Християнська церква у Візантії в iv-vii ст

Реферат з релігієзнавства Християнська церква у Візантії в iv-vii ст.

Заснована на Сході християнська церква поступово поширилась далеко за межі свого початкового існування. Але і поширюючись на Захід, християнство в перші століття свого існування продовжувало зберігати свій церковно-східний характер. Сама проповідь християнства велася на грецькій мові. Навіть в Британії, яка лежала на межі відомого в тих часах світу, перші сліди християнства мали грецький характер. Проте в процесі розвитку національної свідомості народів, християнство поповнювалось місцевими дохристиянськими віруваннями. Вже у ранньому християнстві виникають суперечки між християнами. У 155 р. виникла суперечка про святкування Великодня між Сходом і Заходом.1 З часом суперечки почали виникати по канонічних і догматичних питаннях.

Ієрархічний устрій почав формуватися у II ст. Керівниками окремих християнських громад були пресвітери, що з часом стали священниками. Вчення про благодать єпископів давало їм переваги, в тому числі і практичні порівняно з іншими представниками кліру. За римським правом християнська громада не мала прав юридичної особи, тому всі майнові справи єпископ вів від власного імені. Єпископ розпоряджався майном церкви в межах власної єпископії безконтрольно, що вело до зловживань. З III ст. участь у виборах єпископа брали члени громади, місцевий клір, а також сусідні єпископи. Здебільшого він обирався з числа знатних і заможних людей. Церква перетворювала християнство в ієрархічну організацію під контролем2 заможних представників замість стихійного релігійного руху. З'їзди єпископів відбувалися в великих містах, які з часом почали називатися митрополіями, архієпископами. Патріархами називали.

архієпископів похилого віку в знак поваги, а практичного значення в ті часи титул ще не мав. Архієпископ став керівником церкви у певній місцевості. Вже у III ст. Олександрійський архієпископ мав право висвячувати єпископів у цілому Єгипті. Константинопіль майже до кінця IV ст. залишається підпорядкований у церковному відношенні Олександрії. Антіохія стала релігійним центром Сирії, Каппадокії та Палестини.

До IV ст. у церкві був завершений поділ на «пастирів» -священнослужителів від священника до митрополита і «паству» — віруючих. Міста стали центрами християнських єпархій і керували релігійним життям сільських общин.

У боротьбі за єдність релігійних вірувань церковні діячі ще з II ст. почали формувати християнські догмати. Існувало дві основних школи богослов’я: олександрійська вкладала широкий богословсько-філософський зміст у кожний вираз священного писання, антіохійська, навпаки, дотримувалася буквального розуміння біблійних виразів. Але обидві школи використовували пізньо-античну філософію в тлумаченні християнського віровчення.1.

В період становлення християнської релігії існувала велика кількість християнських сект. Але після того, як християнство стало державною релігією, усяке відхилення від ортодоксального віровчення дістає назву єресі і починає переслідуватися як церковною, так і державною владами. Після укладення союзу між християнською церквою та імператорською владою всі негаразди у церкві ставали питаннями внутрішньої політики Візантійської імперії. Під гаслами різноманітних релігійно-єретичних рухів їхні представники переслідували цілком мирські потреби. Під релігійним забарвленням могли виступати окремі соціальні групи проти державної влади, боротьба в різних прошарках суспільства чи сепаратистські рухи.

__________________.

1. История Византии: Т.1.

провінцій проти константинопольського уряду. Тому церковна політика держави на могла у той час носити тільки чисто церковний характер.

У ранній Візантії була характерна велика самостійність місцевих церков, існування сильних впливових патріархатів: олександрійського, антіохійського, а трішки згодом ієрусалимського. А у Західній церкві місцеві єпископи гуртувалися навколо єдиного центру — Риму .

Східно — Римська церква організаційно сформувалася остаточно на.

четвертому Вселенському соборі у Халкідоні 451 р. Керівником її був.

константинопільський патріарх. Церква з того часу посвячувала імператора.

на царство у храмі святої Софії - Божої мудрості. Вважалося, що обряд.

освячення позбавляє від усіх минулих гріхів.1 Богослужіння поділялися на.

ті, які відправляли кожний день, і урочисті - в дні релігійних свят. У часи.

постів утримувались від певної їжі чи взагалі відмовлялися від усякої.

Церковний календар базувався на сонячному — юліанському, місячному ;

іудейському календарях. Усі рухомі свята і пости відмічались за місячним,.

наприклад, Великдень, після довгих суперечок, вирішили святкувати у.

першу неділю після повного місяця, що наступав у день весняного.

рівнодення чи зразу після повного місяця, що наступав у день весняного.

рівнодення чи зразу після нього.

У Візантії утворилася концепція боговибраності імператорської влади — імітація з земною владою влади небесної. Особливістю візантійської церкви було широке втручання імператора в усі церковні справицезарапапізм.

У IV — VII ст. особливо гострими були суперечки ортодоксальної церкви з єресями — свідомими і навмисними відхиленнями від ясно сформульованих догматів християнського віровчення. Основними джерелами єресей було небажання іудеїв і прихильників східного дуалізму,.

___________________________________________.

1. Смирнов Н. А. Церковь в истории России. — М: Наука, 1967.

які прийняли християнство, остаточно розпрощатися зі своїм релігійним І філософським світосприйняттям та намагання поєднати його зі своєю новою вірою. Поєднання східного дуалізму з християнством призвело до виникнення маніхейства, моніанізму. Представники цих сект стверджували, що цілий світ поділений на два світи — світ світла і світ пітьми. До світу пітьми вони відносили усе матеріальне, у тому числі церкву і державу, а до світу світла — внутрішній духовний світ людини. Спроба поєднати християнське вчення про Бога-Слово з вченням про Логос — вищий розум гоїатоників і неоплатоників — викликало появу гностицизму. Гностики стверджували, що простір між небом і землею наповнений іонаминижчими божествами, а Ісуса Христа вважали вищим іоном.1.

Найперші за часом секти виникли у середовищі прозелітів іудейського походження. Патрисіани називали Господом тільки Бога-Отця, а Ісуса Христа і Святого Духа вважали тільки формами Божого одкровення. Динамісти стверджували, що ці особи Трійці є тільки божественними силами. На думку Павла Самаотського, Бог єдиний, а Трійця — тільки його імена. За його вченням, Бог-Отець знаходиться на небі, Бог-Син — на землі, а Дух Святий — в думках людей. Через те Павло називав Ісуса Христа людиною, наповненою Божою мудрістю.2.

У часи, коли християнство не отримало ще статус державної релігії, імператорська влада не втручалася в боротьбу між різними його напрямками і течіями. Але чим тіснішими ставали зв’язки між церквою і державою, тим ширше ставало втручання держави у церковні справи.

У 313 р. Міланським едиктом імператорів Константина і Ліцинія християнство було зрівняне в правах з іншими релігіями Римської імперії. У 325 р. Церква отримала важливі економічні права: було дозволено.

______________________________________________________________________.

1. Хома І. Нарис історії Вселенської церкви.

Ч™.

2. Протоиерей Смирнов П.

складати заповіти на спадок на користь церкви, дозволялось будівництво культових споруд — храмів.

У 325 р. за ініціативою Константина Великого був скликаний І Вселенський собор у Нікеї. На відкритті собору імператор сказав, що" …внутрішня сум’ятиця у Церкві Божій — страшніше усякої війни." 1.

В Нікейському соборі існувало три угрупування духовенстваправославні, їхні супротивники аріани і так звані піваріани. Прихильники ортодоксії стверджували, що Син Божий рівний Отцю і раціонально пояснити це неможливо через недосконалість людського розуму: «Таїнство святої рівнопоклоняємої Трійці перевищує усякий розум, не піддається вивченню, а іпостась Сина Божого неодягнена для всякої створеної істоти, як неодягнений і сам Отець» 2. У вітальному слові до імператора Константина вони заявили, що ціль собору, «…щоб ніхто з єретиків не розірвав єдності триєдиного Бога і не піддав зневазі нашу віру.» Головними представниками православних на соборі були олександрійський єпископ Олександр, кордубський єпископ Осія.

Аріани називали себе «дослідниками віри». Власне, аріани називали Ісуса Христа людиною, на яку зійшла Божественна мудрість. Група піваріан на чолі з Євсевієм Кесарійським визнавали Сина Божого Богом, але вважали його божеством, нижчим від божества Отця і підпорядкованим йому. Невизначеність цієї групи дозволяла і аріанам, і православним визнавати їх своїми прибічниками.

В результаті діяльності собору було проголошено Символ Віри і піддано анафемі вчення Арія. На Нікейському соборі Символ Віри не набув ще сучасного вигляду. До його складу входили твердження про Бога — Отця.

______________________________________________________.

1. Деяние Вселенських соборов. — Т.І.

2. Лебедев А. П. Вселенские соборы IV й V веков.

3. Деяния Вселенських соборов. — Т.І.

і Бога — Сина, у які без заперечень мав вірити кожний християнин. З 317 отців собору Символ Віри не підписали лише два єгипетських єпископа, а анафему не підписали Євсевій Нікодимський і Фіогнис Нікейський.

Після завершення роботи собору імператор звернувся до учасників собору з посланням: «Арій справедливо заслужив зневаги,…богопротивні твори його підлягають спаленню.» 1.

Нікейське віросповідання не всюди було прийняте, а утворилося дві церковні партії: олександрійська в Єгипті та антіохійська в Сирії. Перша дотримувалася рішень Нікейського собору, а друга продовжувала визнавати аріанство.

Актів і протоколів II Вселенського собору у Константинополі до нас не дійшло. Єдиним документом з результатами догматичної діяльності цього Собору залишається Символ Віри Константинопольський, ще відомий під назвою Нікео — Константинопольського. Цей собор був скликаний за ініціативою імператора Феодосія І. У роботі собору брало участь 150 отців, всі зі Сходу. Вони підтвердили Нікейський Символ Віри і доповнили його концепцією походження Святого Духа. У такому незмінному вигляді Символ Віри дійшов до наших днів у прихильників православної церкви.2 Доповнення походження Святого Духа «і від сина» вперше зустрічається в актах Толедського помісного собору іспанських єпископів у 589 р. і внесене в акти Флорентійського собору 1438 р. Це доповнення, по-латині Fіlіоgе, визнається католицькою церквою, але відкидається православною, як схизма.

Один з канонів II Вселенського собору постановляв, що друге місце у всесвітній церковній ієрархії після Риму буде надане Константинополю, як новій імператорській столиці. Про це рішення римський імператор Рамасій.

________________________________.

1. Деяния Вселенських соборов. Т.І.

2. Деяния Вселенських соборів. Т.І.

навіть не був поінформований. Це було однією з причин, за якими вселенський характер Константинопольського собору був визнаний на IV Вселенському соборі у Халкидоні. А у Римі і в цілому на Заході він був визнаний Вселенським тільки у VI ст., хоча папа Григорій (590 — 604) не підтверджував канонічні, а тільки догматичні постанови собору.

Від часів правління імператора Феодосія християнство остаточно.

займає місце державної релігії, а за імператорським законом 385 р.

Почалося переслідування неортодоксальних віросповідань не тільки.

церквою, але й державою. З того часу язичество і єресь стали рахуватися державними злочинами. З появою репресивних законів проти єресей християнська ідеологія піднялася до рівня закону. Але в ті часи неможливо ще говорити про великий вплив християнства на римське право. Християнство стало для держави важливим політичним фактором у внутрішній та зовнішній політиці. Воно було покликане сприяти консолідації усіх жителів імперії незалежно від місця проживання і національності.

У суперечці з аріанством ортодоксальне християнство утвердило тезу, що Христос не був нижчий за Отця, а рівний йому. Потім виникло питання: чи зберіг Христос при воплотінні свою божественну природу, чи набув людську. З конфлікту з цього питання виник глибокий розлад у V ст., що призвів до виникнення спочатку несторіанської, а потім монофіситської церкви.

Сирійський монах Несторій, який здобув релігійну освіту в Антіохії у 428 р. став костантинопільським патріархом.1 Після цього Несторій став проповідувати, що при воплотінні у Христа залишилася тільки людська природа і він умер на хресті, як людина. З цього твердження він виводив,.

_________________________________________.

1. Соловьев В. С. Догматическое развитие церкви. — К.: Основи. — 1995.

що Діва Марія не повинна приймати поклоніння, як Богородиця, а тільки,.

як Христородиця. З цим твердженням не погодилась значна кількість.

віруючих і представників кліру. Олександрійський патріарх Кирило піддав.

Несторія анафемі, а Несторій, у свою чергу, піддав анафемі Кирила.1.

Кирило одержав підтримку на помісному римському соборі від папи.

Целестина.

Феодосій II скликав у 431 р. в Ефесі III Вселенський собор, в якому брали участь 153 єпископи. Крім несторіанства розглядалася справа британського монаха Пелагія. Він відкидав первородний гріх людства і вчив, що кожна людина сама може досягти спасіння, а тому в церковній організації немає потреби. Вчення Пелагія, як і вчення Несторія було засуджене. Несторій був позбавлений сану і відлучений від церкви. Імператор Феодосій II видав декрет про вигнання Несторія з території імперії та конфіскацію його майна. Він разом із своїми прибічниками з допомогою персидських царів, заснував розкольницьку церкву і навіть свій патріархат Ктесифоні у Селевкії. З місіонерськими намірами вони проникали в Китай та Індію. За легендою, саме від несторіанського монаха дізнався про християнство засновник мусульманської релігії Магомет. Несторіанська церква і по сьогоднішній день існує у Сирії, Курдистані та на Кіпрі.

Один з прихильників олександрійського патріарха Кирила, Євтихій розробив для боротьби з несторіанським вченням нове, протилежне несторіанству викладення христологічної доктрини. Він стверджував, що в Ісуса Христа існувала єдина божественна природа, яка поглинула його людську природу. Прибічники вчення про одну природу отримали назву монофіситів. У 448 р. Константинопольський патріарх Флавіан піддав засудженню монофіситизм на помісному соборі. Але впливовий при.

_________________________________.

1. Деяния Вселенских соборов. — Т.І. — С. 191.

імператорському дворі патріарх Олександрії Діоскор домігся скликання Вселенського собору в 449 р. у Ефесі. Він, порушуючи соборні правила, реабілітував Євтихія і піддав анафемі Флавіана. Перед собором усі противники були ув’язнені, а на відкриття зібралося 130, з яких 42 єпископи були позбавлені права голосу. Крім підтримки державної влади Діоскор мав велику кількість прибічників серед монофіситських монахів, які для пропагування свого вчення не зупинялися перед грубим насильством: «…дикі монахи з Халдейських рівнин і Вірменських ущелин увірвалися в церкву / місце засідань собору / і кров пролилася у храмі Пречистої «.1 Римський єпископ назвав собор «бандою єретиків і розбійників» .

Після смерті Феодосія II промонофіситська партія зазнала поразки. До влади прийшов прихильник ортодоксального християнства Марціон / 450 — 457 /. У 451 р. був скликаний IV Вселенський собор у Халкидоні. У його роботі взяли участь більше 500 єпископів. Монофіситизм був засуджений, а його прихильники піддані анафемі. Був також підтверджений осуд вчення Несторія. Крім догматичних питань розглядалися також канонічні. За 28 каноном надавалися привілеї Константинополю, новому Риму. Проти цього канону протестував папа Лев Великий. Релігійне примирення між Константинополем і Римом відбулося за імператора Юстина /518 — 527/ за ініціативою його племінника і майбутнього імператора Юстиніана і римського єпископа Ормизда. Причиною розриву між старою і новою столицями був виданий у 482 р. імператором Зеноном Єнотиком закон. Цей закон був спрямований на примирення прихильників Халкидонського собору і монофіситів. Проте ні одна зі сторін не погодилася з ним, а патріарха Акакія, що підготував цей закон, римський.

______________________________________________________.

1. Волконский А. Католичество й священное придание Востока. — Львов, Миссионерское общество св. Кирилла й Мефодия, 1993. — С. 169.

єпископ Фелікс II відлучив від Церкви. Акакій у відповідь прокляв Фелікса.

ІІ.2.

Наступник Зенон, імператор Анастасій, робив спроби налагодити зв’язки з Римом, але вони не принесли позитивного результату через непримиримі позиції обох сторін. На початку свого правління Анастасій, маючи гіркий досвід свого попередника, вирішив проводити політику невтручання у релігійні справи. Але така політика викликала обурення вищого ортодоксального духовенства, яке звинуватило імператора у поступках монофіситам. Як показали подальші події ці звинувачення були небезпідставні. Так у 512 р. Анастасій мав намір позбавити патріаршества константинопольського патріарха Македонія, що дотримувався православ’я. Але коли проти цієї ідеї виступила більша частина жителів Константинополя, імператор був змушений відмовитися від свого рішення. Коли Анастасій оголосив про введення монофіситської форми трисвятого славослов’я вибухнуло повстання столичних жителів, які в більшості сповідували ортодоксальне християнство, і був спалений весь аристо-кратичний квартал Константинополя.

Монофіситизму в столиці дотримувалися члени циркової партії прасинів. На чолі цієї партії стояли великі купці, які були зацікавлені у торгівельних зв’язках з Єгиптом та Сирією, де були сильні позиції монофіситів. У Сирії ортодоксального віросповідання дотримувалось прийшле грецьке населення, що в основному проживало в містах. Коли сирійські монофіситські монахи захотіли насильницьким шляхом позбавити влади патріарха Антіохії Флавія, місцеве населення піднялося на його захист і перебило цих монахів. Це дозволило Анастасію в усьому звинуватити Флавія і, позбавивши сану, заслати. Після цього антіохійським патріархом став монофісит Север.

______________.

2.Гергей Е. История папства, 1996.

У Єгипті більшість населення також сповідувала монофіситизм, проте існували прибічники ортодоксії у середовищі великих землевласників, переважно греків. Уряд провадив політику, направлену на послаблення їхньої економічної могутності. У 510 р. найбільший єгипетський землевласник Апіон був засланий, а його майно і землі конфісковані на користь державної скарбниці. В Палестині, на відміну від Єгипту та Сирії, основна маса християнського населення була грецькою і дотримувалася православ’я. Місцеве населення, євреї, не сприйняло християнство, а продовжувало сповідувати свою давню релігію — іудаїзм.1.

Прихильність Анастасія до монофіситизму дозволила виступити проти нього коміту федератів у провінції Скифія Віталіана. Віталіан закликав до боротьби на захист халкидонського віросповідання проти єресі імператора. Проте Анастасій пішов на союз із сенатом, який оголосив бунтівного коміта «ворогом народу» і він був розгромлений. При цьому флот Віталіана переміг прихильник ортодоксального християнства Юстин. Після смерті Анастасія Юстин став імператором Візантії, при цьому різко змінює релігійну політику свого попередника. Піти на ці кроки його змусили дві головні причини: по-перше Юстин намагався здобути популярність серед константинопольських жителів, які, незважаючи на промонофіситську політику попереднього імператора, продовжували дотримуватись ортодоксального християнства. По-друге Юстин мав намір досягнути підтримки папством його планів відвоювавші Західної Римської імперії від варварських королівств. Проте імператор був змушений дотримуватися віротерпимості по відношенню до монофіситів у Єгипті, де їхні позиції продовжували залишатися досить сильними. У цій тогочасній житниці Візантійської імперії під релігійними гаслами монофіситизму існував сепаратистський рух за відокремлення від Константинополя. І це не.

_____________________________.

1. Лінч Д. Середньовічна церква. 1994.

було винятком, а скоріше правилом — кожний соціальний чи політичний рух виступав під релігійними гаслами.

У часи правління імператора Юстиніана І, що став наступником Юстина І, досягла найвищого розвитку ідея цезарепапізму. Юстиніан завжди стверджував примат світської влади над духовною, вважав, що є верховним учителем віри у питаннях літургики і догматики. Проте Юстиніан, як жоден інший імператор, надав церкві велику кількість пільг і привілеїв. Було заборонено відчуджувати майно церкви. Церковні громади наділялися правами юридичних осіб, церкви могли успадковувати майно віруючих, духовенство отримало особливу юрисдикцію, єретичні рухи переслідувались державною владою.

Яскравим виявом цезарепапізмом Юстиніана стало скликання V Вселенського собору. За допомогою цього собору імператор намагався примирити ортодоксів та монофіситів, тобто центр імперії з її багатими східними провінціями — Єгиптом, Сирією. Для цього він наклав анафему на особу і твори Феодора Мопсуетського, деякі твори Феодорита та лист Іви до Марія Перса. Ці твори викликали найгострішу критику з боку монофіситів. Указ із анафемою василевс примушував підписати усе вище ортодоксальне духовенство, у тому числі патріархів і папу. Папа Вигилій писав до константинопольського патріарха Євтихія, що імператор прислав грамоту і просить дати відповідь відносно трьох глав.1.

Східні патріархи, хоча не з великим бажанням, підписали. Константинопольський патріарх Ника погодився підписати указ з умовою, що визнає свій підпис недійсним, коли указ не підпише римський єпископ. Антіохійський патріарх Єфрем і ієрусалимський Петро поставили свої підписи тільки під загрозою втрати патріарших престолів.

______________________.

1. Деяния Вселенських соборов. — Т.З. — С.305.

Зважаючи на те, що ненависні монофіситам три глави були визнані Халкидонським собором, західна церква виступила проти указу. «Не можна відкидати і перемінювати рішення древніх отців, які збиралися у Халкидоні» .1 Щоб подолати опір західної церкви Юстиніан викликав її керівника папу Вигилія у 547 р. в Константинополь. Але тільки приїхавши, папа відлучив на чотири місяці константинопольського патріарха від церкви за підписання указу проти трьох глав. Та і він сам через деякий час під тиском імператора підписав указ. Західне духовенство відлучило папу від церкви, поки він не покається, а він був оголошений відступником. Бачучи осуд Заходу, папа відмовився під різними причинами брати участь у роботі V Вселенського II Константинопольського собору. За його прикладом від участі в соборі відмовились інші західні єпископи.

Відкриття собору відбулося без папи, хоча він продовжував перебувати у Константинополі. У засіданнях собору взяло участь 150 єпископів, а його роботою керував Євтихій, константинопольський патріарх. Результатом роботи собору було осудження трьох глав: «…Анафемствуємо вищевказані три глави,… і їхніх захисників, і тих, що писали чи пишуть на їхній захист, чи насмілюються називати їх православними. «2.

Наступники Юстиніана І - Юстин II і Тиверій дотримувалися орієнтації на ортодоксальну церкву, а їхня політика широкого переслідування монофіситів остаточно відвернула східні провінції Візантійської імперії від столиці.

Єресь монофелітства виникла з монофіситства. Ідеї монофелітства існували і до VII ст., але найбільшого розвитку досягли у часи правління імператора Іраклія. Розуміючи, що досягнути політичної єдності Візантії.

_______________________________________.

1. Цит. за: Лебедев А. П. Вселенские собори VI, VII й VIII веков.

2. Деяния Вселенських соборов. — Т.З. — С.462.

можливо лише поряд з релігійним єдинством, Іраклій вбачав у монофелітстві компромісне вчення між православ’ям і монофіситизмом. Коли монофісти стверджували, що в Ісусі Христі існує лише одна божественна природа, а православні - що дві, Божа і людська, то монофеліти визнавали дві природи, але одну божественну волю. Прихильником Іраклія, поряд з константинопольським патріархом Сергієм був монофіситський митрополит Колхіди Кир, який з допомогою василевса у 633 р. став патріархом Александрії. На той час у Єгипті проживало 300 тисяч православних і більше 5 мільйонів монофіситів. Більшість монофіситського духовенства і віруючих прийняли Символ Віри, виданий патріархом Киром. Все духовенство і державні сановники на знак підтримки нового віровчення прийняли причастя з рук Кира. А православні назвали монофелітство «зрадою вірі». Намагаючись притягнути на свою сторону Західну церкву патріарх Константинополя Сергій написав до папи Гонорія, який не надто розбирався в богословських тонкощах, визнав вчення про єдину божественну волю. Щоб припинити суперечки Іраклій видав закон про заборону диспутів про кількість воль у Ісуса Христа, але незважаючи на нього суперечки не затихали протягом усього правління Іраклія. Головними супротивниками монофелітства були на Сході ієрусалимський патріарх Софроній, а на Заході - колишній секретар імператора Максим, який став монахом.

Наступник Іраклія Констант II продовжував підтримувати монофелітів і чинити утиски ортодоксам. У 648 р. він видав закон, за яким за участь у суперечках про волі і природи Христа винні переслідувалися державою. Коли порушником цього закону був клірик, йому загрожувало церковне відлучення, якщо багата людина — конфіскація майна, якщо бідна — тілесні покарання і заслання.

Велику роль у боротьбі з монофелітством відіграли західні ієрархи, а особливо римські єпископи. У часи правління папи Мартина І резиденція римських понтифіків була оплотом борців проти цієї єресі. Займаючи ортодоксальну позицію Мартин не отримав імператорського підтвердження на папський престол. Тільки ставши папою, він скликав помісний Лотеранський собор за участю 105 ортодоксальних єпископів. Собор піддав анафемі єресь та її прибічників з числа духовенства і засудив закони Іраклія та Константа II про заборону релігійних суперечок, бо у них, мовляв, всі вислови святих отців повністю паралізовані нечестивими речами єретиків.1.

Присланий для упокорення папи Равенський екзарх Олімпій підтримав Мартина І, пішовши проти василевса. Але присланий наступний екзарх Феодор Калліоп арештував папу і відправив його до Константинополя. Там його було звинувачено у політичних злочинах і засуджено до страти, яку пізніше за проханням константинопольського патріарха Пірра було замінено на заслання у Херсонес у Криму, де він і помер у 655 р. Наступний римський папа Віталіон боячись, що його спіткає доля Мартина, підкорився Константу.

Через те, що східні провінції, які були оплотом монофіситів і монофелітів, були завойовані у Візантії арабським халіфатом, ці єресі почали втрачати свою силу в імперії. Константин IV Погонат скликав VI Вселенський собор у Константинополі для засудження монофелітства. На територіях, які залишилися під владою Візантії, населення дотримувалося ортодоксального християнства, тому монофелітство стало непотрібним імператору. Воно було засуджене: «…Зійшло світло православ’я, пітьма облуди пала з очей.» 2.

______________________________.

1. Бородин О. Р. Церковно-политическая борьба в Византии и «дело» папы римского Мартина І.

2. Очерки по истории Византии. — С.55.

1 Амброджо Д. У истоков христианства. -М.: Политиздат, 1979.

2.