Іван Франко

??? ???

1856−1916

27 серпня 1856 р. — народився у с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині (тепер Львівська обл.). Про дитячі роки писав в оповіданнях У кузні, Малий Мирон, Під оборогом.

1862−1864 — навчання у школі села Ясениця Сільна.

1864−1867 — навчання у нормальній школі при василіянському монастирі у Дрогобичі.

1867−1875 — навчання у Дрогобицькій гімназії. Про шкільні роки писав в оповіданнях Грицева шкільна наука, Shonshcreiben, Олівець. У столярні.

1875 р. - вступив на філософський факультет Львівського університету, увійшов до складу редакції журналу Друг.

1876 р. — у літературному альманасі Дністрянка опубліковано оповідання Лесишина челядь, Два приятелі. Вийшла перша поетична збірка Баляди і розкази.

1877 р.- почав друкувати оповідання з циклу Борислав.

Червень 1877 р. -перше ув’язнення.

Січень 1878 р. — суд над Франком та його однодумцями, їх звинувачували у належності до таємної соціалістичної організації, якої насправді не було. У тюремній камері Франко написав сатиру Сморгонська академія

1878 р.- Франко разом з М. Павликом заснував журнал Громадський друг. 1878 р. вийшло тільки два номери. Журнал було заборонено. Видавці випустили у світ два збірники журнального типу Дзвін, Молот.

1878 - 1880 р.- видає серію книжок Дрібна бібліотека.

Березень 1880 р. - другий арешт і тримісячне ув’язнення в коломийській тюрмі. Письменника звинуватили у підбуренні місцевих селян проти «законного порядку». Враження від коломийського ув’язнення описані у творі На дні.

1881 р. — почав виходити журнал Світ за активної участи Франка. За 1881−1882 рр. у Світі Франко написав 52 відсотки усього матеріалу, що містив журнал, не враховуючи непідписаних редакційних статей. У цьому журналі був надрукований роман Борислав сміється.

1881−1882 р. — живе у Нагуєвичах. Тут пише повість Захар Беркут, перекладає трагедію Фауст Й. В. Гете, поему Німеччина Г. Гайне, пише низку статей про Т. Шевченка, рецензує збірку Хуторна поезія П. Куліша тощо.

1883 р. — працює у журналі Зоря. Увійшов до складу редакції газети Діло.

1885- 1886 р. відвідує Київ. Знайомиться з М. Лисенком, І.Нечуєм-Левицьким, М. Старицьким, П. Житецьким, О. Кониським, В.Антоновичем.

Травень 1886 р. - у Києві одружується з Ольгою Хорунжинською.

1887 р. — перше видання збірки З вершин і низин. Збірка присвячена О. Хорунжинській.

1887- 1997 рр. - працює у редакції Kurjera Lwowskiego.

1888 р. — написав поему Смерть Каїна.

1889 р. - третій арешт, двомісячне ув"язнення за зв"язок з групою київських студентів, що прибули до Галичини.

1890 — Вийшла збірка оповідань У поті чола. У Львові почав виходити двотижневик Народ відповідальним за випуск якого був І. Франко. За ініціативою І. Франка та М. Павлика засновано Русько-українську радикальну партію.

1892 р. -у Чернівецькому університеті виконав навчальні завдання останнього семестру.

1 липня 1893 р. -захистив докторську дисертацію Варлаам і Йоасаф у Віденському університеті, старохрстиянський духовний роман і його літературна історія у професора Ягича.

1893 р. — вийшла п"єса Украдене щастя. Вперше була поставлена у театрі Руська бесіда.

1894 - 1897 — видає журнал Житє і слово.

1896 - вийшла збірка Зів"яле листя.

1896 - 1897 рр. — участь у виборах до Віденського Сейму.

1897 р.- вийшла збірка Мій Ізмарагд, друге видання збірки З вершин і низин.

1898 р. — вийшла поема Похорон.

1898 р. — святкування 25-річного ювілею творчої праці письменника.

1899 р.- вийшла збірка Поеми, до якої були включені твори, написані на основі обробки східного епосу — поема Істар, Сатні і Табубу, поема Бідний Генріх, Поема про білу сорочку.

1900 р. - вийшла збірка Із днів журби, поема Іван Вишинський.

1904 р. — відвідав Рим .

1905 р.- написав поему Мойсей.

1906 р. -Харківський університет присвоїв науковий ступінь доктора російської словесності. О. Шахматов, Ф. Корш висунули кандидатуру Франка кандидатом у члени Російської академії наук, однак імперські реакційні сили перешкодили здійсненню цього.

1906 р. — вийшла збірка Semper tiro.

1913 р. — святкування 40-річчя. Творчої діяльності письменника.

1914 р. — вийшов ювілейний збірник Привіт Іванові Франкові.

1914 р.- вийшла збірка Із літ моєї молодості.

28 травня 1916 р. - помер у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.

ДОКУМЕНТИ ДО ІСТОРІЇ ДОКТОРАТУ ІВАНА ФРАНКА

Від Ред. Справа докторської дисертації Івана Франка ще й досі, як ми бачимо з праці д-ра М. Лози, не уточнена й не досить ясна.

У науковому щорічнику слов’янської філології Віденського університету відомий австрійський славіст і франкознавець Ґюнтер Витрзенс опублікував документи, пов’язані з навчанням Івана Франка у Віденському університеті і захистом докторської дисертації¹. На особливу увагу заслуговують такі документи: індекс, що його власноручно заповнив I. Франко, заява до колегії професорів філософського факультету про допущення до докторських іспитів, автобіографія, відгуки професорів В. Ягіча та їречка на докторську дисертацію і доповіді І. Франка, які він прочитав на славістичному семінарі тощо.

Привертає увагу список предметів, які І. Франко вивчав. Головне місце займають тут лекції В. Ягіча, праці якого Франко знав ще із Львівського університету. Крім лекцій він відвідував також славістичний семінар Ягіча, на якому виступав з двома працями — «Про повість «Варлаам і Йоасаф» та «Причинки до легенди про Магомета у слов’ян» ². Перша праця настільки зацікавила Ягіча, що він погодився взяти її за основу для докторської дисертації, хоч у Франка була в той час уже закінчена праця про Івана Вишенського. Цій праці, що вийшла в 1885 році окремою книжкою, проф. Ягіч подав у Zeitschrift fьr slavische Philologie(1897) дуже високу оцінку.

Значення названих документів є цінним надбанням франкознавства. Вони уточнюють ряд важливих фактів з життя Франка, досі мало відомих. Тому нижче подаємо тексти їх оригіналів та переклад українською мовою М.S. Дармограя³. Тексти документів взято за названою публікацією Ґюнтера Витрзенса⁴. Передруковуємо їх повністю, не впроваджуючи ніяких правописних чи мовних змін.

^І. Gьnther Wytrzens, 'Ivan Franko als Student und der Wiener Universitдt", Wiener slavistisches Jahrbuch, Graz-Kцln, 1960, стор. 228−241.

². На основі цієї праці Франко написав пізніше статтю «Przyczynki do podan o Mahomecie u slowian», Wisla, No, t. 8, 1894, стор. 70−96.

³. Українське літературознавство, Випуск 14, В-во Львівського університету, Львів, 1971, ст. 89−97. 4. ⁴.Див. примітка ч. 1.

ФІЛОСОФСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ 9-й семестр

ІНДЕКС

Список лекцій, які студент має намір слухати

Внесення плати

Штамп бугалтерії Віденського університету з датою: 10 жовтня 1892 р.

Підпис нерозбірливий

⁵ Посвідчення про закінчення студій в австрійських університетах

До Світлої ц. к. Колегії Професорів

філософського факультету Віденського університету.

Іван франко, кандидат філософії, що

проживає [у Відні] 1., вул. Біплінгер;

штрасе № 26, 1 під'їзд, 4 поверх, 29

двері, просить допустити його до

суворих філософських екзаменів з

славістики з класичною філологією.

Світла ц. к. Колегіє Професорів філософського факультету!

На підставі доданих документів, а саме:

а) атестату зрілості в оригіналі і перекладі,

б) абсолюторія Чернівецького університету,

в) індексу Віденського університету за один семестр,

г) автобіографії і

д) дисертації під заголовком «Роман про Варлаама і Йоасафа» та вміщена в ньому притча про єдинорога («Чоловік у криниці») і її слов’янська обробка, до якої додатково додаю ще другу працю, написану українською мовою, «Іван Вишенський і його літературна діяльність», далі надруковану в польському журналі «Wisіa» (т. VI. стор 262—278) статтю «Wojna їydowska, przyczynek do studjуw porуwnawczych nad literatur№ ludow№ і в цьому ж журналі (т. VI, стор. 745—758) опубліковану статтю «Bajka wкgierska Wacіawa Potockiego i 'psia krew'», до якої ще слід взяти примітку «Pochodzenie Attyli», надруковану на стор. 996—997 — прошу допустити мене до складання філософських суворих екзаменів, а саме з славістики як основної спеціальності разом з класичною філологією, з метою здобуття звання доктора філософії.

Відень. 17 травня 1893 р. Іван Франко

А ось і життєпис письменника:

Я, Іван Фракко, народився 27 серпня 1856 р. в Нагуевичах Дрогобицького повіту. в Східній Галичині. Мій батько був селянином і помер, коли мені ще не було восьми років.¹ Протягом двох років я відвідував сільську школу в Ясениці-Сільній, потім протягом трьох років — василіанську нормальну школу в Дрогобичі, після чого в роках 1868—1875 — Дрогобицьку реальну гімназію^2, яку закінчив з відмінними оцінками. В 1875 р. записався дійсним слухачем на філософський факультет Львівського університету, де вивчав класичну філологію у професорів Венцлевського і Цвіклінсько-го, українську мову та літературу³ у професора Огоновського, педагогіку у професора Черкавського, психологію і антропологію у д-ра Охоровича, а також курс національної економіі у професора Білінського.

Одночасно брав участь у роботі редакції літературного журнала «Друг», що видавався студентським товариством «Академический кружок», і разом з іншими членами цієї редакції влітку 1877 р. був вплутаний у політичний процес, який перервав мої студії. Після восьмимісячного слідчого арешту, незважаючи на цілковиту відсутність викривальних матеріалів, мене обвинуватили в таємній змові, в основному на підставі направленого мені листа від М. Драгоманова, який запропонував мені наукову поїздку до Північної Угорщини, і засудили на шість тижнів арешту. Цей вирок позбавив мене державної стипендії, яку я отримував перед тим протягом двох років. А проте я продовжував далі свої університетські студії, одночасно заробляючи на прожиток різними літературними і публіцистичними працями українською і польською мовами.

На початку 1880 р. мене заарештували в Яблунові біля Коломиї, куди я поїхав з наміром давати приватні лекції, і знову втягнули у політичний процес, але після трьох місяців слідчого арешту звільнили, бо з’ясувалося, що, зрештою, вже від початку було цілком ясним, що я з тим процесом і обвинуваченими в ньому особами ані не був знайомий, ані не мав нічого спільного. З того часу я проживав два роки на сьлі, а в 1883 р. одержав замовлення від поміщика Володислава Федоровича у Вікні написати біографію його батька, що був від 1848 р. депутатом райхстагу. Для того я дослідив багатий родинний архів пана Федоровича і працював у Львові, де я став співробітником українського часопису «Діло», над вивченням історії Галичини, а також галицько-українського національного і літературного розвитку. З тою метою я назбирав чимало старих і нових друків, листівок, газет, рукописів і кореспонденцій. В роках 1885 і 1886 я відвідав Росію, і зокрема Київ, де одружився. В 1886 р. став редактором лііературного журналу «Зоря», в якому з 1883 р. опублікував багато своїх праць. В 1887 р. став постійним співробітником польської газети «Kurjer Lwowski». В 1889 р. мене вплутали третій раз у політичний процес і після десятитижневого ув’язнення знову звільнили, бо слідство не могло пред’явити мені найменшого обвинувачення у будь-якому правопорушенні.

В 1890 р. я сподівався, що нарешті матиму можливість здійснити свій здавна плеканий намір — закінчити університетські студії. Тому що згідно з міністерським розпорядженням, що появилося в той час, для одержання абсолюторія мені невиста-чало ще одного семестру, я звернувся до колегії професорів Львівського університету з просьбою дозволити мені записатися на один семестр в цей університет. Однак мою просьбу відхилено, не називаючи причин, тому я був змушений записатися на один семестр до Чернівецького університету. Тут я відвідував лекції у професорів Смаль-Стоцького і Калужняцького і одержав абсолюторій. Восени 1892 р. зміг нарешті здійснити свою здавна леліяну заповітну мрію: я поїхав до Відня, щоб поповнити спої знання із славістики. Записавшись звичайним слухачем, я відвідував протягом срместру лекції у професорів Ягича, Пастрнека, Мюльбахера і Паулічке, а також брав участь в роботі славістичного семінару. З моїх літературних і наукових творів, що займають період уже близько двадцяти років, я хотів би тут назвати лише ті, які свідчать про мою працю над загальною і слов’янською літературами та етнографією. Можу без зарозумілості сказати, що саме цеіі науковий, чисто ідеальний інтерес підтримував мене у суворих випробуваннях, які судилося мені перенести, тож, незважаючи на тяжкі удари долі, я ніколи не зраджував великої мети — бути корисним своїй батьківщині і, насамперед, своєму українському народові.

Працюючи над європейськими і слов’янськими літературами, я перш за все намагався перекласти те, що в них найкраще, на свою рідну мову. Уже в гімназії переклав дві драми Софокла, кілька частин з «Лісні про Нібелунгів» і т. п. Під час університетських студій читав я особливо багато російською мовою, а також переклав окремі оповідання Помяловського, Салтикова-Щедріна, роман «Що робити?» Чернишевського. У 1879 р. з’явився мій переклад «Каїна» Байрона, а в 1882 р. — перша частина «Фауста» Гете з розвідкою про цей твір. Того ж року переклав я також «Мертві душі» Гоголя, а перед тим ще одне оповідання Гліба Успенського, деякі вірші Гете, Віктора Гюго, Гейне, Ленау, Фрейліграта, Шеллі, Некрасова («Жінки Росії»). За останні роки опублікував переробку «Бідного Генріха» Гартмана фон Ауе (1891 р.), томик віршів Гейне (в т. ч. «Німеччина. Зимова казка», «Диспут» та інше) з біографічним нарисом про поета, кілька болгарських народних пісень — усе в українських перекладах. Крім того переклав «Тірольські елегії» та інші вірші чеського сатирика Карла Гавлічека-Боровського, дещо Святоплука Чеха, Ярослава Врхліцького і Яна Неруди.

З цією перекладацькою роботою йшло завжди в парі намагання самому краще пізнати окремих авторів і відповідні літературні течії і зробити їх доступними для інших. Так виникли мої літературно-історичні нариси й характеристики, написані українською і польською мовами: про Гощинського, Теофіля Вишневського, Богдана Залеського, Салтикова-Щедріна, Льва Толстого, про сучасний російський тенденційний роман («Обрусителі», «Бледнов» та ін.), а також про вплив Міцкевича на українську літературу. Більшість цих праць повинна була передовсім відкрити відповідного автора сусідньому народові. З цього погляду тут треба згадати також нариси про Тургенева (українською мовою) і про Шевченка (польською}, а також про Еміля Золя, натуралістичний роман «La terre» в порівнянні з «Владою землі» Гліба Успенського (польською мовою).

Історія українського літературного і духовного розвитку була віддавна улюбленим предметом моїх досліджень. Насамперед ним був найвидатніший і найбільш оригінальний поет України Тарас Шевченко, постать і поетична спадщина якого прикували мою увагу. З 1881 р. я опублікував або написав такі праці, що стосуються цього поета: аналіз його творів «Гайдамаки», «Кавказ», «Сон», «Тополя», «Перебендя», пітім загальну характеристику його життя і творчості (українською і польською мовами). Запропонований і обгрунтований мною поділ творчості Шевченка па чотири періоди прийняв професор Огоновський у своєму новому виданні «Кобзаря». Більші або менші статті, матеріали та критичні замітки написав я також до біографій таких українських письменників: Федьковича (аналіз поданих ним суперечливих відомостей про його молодість), Свидницького, Руданського, Мордовцева,. Скоморовського, Могильницького і Шухевича. Я працював також грунтовно і над давньою українською літературою, особливо з середини XVI ст. Мені вдалося знайти невідомі досі рукописні матеріали з історії цієї літератури з XVI, XVII і XVIII століть: збірку творів Івана Вишенського, релігійну драму «Dialogus de passione Domini» з середини XVI ст., багато рукописних збірок легенд і апокрифів, духовних і світських пісень і т. ін. Так виникли мої дослідження і повідомлення про нові матеріали для вивчення Івана Вишенського, про деякі українські апокрифи, про львівського епіскопа Йосифа Шумлянського і його книгу «Метрика» та інші, що були написані переважно російською мовою і опубліковані під псевдонімом «Мирон» в «Киевской старине». Вншенському я присвятив також докладну спеціальну працю, у якій спершу детально проаналізував усі його твори, а зібрані при цьому дані намагався використати для створення науково обгрунтованої біографії цього письменника. Цю неопубліковану досі роботу, написану українською мовою, дозволю собі пред’явити Світлій Колегії Професорів.

Написавши в 1888 р. для варшавського тижневика «Cіos» кілька нарисів про українську літературу XVIII ст., я почав працювати над цією майже недослідженою дотепер епохою галицько-українського духовного розвитку, про яку Огоновський, наприклад, у своїй «Історії літератури» зовсім не згадує. Особливо займався я «Богогласником» (збірник давніх і новіших релігійних пісень), що вийшов у 1790 р. Але, незважаючи на зібраний мною значний матеріал, я був змушений перервати цю роботу через брак допоміжних наукових засобів. Лише одна глава цього дослідження — про релігійні коляди — була опублікована уривками в «Ділі». Свої погляди на найважливіші фактори українського літературного розвитку до початку XIX ст. я виклав стисло у лекції, яку прочитав в червні 1892 р. в [сторичному товаристві у Львові і яка згодом була надрукована під заголовком «Charakterystyka literatury ruskiej w XVI-XVIII w.» в органі цього товариства, що виходив під назвою"Kwartalnik historyczny".

З ранньої молодості я займався також етнографією і фольклористикою. Ще в гімназії записав з уст народу сотні народних пісень, казок, прислів'їв і т. п. Досить багатий лексикографічний матеріал віддав я в розпорядження спочатку п. Верхратському для його «Початків до у.іоження номенклатури"', а також для його праці «Знадоби»,⁴ пізніше професорові Огоновському для його «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache»⁵ і врешті п. Желеховському для його українсько-німецького словника.⁶ Сам я опублікував з цього лише збірку «Дитяча мова» («Світ»)⁷. В тому самому журналі надрукував я також кілька пісень останнього часу, наприклад, про картоплю, про бориславські нафтопромисли, з моїми культурно-історичними коментарями. У варшавському «Dodaktu do Przegl№du tygodniowego» я опублікував дослідження про залишки примітивних поглядів в українських народних загадках. В українській «Зорі» надруковано працю «Жіноча неволя в галицько-українських народних піснях». У «Zbiуr wiadomoњci do antropologii krajwej», т.12, який видає Краківська Академія, з’явилась складена мною разом з п. Ольгою Рошкевич і мною опрацьована збірка весільних пісень та обрядів. У тому ж виданні кала вийти також і моя збірка галицько-украінських прислів'їв, але через смерть професора Коперницького нічого не вийшло. Моя збірка галицько-українських прислів'їв, для якої я використав весь доступний мені опублікований і рукописний матеріал і до якої додав майже ще раз стільки власних записів, тепер охоплює близько 15 000 прислів'їв, порівнянь, образних висловлювань, каламбурів, жартівливих виразів, прокльонів, благословень, пародійованих молитов, церковних співів і т. ін. Причому здебільшого збережено діалектні особливості у вимові і позначено місцевість, де зроблено запис.

Влітку 1887 р. я працював секретарем і кореспондентом етнографічної виставки, організованої п. В. Федоровичем у Тернополі на честь його цісарської Величності наслідника трону Рудольфа, і яку я також описав. Ще перед тим я видав один том етнографічних і літературних праць померлого недавно українського письменника Володимира Навроцького. В «Киевекой старине» опублікував записані моєю дружиною в Нагуєвичах народні перекази про спалювання там у 1831 р. уявних упирів. У «Kurier-i Lwowski-m» надрукував, серед іншого, цикл статей про галицьке краєзнавство («Krajoznawstwo galicyjskie»), про українські килими («Kilimki ruskie»), про писанки («Pisanki») та інше.

Під впливом професора М. Драгоманова, якому я дуже вдячний за підтримку в моїх наукових устремліннях, я займався новітнім порівняльним літературознавством і фольклористикою, наполегливо читав твори Бенфея, Лібрехта і особливо Веселовського, Драгоманова та інших, що прокладали нові шляхи. Дві мої праці цього ж напрямку, що були опубліковані в польському фаховому журналі «Wisіa», дозволю собі також додати.

Вкінці хай буде мені дозволено зазначити, що про мої художні — як прозові так і поетичні твори, з яких багато перекладено на польську мову, а деякі також на російську, чеську і німецьку, докладно говорить професор Огоновський у своїй українській «Історії літератури» («Зоря», 1891 і 1892, а також в окремому виданні).

Відень, 18 травня 1893 р. Іван Франко

¹ Батько І.Франка помер навесні 1865 р., отже на дев’ятому році життя поета.

² В Дрогобицькій гімназії вчився Франко з осені 1867 по 1875 р.

³ Вирази «kleinrussisch, ruthenisch, rotrussisch, sьdrussisch», вжиті в оригіналі, передаємо, беручи до уваги їх значення, словом «український».

⁴ Іван Верхратський. Початки до уложення номенклятури і термінологиі природописноі, народнеі. Львів, Випуски І—V, 1864—1872.

⁵Знадоби до словаря южноруского, Львів, 1877.

⁶Львів, 1880.

⁷Євгеній Желеховський. Малоруско-німецкий словар. Львів, 1886.

⁸Насправді в 1881 р.; див.: Дітські слова в українській мові. «Світ», 1881, стор. 129—130.

А ось і біографія Івана Франко:

Іван Франко… Перегортаючи сторінки його творчості, ми прагнемо збагнути й осягти багатогранний талант цієї людини. Цей діамант, який щоразу виблискує новими гранями, дивує нас, зачаровуючи.

Великий глибокий знавець давнини свого народу, ерудит у сфері світової історії й письменства — Іван Франко — ці свої знання послідовно й активно спрямовував на відстоювання й утвердження окремійності й давності українського письменства.

Наукова спадщина І. Франка включає десятки й десятки праць, у яких автор звертається до проблем національної ідентичності не тільки письменства, а й українського народу.

Поезія І.Я. Франка близька до народної творчості своєю глибиною і простотою. Яскравий тому приклад — невмируща його збірка «Зів'яле листя», джерелом для якої були ситуації з його життя. Великий шанувальник Франкової поезії Дмитро Павличко написав передмову до збірки «Зів'яле листя».

У ній він, зокрема, підкреслює: коли поет у власні страждання починає вбирати болі й муки понівеченої душі своєї любові, то досягає найвищої, найщирішої й найрозручливішої ноти.

«Є в „Зів'ялому листі“, — пише Д. Павличко, — особливо в його другій частині, речі такої краси й глибинності, що їх сміливо можна зарахувати до найгеніальніших творінь світової любовної лірики». Поезія митця — це побудовані на народопісенній основі твори про власні болісні переживання, бурхливі та пристрасні.

Лиш біль страшний, пекучий в серці там Все заповнив, усю мою істоту.

Лиш біль і се страшне: бам, бам, бам.

А сліз нема, ні крові, ані поту.

Умеркне світ довкола, і я сам Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.

Ридать! Кричать! — та горло біл запер.

Його твори стали популярними піснями і на крилах музики линуть до людських сердець, роблячи їх відвертими, добрими, спонукаючи людей на світліші вчинки. Сам же Франко писав: «…надіюся, що й теперішнє покоління знайде в моїх віршах не одно таке, що відгукнеться в його душі зовсім не песимістичними тонами». Але багато творів І. Франко ніколи в пресі і зі сцени не звучали в радянський час.

Лише борися, не корися Радше впадь, а сил не трать Хоч пропадь, але не зрадь!

.. .. .. .. .. .. .

Довго нас недоля жерла, Досі нас напруга жре, Та ми крикнім: «Ще не вмерла, Ще не вмерла і не вмре!»

Звичайно, такі заповіти письменника не могли побачити світ у часи переслідування. Утвердження поетом невмирущості рідної літератури, що особливо яскраво проявилося у творах «Пролог», «Великі роковини» та ін., також було не до вподоби властям, тим паче, що митець визначив основною ідеєю своїх творів боротьбу народа за свою незалежність.

Важливо відмітити, що у творчості І. Франка велике значення мав образ злочинця. Злочин стає подійним ферментом, що спонукає людську психіку до осмислення власного гріховного вчинку, що врешті до каяття («Для домашнього огнища», «Ріпник», «Оповідання про розбійника Флавіана», «Надні», «В тюремній шпиталі»). Я вважаю, що саме цей психологічний підхід ретельно описаний у його творчості оберігає людину від учинення вчинків, які можуть нашкодити якимось чином оточуючим. На мою думку людей не можна винуватити за те, що вони коять злочин. Вдумавшись у суть практично кожного злочину, ми бачимо, що злочинці роблять ці вчинки заради щастя, комфорту. Цих людей можна тільки пожаліти, як це й робив Іван Якович Франко. У своїх витвірах митець зображав аналогічні ситуації, і писав, що в кожному випадку є вихід, навіть якщо в усьому винна влада. «Людина від віків прямує до одної мети, до щастя. Щастя це здобуде аж тоді, коли наука і праця зіллються для неї в одне; коли всяка її наука стане працею, корисною для суспільства, а вся праця буде виявом її розвиненої думки, розуму й науки». І Франко, здавалося б, віднаходить душевний спокій, «наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем яких він зробився», а проте і в цих його творах лунає глухий відгомін соціальної боротьби за існування.

Висока пристрасть, глибокі патріотичні поривання і поетична щирість, мистецька самобутність так природно поєднується в них. Зауважу лише, що Франко як поет-громадянин у багатьох своїх творах свідомо порушував проблеми народного життя, свої патріотично-політичні ідеї висловлював у формі національних гасел. Найчастіше для опису своїх заповітних думок митець звертався до жанрів гімну, прологу, наповнюючи їх злободенним змістом, втіленим у динамічну, оригінальну художню форму. У «Великих роковинах», наприклад, історичну долю нашого народу автор розкрив за допомогою алегоричного образу козака-невмираки, що виступає символом незнищенності України.

Його цікавлять соціальні й екологічні сторони сільського життя, гніт, страждання і всяка кривда. Франко віддає своє серце і всі свої симпатії тим, хто добуває хліб не тільки собі, але й іншим. Разом з вірою в людину у Франковій душі живе віра в світле майбутнє нашої землі. Воно прийде, те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скелю неправди і пробитись до світла, хоч би й довелось вкрити кістками шлях до нового життя. Це свята віра лунає у Франковому вірші «Коменярі». Цей вірш не можна читати без хвилювання: романтизм його захоплює і підносить, викликає глибоку повагу до тих, хто проголошує свою мету:

… своїми руками Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт, Що кров’ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець і за нами Прийде нове життя, добре нове у світ.

Образ коменярів, озброєних важкими залізними шолотами, під ударами яких рушиться скеля старого задушливого світу, виростає до узагальненого показу революціонерів, борців за нове життя, за добро і щастя.

Образ коменярів, який з надзвичайною силою втілює красу і велич колективної праці, не втратив свого ідейного й художнього значення і для нас. Як коменярі падають на шляху до нового життя, знесилені, так і інші, що заступають на їхнє місце, йдуть, не збавляючи кроку, бо їм світить ясність ідеалу:

І всі ми вірили, що своїми руками Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт, Що кров’ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ.

Лірика поета будить сумління, допомагає вистояти в будь-яких життєвих випробуваннях, кличе на боротьбу. Але як сказав Михайло Коцюбинський: «Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного».

Відколи існує людина на землі, існує кохання — чисте, благородне почуття. Тема кохання — вічна тема в літературі. Наврядчи знайдеться хоч один поет у світовій літературі, котрого б не хвилювала, не бентежила ця тема. Та Іван Франко, звернувшись до інтимної лірики, сказав у літературі про кохання своє, неповторне, глибоко хвилююче слово. Чи можна залишитись байдужим, читаючи такі вірші як «Не знаю, що мене до тебе тягне», «Так, ти одна моя правдивая любов».

Франко зізнається: «Хвилини, в котрих я любив…, були, може, найкращі в моїм житті - жаль тільки, що були це заразом хвилини найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не радості».

Трьох коханих послала доля поету, але дружиною стала четверта — Ольга Хоружинська. Жінка, яка ділила радощі і горе, яка створювала умови для творчості, була жінкою-другом, жінкою-сподвижницею.

Як і кожна людина, І Франко мріяв про велике кохання, про гарну і вірну подругу свого життя. І, мріючи, він створив собі ідеал кохання і коханої. Його дівчина повинна була бути вродлива, щира і розумна, палкої вдачі і передових поглядів, щоб стала для нього і чарівною дівчиною, і вірною дружиною, і надійним товаришем.

Цей ідеал молодий Франко шукав і в житті, а коли не знаходив — тужив за ним і знову шукав. Він так вірив, що любов врятує його від отих земних незгод. Але нажаль він помилився. Його доля була не настільки проста. Отже тільки праця… Ось що тепер його врятує.

Були у Франка свої дні журби, і часто його життя тягнулось за ним, наче воєнний табір. Але він ніколи не був песимістом, ніколи не відокремлював себе від народної недолі, не замикався у власних стражданнях. Тому він мав повне право на весь голос заявити:

Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик — праця, щастя і свобода, я є мужик, пролог, не епілог.

Він був справді сумлінням нації і її інтелектуалом. Маленькою краплиною, в якій відзеркалювалась доля його народу, віками гнобленого і віками пригніченого. Незважаючи на всі свої кривди, образи та страждання, Іван Франко з трепетом у душі дивився, як прокидається український народ, прагне до справедливості і правди та шукає до них шляхів. Уже задля цього міг нести ціле своє життя важкий хрест. Не зважаючи на життєві негаразди, письменник з гідністю виходив з будь-якої складної ситуації.

І коли Іван Франко саме на цих теренах великою людиною став, то завдячувати це він міг виключно собі, заплативши за свою велич важкою ціною своєї тяжкої долі, щоденною боротьбою з оточенням, обставинами і самим собою.

В сучасному світі можна тільки позаздріти силі його могутньої волі та шляхетному характеру. Можливо саме цих рис нам іноді бракує для досягнення своїх мрій та сподівань.

Найбільше, що вражає і вражатиме в нім — це його прагнення до правди, справедливості, істини, майже не властиві у ті часи українській нації. Провиною всьому був страх, навіяний (або прищеплений) українцям самодержавною владою, цілью якої було винищення цієї нації взагалі. Подібні почуття загоняли жертв самодержавного строю у глухий кут, більшість не знала, як поводитись себе з суровою владою. Люди боялись ділитись між собою власними думками, щодо нестерпного життя, бо ніхто не знав якими наслідками все це могло обернутись.

Знаючи все це, І. Франко сам вирішив, що для нього головніше майбутнє своєї Батьківщини. В його характері і нетрадиційній, майже неукраїнській, волі - саме сконцентрована його велич. Для нас навіки залишиться таємницею як людина може переступити через своє особисте життя, та присвятити його народові. Звісно його діяльність зробила величезний внесок у самовизначенні українців, але на початку свого життєвого шляху він не знав вдасться йому виконати свої задуми, чи ні.

На мою думку, якщо б в нашій державі було більше патріотів, схожих на І. Франка, то наш народ був більш сплаченим та єдиним. Кожний громадянин відчував би відповідальність за майбутнє України і робив би свій вклад, хоча б маленький, але все ж таки значний для Батьківщини.

Треба задуматись над словами І. Франка, які є дуже актуальними у наш час: «Я можу здригатися, можу тихо проклинати свою долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням». Ці слова дійсно дуже важливі і ми повинні до них прислуховуватись.

Такі люди як він змогли донести до нас культуру, мову українського народу, хоча їм було дуже тяжко. І ми, в свою чергу, повинні передати естафету наступним поколінням. Але нажаль не всі українці це цінують та звертають на це увагу.

Івана Франка називали Коменярем, Вічним революціонером і Духом неспокою, Титаном праці і думки, але все це дозволяло спокіно дивитись, як кожного дня він відчайдушно бореться з нуждою, бореться за виживання, подібно до того, як це чинимо сьогодні. Він був відомим ученим, з його думкою рахувався вчений світ, був членом Академії наук, першим серед українців, який мав дістати Нобелівську премію, але його не допустили до звичайної доцентури у Львівському університеті.

Він, Франко, став непотрібним для цієї справи. Він став зайвим. Його треба було спихнути і оголосити політичним трупом та порекомендувати зайнятись тихою наукою, яка б, до речі, нікому не шкодила. Оскільки створена Франком радикальна партія могла мати одного лідера, то вона розлетілась на нові з новими лідерами та опікунами народу.

З Франка нагло сміялися. Про нього розпускали найогидніші плітки тільки з однією метою: загнати його в кут. Ці чутки, плітки мали на меті скомпроментувати його в очах народу, який вірив тільки йому. У його житті вишукували свідомо компроментуючи випадки, робили їх набутком всіх. У ньому ніхто ніколи не шукав доброго, світлого, гідного наслідування.

Йому навіть не дали роботи у своїх рідних українських видавництвах. Ним ігнорували. Якщо й давали роботу, то для того, щоб відносив кореспонденцію на пошту, сидів кореспондентом на судових нудних процесах, був коректором та переписувачем чужих рефератів та докладів. Він був першим українським письменником, який не відважився, а вимушений був жити з праці рук.

Суспільство побудоване так, що одні захопили незчисленні багатства, а інші не мають нічого. В деяких країнах багаті хоч трохи діляться з бідним і тим самим стимулюють суспільство від вибуху; в інших же неімущі залишені напризволяще і або вимирають, або ж готуються до вибуху чи вивчають закони, щоб досягти покращення свого становища мирним шляхом. Так так побудоване суспільство. Таким його бачив І. Франко.

Він помер і достатки його були такі, що не було його в чому похоронити: ні взуття, ні білизни, ні костюму. Те, що мав, вкрали в першу ніч окупації російськими військами міста Львова. На постій у хату Франка, беззахисної людини з паралізованими руками, ввели двісті солдат, результати перебування яких шокували цілий цивілізований світ.

Так, він був не без гріха. По тій дорозі, якою вів народ до землі обітованої, неначе Мойсей. Натикався на гострі кути та блудив манівцями. Але саме завдяки його радикальним ідеям український народ зміг відродитися. Навіть у часи повної зневіри, коли здавалося, що ніякого просвіту в житті уже не буде, Франко знову й знову ставав до боротьби. Силу йому повертало все те ж почуття любові до людини і високої відповідальності перед майбутніми поколіннями.

Так і Франко вірить, що посіяне ним слово проросте в душі народу покликом до боротьби, пробудження національної гідності та послужить поступу до омріяної незалежності, до св. волі:

Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народі вольних волі

Пруснем Кавказ, впережится Бескидом, Покотиш вірним морем гомін волі

І глянеш, як хозяїн домовитий По своїй хаті і по своїм полі.

Фотогалерея