Історія Кавказа

ЗМІСТ

Вступ…3

Розділ 1. Кавказ та Закавказзя в турецько-ірано-російських відносинах в XVI-XVIIст…5

Розділ 2. Російсько-іранські та російсько-турецькі відносини під час правління Петра І…15

2.1 Російсько-кавказькі відносини та османо-кримська агресія в пер. чв.XVIIIcт…15

2.2 Похід російських військ на побережжя Каспійського моря та наслідки його приєднання до Росії…18

Розділ 3. Північний Кавказ в російсько-ірано-турецьких відносинах в період з 1725 до 1762р. р…23

3.1 Перший похід Надіра в Дагестан…23

3.2 Кабарда в російсько-турецько-кримських відносинах…25

3.3 Белградський мирний договір…29

3.4 Розгром військ Надіра в Дагестані…32

3.5 Процес приєднання північнокавказьких народів до Росії…35

Розділ 4. Північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ…35

4.1 Російсько-турецька війна 1768−1774р.р…37

4.2 Наслідки Російсько-турецької війни 1768−1774р.р…41

4.3 Північний Кавказ під час повстання шейха Мансура і Російсько-турецької війни 1787−1791р.р…47

Висновки …54

Список використаних джерел та літератури …59

ВСТУП

XVIII століття — переломний етап в історії народі Кавказу. Прогресуючий упадок Ірану та Османської імперії, активний вихід петровської Росії на міжнародну арену поставили питання про долю Кавказу в коло найважливіших проблем світової політики того часу. Ставши одним з основних джерел протиріч у відносинах вказаних країн, цей регіон в силу важливих стратегічних позицій привабив увагу європейських держав, в першу чергу Англії та Франції.

Хоч Париж та Лондон були суперниками за провідну роль в європейській політиці та за колоніальні володіння в Азії та Америці, все ж це не заважало їм направляти зусилля, на обмеження міжнародного впливу Росії. Разом з проведенням політики «східного бар'єру» в Європі вони розпалювали протистояння між Іраном та Османською імперії та Росією на Кавказі, щоб завадити просуванню останньої до південних морів.

В силу того, що стратегічні плани європейських держав на сході визначились лише на кінець XVIII ст. їх протидія посиленню впливу царської Росії на Кавказі почалось ще за часів Каспійського походу Петра І.

Північний Кавказ став об'єктом кавказької політики Росії ще з часів приєднання Кабарди в середині 50-х років XVI ст. Проте безпосередньо Росія включилася в боротьбу за домінування в цьому регіоні з приходом до влади Петра І та його азовського походу 1696 року. В XVIII ст. боротьба за Північний Кавказ йшла з перемінним успіхом. Перша чверть XVIII ст. ознаменувалась приєднанням до Росії Прикаспійських областей та частини Північного Кавказу; друга — втратою цих володінь, яка компенсувалась явним зрушенням в орієнтації місцевого населення на Росію.

Втім без глибокого аналізу кавказької політики провідних держав, виявлення міста та ролі цього регіону в стратегічних планах Росії, Ірану та Османської імперії неможливо скласти цілісне уявлення про історичне минуле гірських народів. Така постанова питання та його вирішення можуть сприяти виявленню спільних тенденцій та характерних особливостей взаємовідносин народів Кавказу з Росією.

Актуальність роботи полягає у можливості прослідкувати витоки сучасних геополітичних конфліктів в Росії, коріння яких сягають XVIII ст., а також дослідити історичне значення входження народів Кавказу до складу Росії.

Об'єкт дослідження — зовнішня політика Російської імперії в XVIII столітті.

Предмет дослідження — шляхи та методи інкорпорації Кавказьких земель до складу Російської імперії.

Територіальні та хронологічні межі:в роботі йдеться про території РФ, та країни Кавказького регіону суміжні з нею, що до хронологічних меж то для більшого розуміння проблематики питання дослідження починається з XVIст. коли саме Московська держава наближається до територій Кавказу і закінчується XVIIIст. який є переломним в історії народів Кавказу Мета роботи: висвітлити процес територіального розширення Російської імперії на прикладі кавказького вектору зовнішньої політики держави.

Завдання:

1)прослідкувати турецько-ірано-російські відносини на Кавказі та Закавказзі в XVI-XVIIст.

2)визначити російсько-іранські та російсько-турецькі відносини під час правління Петра І.

3)показати північний Кавказ в російсько-ірано турецьких відносинах в період з 1725 до 1762 р.р.р.

4)охарактеризувати північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ.

Історіографія:питання є досить розглянутим, але загальна картина є не зовсім цілісною через відсутність наукових розробок кавказьких науковців після Радянської епохи, ще одна проблема це різниця в поглядах радянської, зарубіжної та російсько-імперської історіографії на процес інкорпорації Кавказу до складу Росії.

Даною тематикою займались багато науковців, найвизначнішими серед яких були: Бутков Я. Г., Смирнов Н. А., Сотавов Н. А., Соловьєв С.М., Сокуров В. А., Кушаєва Є.Н., Кіняпіна Н.С., Маркова О.П.

Структура роботи — відповідає меті та завданню та складається з вступу, 4-х розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1

Кавказ та Закавказзя в турецько-ірано-російських відносинах в XVI-XVIIст.

Кінець ХV-початок XVI в. ознаменувалися великими історичними подіями. Розвиток продуктивних сил у надрах феодального суспільства ріст товарно-грошових відносин, розширення ринкових зв’язків, пошуки найкоротших шляхів у країни Сходу — усе це послужило поштовхом для великих географічних відкриттів Для Московської держави це був період його могутнього національного підйому. Розпад Золотої орди, ліквідація Казанського й Астраханського ханства знову відкрили російським людям шлях на Схід. Інтерес Московської держави до країн Сходу значно зріс уже в другій половині XV в. у зв’язку з прагненням Москви установити постійні торговельні зв’язки зі своїми східними сусідами.

Не випадково в цей час великого значення набуває стародавній торговельний волзький шлях, на якому виросли такі торговельні міста, як Нижній Новгород, Казань, Астрахань.

Незважаючи на те що в XV в. руська торгівля з Іраном, з державами Закавказзя і Середньої Азії була сильно стиснута феодальною роздробленістю цих країн і постійних міжусобиць їхніх численних правителів, усе-таки тяжіння руської торгівлі до Сходу і відповідний інтерес східних народів до Московської держави були зовсім очевидними.

Одночасно із Ширваном установилися, зв’язки Москви з Грузією, або, як її тоді називали, з Іверской землею. Під 1492 р. російські літописи повідомляють про прибуття з Іверской землі, з Кахетії, від царя Олександра посла по імені Мурат [4,с.26].

Турецькі султани прагнули використовувати зв’язки підвладного їм Криму з Казанню, Астраханню і ногайцями з метою підпорядкування їхньої своєї влади для протидії східній політиці Московії і відтискування її від Каспійського і Чорного морів. Це не могло не привести до загострення русько-турецьких відносин у першій половині XVI в.

Користуючись феодальною роздробленістю держав Закавказзя, турецькі завойовники захоплювали найбагатші, родючі вірменські, грузинські й азербайджанські землі, прибираючи до рук ширванский шовк, вовну і природні багатства Азербайджану.

Закавказзя мало для турецьких султанів також велике стратегічне значення як плацдарм для боротьби проти Ірану, для проникнення на південні окраїни Росії й у Середню Азію.

Перше зіткнення Туреччини з державою Сефевідів, що поширила в першому десятилітті XVI в. владу з Азербайджану на Карабах, Вірменію, Курдистан і ін., закінчилося знаменитою битвою, що відбулася на Чалдиранскій рівнині, біля міста Маку, у серпні 1514 р. У цій битві турки здобули повну перемогу. За договором, укладеному в 1515 р., до Туреччини відійшли Західна Вірменія [11,с.302].

Гостра боротьба за Закавказзя між двома суперниками відбувалася й у 1533—1538 р., і в 1547—1555 р. По мирному договорі укладеному в м. Амасії (1555 р.) до Туреччини відійшла південна частина Вірменії (басейн озера Ван) і Західна Грузія.

В міру боротьби за Закавказзя росли і ширилися загарбницькі апетити султанської Туреччини, що тепер простиралися на весь Кавказ. Туреччина побоювалася зближення Сефевідської держави з Москвою, зацікавленої в розвитку торгівлі з кавказькими народами. Під впливом загарбницької боротьби за Закавказзя в султанській Туреччині виношувалися ще більші плани, що до Волги і Дону, що служили зручними водними шляхами в східні країни. Кримські хани, а за ними і турецькі султанами в XVI в. відкрито претендували на панування над ногайськими ордами і ханствами Поволжя.

Кримські хани вступили в конфлікт з Московською державою через Казань, що вони підтримували в її боротьбі проти Москви. У 1505 р. казанський хан Мухаммед-Емін, поставлений у Казань Іваном III, зненацька напав на Нижній Новгород; його військо лише з труднощами було відбито. В 1506 р. невдача московських військ під Казанню послужила сигналом до ворожих виступів проти Московської держави ряду ханств і насамперед Кримського. Користуючись династичними зв’язками з казанськими ханами, кримські хани штовхали них на активну боротьбу проти Москви.

Кримський хан зумів настроїти Астраханське ханство проти ногайців і Московії і тим самим зробив його своїм союзником.

Якщо до цього додати, що в 1524 р. казанський хан Сагібом-Гірей (ставленик Криму) виявив готовність визнати себе васалом Туреччини й оголосити Казанське ханство володінням султана Сулеймана, то можна зробити висновок, що позиції кримського хана, а отже і турецького султана в Східній Європі до 1525р. були дуже сильними.

До здійснення цих планів були притягнуті кримські хани, зобов’язані діяти в якості нібито законних спадкоємців і спадкоємців Золотої орди. Передбачалося, що Астрахань, Північний Кавказ і Ногайская орда або добровільно визнають владу турецьких султанів і кримських ханів або ж будуть підлеглі їм шляхом завоювання.

Однак здійснення турецьких планів наштовхнулося на серйозну протидію насамперед з боку народів, що жили на Північному Кавказу.

Одним з найбільш численних народів Північного Кавказу були кабардинці, що складали в XVI в. кілька феодальних володінь (князівств).

Після ліквідації золотоординського ханства на всім Північному Кавказі почали інтенсивно складатися ранньофеодальні політичні утворення (в адигейців, західних черкесів, кабардинців і ін.). У кабардинців у XVI в. з’явилося два основних князівства, відомих за назвою Велика і Мала Кабарда. Границею між ними була ріка Терек, ліворуч від якої знаходилася Велика Кабарда, а по праву — Мала. Ці два князівства у свою чергу розпадалися на більш дрібні володіння. У цих кабардинських князівствах переважали патріархально-феодальні відносини [15,с.224].

До панівного класу Кабарди примикало мусульманске духівництво. Релігія (іслам) грала важливу роль у житті кабардинського феодального суспільства починаючи з XVII в. Однак мусульманське духівництво не мало великого авторитет у місцевого населення. Мулли були найчастіше вихідцями з Криму або Туреччини; насаджуючи в Кабарді далекі горцям норми мусульманського законодавства, вони служили одночасно провідниками політики цих країн.

Володіння Кавказом дало б у руки Туреччини величезну перевагу перед Іраном і полегшило б туркам проникнення в Середню Азію. Крім того, це ставило у вкрай невигідне положення Московську державу. Закріпившись на Кавказі, турки робили б тиск на Казанське й Астраханське ханство і на ногайців; їхнє панування тут нанесло б збиток торговельним зв’язкам Москви з закавказькими областями, Іраном і Середньою Азією.

Однак тільки тоді, коли Туреччина опанувала в 1514— 1515 р. Курдистаном і підійшла впритул до Закавказзя, можна датувати початок турецького проникнення на Кавказ.

Приблизно до того ж часу відносяться і великі набіги кримських татар на Астрахань і на Північний Кавказ.

Протягом усієї першої половини XVI в. Туреччина робила спроби сколотити блок Криму, Казані й Астрахані проти Москви. Однак Московська держава випередила Туреччину. В 50-х роках XVI в. вона опанувала Казанню й Астраханню й установила зв’язки з народами Кавказу

Роздроблений на безліч невеликих феодальних володінь,. Північний Кавказ здавався Туреччини найбільш уразливим місцем, захоплення якого давало їй у руки ключ до вирішення не тільки закавказької, але й іранської проблеми.

Через оволодіння цим ключем їй стояло вступити в боротьбу з Московією, правителі якої вже в XVI в. розуміли значення для Москви Кавказу в зв’язку з необхідністю придбати вихід до південного моря.

Поселення вільних руських людей на Дону (донські козаки) і на Тереку (гребінські козаки) були із самого початку XVI в. сполучною ланкою Москви з народами Північного Кавказу, зокрема з кабардинцями.

Але особливо важливою датою в історії зближення Кабарди з Московською державою потрібно вважати 1557 р. Цього року в Москву прибуло посольство від старшого, найбільш впливового і шанованого кабардинського князя Темрюка і князя Тазрюта з проханням, «щоб їхній государ подарувало, велів їм собі служити і. у холопстві їх учинив» [17,с.5]. У Москві позитивно поставилися до цього прохання; вона відповідала планам політики пануючи на Кавказу й об'єктивно відповідала інтересам Московської держави.

Кабарда була прийнята під заступництво Москви; з цього року руський цар розглядає кабардинців, як своїх підданих. Це видно хоча б з того, що вже у наступному, 1558 р. кабардинці призиваються брати участь у поході князя Дмитра Вишневецького проти кримського хана, а в 1560 р. була почата звичайна у відношенні приєднаних до Московії народів спроба звернути кабардинців у християнство, для чого в Кабарду з Москви були спрямовані представники духівництва. Ця спроба не увінчалася успіхом.

Таким чином, саме 1557 рік треба розглядати як дату добровільного приєднання Кабарди до Московської держави.

Московські військові загони з Астрахані на прохання кабардинських князів надавали допомогу кабардинцям проти їхніх недругів; кабардинська кіннота, що відрізнялася високими бойовими якостями, залучається московським урядом до участі майже в усіх війнах, що вела Московська держава.

Наступні події показали, що оборонні міри, прийняті московським урядом у Кабарді, були дуже своєчасні. Наявність руських загонів на Тереку і військовий союз з кабардинцями перешкодили поширити почату в 1569 р. Туреччиною війну за захоплення устя Волги й Астрахані на весь Північний Кавказ.

Уже тоді було зовсім очевидним, що безпека устя Волги й Астрахані залежить від положення справ у Кабарді. Розуміли це й у Туреччині.

Розгром турецького флоту при Лепанто в 1571 р. і поразка в 1572 р. військ кримського хана, напавшого на Московську державу, що збіглася з нанесенням донськими козаками удару туркам в Азові, трохи стримали запал Туреччини.

Новий султан Мурад III (1574—1595) зосередив усю свою увагу на боротьбі за Закавказзя, почавши нову кровопролитну війну з Іраном (1578—1590 р.).Ця війна загострила положення на Північному Кавказі, активізувавши військову діяльність кримського хана.

У 1585 р. іранські війська зуміли витиснути турок з Азербайджану. Однак новому турецькому головнокомандуючому Фархад-паші, що перемінив померлого Османа-пашу, удалося в 1588 р. одержати кілька перемог над персами і зайняти ряд пунктів у Закавказзі. Прибуле в Москву з Ірану посольство намагалося укласти союз проти Туреччини, обіцяючи спільні дії на Північному Кавказі проти турків і кримського хана. При цьому шахський уряд навіть пропонував територіальну компенсацію за військову допомогу у виді Дербента і Баку, що шах не сподівався відстояти від турків.Але московський уряд волів вичікувати і не вступати безпосередньо в боротьбу з Туреччиною, хоча положення на Північному Кавказу було вкрай тривожним. Війна Туреччини з Іраном продовжувалася зі змінним успіхом. Жорстокий режим військової окупації, установлений турками в Закавказзі, викликав невдоволення населення, чим і скористалися місцеві феодали, що звернулися до молодого іранського шаха Аббаса I (1587—1628) за допомогою. Ослаблення влади турецьких султанів сприяло величезне народне повстання, що охопило значну частину Малої Азії і закавказькі володіння Туреччини; до повсталої сталі переходити турецькі солдати. Та все ж безуспішно, але Туреччина була змушена в 1590 р. укласти мир з Іраном. Ширван, частина Вірменії, частина Грузії і весь Азербайджан були визнані підвладними Туреччини.

Бачачи неможливість самотужки вести боротьбу проти Туреччини, шах Ірану вирішив залучити до цієї боротьби, у якій фактично вже брали участь народи Закавказзя і Кавказу, ще і Московську державу.

Приєднання Кабарди до Московії, відповідало інтересам кабардинського народу, обгороджувало його від ворожих замахів з боку кримських ханів і турецьких султанів. Це була подія великого значення, що зіграло помітну роль в історичній долі не тільки кабардинського, але й інших північнокавказьких народів [10,с.255].

Країни Закавказзя, опинившись в результаті ірано-турецького договору 1590 р. у руках турків, представляли собою замкнуті феодальні володіння, відгороджені друг від друга митними й адміністративними бар'єрами. У них панувало натуральне виробництво. Прагнучи отуречити закавказьке населення, турецькі феодали впроваджували в цих країнах свої порядки, свої форми землеволодіння і землекористування; вони ввели цілу систему феодальних повинностей і установили важкий податковий гніт. Усе це привело до повного, розладу й упадку господарського життя народів Закавказзя.

Положення султанської Туреччини в цей період значно ускладнилося завдяки могутньому народному рухові, що охопив наприкінці XVI — початку XVII ib. значну частину Анатолії і перекинулись у Закавказзя, Ірак і Сирію. Рушійною силою цього повстання, відомого в історії за назвою «повстання Кара Язиджи», було селянство, що виступало з антифеодальними гаслами. Повстання бушувало протягом декількох років; селяни почали зазнавати поразки лише після того, як їхні тимчасові попутники — феодали, перейшли на сторону султанських військ. Придушення цього повстання вимагало великої напруги сил султанської Туреччини; воно значно послабило її військову могутність, особливо в Закавказзі, чим і скористався іранський шах Аббас I.

При шаху Аббасі I центром адміністративного і військового життя держави став м. Ісфахан. Новим у цій державі було твердження великого феодального землеволодіння при вкрай слабко розвитому господарстві самих феодалів. Як державні землі, так і землі феодалів здавалися селянам на умовах кабальної оренди. От чому навіть при наявності в ряді районів зручної для обробки зрошуваної землі селяни-орендарі, так само як і селяни, що жили в умовах общини на державних або вакуфних землях. В Ірану панувало натуральне господарство. Товарно-грошові відносини були слабко розвинуті.

Прагнучи повернути Азербайджан, шах Аббас посилено готувався до нової війни проти Туреччини. Коли в 1602/3 р. турецький намісник у Тебрізі Алі-паша, скористався повстанням у Туреччині, оголосив себе незалежним від султана, іранські війська вторглись у межі Азербайджану.

Шах Аббас до цього часу вже завершив реорганізацію своїх збройних сил, створив регулярну армію на зразок турецьких яничарів, з артилерією і кавалерією.

У 1605 р. турки направили в Азербайджан одного з кращих своїх полководців — Синан-пашу, що знову ненадовго витиснув іранські війська зі значної частини Вірменії й Азербайджану. Відходячи, іранські війська за наказом шаха зруйнували багато міст. Лівий берег Араксу збезлюдів, вірменське населення Нахічевані і прилягаючого району, зайняте сільським господарством, було переселено в Південний Азербайджан, а населення багатого торговельного вірменського міста Джульфи переведене в Ісфахан. Це переселення, відоме у вірменській історії за назвою «великого сургуна», супроводжувалося незліченними насильствами [16,с.407].

Але їв 1606 р. перевага знову одержали іранські війська. Протягом 1606—1607 р. вони відібрали в турків велику територію з містами: Шемаха, Баку, Дербент, Ганджа, Єреван (Эривань).

В 1612 р. Іран повернув собі Азербайджан, частина Курдистану, Картлію і Кахетію і Північну Вірменію; була відновлена границя 1555 р. Однак на цьому боротьба за Закавказзя далеко не закінчилася. Турки не хотіли миритися з утратою територій, що приносили великі доходи. Незабаром вони відновили воєнні дії, оголосивши себе захисниками грузинських князівств від асиміляторської політики, що проводиться Іраном. Війна з невеликими перервами продовжувалася до 1639 р. і завдала величезної шкоди народам Закавказзя.

Після миру з Польщею Туреччина незабаром відновила війну проти Ірану й у той же час створила напружене положення на московській границі. Конфлікт із Туреччиною цього разу виник через Азов. Приблизно біля ста років донські козаки вели боротьбу з цим передовим форпостом турецької військової експансії на півдні Московської держави. Туреччина чіпко трималася за Азов. У 1637 р. донські козаки вирішили позбутися від постійної погрози з боку Азова. 18 червня вони після двомісячної дуже енергійної облоги, разом з невеликими загонам, що прийшли до них на допомогу, кавказьких горців, що страждали від турецьких навал, опанували Азовом і устям Дону.

При одержанні звістки про падіння Азова турецький уряд розгубився. У цей час основні турецькі війська на чолі із султаном Мурадом IV були зайняті війною з Іраном за місто Багдад. Тому султан не міг почати похід на Дон і велів кримському ханові готуватися до війни з Москвою. Але почати війну з Московією Туреччина змогла лише в 1641 р.

Щоб тримати під ударом Північний Кавказ і припинити зв’язку донських козаків з ним, кримський хан з 14-тисячним військом зробив узимку 1640 р. похід на черкеського князя Аджикумука, але, нічого не домігшись, у січні прийшов під Азов, де мав бій з козаками. Утрати були великі по обидва боки, але, видимо, козаки постраждали більше.

З 1642 р. починається особливо енергійний натиск Туреччини і кримського хана на Північний Кавказ і на всю південну границю Московської держави. Це нова хвиля агресії супроводжувалася загибеллю і викраденням у рабство тисяч людей — чоловіків, жінок, дітей, руйнуванням міст і селищ.

У 50-х роках XVII ст. кримський хан починає діяти в Кабарді енергійніше. Стольник і воєвода Терского містечка Василь Волинський повідомив про прихід у 1653 р. в Азов двох кримських султанів з ратними людьми, відкіля вони повинні направитися в Кабарду для завоювання Терського, містечка.

В другій половині XVII ст. положення на Північному Кавказу ще більш ускладнилося завдяки завойовницькій активності, що почали виявляти іранські шахи. Невпинні міжусобні війни, що розоряли і знесилювали Грузію, полегшували іранським шахам здійснення їхніх планів у відношенні Дагестану і Північного Кавказу.

Значення Терського містечка як найважливішого пункту зв’язку між Москвою, Кабардою, Дагестаном і Закавказзям тепер значно зросло. Це обставина і послужило причиною прагнення іранських шахів захопити це містечко і шляхи, що зв’язують його з Закавказзям, для того щоб витягти максимальні економічні і політичні вигоди від твердження свого панування на Тереку.

Плани іранських шахів у відношенні Північного Кавказу не були здійснені, тому що зустріли відсіч не тільки з боку Московії, але і самих народів Північного Кавказу і Закавказзя, зацікавлених у розвитку торгівлі і зміцненні дружніх зв’язків з Москвою [23,с.174].

Вся увага султанської Туреччини наприкінці XVII ст. була поглинена її загарбницькими війнами з Польщею і Росією. Війна, що Туреччина вела починаючи з 1676 р. через Україну, прийняла особливо гострий характер у 1677—1678 р., коли турецькі війська разом із кримськими вторглись у межі Правобережної України і намагалися захопити фортецю і важливий стратегічний пункт Чигирин. У цій війні велику військову допомогу російсько-українським військам зробив 4-тисячний загін, що прийшов з Кавказу, князя Муцаловича Черкаського.

Боротьба, що повела коаліція європейських держав— Росія, Австрія, Польща і Венеція — проти Туреччини, знову відвернула її увагу від Кавказу. От чому кінець XVII у, пройшов для народів Кавказу відносно спокійно.

Узяття Петром I у 1696 р. Азова і створення російського морського флоту вело до остаточної ліквідації турецької військової погрози на півдні Росії і відкривало нові перспективи для встановлення більш міцних взаємин Росії з Кавказом.

Розділ 2

Російсько-турецькі та російсько-іранські відносини на

Кавказі під час правління ПетраІ.

2.1.Російсько-кавказькі відносини та османо-кримська агресія в пер. чверті XVIIIст.

В кінці XVII — початку XVIII в. над народами Кавказу як і раніше висіла загроза іноземного нашестя і поглинання. Хоча з кінця XVII в. у історії Оттоманської Порти, за визначенням турецьких, істориків, починається «період відступу» («ріджат деврі»), Османська імперія і на початку XVIII в. залишалася однією з сильних військово-феодальних держав. Вимушені після поразки у війні 1683−1699 рр. і Карловіцського договору підтримувати мирні відносини з європейськими державами, правлячі круги Османа імперії прагнули компенсувати себе завоюваннями на Сході і з самого початку XVIII в. обернули свої погляди на Кавказ. В 1703 р. османи завершили будівництво фортеці Єнікалє («Нова фортеця»), укріпили Керч, підсилили свої позиції на Північно-західному Кавказі і задумали підкорити Грузію. Посилення військово-політичної експансії Османської імперії на Кавказі і на півдні Росії особливо виявилося після приходу до влади представника найагресивніших кругів феодалів Османа султана Ахмеда III. Порта зажадала, щоб Росія зрила фортецю Камінний Затон, знищила кораблі в Азові, припинила будівництво кораблів на Воронежських верфях, виробила розмежування російсько-турецької межі, згодилася на будівництво турецької фортеці на Дніпрі вище за Очаковом. І щоб привернути на свій бік народи Кавказу, Порта відправила в Ширван, Дагестан, Кабарду, Черкесію і в інші місця своїх емісарів. А хан зробив повторний похід на Кабарду. Проте і цей раз кримці потерпіли поразку, сам хан врятувався втечею.1707 р. на вимогу султана кримський хан Каплан-гірей при підтримці Османа беглербега Кафи вторгся в Кабарду. Він ультимативно зажадав від володарів Кабарди підкоритися і видати 3 тис хлопців і дівчат. Але кабардинці, залишивши селища і укривши худобу і майно, зайняли вигідні для оборони позиції в тісних гірських ущелинах. В той час, коли Каплап-гірей готувався до штурму, кабардинці самі пішли в атаку. Відбулася кровопролитна битва, війська хана вимушені були відступити. Незабаром ханом Криму затвердили Давлет-Гірея. У тому ж, 1707 р. по вказівці султана він зробив напад на терсько-гребенськіх козаків. Але і цей напад не мав успіху. У 1709 р. кримський хан Давлет-гірей вступив з гетьманом України Мазепою в таємний зв’язок, розраховувавши відірвати Україну від Росії. Одночасно він розіслав на Північний Кавказ емісарів із завданням організувати антиросійський виступ горців. Не зважаючи на попередження Росії, кримський хан при підбурюванні Порти влаштовував безперервні набіги на Північний Кавказ, що приносило господарське розорення і незліченні біди.

У цих умовах для народів Північного Кавказу відвернути агресію кримських та османських загарбників було життєвою необхідністю. Проте у той час гористі народи Північного Кавказу не могли одні протистояти агресії султанів Османської імперії і кримських ханів. Ось чому феодальні володарі адигських і інших народів Північного Кавказу «прагнули під високо державну монаршеськую руку піддатися, і тим себе і підданих своїх з-під ярма султана турського і від податок і розорення хана кримського звільнити» [8,с.87].

Російський уряд, потребуючи забезпечення безпеки південних меж держави, прагнув привернути народи Північного Кавказу на свою сторону. Ще в 1700 р. Петро I наказав астраханському воєводі Mусіну-Пушкіну укріплювати дружні і торгові відносини з горцями Дагестану, надавати їм можливі допомоги і підтримку враховуючи обстановку, що ускладнилася, у зв’язку з тим, що османи починають підготовку до війни.

В той же час на Кубань був відправлений 9-тисячний загін під командуванням генерала П. А. Апраксіна, а на Терек — кабардинець за походженням, сподвижник Петра I, князь А. Бекович-черкаський.

Восени 1710 р., підбурювана Швецією і Францією, Порта розв’язала війну з Росією. На початку кампанії росіяни здобули ряд перемог над османами, але потім військові дії розвернулися для росіян несприятливо. На берегах Лозини 44-тисячна російська армія виявилася оточеною військами Османської імперії і Кримського ханства загальною чисельністю 127 тис. чол. У результаті Росія вимушена підписати невигідний для себе Прутський мир і поступитися Азовом. Після цьго Порта під загрозою фізичного винищування зажадала від народів Північного Кавказу підкорятися владі султана. Одночасно Порта почала діяльну підготовку до вторгнення на Кавказ по словам іранського історика Мухамед Хасан-хана, війська османів збиралися захопити Азербайджан і Грузію .

Обстановка, що створилася, сприяла агресивним планам султана. Шахський Іран, що роздирався внутрішніми суперечностями і усобицям не в змозі був протистояти османам.

У Ширвані і Дагестані спалахнуло антишахське повстання, очолюване Хаджі-Даудом і Сурхай-ханом Казікумухським. У 1711−1712 повстанці зайняли ряд населених пунктів в Північному Азербайджан Повстання проти шахського гніту в цей період відбувалося в Грузії і Вірменії. Чекаючи вторгнення османів, Росія вжила заходів по зміцненню своїх південно-східних меж. У 1711 — 1712 рр. генерал Апраксін переселив на лівий берег Тереку гребенськіх козаків. Він побудували декілька укріплених міст — станиці Червленну, Шарінську, Новогладковську, Старогладковську [23,с.60].

Весною 1720 р. кримський хан з 40-тисячним військом вторгнувся в межі Кабарди. Розоривши ряд селищ, він зажадав, щоб кабардинці підкорялися його владі, видали по одному ясиру з кожного двору і відшкодували збитки, понесені татарами під час походу Каплан-Гірея в 1707 Проте кабардинці відкинули домагання кримського хана. Відповідь кабардинців викликала обурення кримського хана. Він вирішив силою підкорити їх, вторгся в Кабарду. Кабардинці не в змозі були чинити опір набагато переважаючим їх кримським військам і пішли в гори. Знаходячись в украй важких умовах, вони знов звернулися по допомогу і підтримку до Росії. Петро І незважаючи па Північну війну, що продовжувалася, вирішив надати Кабарді допомогу.

2.2 Похід російських військ на побережжя Каспійського моря та наслідки його приєднання до Росії.

Тим часом в Дагестані знов ще з більшою силою спалахнув рух проти гніту шахський Ірану. Зібравши значні сили повстанців, Хаджі-Дауд і Сурха хан 21 липня 1721 р. обложили Шемаху, а 7 серпня зайняли цей важливий торгово-ремісничий і адміністративний центр Північного Азербайджану. Велику роль в падінні Шемахи зіграв перехід частини городян на сторону повстанців.

Поблизу Шемахи повстанці розбили війська гянжінського та єріванського ханів. Багато ставлеників шаху, у тому числі і правитель Дербеї бігли до Ірану. Хаджі-Дауд укріпивсявся в Шемахі.

Восени того ж, 1721 р. астраханському губернатору через князів кабардинців стало відомо, що Хаджі-Дауд-бек і Сурхай-хан звернулися до турецького султана через кримського хана з проханням, щоб він прийняв під своє заступництво і допоміг би військами.

При цьому, не можна випустити з уваги орієнтацію Xаджи-Дауда і Сурхай-хана на Османську імперію, обумовлену національними та релігійними інтересами феодалів. Проте значна частина населення Північною Кавказу, як про це свідчать численні листи-звернення до Петра I, орієнтувалася на Росію. Володар Кабарди Іслам-бек Місостов писав «Поклонилися і підкорилися від щирого серця Росії не бажайте, в нас сумніваться, щоб ми надалі к кримцям пристали, але зволите вірити нам, що від таких думок вельми віддалилися, а від вас вже ніколи не відкладемося. І в поведінках наших слухняними і вірними бути завжди готові» [21,с.124].

У першій чверті XVIII в. Іран переживав глибоку економічну і політичну кризу. Все зростаюча феодальна експлуатація селянства, трудового населення міст привела до підриву сільського господарства і ремесла. Сефевідську державу підривали також і феодальні усобиці, що не припинялися, корупція, розкладання шахського двору і т.д. Користуючись ситуацією, що склалася, Османська імперія вирішила приєднати володіння на Кавказі. Про плани і наміри Порти добре знали російські власті. Абсолютно очевидно, що затвердження влади Порти в Прикаспії набагато ослабило б позиції Росії на Кавказі і створило б реальну загрозу південно-східним межам імперії. Отже, основною задачею походу Петра I на Кавказ було запобігти оволодінню Османською імперією Закавказзя і Прикаспієм. До того ж в планах Петра I Прікаспію відводилася важлива економічна роль. Приєднавши прикаспійські області, він сподівався забезпечити необхідною сировиною мануфактурну промисловість Росії, що розвивається. Крім того, цар бажав перетворити Росію на посередницю в торгівлі між Єропою і Сходом. З цією метою Петро I мав намір перевести торгілю шовком Ірану і Кавказу з константинопольського шляху на Астрахань. До травня 1722 р. була завершена підготовка до походу. У Астрахані було зосередженно 47 парусних і 400 галерних судів.

Напередодні виступу 15 липня 1722 р. був обнародуваний маніфест, а для розповсюдження його до Дагестану і Азербайджану був направлений А. Лопухін з 30 вершниками. Маніфест сповіщав, що похід робиться тільки з метою покарання бунтівників, і всьому населенню гарантував безпеку. Як ми бачимо, шемахинські події використовувалися Петром I лише як мотив для початку військових дій. Метою походу було приєднання до Росії важливих в економічних і політичних відносинах прикаспійських провінцій Кавказу. Як і слід було чекати, за винятком Хаджі-Дауда, Сурхай-хана і їх оточення, маніфест Петра І в Дагестані був зустрінутий привітно. Та зате звістка про початок походу російських військ викликала сильну тривогу в правлячих кругах Османської імперії [19,с.36].

Коли ж Порта оголосила про ухвалення Хаджі-Дауда в підданство, 27 липня 1722 р. Петро I з основними силами висадився в Аграханській затоці. Тим часом з Астрахані йшла сухим шляхом кіннота, яка також вступила до Північного Дагестану. До них добровільно приєдналися володарі Великої Кабарди Ель-мурза Черкасській і Малої КабардиАслам-бек Комметов. 5 серпня, залишивши в аграханськом ретраншементі 300 чоловік регулярного війська й 1500 козаків, російські війська попрямували морем і сушею на південь. Того ж дня Петро I з армією прибув на Сулак і отаборився. 15 серпня російські війська рушили до Дербенту. Султан-Магмут Отемишський намагався чинити опір передовим загонам військ, але був без особливих зусиль розбитий.

Обстановка сприяла продовженню походу. Проте через раптово виниклі труднощі у зв’язку з крахом у Аграханському заливі двох ескадр, а також із зростанням захворювань серед солдатів 29 серпня 1722 р. було ухвалено рішення припинити похід. І залишивши гарнізон в Дербенті, Петро I з основними силами повернувся в Аграхан. І в тому місці, де р. Кайсу ділиться на два рукави Сулак і Аграхан, велів закласти фортецю Святого Хреста. Після цього, доручивши командування генералу Матюшкіну, відбув до Астрахані [11,с.390].

Тим часом Порта наказала Хаджі-Дауду, «щоб він всіма заходами прагнув вигнати російський гарнізон з Дербента і з інших тамтешніх країв» [24,с.45]. А незабаром і війська османів вторгнулися на Кавказ. У зв’язку з цим генералу Матюшкіну був даний наказ вжити належні заходи для захисту Дербента і Баку.

У вересні 1723 р. наляканий вторгненням військ османів на Кавказ,Іран підписав з Росією договір. За умов Петербурзького договору шах визнавав за Росією прикаспійські області Кавказу. Це ще більше загострило російсько-турецькі відносини. Султан оголосив про приналежність Порті всього Ірану і про свій намір приєднати Дербентське ханство, як нібито давно йому приналежне, а також розпорядився, щоб прикордонні паші і кримський хан були готові до війни з Росією. Ворожість Порти до Росії як і раніше підтримували Англія, Австрія і інші західні держави. Над Кавказом нависла загроза агресії османів.

Війну, що здавалася неминучою, все ж таки вдалося відвести завдяки укладеному в Константинополі в липні 1724 р. договору про розділення кавказької території на сфери впливу. За умов цього договору за Росією закріплювалися прикаспійські провінції Дагестану і Азербайджану. Решта території Дагестану, Азербайджану, а також Грузія і Вірменія відходили до Туреччини Ширван був оголошений особливим Шемахинським ханством під протекторатом Туреччини [11,с.418].

Народи Грузії, Вірменії, Азербайджану і Дагестану відмовлялися визнати владу Порти. Усюди завойовники османи зустрічали наполігливий опір широких народних мас. Не підкорявся владі султана Сурхай-хан Казікумухській і інші володарі Дагестану. Взимку 1725 р. він учинив напад на Мюшкюр. Серйозну утрату нанесли горці османам і в битві при Джиніхі. Враховуючи, що Сурхая не вдається підпорядкувати силою, султанський уряд вирішив схилити його на свою сторону ласкою, відправивши йому щедрі подарунки, та пославши багатообіцяючі листи. У свою чергу, Росія також прагнула привернути на свій бік Сурхая. «Трудилися як росіяни, так і турки, щоб його кожен в свою сторону привести» — свідчить І. Р. Гербер [6,с.83]. Але Сурхай, вміло використовуючи обстановку, що склалася, вичікував. Хвилювання в Ширвані в цей час не припинялися, а османи пред’являли Хаджі-Дауду всі великі вимоги, які він не в змозі був виконати. Не бачивши іншого виходу, Хаджі-Дауд звернувся до Росії з проханням прийняти його в підданство. Проте Росія відхилила прохання Хаджі-Дауда, оскільки не хотіла порушувати умови Константинопольського договору.

Побоюючись нападу османів, російський уряд з часу Петра I прагнув зміцнити свої позиції в Прикаспії в1724 р. в основному було завершено будівництво фортеці Святого Хреста.

У 1727 р. нарешті було завершене розмежування володінь між Росією і Портой на Кавказі. Народи Дагестану, Азербайджану, Грузії і Вірменії, що підпали під владу османів, опинилися в дуже важкому положенні.Про це свідчать численні факти виступів народних мас проти окупантів. Багато хто, не витримавши репресій іноземних загарбників, переходив під владу Росії.

У 1726 р. підданство Росії прийняв кубанський хан Хусейн-Алі-хан. У 1727р. володар Аварії дав у фортеці Св. Хрест присягу на підданство Росії. Тоді ж року на вірність Росії присягали кюрінські старшини, але в підданство вони не були прийняті, оскільки Кюра знаходилася під владою Сурхай-хана.

Велися також переговори про вступ до підданства Росії і інших володінь і союзів сільських громад Дагестану.

В кінці 1722 р. наїб Дербента у зв’язку з продовольчими затрудненнями звернувся до Росії по допомогу. У відповідь на це з Астрахані відправлено було 5 тис. чвертей хліба, а також масло, сіль і інші продукти.

Намагаючись розширити волжсько-каспійську торгівлю, Росія заохочувала до неї дербентців і інших жителів. З цією метою в 1723—1724 рр. проводилися роботи по будівництву гавані в Дербенті. Тоді ж на р. Сулак була побудована дамба, що дозволяла проводити середні судна по Аграхану майже до самої фортеці Святого Хреста. Все це дозволило встановити регулярніше повідомлення з Астраханню, що, у свою чергу, сприяло розвитку торгівлі краю. До розвитку торгівлі в Прікаспії Росія стала привертати вірмен. Їх поселили в Дербенті, у фортеці Святого Хреста і в інших місцях.

Певну роль в розвитку російсько-кавказької торгівлі зіграла встановлена в 1723р. в Астрахані компанія по торгівлі з Персією. Згідно наявними даними, ця компанія вела торг із народами Північно-східного Кавказу [26,с.43].

Велике значення мало і почате ще до походу російських військ вивчення природних ресурсів, історії і етнографії народів Північно-східного Кавказу. Описи краю, складені А. П. Волинським, А.І.Попухіним, А. Бекович-черкаським, І. Р. Гербером, Л. Ф. Еропкіним, Д. Д. Кантеміром, Ф. І. Соймоновим і багатьма іншими, є цінним джерелом для вивчення його історії і етнографії.

Проте народи Дагестану і Азербайджану недовго залишалися у складі Росії. Після 13-річного володіння, за умов Рештського (1732) і Гянджінського (1735) договорів, Росія вимушена поступитися ними Ірану. Російська межа була визначена по р. Терек, па лівий берег якої були переведені війська, а фортеця Святого Хреста зрита (її населення перевели в Кизляр).

Розділ 3.

Північний Кавказ в російсько-ірано-турецьких відносинах в

період з 1725 до 1762 р.р.

3.1 Перший похід Надіра на Дагестан.

У 30-х роках XVIII в. Надір, став після тривалих усобиць фактичним правителем Ірану, і почав боротьбу з Оттоманською Портой за повернення території, що раніше належить Ірану. Населення, що знаходилося під ярмом імперії османів, знемагало і готово було на боротьбу з своїми поневолювачами. До того ж в 1730 р. в Константинополі був повалений султан Ахмед III, після чого почалися звичні феодальні усобиці. Все це сприяло діям Надіра. До вересня 1730 р. він оволодів Таврізом, а потім без особливої праці зайняв Ардебіл.

Тоді як Надір вів підготовку до походу на Ерівань (Єреван), стало відомо, що повсталі жителі Хорасана убили його брата. Надір попрямував для придушення повстання. У відсутність Надіра шах Ірану вирішив почати військові дії, розраховувавши військовими успіхами відновити свій підірваний авторитет. У 1731 р. він почав військові дії проти султана.

Але безуспішними виявилися військові дії шаху. У квітні 1731 р. він зазнав поразки під Еріванью, після чого війська султана рушили до Південного Азербайджану. В цей час від турецького Алі-паші Сурхай одержав наказ, щоб він з своїм військом з'єднався з військами османів в Гянджі і йшов на Тебріз.

Тим часом шах, потерпівши ряд поразок, вимушений відмовитись від продовження війни і в січні 1732 р. в Керманшахі підписав невигідний для Ірану мирний договір. Але цей договір виявився недовговічним. Повернувшися з Хамадана, Надір скинув Тахмосиба II, і проголосив володарем його 8-місячного сина під ім'ям Аббаса III, себе ж при ньому регентом; анулював тільки що підписаний з султаном договір, відновив проти Порти військові дії. За наказом султана для боротьби з Іраном в Закавказзі були направлені 20−25-тисяч кримсько-татарського війська під командуванням Фати-Гірея. Проте Росія, зацікавлена в мирі з Іраном, надавала йому підтримку в боротьбі з Портой. Російські війська, зосереджені у фортеці Св. Хрест нанесли серйозних утрат кримським військам [18,с.124].

Тим часом Надір отримав рішучу перемогу над османами, яка вимусила султана просити мир. У лютому 1733 р. в Багдаді між Іраном і Туреччиною був укладений мирний договір. Межі між ними визначались в рамках ірано-турецького договору 1639 р.

Після цього Надір ухвалив рішення покарати Сурхая. Влітку 1734 р. на чолі величезної армії він вторгся на Кавказ, а в кінці серпня зайняв Шемі велів поруйнувати її вщент, а населення перевести в Агсу. Незабаром відбулася битва між шахськими військами і горцями. Сурхай-хан зазнав поразки і відступив в гори. Війська іранського шаху, переслідуючи Сурхая, досягли Казікуг, але Сурхай втік до Аварії.

Надір не зважився продовжувати похід. Не встиг Надір піти із Закавказзі, як в Азербайджані і Дагестані почалися антиіранські виступи.

Проти азербайджанських і дагестанських повстанців була направлена 20-тисячна армія на чолі з братом Надіра Ібрагім-ханом. Але він багато чого не добився.

На чолі об'єднаних сил горців Дагестану стали досвідчені керівники джаробелоканці Ібрагім-диван і Халіл. Перший час іранцям вдалося потіснити горців. Проте у середині 1738 р. поблизу Джаника горці наголову розбили іранців.У бою був убитий сам Ібрагім-хан і інші воєначальники Ірану. За наявними даними, з 32-тисячної армії врятувалися 8 тис. Вслід за цим антиіранський рух охопив багато районів Північного Азербайджану.

Тому влітку 1739 р. уряд Ірану направив на Кавказ велике військо під командуванням Сифі-хан-султана. Не дивлячись на деякі успіхи, і йому не вдалося підпорядкувати шаху волелюбних горців. Незадоволений цим, Надір знову направив на Кавказ численні війська під командуванням Гані-хана Абдальського, Фаталі-хана і Мухаммед-Алі-хана.

3.2 Кабарда в російсько-турецько-кримських відносинах.

У 30-х роках XVIII в. перед Росією стояли успадковані від попереднього сторіччя три великі регіональні зовнішньополітичні проблеми — балтійська, польська і чорноморська. Особлива зацікавленість ряду європейських і азіатських держав у цих питаннях перетворювала всі ці проблеми в один заплутаний клубок, заважаючи розвязку кожної з них. Так, через різку розбіжність з Росією по польському питанню Франція підігрівала антиросійські настрої, підбурювала султана на збройний конфлікт, одночасно підштовхуючи Швецію і Польщу на війну проти Росії. В роки «війни за польську спадщину» (1733— 1735 р.) Османська імперія була ворожа Росії. Двоїстою була політика Швеції, тому що визначена частина виношувала плани реваншу і перегляду підсумків Північної війни. Натягнутими були відносини з Данією через Шлезвіг. Англійська дипломатія, зацікавлена в загостренні російсько-шведських і російсько-турецьких відносин, заважала, зближенню Росії з Австрією проти Османської імперії.

Англії і Франції вигідна була ізоляція Росії від ринків на Близькому Сході, і вони всіляко перешкоджали врегулюванню російсько-турецьких протиріч. Тим часом Порта на шкоду життєво важливим економічним і політичним інтересам Росії продовжувала безроздільно панувати на Чорному й Азовському морях і робити грабіжницькі набіги на її землі. Чорне море як і раніше залишалося закритим для Росії.

Унаслідок такого положення в 30-х роках XVIII в. чорноморська проблема, з яким також перепліталася і каспійська, придбала гострий характер, але Росія не була підготовлена до війни з османами.

Передбачаючи в найближчому майбутньому зіткнення з Портою, російська дипломатія розвила енергійну діяльність і протягом першої половини 30-х років домоглася зближення Росії з Англією і Данією, поновлення союзу зі Швецією, обрання доброзичливого кандидата на польський престол і висновки Рештського (1732 р.) і Гянджипського (1735 р.) договорів з Іраном, згідно яким Росія повертала всі прикаспійські провінції Ірану, а він зобов’язувався виступити проти Порти у випадку її нападу на Росію. У підсумку політико-дипломатична ситуація була значно зм’якшена на користь Росії [23,с.68].

Зате звістка про Рештський договір насторожила Порту, і вона вирішила форсувати здійснення давно задуманого плану: прогнати шаха з Закавказзя, обігнути начебто кліщами з заходу і сходу Головний Кавказький хребет і зімкнути них на кабардинській рівнині. Почалися відкриті османно-кримскі провокації проти Кабарди і Дагестану.

Улітку 1731 р. 7-тисячне кримське військо підступило до границі Кабарди і зажадало вислати султана Салих-Гірея і видати убивць племінників хана Бахти-Гірея — Делі-Салтана і Гірея-Салтана Однак кабардинці не здригнулися перед грізним ворогом, організували оборону й одночасно звернулися по допомогу до російського уряду.

Російський уряд знову підтвердив Кабарді своє заступництво і завірив, що військова допомога проти загального ворога буде організована.

До цього часу ірано-турецька війна вступила у нову фазу. Османи понесли величезні втрати. Був укладений і Рештський договір. Перелякана цими обставинами Порта вирішила відправити Фети-Гірей-Салтана з військом у тил шахських військ через Північний Кавказ.

Османський загін, однак, нічого не досяг. 11 липня 1734 р. у районі сучасного м. Грозного османо-кримські війська були атаковані російськими військами. У ході бою татари були розбиті і звернені у втечу, залишивши на полі бою 12 бойових прапорів. Однак командуючий російськими військами князь Гессен-Гамбурзький не тільки не закріпив здобуту на полі бою перемогу, але зненацька повернувся в фортецю Святого Хреста і тим самим дозволив переможеним ограбувати гребінські містечка і забрати в полон сотні людей, після чого частина татар рушила назад у Крим, а інші пішли до Шемахи. Однак полонені і донський козачий загін у 2 тис. чоловік, оточений татарами і калмиками, були звільнені кабардинцями на чолі з Магометом Кургокіним [17,с.97].

У цих умовах Османська імперія поспішила покінчити з іранською війною і зміцнитися на Північному Кавказу. Це створило нову напруженість на Північному Кавказу. Уже з 1734 р. Порта і Росія знаходилися на грані війни, а в наступному, 1735 р. султан розпорядився рушити кримським військам в Кабарду. Саме вторгнення кримських військ у Кабарду поклало початок російсько-турецькій війні 1736−1739 р.

У середині серпня 1735 р. Каплан-Гірей, збільшивши свої сили до 80 тис. чоловік, перейшов р. Лабу і в результаті місяця окупував Кабарду.

6 жовтня 1735 р. 40-тисячне російське військо під командуванням В. Леонтьева рушило в Крим, тримаючи курс на Перекоп. Хоча в погодних умовах експедиція і не досягла цілі, але наслідком її стало поспішне повернення Каплан-Гірея з Ірану.

13 квітня 1736 р. імператриця Анна Іоаннівна призвала кабардинців піднятися на боротьбу з загальним ворогом. Кабардинці виявили повну готовність вступити у війну на стороні Росії.

Майже одночасно з грамотою російської імператриці в Кабарду; прибув посланець Криму Айдемир-мурза з листом від Каплан-Гірея в якому хан виражав повну надію, що кабардинці, згідно даної йому в 1735 р. присязі, піднімуться на боротьбу проти Росії,