О постмодерністських аспектах поетики роману Саші Соколова Школа для дурнів

О постмодерністських аспектах поетики роману Саші Соколова «Школа для дурнів «.

М. Ю. Егоров Гуманитарную ситуацію, що склалася у вищій третини ХХ століття, прийнято називати постмодерністської. Визначальними установками постмодерністського світобачення стали передусім деідеологізація і деиерархизация культури (у широкому цього слова). Ознаками постмодерністської літературної манери вважають принципову інтертекстуальність, мовну гру, іронічний пафос, стилізацію і пародіювання, значеннєву множинність авторського творчого завдання й очікувану множинність читацьких інтерпретацій, змішання елементів масової та елітарної літератури тощо. [1].

Саша Соколов (поруч із Андрієм Бітовим і Венедиктом Єрофєєвим) став однією з перших, хто укоренял (свідомо чи несвідомо) на вітчизняний ґрунт подібні постулати. Проте, як відзначають дослідники [2], російський постмодернізм активно взаємодіє зі авангардизмом. У цьому сенсі дебютний роман З. Соколова «Школа для дурнів », опублікований по закордонах в 1976 року, став знаковим твором російської прози, де, разом із постмодерністськими, дуже сильні авангардистські традиции.

Одной з найважливіших негараздів у розгляді поетики «нової (=постмодерністської) прози «стала специфічна організація з тексту твори авторської позиції [3].

В своєї основної роботі «Автор і герой в естетичної діяльності «М. М. Бахтін свідчить про обов’язкове для повноцінного функціонування твори умова: «вненаходимость автора — тимчасова, просторова і значеннєва всім …момен-там внутрішнього архітектонічного поля художнього бачення, [що] і робить вперше можливим обійняти всю архітектоніку: ціннісну, тимчасову, просторову і значеннєву — єдиної, одно яка каже активністю «[4]. Перед нами відгомін і теоретичне закріплення тривіального твердження про обов’язки автора художнього твори знати відповіді все обговорювані у мистецькому тексті і питання не приховувати этого.

Совсем іншу позицію у оповідальному тексті «змушений «займати автор постмодерністського твори. Суть проблеми виявлення «автора «в постмодерністському творі яскраво висловив У. Еко у «Нотатках на полях до «Імені троянди «»: «Постмодерна позиція нагадує мені становище людини, закоханого у дуже освічену жінку. Він розуміє, і що може сказати їй (а вона розуміє, що вона розуміє), що подібні фрази прерогатива Лиала. Проте вихід є. Вони повинні сказати: «За словами Лиала — люблю тебе безумно ». Заодно він уникає робленою простоти і аж показує їй, що ні спроможна говорити по-простому; і тих щонайменше він повідомляє її відомості те, що збирається довести, — тобто те, що він любить її, але що його любов живе у епоху втраченої простоти. Якщо готова витрачати час на таку ж гру, вона зрозуміє, що пояснення у коханні залишилося поясненням у коханні «[5]. Як кажуть, тут очевидна руйнація традиційного наївного уявлення про роль, функціях автора (інтертекстуальність, порушення умовностей — у разі хіба що вивертання їх навиворіт — тощо.) і взаємодії його з читателем.

Эстетические пошуки З. Соколова йдуть у цьому самому напрямі, але своєрідними. Він демонстративно порушує найважливіший постулат, сформульований Бахтіним, виводячи на арену тексту власне постать «автора «роману, ведучого розмови з героєм — учнем «Школи для дурнів «(порівн. аналогічний приймання і у А. Битова в «Пушкінському домі «[6]). У цьому автор виступає «як свого роду учень «учня », щосили намагається дотримуватися методу, яким керується останній «[7]: «Учень такий-то, дозвольте мені, автору, перебити вас та спорту розповісти… «(с.170) [8].

При цьому вибір однієї з постійних стійких елементів авторського присутності - заголовок стає предметом спору між «автором «і героєм: «[Автор]: …тепер хочу дізнатися ваше [героя] судження щодо назви книжки… [Герой]: «Дорогий автор, я назвав би вашу книжку «Школа для дурнів » … «» тощо. (с.177) Тим самим було підривається колись безумовна авторська «вненаходимость «по відношення до тексту. Відмовляючись від всевладної погляду, скажімо, Л. М. Толстого на героїв, з одного боку, і, з іншого боку, присутності однакові голоси автора на голоси героїв в романах Ф. М. Достоєвського [9], — «автор «» Школи для дурнів «у день героєм, всіляко «потураючи йому ». Герой нібито готовий повністю віддатися до рук «автору »: «…ви [автор] вправі робити з нами, героями і заголовками, як вам сподобається… «(с.177) Але «автору «цього потрібно: » …розмірковуючи у тому…, хіба що написати те щоб сподобалося всім майбутнім читачам й у першу чергу, природно, вам, героям книжки… «(с.177) «Автор «воліє в ролі не творця, а скриптора: » … Автор:] повідайте читачам про уроці ботаніки… [Герой:] так, дорогий автор, із задоволенням… «(с.177).

Понятно, що у що спостерігається разі відбувається містифікація реально-жизненных відносин двох оповідальних інстанцій, що є при цьому різними оповідальних рівнях. Ю. М. Лотман помічає: «» Нормальне «(тобто нейтральне) побудова [тексту] грунтується, зокрема, у тому, що обрамлення тексту (рама картини, палітурка книжечки або рекламне оголошення її кінці, відкашлювання актора перед арією, настроювання інструментів оркестру…) в текст не вводиться. Варто запровадити рамку до тексту, як центр уваги аудиторії переміщається з повідомлення на код «[10]. Ситуація ускладнюється тим, що основного обсягу тексту «Школи для дурнів «- розповідь від першого особи, причому оповідач головне героєм. Для подібного способу викладу однією з найважливіших семантичних особливостей є актуалізація в ньому достовірності излагаемых подій, твердження дійсності излагаемых подій і фактів [11].

Это підводить нас до потреби розгляду проблем (співвідношення літератури та життя, довіри оповідачеві), об'єднаних, своєю чергою, проблемою метапрозы (література про літературу), де «певні фрагменти тексту знаходять статус дійсності «[12]: «Учень такий-то, дозвольте мені, автору, знову перервати ваше розповідь. Річ у тім, що книжку час закінчувати: в мене вийшла папір. …Весело теліпаючи і перераховуючи кишенькову дрібниця, ляскаючи одне одного під силу і насвистуючи безглузді пісеньки, ми виходимо… «(с.183) Тобто книга завершено не оскільки Задум втілено, тому, що «скінчився «носій його втілення (бумага).

С. Соколов у своїй книжці вдається ще одного «класичному «прийому — реалізує установку на сказовый тип розповіді. У розповіді автора як суб'єкт промови (тобто як і той, хто зображує і описує [13]) не виявлено [14]. Виходить парадоксальна ситуація: при присутності «автора «з тексту реальний автор максимально себе потім із нього усуває, створюючи ілюзію автономності волі оповідача стосовно авторської волі [15].

Другие характеристики розповіді теж знаходять своєрідне переломлення в «Школі для дурнів ». Це її будова «в суб'єктивному розрахунку апперцепцію людей свого кола, близьких знайомих «[16] і орієнтованість на «спонтанність, відсутність попередньої підготовленості («обдуманості «) промови, тобто творення їх у процесі самого говоріння «[17].

Эти становища розкриваються на кількох уровнях.

Раздвоение особистості героя будь-коли дозволяє залишитися без співрозмовника, який нескінченно близький йому. За словами Т. У. Казариной, в «Школі для дурнів «» прикрасити життя навіть шизофренія «[18]. Проте оповідач і аудиторія часом суперничають, обсипають одне одного докорами, загрожують: «Не чіпляйся, дурень! Ось прийду до тієї жінці та скажу тебе всю правду, я скажу їй… «тощо. (с.56).

Установка звернутися до слухача реалізується також через свідчення про демонстрацію — словесні жести. Наприклад: " …цим хлопчиком був сам… чомусь дуже закричав, отако: а-а-а-а-а-а-а! «(с.93). Тобто читачеві дається надлишкова, «непотрібна «інформація (Порівн. виділені Д. Фоккемой прийоми створення постмодерністського тексту [19]). Перед нами приклад псевдоописания (крик описується через семикратне повторення гласного, заменяющее епітети з чудовою ступенем), що налаштовує вкотре нас стало на сприйняття тексту як народженого спонтанно, стенографічно зафіксованого, виникає у нашій присутності.

Демонстрируют розгортання листи безпосередньо в очах читача раз у раз виникаючі обмовки, дозволяють будувати висновки про фізичному стані оповідача в умовно теперішньому часу розповідання і проникаючі в умовно час рассказываемой їм історії. Наприклад: «Тепер дозволь мені відкашлятися, подивитися тобі прямо у вічі й уточнити одну деталь… «(с.107) чи » …в мене вийшла папір. Щоправда, якщо ви збираєтеся додати сюди ще два-три історії зі свого життя, то я збігаю до крамниці й куплю відразу кількох пачок «(с.183).

Той самі цілі служить переривання, відхилення основної теми. Наприклад: «До ставку вели, щодо справи, все стежки і доріжки, всі у нашої місцевості [далі про доріжках].. Озирнися і зізнавайся: погано або добре було ввечері, у сірому світлі, в'їжджати в гай велосипедом? Добре. Оскільки велосипед — це добре… Взяти приміром колегу Павлова… У першому шкільному підручнику є спеціальна глава про Павлове [далі про підручнику і дослідах Павлова].. У Павлова був велосипед, і академік багато їздив у ньому. Одна поїздка показано підручнику… З іншого боку, у Павлова була довга сива борода, як в Михєєва, який жив, а можливо, і відтепер живе у нашому дачному селищі [далі про Михееве].. «тощо. (с.12−13). Складається враження, що не вибудований, події не проходять шлях причини до слідства (навпаки). Усі подають як б неотобранным, випадковим, в «сиром «вигляді. «Ідіотичний «оповідач страждає багатослівністю, як «письменник «він — графоман [20]. (Порівн. виникає на згадку книжки ескападу трафаретних фраз: «Книжка — кращий дарунок, всім найкращим у мене я зобов’язаний книгам, книга — за книгою, любите книжку, вона облагороджує і виховує смак, дивишся до книги, а бачиш дулю, книга — друг людини… «тощо. (с.130)).

Показателем «спонтанності «і «ситуативності «промови стає демонстрована читачеві недомовленість розпочатого висловлювання у носія промови: » …не зустрінеш на станції доктора Зазамазці, прибулого семигодинний електричкою: він слід за платформі, оглядається, дивиться в різні боки, а тебе немає, хоча ви домовилися, що неодмінно зустрінеш його, і він стоїть, чекає, а ти не все їдеш… Вибач, будь ласка, що сказав Павло Петрович, даючи книжку, яка настільки не сподобалася батькові? «(с.50−51). Доктор Зазамазці з’явиться в наступного разу тільки кілька сторінок, однак і тоді читач не дізнається, чим закінчилася історія його поездки.

К до того ж враженню спонукає нас пристрасть героя-рассказчика до немотивированному переліченню. Назвати це каталогізацією чи систематизацією дійсності не можна, бо вибір їм об'єктів оповідання носить вкрай суб'єктивного характеру. Такі, наприклад, «описувані «їм «дії «і «предмети », щось що прояснюють у навколишній обстановці, ретардирующие, але що відкривали специфічність внутрішньої злагоди суб'єкта висловлювання. » …Річка повільно струмувала… разом з усіма своїми рибами, плоскодонками, древніми вітрильними судами, з відбитими хмарами, невидимими і прийдешніми потопельниками, жаб’ячої ікрою, ряскою, з безустанними водомерками, з обірваними шматками мереж, з втраченими кимось піщинками і золотими браслетами, з порожніми консервними банками і з тяжкими шапками мономахов… «тощо. (с.50).

Крайней ступенем «уявній », «не оформленої «промови персонажа виступає частий відмова автора від пунктуационного оформлення зафіксованого словесного потоку. » …Спи спи пропахла креозотом гілка вранці прокинься і квітуй потім отцветай висип пелюстками правді в очі семафорам і пританцьовуючи в такт своєму дерев’яному серцю смійся на станціях продавайся приїжджим… «і т.д. (с.16). Найчастіше це відбувається, коли героя «захльостують «эмоции.

Подобное становище пов’язано з лінгвістичної, мовознавчої проблемою розмовної промови (що неодноразово ставало предметом наукового обговорення [21]), яка, як правило, «не має форму правильного пропозиції, найчастіше це еліптична, отрывочная мова, шматки фраз, интерферирующих друг з одним, незакінчених, обірваних напівслові. …на живу розмовної мовної діяльності ті висловлювання, які взагалі можуть на володіння истинностным значенням… грають незначну роль «[22]. І, отже, ми мусимо зазначити зустрічну проблему адекватності передачі у літературі такого виду мовної діяльності. Одне з варіантів її вирішення як разів, і запропонував З. Соколов.

Отметим також пристрасть письменника до довгим пропозицій, складним синтаксичним конструкціям, де сенс втрачається за низкою слів: «Наш батько продав дачу, коли пенсію, хоча пенсія виявилася така велика, що дачний листоноша Міхєєв, який усе життя мріє хороше велосипеді, але не всі не може нагромадити достатньо грошей, бо людина не те, щоб щедрий, а просто небрежливый, отже, Міхєєв, коли я довідався від однієї нашого сусіда… «тощо. (с.12−13).

В аналогічному ключі зорганізовані у тексті «Школи для дурнів «і графічні показники мовного членування. Для З. Соколова показово невиділення прямий промови нової рядком (все без винятку репліки можна побачити всередину текстового масиву (порівн. тематично близьку повість Л. Добычина «Місто Ен «[23])), відсутність розподілу тексту на абзаци, опущення в її присутності лапок, що призводить до нередкому змішання поруч що стоять висловлювань. Наприклад: «Розумієте, у чому річ, ви ж раніше знали, що сталося, ви самі нам звідси тоді навіть повідомили. Та, так-так, ж кажу, пам’ять моя сріблу подібна. Так слухайте. Того дня ми мали здавати останній іспит… «тощо. (с.159).

На безпосередність продукування тексту працює ще й спілкування оповідача з «автором », який просить «просто сьогодні «, у цьому часу тексту, відтворити, створити частку твори: » …Давайте на всякий випадок заповнимо ще кілька сторінок бесідою про щось шкільному, повідайте читачам про уроці ботаніки… Так, дорогий автор, з задоволенням, мені так приємно… «(с.177). Оповідач може звернутися до «автору «по пораду: » …Не розумію, з чого ж почати, якими словами, підкажіть. Учень такий-то, як на мене, найкраще розпочати словами: і вже «(с.178). Перед нами — розвінчання високої роботи Письменника, настільки властивій російської класичною та радянської літератури, — літературою, фактом культури, може стати кожен об'єкт, який дав як література (такий ж, до речі, одне із принципових тез сучасної теорії концептуалізму). Зауважимо: перша наведеної тут цитати характерно «постраничное «визначення літературної праці і звернення до автору як до «дорогому «в особливому сенсі, що враховує постраничную оплату («за обсяг ») творів і письменницьких талантов.

Таким чином, реальний автор прагне максимально замаскуватися, використовуючи маску рассказчика-шизофреника. У цій автошифровании З. Соколов цурається бажання ясності і уточнення місця, часу, хронології подій. Але граничне приховування має энтропийно звертатися до розкриття, що й в аналізованому нами разі - до тексту вводиться постать підставного «автора », обсуждающего з героєм подробиці і манеру викладу, оголюється процес народження твору, демонструється його відкритість практично будь-яким проявам мовного конструирования.

Организуя оповідальну структуру тексту «волею «мнимої оповідної інстанції, і намагаючись обійти («обхитрити », «обдурити ») які би там не було форми власного присутності «Школі для дурнів », вдаючись до сказовому типу розповіді, створюючи ілюзію виникнення тексту очах читача, З. Соколов робить непрацездатною установку на однозначне, клишированное прочитання тексту, «розмиває «кордону його значений.

Список литературы

Ильин І. Постмодернізм: від витоків остаточно століття. М., 1998; Скоропанова І. Російська постмодерністська література. М., 1999; Епштейн М. Постмодернізм у Росії. М., 2000 та інших.

Липовецкий М. Російський постмодернізм. Єкатеринбург, 1997.

Марчок У. Контури авторства в постмодернізмі // Вісник МДУ. Сер.9. Філологія. 1998. № 2.

Бахтин М. Автор і герой в естетичної діяльності // Він також. Роботи 20-х років. Київ, 1994. С. 74.

Эко У. Ім'я троянди. М., 1989, С. 461.

Липовецкий М. Розгром музею // Нове літературне огляд. 1995. № 11.

Липовецкий М. Міфологія метаморфоз // Жовтень. 1995. № 7. С. 188.

Здесь і далі посилання сторінки твори З. Соколова даються з видання: Соколов З. Школа для дурнів. М., 1990.

См. звідси Бахтін М. Проблеми поетики Достоєвського. М., 1972.

Лотман Ю. Культура і вибух. М., 1992. С. 120.

Атарова До., Лесскис Р. Семантика і структура розповіді від першої особи в художньої прозі // Изв. АН СРСР. Сер. Літератури й мови, т.35. № 4. 1976. С. 346.

Сегал Д. Література як вторинна моделююча система. Цит. по Липовецький М. Розгром музею. С. 231.

Корман Б. Вивчення тексту мистецького твору. М., 1972. С. 20.

Мущенко Є., Скобелєва У., Крайчик Л. Поетика розповіді. Воронеж, 1978. С. 24.

Ср. у Фуко: «Мета листи зводиться лише як для її [автора] своєрідному відсутності, він мусить узяти він роль мерця у грі листи «(Фуко М. Що таке автор? Цит. по: Куріцин У. До ситуації постмодернізму // НЛО. 1995. № 11. С. 206.

Виноградов У. Обрані праці. Поетика російської літератури. М., 1976. С. 260.

Мущенко О.Г. тощо. Поетика розповіді. С. 25.

Казарина Т. В. Естетизм СС як моральна позиція // internet .

Ильин І. Постмодернізм: від витоків остаточно століття. М., 1998. С.162−163.

Хансен-Леве А. Естетика незначного і вульгарного у московському концептуалізмі // НЛО. 1997. № 25. С. 276.

Русская говірка. М., 1978.

Руднев У. Морфологія реальності. М., 1996. С. 63.

Щеглов Ю. Нотатки про прозі Л. Добычина // Літературний огляд. 1993. № 7−8. С.31−32.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.