Анализ сцени зі роману Б. Пастернака «Доктор Живаго» (Лариса у труни Юрія Живаго)

Анализ сцени зі роману Б. Пастернака «Доктор Живаго» (Лариса у труни Юрія Живаго).

По-моему, роман Б. Пастернака «Доктор Жи ваго» неможливо переказати чи проанализиро вать. Я, наприклад, саме його прочитання осту лисій лише відчуття й якісь окремі картини, причому чомусь дуже спокійні, тихі, мирні… Начебто шматки, вирвані з життя, яскраві, пам’ятні моменти. Один із таких картин — сцена прощання Лари з мерт вым Юрієм Живаго. Вона не залишила у мене тя желого чи похмурого враження, туги, але з багато, а хто печальний, якесь тихе відчуття. Ця сцена асоціюється із солодким, терпким запахом квітів, глибоким, приголомшуючим мовчанням і ти шиною, яка зрідка переривається трохи слыш ным плачем Лари. Інші самі гучні рыда ния родичів і друзів начебто десь далеко, вже майже не порушують цього необыкно венного мовчання. Б. Пастернак дуже добре висловив таке відчуття, говорячи про квітах на труні Юрія: «Не просто цвіли і пахнули, а ніби хором, то, можливо, прискорюючи цим тління, ів точали свій запах… Одні квіти були заміною не дістаючи обряда».

Лариса дуже шкодувала, що Юрія не відспівували по-церковному: «Він такий від цього коштував, так б це „надгробне ридання творяще пісня алли луйя“ виправдав і окупив!» Вона майже обожнює Живаго, після смерті Леніна вона залишилася зовсім сама, найбезпорадніша, беззахисна, залишена. Тільки Юрій міг зрозуміти її, вони був майже одне, «вони вважали, як інші наспівують», вони дихали тільки з цієї «совместностью», лише поруч із Юрієм Лару охоплювало то «віяння сво боды і безтурботності», яке виходило від него.

Лара була єдиною жінкою, що була так близька Живаго, так справляє враження нього, так однаково з нею мислила. І тому її горі ка жется особливим, навіть величавим і піднесений-, ным, проти метушливим, гучним і виявилася якимось нетямущим горем Марини, приятелів покійного. Вона не «тягалась горем» із нею, каза лось, вона мала «особливими правами на скончавшего ся», і всі родичі та друзі ніби чувствова тепер і розуміли це. Лара дуже багато хотіла сказать Юрию, усе, що не встигла, окремо не змогла сказати за життя, їй хотілося виплакати своє горі, посидіти поруч із покійним, насолодитися цим останнім побаченням. І вона почала прощатися з нею «прості ми, повсякденними словами бадьорого безцеремонного розмови», вона говорила усе, що раптово прихо дило їй у голову, все думки, проносящиеся в неї у пам’яті, «як хмари небом», вона думала, вона говорила те, що підказувало їй серце… І це монолог лився вільно, поспішно, як і маренні, і його слова складалися в «ласкавий і б стрийко лепет», який зовсім не від нагадував эпи тафию, а скоріш, до розмови із живим человеком.

Сколько раз, напевно, Лара мріяла знову побачити Юрія, представляла їх побачення, як до раз думала у тому, що розповість йому, як поде лится своїми засмученнями й радощами, і вже «як знову Бог навів свидеться». Скільки у житті було «долі скрещений», як вони часто й не ожиданно випадково вона зустрічала Юрія Жи ваго, начебто сам Бог штовхав їх одне до друга, начебто їх «вільна, небувала, на що не схожа» любов була призначенням понад, неминучим предначертанием долі. І тепер спогади опановували ею.

Когда Тоня написала у листі Юрію, що вони розлучені назавжди, слово «ніколи» звучало дей ствительно страшно, лякаюче і неминуче, хоча раніше їх розділяло лише відстань. «Ось мені на писала це слово, усвідомлюєш чи ти собі їх значе ние?» — писала Тоня. Нині ж, у труни Юрія, Лара жодного разу я не вимовляє цієї страшної слова, хоча раніше їх поділяє не відстань, а щось непереборне: вона живе, яке ми маємо, він разів у іншому світі, де неспроможна з нею зустріти ся. Але в таке враження, що вона однаково разом із, нею у світі сьогодні існує тільки він, вона із ним наодинці і навіть не мечает, що у кімнату входять люди, що вони розмовляють, плачуть… в ній йдеться зі своїм Юроч дідька лисого, для неї у її сльозах — «щастя освобожде ния». Вона не пам’ятає себе, вона «точно впала на саму глибину, найбільш дно свого несчастья».

Наверное, їй представляється, що саму себе незабаром сконає, оскільки, раз Юри немає, їй кінець, і її сповнена «темним, невиразним зна нием про «смерть, підготовленістю до неї», начебто вона вперше переживає втрату улюбленого, начебто «вже двадцять разів жила у світі» й мала «цілий досвід серця», як пере нести таке горі. І вона то плаче, нездатна більш стримувати сльози, то мовчить, впадаючи оцепене ние, забуваючи всі події навколо, і як летить кудись із душею Юрія, переживає, як із ним разом, то «насолоду загальної лепкою світу, почуття віднесеності вони самі до всієї картині, відчуття приналежність до кра стільника всього видовища, до всієї всесвіту». А навколо так само пахнуть цикламени, бузок, начебто виконують реквієм, живі, яскраві квіти, які «таким легким шляхом собі уявити бли жайшими сусідами царства смерти».