Рецензия на роман У. У. Набокова «Марійка»

Рецензия на роман У. У. Набокова «Машенька»

…Воспомня минулих років романи,.

Воспомня колишню любов…

А. З. Пушкін.

Роман Володимира Набокова «Марійка» — твір виняткове і незвичайне. Він відрізняється від усіх написаних ним романів себе й п'єс. Я прочитала у Набокова безліч творів, але саме «Марійка» приваблювала мене красою мови, легкістю, філософськими міркуваннями про роль любові землі. Якщо коротко казати про темі роману, це розповідь про незвичному людині, розташованому в еміграції, у якому вже починає згасати інтерес до життя. І тільки зустрівши випадково любов до своєї юності, він намагається відродитися, повернути своє світле минуле, повернути молодість, у період якої був так щасливий.

Главный герой роману — Лев Глібович Ганин, який емігрував до Берлін. Протягом усього роману Набоков прагне підкреслити у його «особливість», несхожість з оточуючими. Ганин живе у пансіоні, де поруч із є ще шість людина, відірваних від імені Росії, які у атмосфері непристойності, зашкарублості, примирилися зі своїми світиком. Цей пансіон — своєрідний символ, який Набоков називає «притулком для вигнаних і викинутих». З цих людей справді викинуті, виламані піти з життя. Їх долі розбиті, бажання згасли. Набоков малює їх слабкими і безмовними, виключаючи, зрозуміло, головний герой. Сумна доля старого російського поета Подтягина, смертельно хворого, прагне вирватися з лабетів еміграції і повернутися в батьківщину, з Росією. Сумно читати і Кларі — молодій дівчині, без відповіді люблячої головний герой, але з знайшла в цієї любові ніякої втіхи. («…Вона думала у тому, що у п’ятницю їй буде двадцять років, що проходить і не повернеться, що любов ця її зовсім непотрібна, нікчемна…»).

Другой головним героєм роману — Олексію Івановичу Алфьоров, яскраве втілення те, що Набоков найбільше зневажає у людині, за злою іронією долі виявився нинішнім чоловіком Машеньки, полюбляла Ганіна довгі роки. Усе пішло в Алфьорову: слова («жвавий і надокучливий голос»), банальності, зовнішній вигляд («було щось лубочне, слащаво-евангельское у його рисах…»). Алфьоров — повна протилежність інтелігентові Ганину, не приемлющему вульгарність жодних її проявах. Почасти Набоков додав Ганину риси свою власну характеру, вклав у нього ту спробу повернути втрачений рай, терзавшую її самої.

Узнав у тому, що Марійка, з якою випадково розпрощався ще далекої молодості, жива і приїжджає днями до чоловіка, Ганин буквально прокидається у своїй берлінської еміграції: «Це було лише воспоминанье, а життя, набагато действительнее, набагато „інтенсивніше“, — як пишуть в газетах, — ніж життя його соратникові берлінської тіні. Це дивовижна роман, що розвивається зі справжньою, ніжної обережністю».

Ганин приймає рішучу спробу відновити втрачений рай: цурається своєї псевдоизбранницы Людмили й збирається викрасти Машеньку у Алфьорова. Він навіть запитує себе, чи любить його Марійка досі, він упевнений, що молодість повернеться, а разом та обдаровує щастям. У цьому задля досягнення своєї мети він робить неетичні вчинки (напуває Алфьорова горілкою вночі перед приїздом Машеньки і переставляє стрілку будильника, щоб Алфьоров не зміг її зустріти, а сам впадає на вокзал).

Но тільки вокзалі Ганин усвідомлює, що минуле не повернути, що його втрачено безповоротно, що треба тільки втекти з цього пансіону, з цього гнітючою, чужою, вульгарної атмосфери: «Він остаточно вичерпав своє минуле, своє воспоминанье, остаточно наситився їм, образ Машеньки залишився… у домі тіней, пансіоні, яка сама вже стало воспоминаньем «. Перехворівши своїм минулим, герой вирушає в інший вокзал, їде до майбутнє, назустріч нове життя.

В своєму романі Набоков філософськи розмірковує про любов до жінці та до Росії. Дві ці любові зливаються в нього за одну ціле, і розлука з Росією йде на їй немає меншу біль, ніж розлука з коханою. «Мені поняття любов, і Батьківщина рівнозначні», — писав Набоков в еміграції. Його герої тужать Росією, не вважаючи Алфьорова, який називає Росію «проклятою», каже, що їй «прийшла кришка». («Час ми всі відкрито заявити, що Росії капут, що „богоносец“ виявився, як, втім, можна було, сірої наволоччю, що наш батьківщина, отже, загинула».) Проте інші герої палко люблять батьківщину, вірить у її відродження. («…Росію треба любити. Без нашої емігрантській любові Росії — кришка. Там її хто б любить. А ви любите? Я — дуже».).

В цілому Набоков складний розуміння. Я вперше прочитала його автобіографічний роман «Інші берега», коли було років. У ньому він би осмислює все своє життя, розмірковує дитинство, пошуках власного «я», про воістину «земній рай» свого духовного виховання. «Моє дитинство було досконалим», — писав він у «Інших берегах».

Находясь в еміграції, Набоков вимушений був писати свої твори англійською, чому відчував майже фізичного болю. Його прощання з прекрасним і рідним російською мовою було болісним, але ці випробування він витримав з честю.

Читая твори Набокова зараз, я згадую оповідання моїй сестри, яка побувала у Швейцарії з його могилі. Він похований березі Женевського озера, у невеликий селі поруч із курортним містом Монтрьо. За її словами, більш естетською могили вона бачила: величезний блакитний камінь, проста напис, квітучі фіалки навколо… Саме об такий могилі мріяв його герой Цинциннат Ц. з прекрасного роману «Запрошення на страту». Знов у ньому «втрачений рай», знову ностальгія з минулого, любов. Знову герой перебуває у стані самотності: «Ні, у світі жодної людини, говорить на моєму мові». Але герой роману вірить у власне «я», як, має бути, не втрачав віри у собі сам автор. І що ця віра не дала герою померти навіть тоді, як йому відрубали голову. «Навіщо я тут? Чому так лежу? — І, поставивши собі це запитання, вона відповідала тим, що підвівся і обдивився…» «Мене в мене не відніме ніхто, — сказав Цинциннат Ц. сама собі…».

Размышляя над прозою Набокова, мене вражає тому, як він герої відчувають внутрішній запал під час власних невдач, а коли до них приходить успіх, вони як губляться, стають косноязыкими, тьмяні, приниженими. Дар описи у Набокова розвинений до незвичайних меж, він мав якимось особливим, як відполірованим мовою, влучністю погляду, здатного з допомогою художніх прийомів і образів навіть дрібницям надати особливе значення, підкреслити їх.

Читая його романи, відчуваю у яких одинокість людини, не понятого багатьма, відірваного від цього, що він дорого. Біль й біль ледь можна почути в нього, не підкреслює їх, а лише приховує за буденними малюнками й фразами. У цьому бачу його схожість із Чеховим, що завжди говорив, що «у «справжній життя люди обідають, лише обідають, а цей час складаються їх долі й розбиваються їхнього життя». Чехова Набоков завжди любив, бо його «моральний пафос» зразковим для письменника. «Я Чехов — от двоє мораліста», — розмовляв. Особливу близькість Набоков відчував і до Достоєвського, описуючи ненависний йому «світик вульгарності й гниття», прикритий псевдонравственностью.

Сейчас, до моєї великий радості, в нас у країні сталі виявляти великий інтерес до Набокову, чимало й багато хто твердить, що саме в нього треба вчитися прекрасному російській мові, шляхетного служінню культурі. Їх щодо нього, навпаки, ставляться мляво, але й Росія, його Росія, набоков-ская Росія любить і визнає його — це головне! Самотність і ностальгія за життя, але визнання і поклоніння по смерті. Заради цього, вважаю, варто було терпіти й страждання, і біль.

И зараз, читаючи Набокова, я збагачуюся як розумово, а й морально, духовно. Це почуття очищення зі мною, поки що люблю і ціную прозу Набокова, його приголомшливий дар слова.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.