу пов’язано з розвитком самосвідомості, формування світогляду, рішенням задач професійного самовизначення і вступом у доросле життя.

Найважливішу роль у формуванні цілісної особистості грає «Я-концепція». Це відносно стійка, у більшому чи меншому ступені усвідомлена, пережита як неповторна система уявлень індивіда про самого себе, на основі якої він будує свою взаємодію з іншими людьми і відноситься до себе.

Кожна людина має широкий спектр самоуявлень, тобто те, що ми думаємо про себе зараз, як ми уявляємо себе в майбутньому і як бачимо себе в минулому. Для юнацького віку характерною рисою є спрямованість у майбутнє.

Як Я-концепція впливає на соціалізацію, так і соціальне оточення, в свою чергу, сприяє формуванню Я-концепції індивіда.

Сприйняття юнака іншими (батьками, однолітками і т.і.), самоаналіз (аналіз особистих переваг і недоліків), соціальні цінності, сподівання, ідеали, досвід соціальної поведінки (у тому числі й у конфліктних ситуаціях) впливають на формування Я-концепції.

Проблемі самосвідомості приділялася значна увага, їй присвячена ціла низка теоретичних і експериментальних досліджень такими вченими як, І.І. Чеснокова, І.С. Кін, Л.І. Божович, С. Л. Рубинштейн, А.Г. Спіркін.

Усе вищевикладене обумовлює актуальність вивчення особливостей формування Я-концепції в юнацькому віці. Я-концепцію розуміють як складну систему уявлень людини про себе як суб'єкта, особистість, індивідуальність та універсума діяльності у взаємозв'язку і взаємодоповненні її когнітивного, емоційно-оцінкового, вчинково-креативного і спонтанно-духовного компоненітів у структурі особистості. Наше дипломна робота розглядає емоційно-оцінковий компонент Я-концепції.

Аналіз сучасних психологічних досліджень (Ф.Е. Василюка, В. Вундта, Л. С. Виготського, Б.І. Додонова, У. Джеймса, К. Ізарда, Г. С. Костюка, Р. Ліппера, Я. Рейковського, К. Роджерса, С.Л. Рубінштейна, П. В. Симонова, С. Якобсона та інших) дає підставу для визначення психологічних основ розвитку емоційної сфери особистості. Не менш важливим науково-практичним завданням є вивчення особливостей деструктивних проявів емоцій старшокласників. У зв’язку з цим виникає необхідність розробки ефективних засобів психокорекції прояву негативних емоційних станів в юнацькому віці, що в кінцевому результаті вплине на успішність професійної діяльності і розвиткові особистості.

Емоційна сфера грає важливу роль у формуванні, закріпленні і в реалізації спрямованості людини, розвитку самосвідомості. Однак ця проблема залишається недостатньо вивченою.

Актуальність і недостатня розробленість даної проблеми визначили вибір теми дипломної роботи.

Мета роботи: визначити особливості формування позитивної «Я-концепції» та розробити засоби психокорекції негативних емоційних станів старшокласників.

Практичне значення результатів дослідження в тому, що на їх основі визначається можливість проводити корекційні та профілактичні заняття з дітьми старшого шкільного віку з метою зниження прояву негативних станів, та вивчення їх методів саморегуляції, на основі знання про особливості самосвідомості. Побудовано експериментальний комплекс психологічних методик для вивчення індивідуальних та групових негативних станів особистості і особливості формування позитивної Я-концепції.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ Я-КОНЦЕПЦІЇ В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

1.1 Об"єкт, предмет та гіпотеза дослідження Об'єкт дослідження даної роботи: самосвідомість у старшому шкільному віці. Предмет дослідження: особливості формування позитивної «Я-концепції» в юнацькому віці. Мета роботи: визначити особливості формування позитивної «Я-концепції» та розробити засоби психокорекції негативних емоційних станів старшокласників. Гіпотеза дослідження склала припущення про те, що в старшому шкільному віці прояв емоційних станів пов’язанний з особливостями «Я-концепції».

Задачі дослідження:

1) теоретично обґрунтувати проблему формування позитивної «Я-концепції»;

2) експериментально дослідити емоційно-оціночні компоненти «Я-концепції»;

3) розробити способи і методи емоційної саморегуляції старшокласників.

База дослідження. У дослідженні дипломної роботи приймали участь старшокласники Садівської загальноосвітньої школи Шахтарського району, Донецької області. Були використані такі методики: методика визначення рівня самооцінки Дембо-Рубінштейна (у модифікації А.М. Прихожан); опитувальник Т. Лірі для визначення «Я» — реального і «Я» — ідеального; методика визначення рівня тривожності Ч.Д. Спілбергера; методика САН; самооцінки психічних станів Г. Айзенка; методи математичної статистики.

1.2 Аналіз проблеми Я-концепції людини в класичних психологічних теоріях За визначенням В.П. Зінченком, Б. Г. Мещеряковим, Я-концепція — це динамічна система уявлень людини про саму себе, котра містить:

а) уявлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших властивостей;

б) самооцінку;

в) суб'єктивне сприйняття особистістю чинників, які впливають на неї.

Я-концепція не є організмом, а системою тенденцій і дій, спрямованих на самих себе, це спосіб поведінки людини. Усі ці складні дії передбачають наявність живого організму, але не ототожнюються з ним. Коли мовиться про Я-концепцію, то очевидно, що людина є одночасно і суб'єктом, і об'єктом своєї власної життедіяльності. Звідси персоніфікація особливого типу: будь-яка динаміка у схильності організму діяти викликає зміну в суб'єкті, котрий саме зараз сприймає себе як змінний об'єкт.

Т. Шибутані вказує, що загалом люди налаштовані діяти стосовно самих себе так само, як вони ставляться і вчиняють щодо інших, або як оточуючі поводяться з ними. Тому Я-концепцію можна пізнати шляхом вивчення стійкої орієнтації людини до дій над собою.

Я-концепція — це завжди цілісність стосовно того, що сама особистість вкладає у її зміст (реальність, ідеальність, образність та ін.). Вона не може бути обгрунтована через окрему реакцію, що першочергово залежна від вимог конкретної ситуації. Їі значеннєві показники виявляються лише в шаблоні реакцій (системі дій), і хоча кожна з них несхожа на іншу, засадою для них є властивості об'єкта — самого себе. Кожного моменту часу людина формує дещо відмінний Я-образ і реагує на нього відповідно до вимог реальних обставин. Проте стійкість і постійність у поведінці зберігаються тому, зазнає Т. Шибутані, що всі реакції грунтуються на одних передумовах відносно того, до якого психотипу людина належить.

В психології під поняттям Я-концепції мається на увазі виділення істотних моментів обумовленого явища. Таким чином, нам необхідно виділити істотні сторони, що впливають на формування, а також існування такого явища як самосвідомість особистості.

По-перше, людське Я — явище не фізичного, а соціального і психологічного походження. Формування самосвідомості можливе тільки при залученні людини в суспільні взаємини, де вплив соціума є невід^,ємною частиною дії.

Підтвердження цьому можна знайти в роботах Є. Єріксона, який запропонував генетичну теорію формування єгоідентичності і рівнобіжного формування психосоціальної «групової ідентичності». Отже, при відсутності соціальних відносин формування самосвідомості не відбувається. Так Дж. Мід підкреслював головну роль соціальних взаємодій як джерело Я — концепції.

По-друге, самосвідомість — це процес, за допомогою, якого людина пізнає себе і відноситься до самої себе. В ході даного процесу, як і будь-якого іншого, з’являється продукт — уявлення про себе, що складається в Я — образ чи Я — концепцію.

По-третє, самосвідомість необхідно розглядати як важливий структурний компонент особистості, завдяки якому людина здатна не тільки свідомо сприймати вплив навколишнього середовища, але і самостійно направляти власну активність на оволодіння соціальним досвідом діяльності і поведінки.

Отже, метою самосвідомості є удосконалювання основного і головного призначення людини — його зовнішньої творчої діяльності. Я — це своєрідний центр управління поведінкою, діяльністю, спілкуванням і вчинками людини, тобто «внутрішній» господар, котрий в психології отримав назву особистість. Бути особистістю — щонайперше означає бути суб'єктом діяльності і самосвідомості. Це переконливо доводить дослідження самооцінки Н. Неймарк, А. В. Захарова, моральної регуляції поведінки, конфліктних смислів, будови самоставлень В.В. Столін, С.П. Пантілеєв та ін., «відкриття» людиною свого власного Я у процесі вікового розвитку І.С. Кон. Як підкреслює В. А. Петровський, особистість — є господар самого себе, така максима ціннісного осмислення феномена особистості в культурі. В одно час, кожна людина, привласнює той чи інший шаблон колективного життя, інтегрує різні свої схильності у єдину персоніфікацію Я, через котру і завдяки якій, отримує відповідний статус у групі.

Таким чином, становлення Я-концепції особистості залежить, з одного боку, від реального чи природного оточення, в якому вона процесно самовизначається, а з другого — від символічного середовища, через котре пізнає світ і себе його засобами.

Структура Я-концепції людини за Р. Бернсом складається з трьох компонентів: когнітивного, що ототожнюється із Я-образом; оцінкового, який втілюється у ставленні її до себе та виявляється у самооцінці; поведінкового, котрий ініціює вчинки особистості.

Я-концепція проходить складний шлях онтогенезу. Первинно вона формується у сім'ї як результат міжособистісних взаємостосунків із значущими дорослими, які визначають систему установок, а відтак розвивають Я-образ та частково Я-ставлення дитини.

Структурна складова психологічної організації людини, на думку Р. Бернса виконує три функції: а) забезпечує гармонію психічного світу особистості; б) інтерпретує її власний досвід; в) є джерелом очікувань віддаленого майбутнього. К. Роджерс, що усі мотиви людини поєднанні в один мотив-тенденцію до актуалізації як природжене прагнення особистості рухатися в напрямку більшої складності, автономії та розкриття власного позитивного потенціалу. Чим активнішою буде ця тенденція, тим у людини виникає: а) більша ймовірність щодо переборення «уоми цінності», яка закладена в дитячі роки; б) вища усвідомленість і відкритість для внутрішніх і зовнішніх переживань; в) свобода у формуванні себе і свого буття.

Поведінку людини можна зрозуміти тільки в термінах суб^,єктивних переживань, де кожен спроможний визначити свою долю, суттєво є цілеспрямованим, заслуговує довіри, йде шляхом самовдосконалення і в такий спосіб виявляє та формує свою індивідуальність.

Єдиною реальністю в контексті сприймання людиною довкілля є суб^,єктивна реальність, тобто її особистий світ переживань, основу якого становить Я-концепція — найважливіший персонологічний конструкт. Поведінка людей переважно відповідає їхній Я-концепції; загроза виникає тоді, коли особистість відчуває невідповідність між Я-схемою та загальним організмічним переживанням, тоді вона прагне захистити цілісність свого «Я» шляхом спотворення, або запереченим сприймання. Разюча невідповідність між Я-концепцією і буденним переживанням спричинює особистісні розлади. Воднораз взірцем психічного здоров^,я є люди, котрі відкриті переживанням, повно довіряють їм і вільно рухаються в напрямку актуалізації себе як повноцінно функціональні особистості.

Підхід Е. Еріксона сутнісно є розвитком концепції З. Фрейда, тільки зорієнтований на соціокультурний контекст ставлення свідомого Я індивіда — Его. Проблематика Я-концепції розглядається вченим крізь змістове наповнення Его-ідентичності, котра розуміється як утворений на біологічному підґрунті продукт певної культури. З погляду дослідника життєвий цикл людини містить вісім психосоціальних стадій. Для останніх характерні певні кризи, а у випадку їх позитивного розв^,язання послідовно виникають такі новоутворення у свідомості особистості: надія, сила волі, мета, компетентність, вірність, любов, турбота, мудрість.

Теоретичні гіпотези Е. Еріксона утримують розуміння розвитку Его людини протягом усього життєвого циклу. Почуття Его-ідентичності, а пізніше Его-інтеграції оптимальні тоді, коли людина володіє внутрішнью упевненістю у визначенні магістрального напрямку свого життєвого шляху. Тому у процесі їх формування важливе значення має не стільки конкретний зміст індивідуального досвіду, скільки здатність сприймати різні ситуації як окремі ланки єдиного, безперервного у своїй наступності, досвіду індивіда.

Якщо процес утворення Его-інтеграції Е. Еріксон розглядав виключно через позитивне розв’язання психосоціальної кризи у культурній взаємодії, то В. А. Романець — у циклі поєднання життєвого вчинкового шляху із шляхом творчим.

Ідея про рівневу побудову самосвідомості висловлювалася і у вітчизняній психологічній літературі. І.С. Кон, узагальнивши дослідження генезису самосвідомості пропонує виділяти в «образі - Я» кілька автономних показників, використовуючи поняття «установки». В цілому «Я — образ» розуміється як настановна система, що володіє трьома компонентами:

— когнітивним (знання про себе);

— афективним (відношення до себе);

— поведінковим (готовність до дії в відношенні до об'єкта).

Чеснокова розрізняє 2 рівні самосвідомості, використовуючи критерій співвіднесення знань про себе:

1 рівень — відбувається співвіднесення в межах співвідношення «Я» і «інша людина»;

2 рівень — співвіднесення знань про себе відбувається в процесі аутокомунікацій, тобто в межах «Я і Я»;

Докладна рівнева концепція самосвідомості та особистості в цілому запропонована Е. Еріксоном.

В.В. Столін за основу рівневої побудови брав характер активності людини, в межах якої формується і діє його самосвідомість. Людина одночасно є біологічним індивидом (організмом), соціальним індивидом і особистістю. Процеси самосвідомості забезпечують активність людини на кожнім рівні.

На рівні організму активна діяльність відбувається в системі «організм — середовище». Дана активність обумовлена основними потребами людини. Основним продуктом даного рівня є «схема тіла». Зріст людини, його вага, здоров’я, зір, колір обличчя і т.і. здатні стати головними складовими ставлення до себе. Тільки тіло є зримою і відчутною частиною нашого «Я».

Продукт прийнято позначати як «образ Я», що відображається у багатопланових уявленнях про себе. Такі уявлення співвідносяться з різними сферами прояву людини. І. Джеме, К. Роджерс, М. Розенберг і багато інших виділили різні форми уявлень про себе диференційовані в різних напрямках.

1.По сфері прояву людини. Такі як «соціальне Я», «фізичне Я», «інтимне Я», «духовне Я», «публічне», «моральне» і так далі.

2.По реальності й ідеальності («реальне» і «ідеальне»).

3.По тимчасовому відрізку («я в минулому», «я в сьогоденні». .). Думка більшості авторів схожа в переконанні чинності «ідеального Я». В уявленнях про те, якою людина хотіла б бути, часто ховається віддалена мета. Наслідком нормального розвитку є поглиблення в розбіжності «ідеального» і «реального Я». Це відбувається внаслідок адекватної оцінки своїх можливостей і поставленої мети. З усього вище сказаного можна говорити про образ «Я» як про результат апробації людини своїх самооцінок, прагнень і соціально-психологічних сподівань у процесі життєдіяльності.

Над питанням про розвиток самосвідомості працювало не одне покоління психологів. На даний момент існує кілька поглядів на проблему виникнення самосвідомості.

На думку Л.І. Божович, самосвідомість виникає в дитячому віці, інші первинну появу відносять до віку 2−3 роки. Але незалежно від того, що існують різні погляди на появу самосвідомості, дослідники всіляких шкіл і напрямків згодні в одному, що розвиток самосвідомості в підлітковому і ранньому юнацькому віці настільки яскраво і наочно і не викликає сумніву в значенні для формуванні особистості.

Таким чином, в теоретичних дослідженнях «Я-концепції», як в зарубіжних, так і в вітчизняних, вносяться різні характеристики особистості. Самосвідоміть — визначальний конструкт внутрішнього світу людини, котре сутнісно полягає у сприйнятті нєю численних образів самої себе у потоці найрізноманітніших ситуацій соціальної взаємодії та поєднанні цих образів у цілісне узагальнене уявлення. Людина по-справжньому стає особистістю лише тоді, коли у неї певно формується поняття «Я».

1.3 Розвиток позитивної «Я-концепції» старшокласників У старшому шкільному віці учень стоїть на порозі вступу до самостійного життя. Л.І. Божович і багато інших дослідників цього віку І.С. Кон, В. А. Крутецький, Е.А. Шумілін зв’язують перехід від підліткового до раннього юнацького віку з різкою зміною внутрішньої позиції, що полягає у тому, що спрямованість в майбутнє стає основною спрямованістю особистості, і проблема вибору подальшого шляху знаходиться в центрі уваги і планів хлопців і дівчат.

Основним новоутворенням в старшому шкільному віці стає життєве і професійне самовизначення, усвідомлення свого місця в майбутньому, формування цінностей і життєвих планів. На даному віковому етапі формується складний механізм, який виражається в існуванні у людини плану життя, життєвої мети, цінності, проекту-мети, загального девізу свого буття.

Як пише Н. Ф. Наумова, наявність цього механізму пов’язана із здатністю і прагненням людини здійснювати самопроектування в майбутнє не тільки, як постановку конкретних цілей, але і як цілісне перенесення себе в майбутнє.

Згідно моделі розвитку Освальда Кро, молоді люди в значній мірі орієнтуються на зразки і ідеали, все більше розкривають свій внутрішній світ і безперервно вростають в «остаточну життєву форму». У юнацькому віці, по А. Гезеллу, значно збільшується товариськість, устремління в майбутнє. Юність, по Е. Еріксону, характеризується появою відчуття своєї індивідуальності, розширенням діапазону виконуваних ролей [ЗО].

Головні новоутворення юнацького віку, на думку Е. Шпрангера, є відкриття «Я», поява життєвого плану, установки на свідому побудову власного життя; поступове вростання в різні сфери життя.

Найважливішими процесами перехідного віку К. Левін вважає розширення життєвого простору особистості, кола її спілкування, групової приналежності і типу людей, на яких вона орієнтується. У молодої людини зростає диференціювання життєвого простору, тобто в неї включається безліч нових фантазій, уявлень, розумових процесів, соціальних відносин і видів діяльності; зростає здатність змінюватися, ефективно пристосовуватися до вимог навколишнього світу.

В ході досліджень Д.І. Фельдштейном, з’ясувалося, що для юнацького віку характерна спрямованість на засвоєння норм взаємостосунків. Юнацький вік повний соціальних прагнень, це період активної соціалізації особистості, і в спілкуванні, основна функція якого, на думку Б. Ф. Ломова, полягає в засвоєнні індивідом суспільно виробленого досвіду, ці прояви, особливо яскраві.

Розвиток потреб в міжособистісних відносинах можуть бути згруповані таким чином:

1. Ухвалення власної зовнішності і ефективне використовування свого тіла.

2. Засвоєння чоловічої або жіночої ролі: молоді люди повинні індивідуально вибрати структуру статевої поведінки і «образ» своєї статевої ролі.

3. Встановлення нових відносин з однолітками.

4. Завоювання емоційної незалежності від батьків і інших дорослих.

5. Підготовка до професійної кар'єри.

6. Підготовка до браку і сімейного життя: придбання знань і соціальної готовності, необхідних для виконання задач, пов’язаних з партнерством і сім'єю. Подовження часу навчання часто до третього десятиліття життя у зв’язку з розвитком суспільства вимушує шукати тут нові рішення.

7. Формування соціально-відповідальної поведінки.

8. Побудова системи цінностей і етичної свідомості як орієнтирів власної поведінки.

Вивченням спілкування в юнацькому віці в сучасній психології займалися такі вчені як А. В. Веденов і П.П. Шляпін, И. А. Карпюк. Науковці вважають, що потреба в спілкуванні, її вміст і специфіка, в ранній юності характеризується прагненням до рівноправного, поважного, підтримуючого і приймаючого спілкування, спрямованого на обговорення проблем самовизначення, цінності проблем буття, розуміння себе і інших. Саме таке спілкування сприяє благополуччю відносин з батьками, переживається і усвідомлюється старшокласниками як задоволеність наявними відносинами з батьками.

Для дітей юнацького віку характерні такі особливості: бажання звільнитися від емоційної залежності, від батьків настільки менше виражено у дівчаток, ніж у хлопчиків, що в отроцтві досягнення емоційної самостійності представляється ним взагалі неважливим. В цілому для дівчаток в цьому віці характерні згода з батьківськими вимогами, заклопотаність підтримкою емоційних відносин з сім'єю, схильність до відтворення способу життя сім'ї, визначення своїх життєвих ідеалів на основі батьківських уявлень. Хлопчики рішучіше протистоять своїй сім'ї, в більшості своїй вони схильні слідувати зовнішнім по відношенню до своєї сім'ї моделям успіху і соціального життя.

У багатьох емпіричних роботах В. О. Васютинського було показано, що батьки по-різному поводяться з дочками і з синами. Наприклад, що поведінка батька залежить від статі дитини, батькові належить формуюча роль у вихованні статевого типу. Поведінка матері по відношенню до маленької дитини не залежить від статі. Діти ж реагують не на поведінку батька як таке, а на поведінку батька в контексті його статі.

А.Я. Варга підкреслює, що безліч конфліктів з матерями, згідно її даним, відбуваються у дівчат, оскільки вони більшою мірою беруть участь в турботах про господарство і сім'ю. Хоча проблеми подвійної завантаженості жінок сімейними і господарськими обов’язками добре відомі, чоловіки і сьогодні рідко допомагають дружинам в домашній роботі, до якої майже не притягуються і сини. Ця однобічність сімейного життя відображається і на відношенні батьків до дочок. Мати — головний співбесідник дочки, проте більшість конфліктів відбувається саме з нею і, перш за все з приводу домашньої роботи. Матері хочуть виховати дочок хорошими господинями і, крім того, чекають від них допомоги. Дочки бачать, як мало цінує домашню роботу чоловіча половина сім'ї і наскільки рідко вона в ній бере участь, тому опираються вимогам матерів, хоча надалі самі збираються стати хорошими матерями і господинями, виконуючи цю роль лише в своїй власній, майбутній сім'ї.

Підводячи підсумки можна стверджувати, що, за даними ряду досліджень, старшокласники в значній мірі незадоволені відносинами з батьками. Вони випробовують потребу в довірчих, емоційно-теплих відносинах. Головними причинами незадоволеності у відносинах виступають відсутність розуміння — ціннісного підтвердження з боку дорослих — і як наслідок — неделікатність, нездатність надати своїм дітям права на самостійність.

Психологія спілкування в юнацькому віці, згідно І.С. Кону, будується на основі суперечливого переплетення двох потреб: відособлення (приватизація) і афіляції, тобто потреби в приналежності, включеності в якусь групу або спільність. При схожості зовнішніх контурів соціальної поведінки, глибинні мотиви, що ховаються за юнацькою потребою в афіляції, індивідуальні і багатоманітні. Один шукає в суспільстві однолітків підкріплення самоповаги, визнання своєї людської цінності. Іншому — важливе відчуття емоційної причетності, злитої з групою. Третій черпає бракуючу інформацію і комунікативні навики. Четвертий задовольняє потребу володарювати, командувати іншими. Переважно ці мотиви переплітаються і не усвідомлюються.

Юнацькі групи задовольняють в першу чергу потребу у вільному, нерегламентованому дорослими спілкуванні. Вільне спілкування — не просто спосіб проведення дозвілля, але і засіб самовираження, встановлення нових людських контактів, з яких поступово викристалізовується щось інтимне, виняткове своє. Юнацьке спілкування спочатку неминуче екстенсивне, вимагає частої зміни ситуацій і досить широкого кола учасників. Приналежність до компанії підвищує упевненість підлітка в собі і дає додаткові можливості самоствердження.

Надаючи велике значення особистим взаємостосункам, А. С. Макаренко в той же час підкреслював, що в рамках організованого колективу «питання відношення товариша до товариша — це не питання дружби, не питання любові, не питання сусідства, а це питання відповідальної залежності» [ЗО].

В даний час ніякі нові дані не дозволяють засумніватися, що більшість дівчат і сьогодні продовжують соціалізуватися в цьому ж плані, віддаючи перевагу тим же ролям. З. С. Карпенко знайшов появу нових проявів моделей жіночого способу життя, в яких особистісна самореалізація оцінюється нарівні з успіху в міжособистісних відносинах, жінки в основному походять з середнього або вищого класів суспільства і включені в активну соціальну діяльність.

А.В. Мудрік пише, що міжособистісні відносини диференціюються з одного боку, швидко розширяється коло спілкування, зростає число і питома вага позакласних і позашкільних друзів, з іншою — відбувається помітна диференціація міжособистісних відносин в самому класному колективі. Як показують соціометричне дослідження Я.Л. Коломінського, різкішої стає різниця в положенні «зірок» і «відкиданих» або «ізольованих», особливо складним здається положення останніх.

Дружба — найважливіший вид емоційної прихильності і міжособистісних відносин юнацького віку. Вікова динаміка дружби, як і інших міжособистісних відносин, вимірюється, перш за все, ступенем її вибірковості, стійкості і інтимності. Всі ці якості з переходом від дитинства до отроцтва і від отроцтва до юності зростають.

На відміну від групових відносин, в основі яких звичайно лежить якась спільна діяльність, дружба є, перш за все, емоційною прихильністю. Реальна або мається на увазі особова близькість для неї важливіша, ніж спільність наочних інтересів, хоча звичайно ці моменти якоюсь мірою поєднуються.

Орієнтація на ровесника говорить про прагнення до більш менш рівних відносин. Юнацька дружба унікальна також і у віковому плані. Як перша самостійно вибрана глибока індивідуальна прихильність, вона не тільки передбачає любов, але частково включає її.

Судячи за наявними даними, потреба в глибокій інтимній дружбі виникає у дівчаток на півтора — два роки раніше, ніж у хлопчиків, і дівоча дружба взагалі більш емоційна. Дівочі критерії дружби тонші, більш насичені психологічними мотивами, ніж юнацькі, дівчатка частіше відчувають дефіцит інтимності. Мотив розуміння у визначенні дружби виражений у дівчаток у всіх віках сильніше, ніж у хлопчиків, та і саме це слово вони наповнюють не зовсім однаковим змістом.

Ці відмінності істотні. Жінки взагалі більш емоційні, надають більше значення міжособистісним відносинам і більше схильні до саморозкриття, ніж чоловіки, але і у тому, що дівчатка раніше дозрівають, у них раніше з’являються складні форми самосвідомості, а, отже, і потреба в інтимній дружбі.

Диференціація дружби у хлопчиків і дівчаток підтверджується дослідженнями А.В. Захарової яка підкреслює, що для хлопчиків дружні відносини орієнтовані на сумісну дію, для дівчаток основним є пошук емоційного задоволення і задоволення розділеної близькості.

Співвідношення дружби і любові представляє в юності складну проблему, з одного боку, ці відносини здаються більш менш альтернативними. За даними І.С. Кона і В. А. Лосенкова хлопці-дев'ятикласники, орієнтовані на екстенсивне групове спілкування, як правило, не вибирають як ідеальний друг дівчину і в першому крузі їх реального спілкування переважають хлопці. Навпаки, той, хто як ідеальний друг віддає перевагу дівчині, звичайно має менше друзів своєї статі, схильний рахувати «справжню дружбу» рідкісної, і відрізняється підвищеною рефлексією. Поява улюбленої дівчини знижує емоційне напруження одностатевої дружби, друг стає швидше добрим товаришем. З другого боку, любов припускає великий ступінь інтимності, ніж дружба, вона як би включає дружбу. Якщо на початку юності головним кандидатом звично буває друг своєї статі, то пізніше це місце займає коханий або кохана. Поєднання духовного спілкування з фізичною близькістю допускає максимальне саморозкриття, на яке тільки здатна особистість. Хлопець 16−18 років, на думку І.С. Кону, ще може задовольнятися суспільством друзів своєї статі.

У старшому віці відсутність інтимного контакту з дівчиною вже не компенсується одностатевою дружбою; більше того, відчуваючи, що він відстає в цьому відношенні від однолітків, хлопець іноді стає менш відвертий і з друзями, замикається в собі. Якщо хлопчик оцінює себе головним чином по своїх наочних досягненнях, то для дівчинки важливіші міжособистісні відносини.

Юнацький вік — пора першої любові. Психологія юнацького віку не розділяє недовірливого відношення деяких дорослих до можливості повноцінного відчуття хлопців і дівчат старшого шкільного віку. Поза сумнівом, що психологічно вони у принципі готові до глибокої і міцної любові, здатної стати основою створення сім'ї.

Значно складніше йде справа з соціально-економічною зрілістю: матеріальною забезпеченістю, професійним статусом, а також готовністю до батьківської місії. Тут нерідко спостерігається невідповідність між ступенем зрілості хлопців і дівчат. Якщо вісімнадцятирічна дівчина часто цілком готова до браку, то її ровесник і психологічно, і у зв’язку з традиційною вимогою до економічної самостійності чоловіка виявляється тим, що відстав від неї на декілька років. Проте, браки вісімнадцятирічних зустрічаються все частіше, що підвищує необхідність виховної роботи школи в даному напрямі. Е. Шпрангер спробував зрозуміти одне з найглибших переживань в житті людини — любов і її прояви в підлітковому і юнацькому віці. Він дав психологічний опис двох сторін любові — еротики і сексуальності, які як переживання глибоко відрізняються один від одного і, по Е. Шпрангеру, належать до різних шарів психіки.

Первинно естетична любов, або еротика, вважає Е. Шпрангер, це єднання з іншою психікою, здійснюване через її видиме виявлення в тілесному зовнішньому образі. Е. Шпрангер виділяє три ступені еротичних переживань. Перша — чуття, коли юна людина у міру свого дозрівання вчиться сприймати внутрішню, натхненну красу. Друга — психічне розуміння, яке «сприймає іншого як духовну освіту, як певну осмислену форму». І третя — розуміюча симпатія — «співзвуччя душ, що покоїться на естетичному відношенні, але що грунтується також і на сумісному переживанні глибоких цінностей». Для юнака віра в ідеал ототожнюється з вірою в улюблену людину. Джерелом сили юнацького віку, — пише Е. Шпрангер, — у всіх його формах є в більшій мірі власне внутрішнє життя, ніж реальна особистість, на яку він спрямован.

Психічна пубертатність, по Ш. Бюлер, пов’язана з визріванням особливої біологічної потреби — потреби в доповненні. Саме в цьому життєвому явищі і лежать, на її думку, коріння тих переживань, які характерні для підліткового віку. Зовнішнє і внутрішнє збудження, яким супроводжується дозрівання, повинне вивести підлітка із стану самозадоволення і спокою, спонукати його до пошуків і зближення з істотою іншої статі. Явища, супроводжуючі дозрівання, повинні зробити людину шукаючою, незадоволеною в своїй замкнутості, і його «Я» повинно бути розкрито для зустрічі з «Ти». Ш. Бюлер відрізняє психічну пубертатність від тілесної. На її думку, із зростанням культури відбувається подовження періоду психічної пубертатності, що і є причиною багатьох труднощів, пов’язаних з цим періодом життя [ЗО]. Любовні переживання молодих чоловіків містять більше «еротичних» компонентів, тоді як у жінок яскравіше виражені «прагматичні» і «маніакальні» риси. «Маніакальні» захоплення типові для юнаків і хлопців, ніж для дорослих.

Проте здорова особистість припускає не тільки ухвалення власної чуттєвості і тілесного «Я», але і вироблення цілої системи етично-комунікативних якостей і навиків, які можна придбати тільки в практичному спілкуванні з іншими людьми.

Розширення діапазону контактів і змісту спільної діяльності хлопчиків і дівчаток (сумісне навчання, праця, дозвілля) сприяє вирівнюванню багатьох традиційних статєворольових особливостей, а ослаблення зовнішнього соціального контролю (з боку батьків або юнацької субкультури) за їх поведінкою, дає молоді нечувану раніше свободу ухвалення рішень, включаючи питання статевого життя. Важливу роль виконує при цьому акселерація: раніше статеве дозрівання означає, природно, і раніше пробудження сексуальних інтересів — задовго до настання соціальної зрілості.

1. Юнацька сексуальність орієнтується на любов, вірність і партнерство. Дошлюбні сексуальні відносини більше не розглядаються як обіцянка і зобов’язання одружитися. Молоді люди надають велике значення тривалості і надійності своїх зв’язків. Створюються стійкі пари, які, втім, можуть змінятися новими.

2. Представники обох половин, різних соціальних шарів, міська і сільська молодь все менше відрізняються один від одного своєю поведінкою. І хлопці, і дівчата все раніше і частіше вступають у статеві відносини і частіше міняють сексуальних партнерів.

Таким чином, соціальні норми, що визначають, чим повинні або не повинні займатися чоловіки і жінки, називаються соціальними статевими ролями або, скорочено, просто статевими ролями, а реальна поведінка, що реалізовує ці нормативні очікування або орієнтоване на них — ролевою поведінкою. Автономним аспектом диференціювання статевих ролей є уявлення про те, чим відрізняються або повинні відрізнятися один від одного чоловіки і жінки по фізичних, соціальних і психічних якостях, соціально-психологічні стереотипи.

1.4 Емоційно-оцінкова складова в процесі формування позитивної Я-концепції

Стан особистості в цілому й окремі її сфери залежать від міжособистісного, соціального й емоційного статусу особистості, від домінуючих у даний час інтересів, симпатій, емоційних прихильностей і залежностей.

Разом з тим, серед емоційних станів багато є таких, у яких важко встановити ступінь домінування одного компоненту й це утруднює їх віднесення до певної групи. Даний факт ілюструє те, що типологія психічних станів не обіймає всієї феноменології, хоча вона є однією з найбільш глибоких та продуманих.

О.О. Прохоров у своїй типології психічних станів орієнтувався на категорії особистості в юнацькому віці, фіксуючи увагу, зокрема, на:

— спрямованості особистості та системі її відношень, що лежить в основі характеру;

— природно-біологічних якостях особистості, що лежать в основі психофізіологічних станів;

— діяльності та спілкуванні.

Всі психічні стани у кожній типологічній групі поділяються за знаком на такі, що сприяють, і такі, що перешкоджають діяльності.

Центральною ланкою взаємозв'язків особистісних властивостей з характеристиками психічних станів є самовідношення, оскільки саме воно визначає параметри домінуючого емоційного стану. Велике значення має також активне відношення до життєвої ситуації, готовність особистості до подолання перешкод, задоволеність самореалізацією.

В одному з досліджень (А.А. Бодальов, Л.І. Криволап) протягом року фіксувалися емоційні переживання (радість, пригніченість, гнів і злість, спокій, задоволеність) школярів у класах, головну роль має вчитель із чітко вираженим якимось одним стилем стосунків із учнями («автократ», «демократ», «непослідовно-суперечливий»).

Було встановлено наявність досить стійких залежностей між манерою поведінки, яку дозволяє собі педагог у спілкуванні з учнями, і характером переживань, які при цьому в учнів-юнаків виникають. Водночас, кожен із стилів поведінки вчителів неоднаково «провокує» однакові переживання в різних груп школярів («відмінники», «середні», «відстаючі»; «актив», «резерв активу», «болото», «підривники»).

За даними соціальних психологів, хороший мікроклімат (добрі ділові взаємини) підвищують ефективність навчання на 15−18%.

Емоційний стан багато в чому обумовлено прийняттям себе і навколишніх, задоволеністю або незадоволеністю всім ходом життя, погодженістю сприйманого і бажаного Я.

Л.В. Куліков виділив наступні детермінанти станів:

а) потреби, бажання і прагнення людини (усвідомлені і неусвідомлені);

б) його можливості (прояв здібностей і схованих потенціалів);

в) умови середовища (об'єктивний вплив і суб'єктивне сприйняття, розуміння поточної ситуації).

Емоційні стани викликаються зовнішніми і внутрішніми факторами. Негативні емоційні стани зв’язані з незадоволенням потреб, спонукуючи організм до подолання перешкод.

Характер мотивів і інтенсивність мотивацій — істотна детермінанта будь-якого психічного стану. Гострота потреб, сила мотивації визначає інтенсивність емоційних процесів, гостроту реакції на ситуації, на розвиток подій. Процеси свідомості і самосвідомості, самовідчуття і самопізнання в психічно здорової людини не перериваються.

Розвиток емоційної сфери старшокласника не є лінійним процесом. Її рівень і зміст найтіснішим образом пов’язані з індивідуально-особистісними властивостями людини, включаючи його самосвідомість.

У вітчизняній психології під самосвідомістю розуміють Яконцепцію. У психічному словнику вона представлена як відносно стійка, у більшому або меншому ступені усвідомлена, пережита неповторна система представлень індивіда про самого себе, на основі якої він будує свою взаємодію з іншими людьми і відноситься до себе.

Я — концепція — цілісний, хоча і не позбавлений внутрішніх протиріч, образ власного я, що виступає як установка стосовно самого себе і включає такі компоненти:

— когнітивний — образ своїх якостей, здібностей, зовнішності, соціальній значимості і т.д. (самосвідомість);

— емоційний — самоповага, себелюбність, самознищення і т.д.;

— оціночно-вольовий — прагнення підвищити самооцінку, завоювати повагу [ЗО].

Вивчення та систематизація психічних станів проводиться у двох напрямках. Згідно з першим психічні стани досліджуються у процесі діяльності, переважно професійної такими дослідниками як Є.П. Ільїн, А. Б. Леонова.

У межах другого напрямку психічні стани вивчаються у парадигмі особистісно-діяльнісного підходу. На засадах даного підходу розроблено класифікації В. О. Ганзена і В. М. Юрченко.

Ю.Є. Сосновикова виділяє такі критерії систематизування: тривалість, експресивність, визначення місцезнаходження людини у просторі, ступінь напруженості (за тонусом, генералізованістю та локальністю), ситуативність — за відповідністю нормам моралі, ситуативність — за усвідомленістю стану.

В.О. Ганзен та В. М. Юрченко систематизують психічні стани на такій основі. Виділено групу станів, що характеризують афективно-вольову сферу, стани свідомості. У кожній групі виділяються стани за характеристиками: напруга-розрядка (вольові), задоволення-невдоволення (афективні), свідомість-увага (сон-активація), вольові стани поділяються на практичні (позитивні та негативні) та мотиваційні (органічні та орієнтувальні), афективні - на гуманітарні (позитивні та негативні) та емоційні (також протилежні за знаком — плюс та мінус).

Вітчизняна біогенетична школа в психології виводила ріст самосвідомості й інтересу до власного Я у старшокласників безпосередньо з закінченням процесів полового дозрівання. Полове дозрівання, скачок у росту, наростання фізичної сили, зміна зовнішніх контурів тіла і т.п. дійсно активізують у старшокласника інтерес до себе. Але дитина росла, змінювалася, набирала силу і до юнацького віку, що проте не викликало в нього тяги до інтроспекції. Якщо це відбувається тепер, то насамперед тому, що фізичне дозрівання є одночасно соціальним символом, знаком дорослості, змужніння на який звертають увагу і за яким пильно стежать інші, дорослі й однолітки. Суперечливість положення підлітка, зміна структури його соціальних ролей і рівня домагань — сприяє розвитку самовизначення.

Постановка цього питання — закономірний результат усього попереднього розвитку психіки. Ріст самостійності означає не що інше, як перехід від системи зовнішнього керування до самоврядування. Але всяке керування вимагає інформації про об'єкт. При самоврядуванні це повинно бути інформація суб'єкта про себе, тобто самосвідомість.

Психічні стани уявляють собою складне поєднання протилежних переживань. Так внутрішні протилежні емоційні стани і переживання, пов’язані з подвійністю відношенням до людини чи явища. В таких випадках виявлення ведучої, домінуючої емоції дозволяє віднести їх до групи позитивних або негативних психічних станів.

І.С. Кон затверджував, що психічний стан, коли у фокусі уваги суб'єкта знаходяться його внутрішній світ, і називається самосвідомістю у вузькому змісті цього слова.

У залежності від ступеня концентрації уваги на собі або на зовнішньому світі психологи говорять про високий або низький ступень самосвідомості. Висока самосвідомість у свою чергу спонукує особистість більше думати про себе. До цього приводить також усвідомлення внутрішніх протиріч «Я». Коли внутрішнього протиріччя, розбіжність ідеалу і поводження немає, самосвідомість і самоаналіз не викликає в підлітка емоційного дискомфорту.

Знайшовши в собі протиріччя, індивід починає випробувати дискомфорт, що він може усунути двома шляхами: переключити увагу, думати не про себе, а про щось інше або розібратися в суті конфлікту. Отже, самосвідомість — важливий позитивний фактор самоконтролю, заснований на рефлексії і міркуваннях про себе. Численні експериментальні дослідження, загалом, підтверджують гіпотези про те, що люди з більш високим рівнем самосвідомості точніше описують свої суперечливі внутрішні стани й особливо краще контролюють своє поводження, приводячи його відповідно до таких цінностей, як досягнення поставленої мети, чесність, допомога іншим людям, дотримання соціальних норм і т.д.

Надзвичайно важливий компонент самосвідомості - самоповага, це поняття має на увазі задоволеність собою, погодженість свого реального і ідеального «я». Самоповага пов’язана з внутрішніми переживаннями і уявленням про себе.

Юнаки зі зниженою самоповагою особливо ранимі і чуттєві до усього. Чим нижче рівень самоповаги особистості, тим імовірніше, що вона пов’язана з подвійністю відношення до людини чи явища. В таких випадках виявлення ведучої, домінуючої емоції дозволяє віднести їх до групи позитивних або негативних психічних станів.

Самосвідомість зв’язана із самооцінкою. Емпіричні дані встановлюють, що високої рефлексії відповідає висока самооцінка і самосвідомість, а низька рефлексія залежить від соціального оточення.

К. Левін вважає найважливішими процесами юнацького віку розширення життєвого світу особистості, кола її спілкування, групової приналежності і типу людей, на яких вона орієнтується. Поведінка юнаків визначається, насамперед, маргінальністю його положення.

Ця особливість його соціальної ситуації і життєвого світу виявляється в його психіці, для якої типові внутрішні протиріччя, невизначеність рівня домагань, підвищена й одночасно сором’язливість, тривожність, схильність приймати крайні позиції і точки зору. Ця напруженість і конфліктність тим більше, ніж різкіше розходження між світом дитинства і світом дорослості і чим важливіше поділяючі їхні грані.

Самосвідомість юнаків формується у зв’язку з виникненням у нього нового відношення до себе, прагнення знайти в собі і виявити у своїй повединці якості дорослого. Прагнення пізнати себе, свою особливість, інтерес до себе, міркування про свої достоїнства і недоліки — це характерне для юнаків.

Прагнення пізнати себе стимулює також потреба зайняти належне місце серед товаришів. Однолітки часто стають для нього мірою прагнень, але юнак не завжди оцінює себе і свої можливості правильно. У цій оцінці переважає емоційний момент. Однак, пізнання самого себе виходить через пізнання особливостей інших людей. Одним з найважливіших факторів формування самосвідомості юнака є його судження про себе.

Прагнення самовизначитися реалізуються в колективі, у взаєминах з однолітками. Помилкове розуміння юнаками деяких форм самоствердження може привести до зриву в його поведінці. У зарубіжній психології центральним пунктом у дослідженні юнацького Я є, як назвав Е. Еріксон, «криза ідентичності». Низькі рівні ідентичності припускають стійке почуття неповноцінності, ущербності, що робить украй негативний вплив на емоційний стан і соціальне поводження особистості.

Несвідоме бажання позбутися від колишніх дитячих ідентифікацій активізують рефлексію, а також почуття особливості, несхожості на інші.

Отже, зовнішність — важлива сторона життя старшокласника. Вони особливо чуттєві до особливостей свого тіла і зовнішності, зіставляючи свій розвиток з розвитком товаришів. Уявлення про себе завжди співвідноситься з груповим образом «ми», тобто образом типового однолітка своєї статі, але ніколи не збігається з цим «ми» цілком.

Питання про сенс життя в тій мері, у якій він є рефлексією особистості на самому собі, є психічний симптом визначеної незадоволеності.

Отже, розвиток самосвідомості в юнацькому віці починається зі з’ясування якостей свого «наявного Я», оцінки свого тіла, зовнішності, поведінки, здібностей за якимсь усередненими, найчастіше неясними і нереалістичними критеріями. Це змушує юнака болісно переживати свої мнимі і дійсні відхилення від якої мається на увазі «норми». Знаходячи можливість занурюватися в себе, у свої переживання, юну істоту відкриває цілий світ нових емоцій. Відкриття свого внутрішнього світу — радісна і хвилююча подія, але воно викликає і багато тривожних переживань. Особливо тривожність характерна для дітей старшого шкільного віку і пов’язана з закінченням школи і вступом до навчальних закладів.

Також, при вивченні самооцінки дослідники визначають, що низька самооцінка передбачає неприйняття себе, самозаперечення, негативне ставлення до своєї особистості, проявляються негативні емоційні стани.

Порушення у дитині балансу позитивних і негативних характеристик образа Я перешкоджає оволодінню їм нової ситуації навчальної діяльності. Критичне відношення до себе актуалізує у школяра потребу у загальній позитивній оцінці своєї особистості, і він виявляється психологічно відкритим тим видам діяльності, в яких підтверджується його соціальне спілкування, розкривається його можливості у побудові взаємовідношень з оточуючими.

Головним критерієм в оцінки себе стають моральні психологічні аспекти взаємовідношень юнаків з іншими людьми. Такі негативні форми як самоствердження, як негативізм, агресивна поведінка підлітка є запитною психологічною реакцією на довге неблагополуччя у навчальній діяльності і спілкуванні. Подібні форми самоствердження потребують особливого підходу. Старшокласнику необхідно представити можливості проявити себе з найкращої сторони, стати зразком для інших, усвідомити суспільну значимість поручених йому справ.

Старшокласник потребує признання своєї самостійності, свого рівняння, але для цього відсутні реальні умови — і фізичні, і інтелектуальні, і соціальні. Тільки у спеціально організованій суспільно корисній діяльності створюється ситуація, в якій підліток виступає у дійсно рівноправні відношення з дорослими. Психологічне значення цієї діяльності полягає в тому, що в ній він включається у широку систему взаємовідношень, задовольняє свої домагання на відношення з дорослими, головне це прагнення бути признаним у світі дорослих відношень.

Процес формування самооцінки здійснюється на тлі високої емоційності й пов’язаний з різними переживаннями. Включаючись у внутрішню регуляцію поведінки, діяльності, спілкування, самооцінка здатна здійснювати зворотний вплив на рівень саморегуляції підлітка. Так, у підлітка зі сталою й адекватною самооцінкою, який перебуває в умовах, що сприяють задоволенню його потреби у самоствердженні, моральна саморегуляція поведінки проявляється на достатньо високому рівні, характеристика, що відбиває схильність суб'єкта до тривоги і наявність у нього тенденції сприймати досить широкий «віяло» ситуацій як загрозливий, відповідаючи на кожну з них визначеною реакцією. Як схильність, особистісна тривожність активізується при сприйнятті визначених стимулів, розцінюваних людиною як небезпечні, пов’язані зі специфічними ситуаціями погрози його престижеві, самооцінці, самоповазі.

Ситуативно мінливі прояви тривожності іменують ситуативними, а особливість особистості проявляє такого роду тривожність, що позначається як «ситуаційна тривожність». Цей стан характеризується суб'єктивно пережитими емоціями: напругою, занепокоєнням, заклопотаністю, нервозністю. Такий стан виникає як емоційна реакція на стресову ситуацію і може бути різним по інтенсивності і динамічним у часі.

Особистості, що відносяться до категорії високотривожних, схильні сприймати погрозу своїй самооцінці і життєдіяльності у великому діапазоні ситуацій і реагувати досить напружено, вираженим станом тривожності.

Поведінка тривожних людей у діяльності спрямованої на досягнення успіхів, має наступні особливості:

1. Високотривожні індивіди емоційно гостріше, ніж низькотривожні, реагують на повідомлення про невдачу.