Бароко

БАРОККО

В надрах культури Ренесансу сформувалися в ембріональному вигляді світогляд і стиль бароко. Епоха бароко настала після глибокого духовного і релігійного кризи, зумовленого Реформацією. У цю епоху своєрідний погляд на чоловіки й пристрасть до всього театральному породжують всепроникний образ: увесь світ — це театр. Всім які знають англійську мову цей спосіб пов’язаний з ім'ям Шекспіра — адже його перейдено з його комедії «Як ви це сподобається». Але можна знайти у всіх великих творах європейської літератури. Багатий порт Амстердам відкрив 1638 р. міської театр, над входом куди можна було прочитати рядки найбільшого голландського поета Вондела: «Наш світ — сцена, в кожного тут роль своя і кожному дається належне». А в соперничавшей з Голландією Іспанії сучасник Вондела Кальдерон де ла Варка створив свою знамениту шедевр «Великий театр світу», що становить світ знає як сцену в істинно барочному смысле.

Люди на той час завжди відчували у собі очей божий і всього світу, але ці наповнювало їхнім відчуттям самоповаги, прагненням зробити своє життя таким ж яскравої та змістовної, яким він поставала в живопису, скульптурі і драматургії. Подібно мальовничим портретів, палаци епохи бароко відбивають уявлення їхніх творців самих собі. Це панегірики в камені, превозносящие чесноти тих, хто її живе. Твір епохи бароко, прославляючи великих та його звершення, вражають нас своїм як і у те водночас демонструють спробу заглушити тугу їх создателей.

Тень розчарування лежить на жіночих мистецтві бароко з початку. Любов до театру і сценічної метафорі оголює усвідомлення, що будь-який зовнішній прояв ілюзорно. Вихваляння правителів і повадки героїв — в п'єсах французького драматурга Корнеля, англійського поета Драйдена і німецького письменники та драматурга Грифиуса, — можливо, була спроба відстрочити забуття, котре загрожувало неминуче поглинути всіх, навіть найбільш великих. Багатоколірний, блискучу і життєрадісна література доби бароко могло бути й інший — темній і пронизливою. Римський імператор Тіт в трагедії Корнеля «Тіт і Берени-ка» каже: «Кожне мить життя — крок до смерти».

В різних частинах Європи людина дивилася на небо, бажаючи розгадати загадки всесвіту, яка завдяки винаходу телескопа ставала з дня на день дедалі ширше, прагнув зрозуміти гармонію сфер. Наукове обгрунтування, дане німецьким астрономом Кеплером руху планет по еліпсу і постійному розташуванню небесних тіл, попри її вічне рух, співзвучно ідеї динамізму, эллиптическим обрисам й навмисності форм архітектури, живопису та літератури доби бароко. Відкриття цих основних законів і трансцендентною послідовності привело художників України та письменників до думку про тому, що ця нетривале й тендітна життя, ця «юдоль жалюгідна» — трохи більше, ніж ілюзія. Навіть безневинна пасторальна ідилія, щаслива Аркадія, повна чарівних німф і потерпають від безнадійної любові пастухів, яких невтомно оспівували поети бароко, не рятувала від подуву смерти.

Острое відчуття який несеться часу, яка поглинає все і весь, почуття марності усієї земної, яку стверджували поети і проповідники Європи, могильний камінь, неминуче котрий очікує кожного і нагадує про тому, що плоть смертна, людина — прах, — усе це, хоч як дивно, вело до незвичному життєлюбності і жизнеутвержде-нию. Цей парадокс стало основною темою барочної поезії, автори звали людей зривати квіти задоволень, поки навколо бушує літо, любити дітей і насолоджуватися багатобарвним маскарадом життя. Знання, що життя закінчиться як сон, відкривало її істинний зміст і ціну тим, кому посміхалася удача. Попри особливу увагу до цієї теми тлінність всього сущого, культура бароко дала світу літературні твори небувалого життєлюбності й сили. Та головне ми можемо не дивуватися дерзновению художників, століття тому які малюють образ світу, повного радості, і чудес, і поставили останню крапку у створеної європейської культурою картині світобудови, що з ідеєю божественного начала.

Есть вагомі арґументів на користь те, що бароко як світовідчуття зародилося у Західної Європи, а й мало своїх прихильників в Ірані епохи правління шаха Аббаса 1 (1587—1629), у Китаї початкового правління династії Цін і Банк Японії часів великого драматурга Тікамацу (1653—1725), і навіть увійшло кириличну й українську культуру XVII—XVIII ст. Як відомо, в загальноєвропейському масштабі перехідний етап розвитку — як епоха Відродження: у країнах Східної і південно-східної Європи такий перехід від середньовіччя до Новому часу відбувається головним чином XVII— XVIII ст., як у Західної Європи розвивається культура бароко. Але з те, що у цьому регіоні був розвиненого «Відродження» (воно виявлялося лише спорадично) бароко взяла на себе найважливіші ренесансні функції, наповнюючи мистецтво земним, людським змістом. Найбільшим центром культури бароко в Україні було Київ, де першорядну роль грала Києво-Могилянська академия.

Большое увагу Київської академії приділялося вивченню філософії, під час якого студенти ознайомлювались із античними філософами від Геракліта до Боэция, зі середньовічними схоластами і містиками, ні з видатними мислителями Нового часу — Ф. Бэконом, Р. Декартом, Г. В. Лейбніцем, Д. Локком та інших. Важливе місце у програмі відводилося курсів поетики і риторики, зрештою що випливали з поэтик і трактатів гуманістів італійського Відродження. Київські поетики і риторики ознайомлювались із поняттями і чи принципами •західноєвропейської литературно-теоретической думки XVI— XVII ст. із зразками літературного творчості, ~ сприяючи перебудові української, російській та інших слов’янських літератур нового, європейський лад. Від них у літературі поступово складаються нові художні напрями — бароко та класицизм. Аналогічні процеси відбувалися час і мистецтво России.

Вся картина російської художнього життя XVII в. виключно складна й суперечлива: традиційні російські форми з'єднувалися з деталями позднеготическими, ренесансними, бароковими, як правило, у варіанті мистецтва країн Північної Європи. У загальній схильності цього періоду до декоративно-насыщенному, динамічному ціле здається часто бароковим по загальному враженню (що, наприклад, в назві «нарышкинское бароко»). Тому іноді говорять про російському Відродженні у шатах бароко. У ході петровських перетворень народжувалося нове мистецтво, але це не було ренес-сапсным, а що належить європейської культурі Нового часу. Своєрідність мистецтва XVIII в. у Росії слід шукати більшою мірою в ознаках зовнішнього збереження традицій, а своєрідності руху у новій шляху. Нове давню, за словами Ключевського, перетворювали друг друга.

В цьому відношенні розташовується проблема відносини у російському мистецтві двох стилів — бароко та рококо. Щодо живопису вчені А. Сидоров й О. Греч висунули ідею послідовному русі від бароко петровского і найближчого послепетровского часу до рококо середини століття і далі до класицизму. У поданні А. Гречка бароко, рококо і класицизму послідовно відповідають три царювання: «Суворий Марс, Вітряна Діана і Мудра Мінерва недарма уособлювали, навіть у очах сучасників, три найважливіших царювання». Античних богів тут можна взяти за алегорії стилів. Дослідження свідчать, що у російську культуру сталося злиття бароко та рококо, хоча це питання остаточно не вирішене. Це характеризує особливу ситуацію, сформовану у Росії представляє унаочнення взаємодії поєднання двох стилів. У XVIII в. запізніла порівняно і Франції кульмінація абсолютизму, породила барочний пафос, водночас цей пафос з'єднався з гедонізмом рококо, який виявився доступний російську культуру через неї зрілості. Для російської культури характерно суміщення щодо одного періоді різних етапів розвитку загальноєвропейської культуры.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.