Конфликт оповідання У. Пелевіна «Ніка» у тих національної естетичної традиції

Конфликт оповідання У. Пелевіна «Ніка» у тих національної естетичної традиции

Л. У. Миллер В оповіданні У. Пелевіна «Ніка» реалізується одне з версій безкінечною і «вічної теми взаємовідносини статей на її традиційному російської художньої картини світу варіанті, коли герой є носієм познавательно-этического початку, відрізняється оригінальністю і скепсисом, залишаючись до того ж час «нещасним блукачем у рідній землі», а героїня — чувственно-созерцательного, опиняючись у результаті вищою, і цельнее героя.

При цьому розвитку конфлікту, зазвичай, є те що, що герой однак протиставлено героїні. Він чи намагається поринути у її особливий духовний світ, чужий йому, з думкою відновлення і відродження душі (князь Андрій і Наталка Ростова у романі «Війна і світ»), або опиняється нездатним скористатися тим шансом, який сама доля посилає йому, і, «охолодженим серцем», не чує або хоче почути поклик жіночої душі, не може остаточно зрозуміти її почуття (Онєгін і донеччанка Тетяна). Таке трактування взаємовідносин літературного героя і героїні залежить від Достоєвського, в концепції якого Онєгіну протистоїть Тетяна, і радіомовлення продовжується в літературно-критичної традиції середини ХIХ століття (стаття Чернишевського «Російська ж людина на rendez-vous», «тургєнєвські дівчини» тощо. п.).

В національної естетичної традиції літературна героїня — це натура, найбільш вираженим якістю якої є духовність, «розум серця», відкритість і оголеність душі, готовність віддати цю душу герою. Здібна на героїчне дію, вона виявляється тонше й глибше героя, у своїй «не удостоюючи бути розумної». Будучи неповторної індивідуальності, вона може страждати і жертвувати собою. «Сенс її життя — любов», завдяки чого вона особливо чутлива до внутрішнього світу свого обранця.

Телесность, «неодушевленность» як домінанту образ героїні формують такі дескриптори. Вже сама ім'я героїні (Вероніка) — «ботанічний термін». Герой для неї «просто подразником, яка викликала рефлекси і реакції». Її «тварина буття» визначає те що, що «по суті, вона дуже пішла, і її запити були суто фізіологічними — набити черево, виспатися й одержати необхідне доброго травлення кількість пестощів» (Пєлєвін, 1998, з. 360−362). Прив’язаності Ніки також засновані на фізіології: «Я давно здогадувався — Ніке подобаються саме такі, як і, тварини у сенсі слова"(Пелевин, 1998, з. 371). Навіть загадковість її зеленуватих очей — «явище суто оптичне».

«Не-конструкции» також висвітлюють цілком певну оценочно-смысловую домінанту. Ніка не вважалася з чужими почуттями від того, що «часто вже не здогадувалася про існування цих почуттів», «слова не проникали у її маленьке красиву голову». Вона не вразлива щодо ласкам («до моїх рук, що сковзають з її тілу, небагатьом відрізняються нею від гілок, які її боків під час наших спільних прогулянок»), її розум не схильний до мандрів до минулого і майбутнє, вона цікавиться музикою, хто б бачив її з книгой.

Можно припустити у тому, як побудований конфлікт оповідання і яким типу реалізується художнє переживание.

Наиболее очевидним претекстом у разі представляється роман «Війна і світ», оскільки у викритті образу Ніки знаходять велику кількість алюзій на епізоди саме цього роману. Героїня Пелевіна, як і Наталка Ростова, «була згущеної життям». «Природна витонченість і юність надавали всім її проявам якусь ілюзорну одухотвореність; у її тварину — якщо вдуматися — бутті був відблиск вищої гармонії, природне подих того, заради чого безнадійно женеться мистецтво, і мені з’являлося відчуття, що справді гарна й осмислена саме її проста доля, проте, тоді я засновую власне життя, — просто вигадки, ще й чужі» (Пєлєвін, 1998, з. 363); порівн. опис думок князя Андрія про Наташі в Отрадному. Князю Андрію стає боляче від того, що «ця тоненька і гарненька дівчина не знала і хотіла знати про його существование"(Толстой, 1980, з. 162), і герой Пелевіна відчуває щось схоже, коли починає розуміти, що ні викликає в Ніки жодного інтересу, а «сама Ніка, сидить у напівметрі, … недоступна, як вершина Спаської башни"(Пелевин, 1998, з. 365). Андрій Болконський не перестає ставити собі запитання: «Чому вона така рада? Про що вона думає?» Він, як і герой Пелевіна, що теж ставить перед собою таке запитання («Але що тоді таке її душа?»), втомився від своєї світу, з яких йому нікуди вибратися, оскільки скрізь «розумові побудови, як мухи, обліплять зображення будь-якого предмета на сітківці моїх очей». Він сподівається поринути у її внутрішній світ, щоб знайти у ній «відблиск вищої гармонії», «змінитися, позбутися постійно гуркітливих у голові думок, встигли накатати колію, з якою вони вже не виходили» (Пєлєвін, 1998, з. 364−365). Обидва героя розуміють, у цьому внутрішній світ де вони знайдуть нічого схожого на власний звичний світ рефлексії, оскільки Наталя, звісно, думає «не про статут військовому, не про побудову рязанських оброчних», а Ніка «цілком вільна від принизливої необхідності співвідносити полум’я над сміттєвим баком із московським пожежею 1737 року». Обидва вони широко сподіваються, пробравшись у цей загадковий світ, «побачити якісь незнайомі способи відчувати і продовжують жити».

Однако ця ілюзорна одухотвореність, яка, певне, і запровадила на манівці героя «Ніки», недовго залишається йому загадкою. Він починають розуміти, розриваючи тим самим зв’язку з традицією, що Ніка «по суті… дуже пішла», а щастя немає і нічого очікувати: «…в мене вистачило тверезості зрозуміти, що справді ми станемо близькі ніколи». І коли кращі сили його душі пішли «на штурм цієї німотною зеленоокої незбагненності», таємниця була відчинені: вона зрозуміла, що має справу «не з реальною Нікою, і з набором власних думок неї» (Пєлєвін, 1998, з. 365). (До речі, саме тут автор залишає нам ключі до тієї майстерно здійсненого їм підміні, яку читач виявляє аж наприкінці оповідання: загадкова і незрозуміла Ніка виявляється сіамської кошкой.).

Легко бачити, що образ героя будується у Пелевіна у руслі національної літературної традиції, і підпорядкований її конвенціям. Він типовий, а образ героїні свідомо протиставлено усталеному стереотипу.

Однако, поставивши цього разу місце мінуса плюс, ми матимемо підстави вважати, що, незважаючи потім, сюжет оповідання У. Пелевіна обумовлений національної естетичної традицією. Отже, можна зробити висновок, конфлікт оповідання У. Пелевіна «Ніка» побудований на частковому дотриманні національної естетичної традиції (образ героя) і навмисному розірвання договору з ній (образ героїні).

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.