Життєвий і творчий шлях О. Кобилянської

1 Біографічні відомості

Народилася Ольга Юліанівна Кобилянська27 листопада 1863р. у містечку Гура-Гумора в Південній Буковинію З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині. Дитинство й юність майбутньої письменниці минули в румунсько-німецьких містечках Гура-Гумора, Сучава, Кімполунг. Пізніше вона жила в с. Димка, а з 1891р. — у Чернівцях.

Батько, Юліан Кобилянський, народився на Галичині. Він належав до шляхетського роду, який мав свій герб і походив з Наддніпрянщини. Проте, папери, які б посвідчували спадковість родової ознаки, з легковажної руки Якова Кобилянського — батька Юліана і діда Ольги Кобилянської — не мали нотаріального підтвердження, бо він вважав, що синові буде достатньо і його розумної голови для заробітку. Це мало згодом великий вплив на долю письменниці. Мати, Марія Вернер, походила з німецької родини. Її родичем був відомий німецький поет-романтик Захарій Вернер. Будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані та любові до українства. Брат Ольги Степан був живописцем (серед його творів — портрети сестри). Ще один брат — Юліан — прославився як філолог, автор кількох підручників із латинської мови.

З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині.

Через п’ять років після її народження батька переводять до Сучави. Там Ольга Кобилянська знайомиться з місцевим парохом та українським письменником Миколою Устияновичем. Як між родинами в цілому, так і між її доньками, зокрема Ольгою Кобилянською і Ольгою Устиянович, зароджуються приятельські стосунки, які триватимуть у майбутньому до кінця життя письменниці. Пізніше вона жила в селі Димка, а з 1881 р. — у Чернівцях. Увiцi 14 рокiв майбутня письменниця пише вiршi нiмецькою мовою. У 1880 р. написане перше німецькомовне оповiдання О. Кобилянськоi

У ПівденнійБуковині, заселеній переважно німцями й румунами, жили й українці. Але українських шкіл чи культурно-освітніх закладів у 60 — 80-ті рр. тут не було. Німецька школа не могла дати Кобилянській будь-яких знань з історії культури українського народу. Перші літературні твори О. Кобилянської, написані німецькою мовою ще без чіткого уявлення, «що значить слово «література», припадають на початок 80-х рр. («Гортенза, або нарис з життя однієї дівчини», «Доля чи воля?»). Ранні неопубліковані твори Кобилянської («Гортенза», «Малюнок з народного життя на Буковині», «Видиво», «Людина з народу» та ін.) сьогодні зберігають переважно пізнавальне значення, відображаючи окремі сцени з життя містечкової інтелігенції, людей з народу.

Німецька мова, як і німецька культура, відіграли позитивну роль у житті й творчості Кобилянської. Вони, як слушно зауважила Леся Українка, допомогли Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури. Але для утвердження Кобилянської як української письменниці необхідно було глибоко знати не лише українську мову, а й надбання української літератури. Цю істину вона все ясніше почала усвідомлювати і з кінця 80-х років наполегливо вивчає культурну спадщину свого народу, виявляє дедалі більший інтерес до його життя.

Ю. Кобилянський вийшов на пенсiю у 1883 р. i оселився з родиною в с. Димцi Серетськогоповiту. Для О. Кобилянськоi розлука з улюбленим краєм була важкою та болiсною, там, за ii словами, вона залишала «велику частку своєiдушi i своiхпочуттiв, багато образiв, уяви i своєi сили» :Через хворобливість матерi та через молодших братiв Ольги, якiзакiнчували навчання, родина у 1891 р. переїжджає до Чернiвцiв. Упродовж наступних рокiв О. Кобилянська. активно пише повiстi та оповiдання «Вiн i вона» (1895), «Царiвна» (1896), «Що я любив» (1896), а далi «Нiоба», «Некультурна», «Природа», (1898), «Земля», «У недiлю рано зiлля копала», «Через кладку», «За ситуацiями», «Апостол чернi» та багато інших творiв, в яких не тільки вiдтворила глибиннi процеси соцiального i суспiльного буття, а й виробила модерну неоромантично-символiстську стилiстику з вражаючим iмпресiонiстичним розкриттям психiчного стану людини.

У 1903р. Ольга зiбралася вдруге поiхати до Києва на ювiлей М. Лисенка. та важко захворiла мати, i вона змушена була залишитися вдома. Тяжка праця по господарству, а також простуда викликали хворобу в самоi О. Кобилянськоi. Наприкiнцi 1903 р. ii розбив частковий паралiч. I хоча лiкування на нiмецьких та чеських курортах до певноi мiри знешкодили наслiдки недуги, починаючи з 1903р. вона постiйно хворiла, а коштiв на систематичне лiкування не вистачало. Приблизно в той самий час, на початку 1900;х pp. О. Кобилянська переживає драму особистого життя, пов’язану з iменем Осипа Маковея. Значення О. Маковея в долi письменницi неможливо недооцiнити: саме вiн, здавна приятелюючи з О. Кобилянською, стимулював ii творчiсть, був першим проникливим професiйним критиком, саме Маковей на сторiнках редагованих ним видань уводив-майбутню письменницю в культурне середовище. Тривалi дружнi стосунки, якi виникли мiж ними iз взаємноi симпатii переросли в почуття кохання. О. Кобилянеька мрiяла про одруження, i навiть першою заговорила про це. Проте О. Маковей несподівано одружився з іншою жiнкою. Такий невмотивований учинок з боку коханоi людини боляче вразив письменницю: до кiнця життя О. Кобилянська залишалася самотньою.

Протягом 1915;1923 pp. О. Кобилянська пише низку оповiдань, новел, нарисiв, у яких розкриває трагiчнубезвихiдь, страждання, розпуку i бiль, викликаних драматизмом ситуацii, породженоi Першою свiтовою війною.

Аж у 1928 році Кобилянська відкупила в Чернівцях будинок — колишню власність її старшого брата Максима. Це дім на вулиці Одобеску, 3 (нині вул. Димитрова). Шість вікон виходять на вулицю, у дворі будка для собаки Вовчика, курник, крихітні грядки й садок. Їй це нагадувало молодість. Тут вона мешкала з прийомною донькою Оленою (племінниця Кобилянської, позашлюбна донька брата Олександра), її чоловіком та двома дітьми.

1940;го на Буковину прийшли червоні й вигнали румунів. У радянських газетах з’явилися вірнопіддані статті, підписані іменем Кобилянської, хоча стиль — явно не її. Та Ольга тоді вже й не могла писати.І з 35-річчям літературної діяльності її вітали представники нової влади. Коли сіли за стіл, Кобилянська сказала: «Все добре, аби лиш більшовики не прийшли!». Вони це чули, але промовчали. На початку війни Чернівці знову окупували румуни. Поліцейський агент під номером 8 доніс начальству, що на вулиці Одобеску мешкає комуністична пропагандистка, її треба затримати. Завели справу, але не арештували.

У 1941 році румунська воєнна жандармерія встановила нагляд за О. Кобилянською, і тільки смерть врятувала її від розправи.

Ольга Кобилянська померла 21 березня 1942 року. Поховали її 23 березня. У цей день румуни закрили в'їзд до міста.Похована у Чернівцях поруч із батьками.

2 Громадська та феміністична діяльність

Під впливом свого оточення — Наталії Кобринської, письменниці, однієї з фундаторок жіночого руху на Галичині, Софії Окуневської — першої української жінки лікаря в Австро-Угорщині (вона стала прообразом героїні твору «Доля чи воля?»), Августи Кохановської — художниці, яка ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом», вона почне писати рідною мовою. Одним з імпульсів писати рідною мовою стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської.

Тоді ж вона бере активну участь у так званому феміністичному русі, який зачепив чимало наболілих питань, над якими замислювалися представники передової інтелігенції. Ставши у 1894 р. однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська обґрунтувала мету цього руху в брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Письменниця порушила питання про тяжке становище жінки «середньої верстви», активно виступила за рівноправність жінки й чоловіка, за її право на гідне людини життя.

У європейському контексті фемінізм виступив однією з найвпливовіших течій ХХ століття. У науковій літературі дане поняття вимагає визначення щонайменше на двох рівнях: з одного боку, це широкий суспільний рух за права жінок, або ж феміністський рух, а з іншого — комплекс соціально-філософських, соціологічних, психологічних, культурологічних теорій, які здійснюють аналіз статусу жінки у суспільстві, або ж феміністична теорія. На теперішній час фемінізм пропонує альтернативну щодо існуючої картину світу, у можливість відбування якої потрібно перш за все вірити. Це дає підставу деяким дослідникам говорити даного напрямку не лише про феміністський рух чи про феміністичну теорію, а й про «феміністську теологію», яка є «теологією досвіду, що намагається викривати, осмислювати і покращувати ситуацію у суспільстві, пов’язану з утиском прав жінок, їхньою дискримінацією». Однак, власне, феміністський рух — перша системно організована спроба жіноцтва ствердити повноцінність власного буття у патріархальному суспільстві - розгортається пізніше, одночасно з рухом пролетарів, а також із антирасистськими та антиколоніальними виступами. Окрім того на даному суспільному русі безумовно позначилася проголошена у XVIII столітті у Франції «Декларація прав чоловіка і громадянина». Попри все, вона стала декларацією про права чоловіка, а громадянський кодекс Наполеона закріпив за жінкою статус нижчої істоти. Як відповідь цьому 1792 року у світ вийшла «Декларація прав жінки і громадянки», написана Олімпією де Гуж, в якій висувалися вимоги про надання жінкам громадянського і виборчого права, а також про можливість обіймати державні посади. Феміністкам видається, що при досягненні формально визнаного буквою закону рівноправ'я вони прекрасно зуміють влаштуватися і в «старому світі гноблення і покріпачення, стогону і сліз». І це до певної міри так. Якщо для більшості жінок-пролетарок зрівняння в правах з чоловіком було б зараз лише зрівнянням у «безправ'ї», то для «обраних» — для жінок із буржуазії - воно насправді відкривало двері до нових, ще незвіданих прав і привілеїв, що складали до цього часу надбання одних лише чоловіків буржуазного класу. Але ж кожне подібне завоювання, кожна нова прерогатива буржуазної жінки давали б їй у руки лише нове знаряддя для експлуатації молодшої сестри і все більше й більше поглиблювалася б прірва, що розділяє жінок з двох протилежних соціальних таборів" (4). Отже, пролетарці недоцільно розпорошувати свою енергію на слухання або, тим паче, на сумісні дії разом із жінкою з іншого «соціального табору». Єдиним виправданням для такої гіперболічно-ілюзорної точки зору могло бути лише тогочасне жахливе становище виробничої сфери в Російській імперії, коли праця жінки використовувалася перш за все у тих галузях промисловості, де не вимагалося високої кваліфікації, а середній вік жінки в Росії на початку ХХ століття складав усього 33 роки.

В історії українського культурного процесу остання декада ХIХ і перші 14 років XX століття були періодом важливих досягнень, що стали основними елементами у формуванні проекту нової української людини. Зокрема, на західноукраїнських землях даний процес мав певну специфіку в культурному аспекті і відбувався досить динамічно. Цей період у Галичині характеризувався надзвичайно плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики. В літературі даного періоду основні художні зміни були пов`язані з зародженням українського модернізму. На відміну від європейського, ранній український модернізм був явищем не лише естетичним, але й культурно-історичним.

Леся Українка та Ольга Кобилянська кинули виклик домінуючій чоловічій традиції, бо відчували себе спадкоємницями зрілої традиції «жіночої літератури», маючи своїми попередницями Марка Вовчка і Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. «Літературний образ жінки ХIХ століття — „покритки“, „бурлачки“, „повії“, що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед „царівною“ і „одержимою духом“. В українській літературі вперше прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним і феміністична ідея» , — писала Соломія Павличко.

Ольга Кобилянська мала певний досвід співпраці з «Товариством Руських жінок на Буковині». 1894 року вона виступила однією з ініціаторок створення цієї феміністичної організації, а в літературі дебютувала навіть як послідовна феміністка. Її «Людина» писалася під безперечним впливом «Духу часу» Наталії Кобринської і була їй присвячена. Чоловічі характери у більш пізніх повістях О. Кобилянської, написаних у 1910;х роках, саме так втілюють цю слабкість натури. Але тут з`являється ще один аспект — ця слабкість пов`язується з традиційною українською старосвітністю, патріархальщиною і консерватизмом. Українська інтелектуальна традиція асимілювала західноєвропейський фемінізм, сприйнявши в ньому не тільки ідею боротьби статей за рівноправність, але й соціально-культурні механізми, що сприяли гуманізації суспільства. Водночас самобутність прояву фемінізму на західноукраїнських землях підтверджена історичними традиціями українського народу та загальними процесами національного відродження.

Українська феміністична ідея кінця XIX — початку ХХ століть зросла на національній основі. Піднесення духовної та суспільної активності жіноцтва підготувало майбутній державотворчий потенціал, який повною мірою реалізувався в добу національно-визвольної боротьби українського народу за свою державність. Поява в контексті української літератури зламу віків фемінного та феміністичного аспектів сприяла модернізації української культури, її руху до європейських культурних широт. Ольга Кобилянська як представник нової генерації, зробила спробу зруйнувати панівну ідеологію в сфері культури. Завдячуючи її діяльності, в українську літературу проникали такі форми й структури європейського творчого досвіду, як інтелектуальна, індивідуальна і культурна рефлексії, міфологічні форми неофольклоризму, символізм та елементи психоаналізу, — ті елементи, які згодом дозволять молодшим письменникам модернізувати, осучаснити українську літературу у 10−20-х роках ХХ століття.

3 Творча спадщина

Вона увійшла в історію української літератури як проникливий художник слова, глибокий знавець дум і прагнень трудового селянства, тонкий майстер пейзажу. Виступивши в середині 90-х рр. як українська письменниця з оповіданнями й повістями з життя інтелігенції, Кобилянська протягом майже півстоліття створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і публіцистичних статей, перекладів, лишила значне за обсягом листування. Велика частина її творів написана німецькою мовою. З них лише деякі були надруковані в періодичних виданнях; у 1901р. вони вийшли окремою книжкою під назвою «Kleinrussische Novellen». Окрему ідейно-тематичну групу становлять мемуарні та публіцистичні твори Кобилянської, написані в радянський період її діяльності.

Обставинами життя і творчістю Кобилянська глибоко вросла в буковинський грунт. Разом з тим вона ніколи не замикалася у вузьких етнографічних рамках і охоплювала зором усю Україну. Активна учасниця загальноукраїнського літературного процесу, Кобилянська постійно спілкувалася з культурами інших народів, зокрема тих, які жили в Австро-Угорській імперії. Завдяки новаторству, співзвучності прогресивним тенденціям світової літератури проза Кобилянської в її вершинних виявах викликала і викликає значний інтерес не лише в нашій країні, а й за її межами. Кращі твори письменниці вийшли у перекладах багатьма мовами, зокрема слов’янськими, відіграли й відіграють важливу роль у міжслов'янських літературних контактах, піднімаючи міжнародний престиж українського художнього слова.

Тема інтелігенції проходить через усю творчість Кобилянськоі — від її ранніх оповідань та повістей до «Апостола черні». Зображення життя села, його соціально-психологічних і морально-етичних проблем стало другою провідною лінією творчості Кобилянської. «Щоденники» письменниці переконливо свідчать, що в другій половині 80-х рр. вона вже замислюється над долею народу, пов’язуючи проникнення в його життя з опануванням соціалістичних ідей. В новелі «Жебрачка» (1895) письменниця вперше показує людину з народу, яка опинилася без засобів до існування, живе з милостині. У середині 90-х рр. письменниця поглиблює знання життя селянства, чому сприяють її тісні контакти з мешканцями буковинських сіл, зокрема Димки, що згодом увійде в її творчість страшною трагедією-братовбивством. Глибоко правдиві картини з життя села Кобилянська дала в новелах «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Час», «Некультурна».

Одним з видатних творів письменниці є повість «У неділю рано зілля копала…» (1908 р.), в основу якої покладено мотив романтичної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». На початку твору письменниця стисло подає передісторію основних подій. В одному буковинському селі зупинився циганський табір. Молода дружина Раду — ватажка табору — народила білу дитину. За зраду чоловік вирішив убити її. Але вночі Андронаті, батько Маври, разом з товаришем крадькома виносять беззахисну матір і її сина з табору. Непритомну Мавру залишають у лісі, а сина, пізніше названого Грицем, підкидають багатому селянинові Михайлові Дончаку. У повісті органічно поєдналися два начала — реалістичне й романтичне. Сюжет твору розгортається двома взаємозв'язаними лініями. Одна — трагічна доля циганки Маври, яка карається за подружню зраду, поневіряння її батька, друга (романтична) — кохання Гриця, сина Маври, до двох дівчат — Тетяни та Настки. Повість О. Кобилянської «В неділю рано зілля копала…» стала найпоетичнішим прозовим твором в українській літературі.

У 20—30-і рр. письменниця далі розробляє соціальні та морально-етичні теми з життя буковинського селянства. Одним з кращих творів цього періоду є велике оповідання, що тяжіє до жанру повісті, — «Вовчиха». В ньому авторка проникливо показала, як приватна власність в умовах капіталістичного ладу згубно впливає на людину. Центрі твору образ «твердої як камінь» Зої Вергер, яка в гонитві за наживою втрачає здоровий глузд, стає вовчихою для власних дітей. Зої Вергер протистоїть у творі її дочка Санда — поетична натура, у якої приватновласницька мораль не змогла заглушити людських почуттів. Оповідання «Вовчиха», засуджуючи темні сторони селянського життя, зумовлені соціальною дійсністю, викриваючи згубну владу землі, вияскравлювало кращі риси народного характеру. Оповідання свідчило про те, що, незважаючи на матеріальну й моральну скруту, на переслідування румунської політичної поліції сигуранци, письменниця і в цей час працювала плідно, створювала життєво правдиві образи.

Проте, крім безперечних здобутків, у доробку письменниці з’являються і деякі твори, що свідчать про посилення суперечностей у її світогляді, певний спад у творчості. Це, зокрема, стосується роману «Апостол черні», позначеного певною ідеалізацією представників духовного стану. Не змогла цілком впоратись письменниця і з романною формою свого твору, позначеною композиційною розтягнутістю. Незважаючи на те, що Кобилянській вдалося колоритно й правдиво змалювати окремі картини життя й побуту різних верств населення Буковини, показати народження в цьому краї української інтелігенції, роман у цілому свідчив про певні кризисні моменти в творчості письменниці цього періоду, що виявилися і в таких оповіданнях, як «Василка», «Пресвятаябогородице, помилуй нас».

Життєствердним пафосом, ідеями дружби народів-братів, вірою в їхнє світле майбутнє пройняті статті О. Кобилянської в радянській пресі, що ними вона ввійшла у свідомість наших читачів вже як радянська письменниця. Творчість О. Кобилянської радянського періоду наповнена новими ідеями й образами, що несуть у собі красу і правду радянського життя.

4 Повість «Земля»

Повість «Земля» висвітлює одвічні проблеми — людини і землі, злочину й кари, батьків і дітей. Трагічна історія родини Федорчуків — це новітня інтерпретація християнського мотиву братовбивства, хоч і написана за реальними подіями, що відбулися в с. Димка, де жила якийсь час О. Кобилянська. Цьому творові притаманні глибокий психологізм та символізм у розкритті образів. Так, Михайло і Сава — протилежні психологічні типи. Марійка та Івоніка — уособлення цінностей народної моралі, Сава і Рахіра — втілення духовної деградації, образ Анни передає трагедію шляхетної, чутливої душі в жорстоких обставинах тогочасного сільського життя.

Вибір проблематики у повісті «Земля» Ольги Кобилянської був не новим для української літератури. Вічна біда селянина та його залежність від землі, від майнової забезпеченості хвилювала багатьох письменників. Але цей твір написаний з такою пристрастю та силою, що мимоволі замислюєшся над тим, чим же була земля для селянина.

Земля була годувальницею. Вона вимагала рук, розуму, дбайливості і віддячувала за це сторицею. Добрий господар шанував і відчував її, як живу істоту, що вміла радіти і сердитися. «…Шкода лиш, що не говорила…» Але разом з тим вона була найбільшим гнобителем. Заради землі люди відмовлялися від нормального життя. Показова доля родини Івоніки та Марійки. Вони обмежували себе у їжі, одязі, копійку до копійки збирали, капітал, який дав би їм змогу придбати для дітей ще шматочок поля. «Наша доля — працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця», — каже Івоніка. Цим вичерпувалась життєва програма.

Правда, земля мала ще одну важливу функцію: вона була мірилом людської значущості. Багатий господар був шанованим чоловіком, з ним рахувалися, до його думки прислухалися, якщо у нього був нетямущий чи непривабливий син, він все одно вважався бажаним женихом, таким як ТодорикаЖемчук чи «дурний Ілія». Кожна мати мріяла видати дитину за ті горезвісні «морги» поля.

Земля штовхала на злочини. Не так сама земля, як прагнення її мати будь-яким чином. Так трапилося із Савою, який дуже хотів привести господинею на свої землі Рахіру, а старі батьки стояли на перешкоді. Вони не хотіли приймати такої невістки і погрожували, що в разі непослуху віддадуть всі землі тільки Михайлові. І Сава зважився на злочин. Він убив рідного брата. Убив за землю.

Вражає сцена похорону Михайла. Приголомшені горем батьки прощаються з сином. Вони роздають людям добро, бо починають усвідомлювати, що тепер їм нічого не треба. Один син мертвий, другий —- убивця, нема для кого дбати. Та ж земля поглине Михайла. Раптом старий Івоніка вибухає розпачем і гнівом: «Не для тебе вона була, синку, а ти для неї!»

Але влада землі над цими нещасними людьми ще не закінчилася. Вони поховали сина і знову почали працювати. Хоча, здавалося б, це їм вже зовсім без потреби, але земля вимагала догляду, і вони обробляли її. Над ними все одно тяжів неписаний селянський закон, згідно з яким людина без землі автоматично вважалася людиною без прав. Яскравим свідченням того є у повісті доля Анни.

Вона була панською наймичкою, рідня кривдила її гірше за чужих людей. У неї не було ні землі, ні посагу, проте дівчина мала добре серце та золоті руки. Але бідність переважала всі її чесноти. Сільські жінки відчували, що вона краща за них, і не могли їй цього пробачити, глузували з неї.

Анна не мала товаришок і не сподівалась вдало вийти заміж. Але в неї закохався найшановніший у селі ґаздівський син Михайло Федорчук. її не цікавило його багатство — вона любила його самого. Але жорстока влада землі не обминула їх чистого почуття. Навіть якби Михайло не загинув так безглуздо і встиг сказати батькам про свої почуття до неї, то й тоді невідомо, чи прийняла би його мати бідну наймичку в невістки. І вже тим більше ніхто не зважав на неї після його смерті. Село ще довго не могло пробачити їй, що перший красень, багач та найдобріший парубок в селі Михайло зупинив свій вибір на ній і знехтував десятками інших дівчат із заможних родин.

Героїня залишилася вірною собі у прагненні звільнитися від гніту землі. Минув час, вона вийшла заміж за старого парубка і народила дитину. Порадившись з чоловіком, Анна вирішила з часом віддати дитину в науку, не прив’язувати її до землі, бо «вона іноді лише самого горя наносить! Нема що до неї приростати! Вона не кождого щастям наділяє!»

Чи не єдині з героїв твору ці двоє людей відбирають у землі право ламати їм життя і долю їхньої дитини диктувати людям свою волю і обмежувати їх свободу. Земля безсила боротися з тими, хто вважає себе рівним їй, а не підвладним. Але пройде ще багато часу, поки виростуть люди, які зможуть відстоювати своє право вибирати власний шлях.

5 Кобилянська і емансипація. Повість «Людина»

Ольга Юлiанiвна Кобилянська увiйшла в лiтературу як видатний митець демократичного напрямку, майстер художнього слова. Вона збагатила лiтературну скарбницю України творами, в яких вiдбилося життя буковинського селянства та iнтелiгенцiї. Всi вони перейнятi палкою любов’ю до трудящих мас, бажанням бачити рiдний народ вiльним, щасливим, возз'єднаним.

Цi ідеї єднають письменницю з iншими прогресивними письменниками, якими багата iсторiя української лiтератури. Але iснує особливiсть, яка притаманна лише О. Кобилянськiй. Талановита письменниця є постаттю, що найяскравіше втілює iдею українського літературного фемiнiзму межi столiть. Вона була фемiнiсткою за переконанням, фемiнiстками виступають її героїнi.

Перший твiр такого напряму й один з її перших творів взагалi — повiсть «Людина» (1892), присвячена Наталі Кобринськiй, яка була iдейним учителем Кобилянської i прилучила її до фемiнiзму. Слiд зазначити, що у письменницi був дуже вимогливий пiдхiд i принципова позицiя щодо ролiжiноцтва в суспiльствi. Однак прогресивне твердження про потребу жiнки брати активну участь у громадському життi було обмежене тими рамками, в яких уявляла собi Кобилянська цю діяльність жiнок. Самоосвiта, самовдосконалення — ось, власне, програма О. Кобилянської, діячки жiночого руху.

У повiстi «Людина» надзвичайно виразно відбились цi принципи. Втiлюючи їх у твiр, письменниця знайомить нас з Оленою Ляуфер — головною героїнею, що довго опирається намаганню мiщанського середовища звести її до звичайного на той час для жiнки становища безсловесної рабинi. Обмеженi у своїх поглядах iнтересами власного благополуччя, представники цього середовища не живуть, а животiють — бездумно i безглуздо. Всяке намагання пiднестися над «шлунковими» iнтересами розглядаються у цьому середовищi як пусте й шкiдливемрiяння. Тим яскравiшим постає на їхньому тлi образ Олени, сильної й цiльноїособистостi. Серед цього оточення вона виділяється різнобічними iнтересами, художнiм смаком, тонким розумiнням мистецтва. Вона бачить своє мiсце поряд з чоловiками у прогресивному поступi суспiльства. На мiй погляд, саме тут криється визначна мистецька позицiя Ольги Кобилянської: в час, коли буржуазний свiт i його продажна лiтература зводили людину до рiвня «двуногої тварини», письменниця проголошує славу людинi — найдосконалiшому, мислячому творiнню природи. I хоч пiд тиском обставин Олена Ляуфер змушена відмовитись від мрiй про незалежне життя, стати дружиною, вiрнiше — рабинею нелюбого чоловiка заради матерiального добробуту збiднiлихбатькiв, вона не може до кiнця змиритися з цими обставинами. Дiвчина вивчає свого майбутнього нареченого уважно, шукає в ньому те добре, що викликало хоча б повагу замiстьлюбовi. Я в цьому вбачаю не лише усвiдомленi принципи героїнi, але й наслiдування «книжковим» iдеалам. Та це — моя думка.

Вiдверто кажучи, мене iнколи вражає її твердiсть, неначе в неї дійсно чоловiчий характер. Та цьому хибному враженню заперечують її суто жiночi риси: вона прагне до жiночого щастя (однак лише з чоловiком, що переймається її поглядами); вирiшує наблизити до себе Фельса i в той же час пiдсвiдомо намагається вiддалити час освiдчення; панiчно боїться свого майбутнього, але має твердий намiрздiйснити задумане. Зворушливою є сцена прощання Олени з листами Стефана Лiєвича, найдорожчим, що у неї залишилось.

Ольга Кобилянська своєю повiстю стверджує, що жiнка — неповторна особистiсть, яка має право вибору, можливiсть чинити так, як пiдказує їй серце. Вона — людина!

Отже, бути людиною — значить жити високодуховним, цілеспрямованим життям, мати свою, незламну, життєву позицію. І ще більшої поваги заслуговує така людина, яка залишилась нею після всіх життєвих іспитів.

Список використаної літератури

1.Бабишкін О. Ольга Кобилянська. Нарис про життя і творчість. — Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1963.

2.Вознюк В. О. Про Ольгу Кобилянську. Нові матеріали. Роздуми. Знахідки. — К.:Дніпро, 1983.

3.Кобилянська О. Повісті, оповідання, новели / Вступна стаття, упорядкування, примітки Ф.Погребенника.- К.: Наукова думка, 1988.

4.Ковальчук О. Письменницька позицiя в повiстi О, Кобилянськоi «Земля» // Украiнська мова i лiтература в школі, 1993.

5.Усе для школи: Українська література: програмнi тексти, iлюстрацii, пояснення, завдання, тести: 10 кл., Львiв, 2001.