Україна 1917 року /Укр./

УТВОРЕННЯ УРАIНСЬКОI НАРОДНОI РЕСПУБЛIКИ, ДЕРЖАВНИЙ ЛАД I ПРАВО..

У ніч із 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками.

Подіі у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих України, однак переважна більшість іі народних мас підтримувала політику партій, котрі входили у склад Центральноі Заради, — партій соціальних реформ й національного відродження. Тому перехід в Украіні влади до Радий більшовикам вдалося здійснити лише в пролітарському Донбасі. У більшості ж районів України подіі розвивалися інакше. Особливо напружене становище склалося у Києві.

Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керивництво Центральноі Заради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, украінські партіі усе ж таки таки висловилися проти переходу влади до Радий робітничих й солдатських депутатів, бо смердоті не представляли всієі революційноі демократіі.

Центральна Рада вважала, що в такій ситуаціі можливий Єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, — це утворення Ураінськоі Народноі Республіки. 7 листопаду 1917 року був оголошений текст III Універсалу Центральноі Заради.

«Віднині Украіна стає Украінською Народною Республікою… — говорилося в Універсалі. — Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росіі, щоб вся Республіка Російська стала федерацією равних й вільних народів».

Михайло Грушевський нагалошував: на бо подібна «широка автономія обьективно дае вухо іі перетворенню у «повну державу». І уже після двох місяці после проголошення УНР все голос заявила, що вона є «повною Державою»: 22 января IV Універсал Центральноі Заради сповістив, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого незалежною Державою». Зрозуміло були й інши чиновніки (конфлікт із Раднаркомом, проблеми міжнородного визнання), що зумовили рішучий поворот до повноі незалежності, однак із точки зору еволюціі «чистих» державних форм, цей шлях є закономірним.

З цого години досить активно відбувається процес формирування й удосконалення державного ладуУНР.

Організація центральноі влади. Особливе місце в структурі вищіх органів УНР займала Центральна Рада. У III Універсалі містиця конструкція, згідно із якою Центральна Рада поставлена Украінським народом «разом із братніми народами України… берегти права, здобуті боротьбою», а IV Універсалі сказано «Ми Украінська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників й солдатів».

У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення Центральноі Заради: «законодавчий орган», «представницький орган», нарешті, «революціонний демократичний парламент».

Проте, незважоючи на усі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою певну специфіку. По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральноі Заради постійно декларувалася, що вон є тимчасовим органом, який має припинить свою діяльність, после скликання Всеукраінських Установчих зборів. По-друге, Центрально Рада формувалася не шляхом загальних виборів, але в основі делегування до іі складу представників різних демократичних, громдянських організацій.

Прагнучи у питаннях державного будівництва спиратися на усі соціальни верства населення України, Центральна Рада намагалася розширити свою соціальну базу. Саме із цією метою на вушко грудня 1917 року був спланований I Всеукраінський із «ізд Радий робітничих, селянських та солдатських депутутаiв. За нормами представництва депутати із «ізду малі представляти усi Украiнськи землi.

Своi намiри щодо цого із «iзду малu і бiльшовики Украiни. Вони намагалися шляхом переобрання складу Центральноi Заради перетворити ii на зразок росiйського ЦВК.

Всеросiйський із «iзд Радий робiтничих, селянських та солдатських депутатiв розпочав свою роботу 4 грудня 1917 року у Києві. На нього прибуло понад 2000 депутатів, переважно селян, серед які большивіки складали трохи понад ста Чоловік. Зрозуміло, що при такому співвідношені сил із «ізд висловив повну довiру і пiдтримку Центральнiй Радi та Секритарiату. У резолюцii із «iзду, зокрема, говорилося: «З проголошенням третього Унiверсалу Центральна Рада стала на шлях широких соцiальних і полiтичних реформ і приступила до скликання Украiнськиx Установчих зборiв, яким єдино Центральна Рада може передати усю повноту влади в Украіні… З «ізд вважає переобрання Центральноі Заради несвоєчасним й недоцільним».

Більшовики були змушені облишити із «ізд і переiхати до Харкова, де провели свiй окремий із «iзд.

Незважаючи на всi своi зусилля, лiдери Центральноi Заради не змогли швидко добитися повноцiнного територiального представництва, хоча це запитання не сходило із порядку денного практично до останнiй хвилини iснування Центральноi Заради. Пiдсумок проблем представництва пiдбивався 20 березня 1917 року. На засiданнi Малоi Заради виступiв Михайло Грушевський. Вiн нагадав, щo склад Центральноi Заради поповнився новими органiзацiями украiнських мас, якi одна за одною виходили на політичну арену. Центральна Рада прагнула як найскоріше передати своє місце представництву утворенном на підставі виборчого права Украінськоі землі.

Приймалися окремi акти, що визначали правовi засади дiяльностi Центральноi Заради. В частности, 25 листопаду 1917 року було б схвалено закон про утримання Центральноi Заради за державний кошт, 16 квiтня 1918 року — закон про недоторканнiсть членiв Центральноi Заради, тобто смердоті кoристувались такими ж правами, як і «класичний» парламент. 9 квiтня Центральна Рада затвердила закон про право безмитного придбання книжок та iнших виданнь бiблiотекою Центральноi Ради.

Функцii украiнського уряду виконував Генеральний Секритарiат. Пiсля оголошення IV Унiверсалу Генеральний Секретарiат перетворився на Раду Народних Мiнiстрiв.

Вже пiсля утворення УНР укрiнський уряд переживши чимало криз, зумовленних рiзними чинниками, і в результатi за часiв Центральноi Заради його склад мав такий вигляд: голова мiнiстрiв — Голубович (укр. с.-р.); мiнiстри: внутрiшнiх справ — Ткаченко (укр. с.-д.); вiйськових і морських справ — Жуковський (укр. с.-р.); судових — Шелухiн (укр. с.-ф.); земельні - Ковалевський (укр. с.-р.); харчових — Колiух (укр. с.-д.); працi — Михайлiв (укр. с.-д.); пошт і телеграфiв — Сидоренко (з. сам.); залiзничних шляхiв — Сокович (укр. с.-р.); фiнансiв — Препелиця (укр. с.-р.); просвiти — Прокопович (с.-ф.); торгiвлi і проимислу — Фещенко-Чопровський (с.-ф.); державний секретар закордонних справ — Любинський (укр. с.-р.); державний контролер — Лотоцький (с.-ф.).

Перед украiнським урядом постали тiж самi проблеми, що і перед Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми державотворення.

У галузі державотворення после проголошення УНР на перший план постає проблема, Яка полягла в прагненні розділити «сферу впливу» між Генеральним секретаріатом й самою Центральною Радою, хоча вона то й не дістала свого розв «язання. У результатi сталося так, що Центральна Рада як законодавчий орган і Генеральний Секретарiат як орган виконавчий займалися одними і тими ж самими питаннями, по які приймались то постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917р. і Центральна Рада, і Генеральний Секретарiат зверталися до проблеми цiноутворення. На шкода, навiть конституцiя УНР не вирiшила цiєi проблеми.

Однак за тихий умів украінській справі значно більшоі шкоди завдавало не протистояння «гілок влади», а партійні чвари і суперечки між політичними силами, котрі реально впливали на державне будівництво.

Центральна Рада усе ж таки таки зробила важливий крок в напрямку формування державного механізму, ухваливши 25 листопаду 1917р. закон про порядок видання нових законів, відповідно до якого залишалося «в силі доприйдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди і установи, котрі зоставадлися на територіі Украінськоі Народноі Республіки по день 7 листопаду 1917р.». Цей акт фактично заклав правові основи державного будівництва. Видані ще до жовтневого перевороту універсали і деклараціі малі здебільшого політичний й пропагандистський характер та були разараховані на тривалий переговорний процес із російським центром щодо шкірного генерального секретаря, шкірного конкретного повноваження. Проте жовтнeвi подii в Петроградi докорiнно змiнили ситуацiю і поставили Центральну Раду перед необхiднiстю термiново будувати державу в повному обсязi.

як вiдомо, в аналогiчнiй ситуацii бiльшовики ламали стару державну машину. Лiдери Центральноi Заради, навпаки, прагнули пристосувати ii до потреб нацiонального самовизначення. Наприклад, вiдповiдно до спецiального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917р., функцii Головноi скарбницi та Украiнського Державного Банку виконували Киiвська губернська скарбниця та Киiвська контора Держбанку.

Варто звернути увагу і на таку деталь. Однi iнституцii починали дiяти ще доти, як вiдповiдним чином «легалiзувалися». Так, посаду Генерального контролера iснувала ще в першому складi Генерального Секретарiату, однак 23 березня 1918 р. його канцелярiя подає на розгляд Центраоьноі Заради проект закону «Про тимчасову організацію державного контролю». Створення ж деяких інших, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж перед тим доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату передбачила організацію економічного комітету. Однак ця ідея стала реалізуватися лише в останні місяц існування Центральноі Заради, коли 31 березня 1918 р. до неі надійшов проект закону «Про вищу економічну раду УНР».

Організація місцевоі влади. Іі загальні принципи вперше окреслив ще до утворення УНР М. Грушевський, який розробив таку схему: «Щоб не було б ніякоі тісноти від власті людям, щоб вон не коверзувала людьми, не накидала ім своєі волі, немає бути іншоі власті лише із вибору народнього!».

У I Універсалі із цого приводу зазначалось таке: «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, Яка стоіть за інтереси украінського народу, винна матір найтісніші організаційні зносини із Центральною Радою. Там, де через якісь заподій влада зосталась у руках людей, ворожих до украінства, приписуемо нашим громадянам широку, дужу організацію та усвідломлення народу, і тоді перевибрати адміністрацію».

У Ш Універсалі також йшлося про проблеми місцевого самоврядування: «Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуемо: вжити всіх заходів до закріплення і поширення прав місцевого самоврядування, що є органами найвищоі адміністративноі влади на місцях».

як бачимо, Центральна Рада намагалася про «єднати два моменту. З одного боці, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування широких прав й повноважень, а із іншого — визначення між цих повноважень із покладення керівництва всією системою самоврядування в масштабах краіни на Генеральне секретарювання внутрішніх справ. Та не лише і не скільки ця, до певноі міри, теоретична дилема, заважала нормальному формуванню місцевоі адмінстраціі і самоврядуванню. Три основні проблеми, із рештою, визначили частку цого процесу. По-перше, невизначеність самоі системи інституцій, котрі малі закласти фундамент місцевоі влади. Поряд із органами місцевого самоврядування, більшість які перейшла в спадщину ще від Російськоі держави, діяли губернські й повiтовi комiсари Центральноi Заради, та згаданi в Ш Унiверсалi «органи революцiйноi демократii». Всi смердоті функцiонували за власним розсудом без механiзму взхаємодіі і точного розмежування «сфер впливу». Навпаки — деякі найважливіші запитання взагалі вилучалися із іх компетенціі, що на свій чергу призводило до утворення нових органів.

Універсал вол «язав «уряд долати допомочi мiсцевим самоврядування заради робiтничо-селянських і солдатських лепутатiв, вибраних із мiсцевих людей», тобто із «явилася, точнiше — легалiзувалася, ще одна ланка, оскiльки Заради не припиняли своєi діяльності. Справді, іх не можна було б ігнорувати, й IV Універсал визнав цей факт, але й конкретно «не вписавши» іх в існуючу структуру місцевих органів.

На початку березня Центральна Рада затвердила новий адміністративо-терироріальний поділ України, поділивши іі на 30 земель. Отже, організація місцевоі влади мала відпов1дати новим умовам, але й Центральна Рада не встигла це зд1йснити.

По-друге, органи місцевого самоврядування й місцева державна адміністрація не малі ресурсів для здійснення своіх повноважень й реального впливу на місцеве життя.

По-трете, відсутність належноі правовоі бази; законодавство в цій сфері обмежувалося переважно загальними, здебільшого декларативними нормами, що містилися в універсалах Центральноі Заради й деклараціях іі Генерального Секретаріату. Правовий статус комісарів Центральноі Заради фактично визначався положенням, прийнятим ще Тимчасовим урядом для своіх представників. У Украіні розроблявся закон про утворення нових органів влади на місцях, однак до цого проекту, за свідченням П. Христюка, «було б лише приступлено».

Наприкінці января 1918 р. Центральна Рада нарешті ухвалила довгожданний земельний закон, в якому робиться спроба якось врегулювати відносини між численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях. «Верховне порядкування всіма землями із іх водами, надземними й підземними багатствами, — зазначалось у ст. 4 закону, — належить до скликання Украінських Установчих зборів Украінській Центральній раді. Порядкування в межах цого закону належить: землями міського користування…- органам міського самоврядування; іншими — сільським громадам, волосним, повітовим й губернським земельним комітетам в межах іх компетенціі». Ця спроба то й не здобула свого завершення.

Правова невизначеність зберігалася досі існування Центрально1 Заради, коли, нарешті, конституція УНР, прийнята 29 апреля 1918 р., не звела все до спільного знаменника. У ст. 5 говорилося: «Не порушуючи єдиноі своєі власті, УНР надає своім землям, волостях й громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізаціі».

Крім цієі загальноі норми, до конституціі увійшло ще дві з статтею, котрі визначали відносини суб «ектiв самоврядування із державною адмiнiстрацiєю. Так, Радам й Управам громад, волостей й земель «належить єдина безпосередня місцева влада. Міністри УНР лише контролюють іх діяльність, безпосередньо й через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тім Радам й Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Украінськоі Народноі Республіки». Коли ж до самоі Заради Народних міністрів, то до іі компетенціі входили лише тих запитання, котрі «зістаються поза межами установ місцевоі самоуправи чи дотикають цілоі УНР», причому Рада Народних міністрів не може «порушувати законом установлених компетенцій» органів місцевого самоврядування.

Військове будівництво. Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по украінізаціі військових формувань як на територіі України, то й на фронтє, хоча іі лідери й стояли позиції створення нерегулярноі арміі, а народноі міліціі. З цого запитання в Украіні йшла гостра політична боротьба.

Незабаром после утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було б створено Генеральне секретарювання військових справ, яку 12 листопаду стало до роботи. Очолив його С. Петлюра, однак наприкинці грудня він подавши у відставку, і на цій посаді його замінив М.Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарювання військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, у склад якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, й відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський, артилерійський, зв «язку) та спецiальна комiсiя, що мала вирiшувати проблеми офiцерiв-украiнцiв, якi служили в росiйськiй армii і залишилися «без роботи». М. Порш видав спецiальний наказ згiдно із яким до украiнського вiйська приймалися лише «офiцери, що були родом із Украiни».

Паралельно закладалися правовi основи вiйськового будiвництва. Так, 23 грудня із «явився закон «Про вiдстрочення призова на вiйськову службу і вiдкомандирування із неi громадаян Украiнськоi Республiки», потiм — закон «Про утворення Комiтету по демобiлiзацii армii» і, нарештi, 16 сiчня — тимчасовий закон про утворення укрaiнського народного вiйська, який остаточно закрiпив перемогу тихий, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цого закону тодішню армію належало демобілізувати і замінити нгародною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття залишкового закону мав розпочатися набір інструктарів, котрі после відповідноі підготовки приступили б до організаціі народноі міліці. Реальні подіі показали всю ілюзорність подібних планів, коли под годину муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральній раді не вистачае регулярноі арміі.

Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, іі військову концепцію було б змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а й у квітні військове міністерство і Генеральний штаб виробили новий план організаці арміі на основі територіального набору. Украінська армія мала складатися із восьми корпусів піхоти і чотирьох корпусів кінноти. Розроблялися і інші заходь (зокрема, план закличу, який мав разпочатися восени), спрямовані на формування регулярноі арміі. Крім того, Центральна Рада прагнула розв «язати запитання, заговорили українською у «язанi iз соцiальним захистом вiйськовослужбовцiв. Так, 16 квiтня Генеральне Писарство надiслало Центральнiй раді законопроет про допомогу сім «ям вiйськовополонених.

Та було б уже пiзно. Однак не варто заподій загибелi Центральноi Заради шукати лише в ii прорахунках на вiйськовiй справi — смердоті тiльки поповнили ниску фатальних помилок, що iх допустила Центральна Рада упродовж свого недовгу iсторiю.

«Чинностi влади по охоронi революцii» Органiзацiя, що сьогоднi визначається узагальнюючим терміном «спеціальні служби», теж був уразливим місцем в діяльності Центральноі Заради, хоча і превертала увагу іі лідерів ще до утворення УНР.

Під годину жовтневих подій у Києві гасли «захисту революціі» вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався, так звань, Революційний комітет охорони революціі на Украіні, який було б створено за рішенням Малоі Заради 25 жовтня. Серед прийнятих ними за кілька днів існування актів можна виділити «Обов «язкову постанову», якою зокрема, заборонялися «зiбрання і вiча пiд вiдкритим небом і всякi iншi виступи на вулицi».

Майже одночасно Мала Рада бачила постанову «Про загальне керiвництво чинностями власей по охоронi революцii», згiдно із якою цi функціі покладалися на Генеральний Секретаріат, тієї, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційноі демократіі». Крім того, при головному начальнику Киівського округу утворювалася комісія для «того, щоб ані одне розпорядження виходило без іі затверджзення». До іі складу входили за одним представнику від Генерального Секретаріату, Украінського Генерального військового комітету, Заради Ш-го Украінського військового із «ізду, Киiвського мiського самоврядування.

Для виконання цієі постанови Генеральний Секретаріат утворив при Генеральному секрктарстві внутрішніх справ «особливу комісію із представників відомств, до якоі перейшли справ по охороні порядку та спокою на Украіні». У інформаціі Генерального Секретаріату із цого приводу містився заклик «по всіх справах, що торкаються охорони порядку на Украіні, звертатися до комісіі». Було опубліковано і затверджено Генеральним секретаріатом «Правило приізду До Києва под годину теперішньоі війни в зв «язку із загальним планом розгрузки Києва».

Інша справа, що відповідні органи як в центрі, включаючи і сам Генеральний Секретаріат, то й на місцях не малі реальних сил й можливостей для здійснення своіх повноважень, й заклики втановити порядок перешкоджали позитивних результатів.

Отож, не чудово, зазначав із цого приводу В. Винниченка, що населення «шукало якихось засобів рятунку», але в його думку, цілком природнім шляхом призвело до організаціі, так званого, «в1льного козацтва». В. Винниченка тримався досить ідеалізованоі крапки над ці формування. «Найбільш свідомий, політично і національно, елемент села, — писавши він, — бравши у собі заподіяння охорони порядку і ладу в своій околиці».

Втім не лише романтичні почуття, а цілком практичні міркування визначили інтерес лідерів Центральноі Заради до формування «вільного козацтва» та іх прагнення повернути його у річище загального державотворчого процесу. Це засвідчуе, зокрема, Декларація Генерального Секретаріату від 12 жовтня 1917 р., в якій наголошувалося, що в умовах «епідеміі грабежів, самосудів, анархістських виступів безвідповідальних груп» найкращим засобом боротьби із цим баскому слід вважати активну самодіяльність й самооборону населення.

16−19 жовтня в Чигирині відбувся із «ізд вiльного козацтва, який ухвалив «зверни Генеральну Козацьку Раду із Наказним Отаманом на чолi» (ним ставши П. Скоропадський), а також «скликати губернiальнi із «iзди, щоб оборати кошових отаманiв, із старшиною, що надасть органiзованостi і сили козацькому руховi. Намiчена із «iздом структура вiльного козацтва мала такий вигляд: «Село нехай гуртується із селом, волость — в курінь, повіт — в полк, губернія — в кіш, із сотенними, курінними, полковими та кошовими отаманами й старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються й додержуються військового строю…». З «ізд також обговоривши статут вiльного козацтва, затверджений Генеральним Секретарiатом 26 листопаду, згiдно із яким вiльне козацтво ставило за мітку забезпечення спокою в Украiнi.

З метою пiдтримання громадського порядку формувалися також мiлiцейськi структури. Вiльним козацтвом і мiлiцiєю «відало» одне й ті саме секретарювання внутрішніх справ. На початку января 1917 р. проблеми «вільного козацтва» перейшли до компетенціі секретарювання військових справ.

Якщо ж спробувати дати узагальнюючу характеристику каральноі політики Центральноі Заради, то вона від самого початку був двозначною. Очевидним є факт, що Центральна Рада не залишила кривавого сліду в історіі, навпаки, можна навести чимало прикладів іі повноі безпорадності. Так, навіть, напередодні збройного конфлікту із радянською Росією у нею под боком активно й майже вільно діяли більшовицькі організаціі, публікувалися опозиційні видання. Серед них найзапекліший опонент Центральноі Заради — газета «Пролетарська думку». разом із тім, відомими є і протилежні факти, досить назвати лише розстріл арсенальців у січні 1918 року.

Втім, ця раздвоєність був зумовлена загальною хворобою Центральноі Заради, Яка впливала на іі діяльність, — насамперед організаційною неспроможністю.

Весною 1918 року уже после Повернення Києва, Центральноа Рада вдалася до останніх спроб якось змінити ситуацію. Саме тому пропнувалося розширити повноваження губернських комісарів — ім надавалося право «видавати обов «язкові повтанови по справах, якi торкаються порушення громадського порядку та спокою і державноi безпеки». Губернськi комiсари малі застосувати за порушення виданих ними обов «язкових постанов штраф до 3000крб. чи карати тюрмою строком до 3-х мiсяцiв.

Крiм того, 6 квiтня Центральна Рада ухвалила утворити «Анкетно-слiдчу комiсiю для дослiду випадкiв анархii і неправомiрного поводження влади цивiльних і вiйськових, із «ясування полiтичних і соцiальних умів на мiсцях». Анкетно-слiдча комiсiя утворювалася у складi 25 членiв Центраольноі Заради й мала виконувати такі функціі: «дослід неправомірного поводження влади цивільних й військових на місцях, вживання заходів й видання розпоряджень щодо усунення й попередження цих явищ, із «ясування полiтичноi і соцiальноi ситуацii на мiсцях», а також iншi заподіяння. Усі це свiдчело про позитивну тенденцiю в полiтицi Центральноi Заради, Яка прагнула боротьбу із анархією поєднати із боротьбою проти зловживань представників місцевоі влади, а головне, матір якусь про «єктивну картину того, що вiдбувається за межами столиці.

Судова система. 27 листопаду Мала Рада затвердила запропонований Генеральним секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Украіні діятися іменем Украінськоі Народноі Республіки». 12 грудня Секретарювання судових справ внесло на розглд Центральноі Заради законопроект про утворення до скликання Установчих зборів тимчасового Генерального Суду, й через 3 дні він був ухвалений Центральною Радою.

«Генеральний Суд, — йшлося один, — складається із 3-х депаратментів: цивільного, карного й адміністративного й виконує по цілій територіі України усі функціі, належні досі Правительствующему Сенатові в справах судових й в справах нагляду над судовими установами й особами суднового відомства». Члени Генерального Суду малі звання генеральних суддів, а іх повноваження — до затвердження Генерального Суду на основі конституціі - визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Установою судових установлень». Цим ж законодавством керувалися і суди першоі інстанціі.

Проблем чинності законодавства колишньоі Російськоі імперіі торкалися ще дві з статтею зазначеного акта. То в ст. 8 вказувалося, що «Генеральний Суд в своій чинності пристосовується до законів, нормуючих чинність Править. Сенатові, й порядкує іх із нинішнім законом про утворення Генерального Суду й ухвалами законодавчого органу України», а ст. 9 пітверджувалося, що «декрети Править. Сенатові в справах повсталих на територіі України й подані йому до проголошення Генеральним Судом своєі діяльності визначаються УНР за правосильні й обов «язкові для судових установ Украiни » .

Генеральний Суд пiсля формування свого персонального складу мав розробити свiй «докладний регламент» і через секретарювання судових спарв податі його на затвердження Центральною Радою. Взагалi це секретарювання мало значний вплив на дiяльнiсть Генерального Суду.

У подвiйному пiдпорядкуваннi опинилася так кликана «прокураторiя». З одного боці вона дiяла при Генеральному Судi і називалася — Прокураторiя Генерального Суду, а із іншого — ii регламент затверджувався секретарством судових справ, і воно та ж надавало одному із прокурорiв звання старшого і доручало «провiд над прокураторiєю». На початку января 1918 року Центральна Рада ухвалила спеціальний закон.

«Про упорядження прокураторського нагляду на Украіні».

Важливий крок на шляху формування судовоі системи Центральна Рада зробила 30 грудня 1917 року. Вона спеціальним законм визнала «неправомочність киівськоі, харківськоі і новочеркаськоі судових палат із 1 грудня 1917 року» й одночасно ухвалила ще один закон — «Про заведення апеляційних судів». Повноваження, «обсяг ділання» і внутрішня організація нових апеляційних судів за деякими деталями майже не відрізнялись в1д попередніх судових палат.

Нарешті, необхідно назвати і закон «Про умови обсадження й порядок обрання судів Генерального й апеляційних судів» від 23 грудня 1917 року. Всі судье обиралися Центральною Радою більшістю в 3/5 голосів.

Цікаво, що наприкінці вибори суддів відбувалися у обстановці конкурентноі боротьби. як свідчать протоколи засідання Центральноі Заради від 2 апреля 1918 року, на ньому було б обрано 5 Генеральних суддів, при чому для голосування пропонувалося 17 кандидатур. Так саме для обрання членами Киівського апеляційного суду пропонувався 41 кандидат, за списком для голосування було б внесено 30 кандидатів, а обрано лише 10.

Наприкінці апреля 1918 року Центральна Рада знову мала розглянути запитання про Генеральний суд. Так, 18 апреля Генеральне писарство винесло на іі розгляд проект закону «Про зміну Артикулу І Закон про Генеральний Суд», яким, зокрема, йому пропонувалося надати і функціі Головного Військового Суду щодо справ, вирішуваних на територіі Украіни.

Законодавча діяльність Центральноі Ради. Проголошення УНР докорінно змінилося орієнтири в обстановці, коли молода держава опинилася віч-на-віч із проблемою невідкладного законодавчого регулювання найважливіших проблем життя краіни.

25 листопаду Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів, згідно із яким «до сформування Федеративноі Російськоі республіки й утворення іі конституціі виключне і неподільне право видавати закони для УНР належить Центральній раді», а «право видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить Генеральним Секретарям УНР». Разом із тім, цей закон не підтвердив дію «всіх законів й постанов», котрі малі чинність на територіі УНР до 27 жовтня (тобто російського законодавства) й не були скасовані Універсалами законами й постановами Центральноі Заради і Генерального Секретаріату. Водночас розпочався процес формування власноі правовоі системи.

У галузі державного будівництва найбільш вагомим із огляду на стратегічні заподіяння Центральноі Заради ставши закон «Про вибори до Установчих зборів Украінськоі Народноі Республіки». Це був найбільший за обсягом закон, прийнятий Центральною Радою, 183 з статтею якого детально регламегтували порядок організаціі і проведення виборів.

Закон затверджувався у два етапи. Спочатку, іі листопаду 1917 року Центральна Рада ухвалила його перший розділ, що складався із 10 глав: «Загальні з статтею» (у ній, зокрема, наводився перелік «виборчих округ»), «Про виборче право» (відповідно до з статтею 3 «право участі в виборах до Установчих зборів УНР мають громадяни Російськоі республіки обох полів, котрим досі виборів вийде 20 років», позбавлялися ж виборчих прав «засуджені правосильними судовими вироками», «невиплатні боржники, признані правосильною судовою установою зловмисними банкрутами», «служащій у в1йську, що самовільно залишили військо», а також «члени роду, що царював в Росіі»), «Про установи, які відають проведенням виборів до Украінських Установчих Зборів» (ці функці належали «головній, окружним, повітовим й городським комісіям по справах виборів до Украінських Установчих зборів та дільничним виборчим комісіям» (головній комісіі, Яка обиралася Центральною Радою у складі 16 осіб, доручалося, зокрема, «Загальне пильнування ходу виборів й обмірковування засобів необходимых для іх прискорення», а також «вироблення й видання загальних інструкцій й постанов на доповнення чи розвиток цого закону та інструкцій про Його здійснення»), «Про виборчі списки», «Про кандидатські списки», «Про подавання й подрахунов виборчих карток», «Про встановлення результату виборів"(в основу покладалася пропорційна система), «Про порядок вступлення на місце членів, котрі виступають із Украінських Установчих зборів», «Про забезпечення вільності й правильності виборів» (цей закон прямо встановлював систему покарань за тих, чи інші порушення — наприклад, «винуватий в самовільнім здійманні, розірванні, закритті чи зміненні привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток чи списків, котрі виходять від груп виборців», карався арештом на рядків до 1-го місяця чи штрафом до 100крб.), «Про трати на вибори до Украінських Установчих Зборів».

16 листопаду Центральна Рада затвердила 2-ї розділ закону про вибори до Украінських Установчих зборів, 3 глави якого визначали специфічні особливості виборів «в арміі, флоті й тилу». Законом було б затверджено ще і «Парвила про спільну із цивільним населенням доля в виборах частин арміі й флоту» та «Інструкцію для користування розділом 1-му Закону про вибори до Установчих зборів УНР».

Вибори малі відбутися 27 грудня 1917 року, а Установчі збори відкритися — 9 января 1918 року. У деяких округах вибори справді пройшли. Потім війна відсунула вибори на другий план, й лише 11 кв1тня Мала Рада ухвалила провести іх 12 травня там, де смердоті невідбулися.

Досить неоднозначно розвивалася діяльність Центральноі Заради в сфері, умовно кажучи, «правового забезпечення економічноі реформи». Тодішня ідеологія цих перетворень визначалася проголошеними Ш-м Універсалом гаслами «упорядкування роботи робітництва», «доброго упорядкування виробництва», «рівномірного розподілення продуктів споживання». Відповідно Центральна Рада мала виробити правові підходи до реалізаціі своєі концепціі «соціально орієнтованоі» й «керованоі» економіки, однак вон не досягла цієі мети, насамперед через політичні заподій, хоча у тій годину прийняла ряд важливих актів.

На перший план вийшла проблеми власноі валюти — в умовах кризи копійчаного обігу. На початку января Центральна Рада запровадила в дію Тимчасовий закон про випуск державних кредитних білетів УНР. Закон встановлював, що смердоті випускаються Державним Банком в розмірі, суворо обмеженому дійсними потребами копійчаного обігу.

Деякі акти регламентували оподаткування. В частности, відповідно до закону від 9 грудня 1917 року усі державні податкі і прибутки, котрі на підставі існуючих законів збиралис я на територіі УНР, визнавалися «прибутками державного скарбу УНР». Генеральний Секретаріат закликав населення сумлінно й своєчасно вносити податки.

Нарешті, справжнім каменем спотикання для Центральноі Заради виявися державний бюджет, який то й не вийшов за межі проміжних рішень. 11 апреля 1918 року був ухвалений закон «Про тимчасові розпискі видатків на 1918 рік». Поки якщо «складений й ухвалений перший бюджет УНР, — зазначалося в цьому законі, — державні видаткі переводяться на підставі тимчасових розписів, котрі складаються відповідними міністерствами на кожні 4 місяці й подаються Міністерства Фінансів на затвердження Центральноі Заради». Певні кроки зробила Центральна Рада й в галузі соціального законодавства, ухваливши, щоправда із великим запізненням, закон «Про 8-місячного годинний робочий день», причому цей закон виходив за межі своєі назви, оскільки визначав не лише тривалість «робочого години», а і регламентував оренду жінок й неповнолітніх, нічну працю, торкався «особливо шкідливих виробництв й робіт» та інше.

Ценральна Рада торкнулась багатьох галузей права — від кримінального (скасувавши Ш Універсалом смертну кару і видавши 19 листопаду 1917 року закон про амністію) до міжнародного (наприклад, 26 апреля Генеральне Писарство подало на іі розгляд законопроект про приєднання до Всесвітнього поштового союзу).

Оцінюючи ж чинники що негативно вплинули на зоконодавчу діяльність Централноі Заради, слід, звичайно, вказати на шлюб години і професіоналізму.Проте найбільш відчутно на ній відбилися політичні і ідеологічні пристрасті. Найхарактерніший приклад — проблема власності.

як відомо, Центральна Рада, іі лідери постійно декларували прагнення розбудувати Украінську державу на соціалістичних засідках. Так, наприклад, М. Грушевський відзначав: «будуємо республіку задля буржуазіі, а трудящих мас України». Це визначило ставлення лідерів Украінського уряду і до приватноі влсності. Грушевський вживає термін «належати» і «користуватися». У документах Центральноі Заради бачимо тих ж сам терміни «право порядкування», «право користування». М. Грушевський, зокрема, був рішучим противником самого понятя «святість прав власності». Особливе заперечення у нього викликала ідея власності на грішну землю. Ш Універсал скасував право приватноі власності на грішну землю. Генеральний Секретаріат розповсюдив офоіційне троянд «яснення до Унiверсалу, яким пiдкреслив, що скасування прав власностi на грішну землю і перехiд iх до трудящого народу слiд розумiти «у тому смислi, що право власностi на цi землi переходити до народу Украiнськоi Республiки, отже, вiд дня опублiкування Унiверсалу колишнiм власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються Украінською Центральною Радою такими, що належати не окремим особам чи інституціям, а всьому трудящому народу, причому скасування власності, як й весь земльний лад на Украіні, мають підтвердити і остаточно встановити Украінські Установчі збори ». Відповідно до цого документа заборонялися самочинні захоплення земель і усі подібні «революційні» акціі.

Аналогічний принцип був покладений основою й земельного законопроекту, ухваленого наприкінці января 1918 року. Ним, зокрема, встановлювалося, що «землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам». Незважаючи тих, що закон дозволяв «перехід права користування в спадщину», основна пролема — людини, землі і ріллі - то й лишилися неврегульованою, що врешті-решт призвело до фатальних наслідків. За свідченням В. Винниченка, «сільський пролетаріат в обіцянки й закони про землю не вірив, понад вірячи реальним фактам, а із іншого боці, ідея «соціалізаціі землі» викликала обурення заможного селянства, «яку лаяло Центральну Раду і агітувало на усі боки проти неі». У цих супурчностях Центральна Рада і зустріла свій останній день — 29 апреля. Більше того, одночасно із конституцією, де взагалі нічого не сказано про власність, Центральна Рада нарешті ухвалює поправку до земельного закону, відповідно до якого ділянки розміром до 30 десятин не підлягають «соціалізаціі». Проте це уже нічого були зм1нити.

Такі ж політичні чинники визначали і частку закону про національно-персональну автономію від 9 января 1918 року, де йшлося про право національних меншин на «самостійне устроєння… національного життя в межах Украінськоі Народноі Республіки». Відповідно до закону для здійснення цого права передбачалося, зокрема, укладення спеціальних «національних кадасрів», чи іменних списків, відповідних національностей, а остаточне рішення вс1іх проблем національних меншин, зокрема копметенція, так званих, «Національних союзів» (саме ім, згідно із законом, «виключно належить право представництва даноі націі, Яка живе на територіі УНР, перед державними й громадськими установами»), підлягае розгляду й затвердженню украінським парламентом.

Однак, Незважаючи протягом усього зовнішню привабливість, цей закон, який інколи характеризують як «прояв великодушності украінських політичних лідерів, подію, що не мала прецеденту в історіі людства», викликав неоднозначну реакцію в тодішньому суспільстві. як, зауважує Д. Дорошенко, проблема полягла до того, що серед всіх «запланованих» національних меншин лише поляки прагнули організуватися на грунті захисту своіх національних інтересів. Найбільш складною виявилася ситуація із російськомовним населенням. «Це все були елементи, котрі зжилися із російською культурою, дорожили нею, були пройняті загальноросійським патріотизмом… Всі смердоті зовсім не хотіли визнавати собі на Украіні за якусь „національну меншість“. Сьогодніщній „російський“ чи „малорос“ міг завтра національно усвідомитись й статі уже украінцем. Навпаки, сьогоднішній соціаліст-украінець, ставши більшовиком, дивився на „украінський націоналізм“ як на щось реакційне й вступав із украінським рухом в боротьбу». В результаті, закон про національноперсональну автономію в «дійсності не викликав ніякого признання із боці тихий, кого мав ущасливити, — із боці національних меншостей…».

Ще складнішою виявилася частка закону про громаданство від 2−4 березня 1918 року, згідно із яким громадянином УНР визнавався тієї, «хто народився на територіі України й зв «язаний із нею постiйним перебуванням». У законi визначалися досить стислi термiни подачi клопотань, заговорили українською у «язаних із украiнським громадянством (вiд 3 до 6 мiсяцiв із дня опублiкування закону), а також дозволу на перебування в Украiнi iноземцiв і тихий, хто вiдмовився вiд украiнського громадянства (знов-таки вiд 3 до 6 мiсяцiв). Мiнiстр судових справ УНР С. Шелухiн визнав, що закон «складений поспiхом».

Слiд звернути увагу і на закон про державну символiку. М. Грушевський вважав, що гербом Украiни мiг бі статі «як символ творчоi мирноi працi золотий плуг на синiм тлi». Навколо плуга голова Центральноi Заради пропонував розмiстити «знак староi Киiвськоi держави Володимира Великого», герби Галицько-Волинського князiвства та Гетьманщини («козак із мушкетом»). Унизу, пiд плугом, малі бути розмiщенi герби Києва й Львова, а горі - голуб із оливковою гілкою. Проте более злоденні проблеми відсунули геральдичні пошуки на другий план, доти ж змінилася і позиція М. С. Грушевського. Отож, 12 березня 1918 року Мала Рада затвердила «Володимирів тризуб» державним гербом УНР.

Паралельно продовжувалася робота над проектом конституціі УНР. 12 листопаду VII сесія Центральноі Заради на своєму засіданні заслухала доповідь М. С. Грушевського про проект конституціі України. Згадує іі і IV Ун1версал, де сказано, що Установчі збори мають ухвалити конституцію і закріпити в ній «свободу, порядок й добробут на тепер й на будучі часи».

Та історія повернула усі клопоти з своєму, й конституцію ухвалила Центральна Рада 29 апреля 1918 року щодня іі існування.

перший ж погляд на конституцію переконує до того, що вон позбавлена будь-якого ідеологічного чи пропагандистського забарвлення. Вражае ті, що у вирі політичних пристастей народився такий нейтральний документ. 82 з статтею конституціі про єднані у 7 розділів (загальні постанови, права громадян України, органи влади УНР, Всенародні збори УНР, Суд УНР, національні союзи, про тимчасове припинення громадянських свобод). Відповідно до конституціі «верховним органом власті УНР є всенародні Збори, котрі безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу у УНР, вищий виконавча влада належить «раді Народних міністрів», а «вищим органом судовим є Генеральний суд УНР».

Відповідно до конституціі УНР мала б статі парламентською республікою. Був обраний президент УНР у предостанній день існування Центрально1 Заради, який винен був зміцнити іі позиціі.

Останні дні Центральноі Заради й повчальні уроки. 4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами леніна й Троцького. У відповіді на ультиматум (іі підписали В. Винниченка і С. Петлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на «право самовизначення України шляхом нав «язування iй своiх форм полiтичного улаштую». Бiльшовики Незважаючи на численнi декларацii про «самовизначення нацiй аж до вiддiлення», не перекладали своiх вiдносин із Украiною в площину мiжнародного права.

Постае закономiрне запитання: чому перед такою загрозою Центральна Рада не змогла протистояти бiльшовицькому наступу?

Вiдповiдь лежить у площинi двох факторiв — зовнiшнього і внутрiшнього.

Лiдери Центральноi Заради опинилися перед вибором — де шукати допомоги проти ворога нашого нацiонального Визволення — Росii. Одна частина стояла свої, щоб шукати ii в народi, йдучi назустрiч його соцiально-еконмiчним прагненням, а друга частина — закликання на помiч проти бiльшовицькоi навали нiмецького вiйська. Члени украiнськоi делегацii пiсля переговорiв у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем звернулися iз закликом до нiмецького народу про помоч. Алі прихід нiмецькоi армii на Украiну позбавити її очiкуваних результатiв, а навпаки. Орієнтація й надія на зовнішні сили провалилася, бо німці собі почували на украінській землі не як «приятелі», а повноправні хазяі.

Відіграв свою негативну роль у боротьбі із більшовизмом й такий внутрішній чинник, як вічна прірва між задумом й його втіленням в життя, що виявилася у спробах Ценральноі Заради реалізувати намічену соціально-економічну програму та нездатність Центральноі Заради налагодити ефективний державний механізм. А неспроможність вирішити ділему — пріоритет прав націі чи прав людини (вибрали перше) врешті-решт визначило частку Центрально1 Ради.