Одержання високоврожайних і скоростиглих сортів та гібридів соняшника

Вступ

Соняшник займає важливе місце в харчуванні людей. Високий вміст олії у насінні соняшнику характеризує його як високо олійну культурну рослину. В групі олійних культур соняшник за площею посівів посідає друге місце в світі після сої.

Соняшник відносно молода сільськогосподарська культура. Після того, як він був завезений до Європи з американського континенту, використання його обмежувалося квітниками завдяки яскравому привабливому суцвіттю. Інколи насіння соняшнику використовувалось як замінник горіхів, і тільки в 20 столітті цей вид набув широкого розповсюдження як олійна культура.

В багатьох країнах світу спостерігається неухильне зростання виробництва олійних культур. Різко збільшилися ресурси олії та виробництво макухи і шроту, підвищилося споживання олії у порівнянні з продуктами тваринництва, які містять велику кількість речовин, що негативно впливають на здоров’я людини і є причиною серцево-судинних захворювань.

В олії соняшника містяться біологічно активні речовини — фосфатиди, жиророзчинні вітаміни й провітаміни А, Д, Е. Вміст токоферолів (вітамін Е) досягає 60-80 мг% фосфоліпідів 0,7-1,0%, з яких є найбільш цінними для харчових і технічних потреб. Серед жирних кислот соняшникової олії основними є лінолева та олеїнова.

В Україні соняшник є основною олійною культурою для одержання олії, яка представляє собою високоякісний продукт із високим рівнем калорійності і широко використовується в харчовій та консервній промисловості. Слід звернути увагу на те, що потенціал соняшника в зоні Лісостепу та Поліссі України далеко не використанні. За виходом олії з одиниці площі соняшник перевищує інші олійні культури й виробництво його економічно ефективне в усіх зонах країни.

На сьогодні зусилля вчених спрямовані на удосконалення технології вирощування цієї культури, на виведення скоростиглих сортів та гібридів, які забезпечать розширення зон вирощування.

Актуальність. Для вирішення основних задач селекції (одержання скоростиглих та високопродуктивних сортів соняшнику) необхідно здійснювати пошуки вихідного матеріалу, його оцінки і можливого подальшого використання. Тому вивчення сортозразків вітчизняної та зарубіжної колекції відповідає потребам сьогодення.

Новизна. Вперше в умовах північно-східного Лісостепу проведено дослідження особливостей росту і розвитку таких сортів соняшника як: Єрмак, Тиса, Larch, Фотон.

Апробація. Результати досліджень покладені в дипломну роботу були представлені на засіданні наукового студентського гуртка кафедри ботаніки, а також на науковій студентській конференції 2004-2005 рр.

Особистий внесок. Проведення дослідів, обробка експериментальних даних, аналіз літературних джерел виконано самостійно автором роботи Тема дипломної роботи пов`язана з темою: «Одержання високоврожайних і скоростиглих сортів та гібридів соняшника», якою займається кафедра рослинництва.

соняшник вирощування сівба математичний

1. Огляд літератури

1.1 Народногосподарське значення культури

Соняшник — основна олійна культура, яка вирощується в Україні. Посіви соняшника почали поширюватись в Україні в кінці XIX — на початку XX століття.

Соняшникова олія — цінний харчовий продукт із високими смаковими якостями. Олія представляє собою найбільш економічну форму запасної поживної речовини. Олія утворюється в клітині і не дифундує через клітинну стінку. Жирні олії, що містять велику кількість ненасичених кислот, належать до висихаючих. Олія соняшника належить до напіввисихаючих поряд із кунжутовою, соєвою, кукурудзяною, сафлоровою, ріпаковою. Серед жирних кислот соняшникової олії основними є лінолева та олеїнова. В олії сучасних сортів соняшника частка лінолевої кислоти складає 55−60%, олеїнової - 30−35% суми всіх жирних кислот. Містяться також в олії соняшника і насичені кислоти — пальмітинова й стеаринова. Вони складають 10%. Найбільшу цінність для організму людини представляє лінолева кислота. Соняшникова олія найбагатша на цю сполуку з усіх рослинних олій (після олії з волоського горіха, де вміст лінолевої кислоти становить 75%). В олії містяться біологічно активні сполуки — фосфатиди, жиророзчинні вітаміни й провітаміни А, Д, Е. Вміст токоферолів в олії досягає 60−80 мг-% (вітамін Е надає олії антиокислювальних властивостей; чим більший вміст цієї речовини, тим стійкіша олія до згіркнення), фосфатидів (фосфоліпідів) -0,7−1,0%, з яких 55−65% припадає на лецетини — речовини, найбільш цінні для харчових та технічних потреб. Нижчі сорти соняшникової олії використовуються для технічних потреб, а одержані з них фосфатиди — як кормові домішки до раціону тварин із метою підвищення їх продуктивності. Вміст олії в насінні олійного соняшника залежить від вмісту в його ядрі та від лушпинності. Чим вищий вміст олії в ядрі і чим нижчий відсоток лушпиння, тим насінина багатша на олію. Відсоток олії в ядрі і відсоток лушпинності значно варіюють у залежності від сортів та умов вегетації. На вміст олії також впливає густота стояння рослин.

Олія соняшника широко застосовується в харчовій промисловості (для виготовлення рибних та овочевих консервів, маргарину (попередньо олію рафінують для видалення запаху, а потім піддають гідрогенізації), кондитерських виробів, хлібопеченні. Вагова одиниця олії за поживними властивостями рівноцінна восьми аналогічним одиницям картоплі, чотирьом — хліба, двом-трьом одиницям цукру.

При переробці насіння на олію пресовим способом як сторонній продукт одержують макуху (33%), переробка насіння екстракційним шляхом дає сторонній продукт шрот (35%). Ці продукти — цінні високобілкові корми для тварин. Шрот містить 32−35% сирого протеїну, близько 1% жиру (у макусі 5,5−7%), майже 20% вуглеводів, 3−3,5% фітину, 13−14% пектину, вітаміни групи В, кальцій та фосфор. Протеїн шроту та макухи характеризується досить високим вмістом незамінних амінокислот, а також їх сприятливим співвідношенням. Важливо відмітити, що при селекції соняшника на підвищення олійності насіння в ньому збільшується і вміст незамінних амінокислот.

Висока олійність насіння супроводжується підвищенням поживної цінності протеїну, який за складом незамінних амінокислот (за виключенням лізину) не поступається сої. Соняшниковий шрот та жмих широко використовують у тваринництві як висококонцентрований білковий корм. Він є важливим компонентом при виробництві різних комбікормів. Білок соняшника можна використовувати не тільки у тваринництві, але й для приготування харчових продуктів. В останні роки білок соняшника знаходить все ширше застосування в кондитерській промисловості (білкове соняшникове борошно).

При переробці насіння одержують як сторонній продукт — лушпиння, яке є цінною сировиною гідролізної промисловості. Лушпиння складає 16−20% маси переробленого насіння. В лушпинні сучасних високо олійних сортів міститься 3% жиру, 3,4% сирого протешу, 29,7% безазотистих екстрактивних речовин, 61,1% клітковини. Проте великий вміст лігніну робить низькою перетравність лушпиння при годівлі тварин. З лушпиння виробляють фурфурол, який широко використовується в хімічній та інших галузях промисловості, етиловий спирт та інші продукти. Лушпиння соняшника може служити поживним середовищем для культивування кормових дріжджів Candida і Torula з метою одержання кормового білку. В обмолочених кошиках соняшнику міститься 3,5−4% жиру, 5−8 протеїну, 14−17 клітковини, 13−15 зольних елементів (фосфор, калій, кальцій, магній), до 60% безазотистих екстрактивних речовин, 14−16% клітковини; 1 кг борошна із сухих кошиків містить 0,7−0,8 кормових одиниць і 38−43 г. сирого протеїну, за поживністю не доступається сіну середньої якості. Пектин, який одержують із кошиків, широко використовується в кондитерській промисловості.

Кошики соняшнику — цінний корм для тварин. Маса сухих кошиків складає 50−60% маси врожаю насіння. Кошики для годівлі тварин готують заздалегідь, перешаровуючи з соломою ячменю або гороху, добавляють в силос або готують борошно і гранули. Борошно з кошиків соняшника, приготоване разом з відходами вороха, є поживним кормом з високим вмістом жиру, білку, вуглеводів, мінеральних солей.

Соняшник широко використовують як силосну культуру. Добре силосується зелена маса, скошена під час цвітіння. В цей період урожай сирої маси досягає 600 ц/га. Соняшниковий силос багатий на поживні речовини. В ньому міститься 2,5% протешу, 0,8% жиру, 17% вуглеводів, багато фосфору, кальцію, багато каротину (35 мг на 1 кг).

Соняшник — гарний медонос. Особливу цінність він має в степових районах України, де зацвітає в середині літа, коли всі інші рослини вже відцвілися. Одна квітка функціонує 2 дні. В перший день вона виділяє 0,3−1, у другий — 0,2−0,4 мг цукру в нектарі. При цьому забезпечуються збори високоякісного меду. Під час цвітіння культури приріст в показниках контрольного вулика може становити 3−5 кг за день. Медопродуктивність 1 гектара соняшника становить 47−75 кг. Містить 28−33% глюкози, 42−46% фруктози. Діастазне число коливається від 15,8 до 27,8 одиниці Готе.

Соняшникова олія широко використовується як сировина для виготовлення високоякісних фарб різного призначення. Фарби, виготовлені на основі соняшникової олії, характеризуються високими протиерозійними властивостями, тривалий час захищають вироби від псування.

Таким чином, соняшник має досить широкий діапазон використання в сільському господарстві, харчовій, лакофарбовій промисловості та медицині.

1.2 Ботанічні та біологічні особливості соняшнику

Соняшник належить до родини складноцвітих (Соmpositae); роду Нellianthus, який включає кілька десятків видів. Видова назва соняшнику Нellianthus annus L. — соняшник однорічний.

Сучасна класифікація соняшника розроблена. Вся різновидність форм соняшника за комплексом морфологічних ознак, біологічних особливостей, поширенням і характером використання поділяється на два підвиди: польовий — ssp sativus Wenz і декоративний — ssp. Ornamentalis Wenz.

Підвид польовий об'єднує власне польові, вирощувані у сільськогосподарському, виробництві форми і сорти соняшника, він складаєтья з чотирьох груп різновидностей:

Microcapus wenz — дрібнонасінні, олійні Macrocarpus wenz — крупнонасінні, лузальні Gigantel wenz — гігант кормовий.

Longicarpus (Armeniaci) wenz — довгонасінний Вірменський Коренева система стрижнева, розгалужена, проникає на глибину 2−3 м. Маючи добре розвинуту і активно діючу кореневу систему. Соняшник використовує вологу і поживні речовини з великого об'єму ґрунту, що недосяжно багатьом іншим рослинам.

Перший ярус бічних коренів утворюється близько від поверхні, на відстані 3 — 10 см., вони спочатку ростуть горизонтально, а на відстані - 40 см від кореня заглиблюється і йдуть паралельно головному кореню, проникаючи на глибину 50−70 см. Другий ярус дуже розгалужених коренів, які ростуть під кутом до головного кореня, утворюється на відстані 30 — 50 см від поверхні іноді може створюватися і третій ярус бічних коренів, на глибині 70−80 см.

Розташування бічних коренів і ступінь їх розгалуження в великій мірі залежить від умов зволоження ґрунту. В посушливі роки, коли у верхньому шарі ґрунту мало вологи, бічні корені інтенсивно ростуть вниз.

В умовах достатнього зволоження соняшник інколи утворює повітряні корені на приземній частині стебла.

Стебло соняшнику міцне, грубе, вкрите шорсткими волосками, виповнене губчаcтою серцевиною. Висота стебла сортів олійного соняшнику досягає 1,5- 2 м (у кормових сортів на силос — до 4 м). У олійного соняшнику нерозгалужене або слаборозгалужене стебло. До кінця першого місяця вегетації (в період від утворення кошика до цвітіння) рослини вступають у фазу максимального росту. До цього часу вони мають 40% своєї висоти, а до початку цвітіння — 95%. У цей період середня швидкість росту становить 4- 6 см на добу.

Стебло містить ендодерму, клітини якої нагромаджують крохмаль. В стеблі нагромаджується значна кількість вологи, яка зберігається в ньому до кінця вегетаціi.

Листки великі, на довгих черешках, овально — серцеподібної форми, з загостреною верхівкою, опушені. Краї листків зубчасті. Особливості формування листків різних ярусів рослини соняшника вивчались Дорджиєвою В.І. Нижні дві - три пари листків супротивні, а вищі по стеблу чергові. Найбільші за розміром листки знаходяться в середньому ярусі. У деяких форм черешки, нерви і краї листків мають фіолетовий відтінок, що є важливою сортовою ознакою. Кількість листків на рослині варіює у досить великих межах: від 20 до 40 і більше.

Суцвіття — багатоквітковий кошик, оторочений обгорткою, що складається з кількох листків видовженої форми із загостреними кінчиками. Діаметр кошика звичайного соняшнику від 15 до 45, а олійних сортів — від 12 до 20 — 25 см. Квітки кошика розміщені на загальному квітколожі, по краях язичкові, а всередині трубчасті. Язичкові квітки на краях кошика безплідні. Трубчасті квітки двостатеві, складаються з 5 тичинок, склеєних у трубочку пиляків, дволопатевої приймочки і нижньої одногніздної зав’язі. У кожному кошику від 600 до 2000 квіток. При погіршенні умов вирощування в період формування суцвіття це часто призводить до значного зменшення рівня врожайності. Також відомо, що при зниженні температури в період дозрівання насіння, в олії накопичується більше лінолевої кислоти. Вміст олеїнової кислоти зменшується.

Встановлено, що не зважаючи на візуальну хаотичність центру кошика, останній має математично витриманий вигляд. Тобто в кошику соняшнику існує одна логарифмічна спіраль, яка розпадається в зонах розпаду на безліч дрібних спіралей.

Плід — сім'янка різної величини залежить від сорту, вкрита зверху дерев’янистою плодовою оболонкою білого, чорного, сірого, чорного з білими смужками або коричневого кольору. Деякі сорти соняшнику в оболонці сім'янки мають чорний панцирний шар, який містить до 75% вуглецю. Такі сім'янки не пошкоджуються соняшниковою міллю. Всередині сім'янки розміщується ядро, яке легко відділяється від оболонки.

Сім'янка соняшнику містить 26 — 57, а ядро — 53 — 65% олії. Олійність соняшнику залежить від сортових особливостей, грунтово-кліматичних умов та способу вирощування. Сонячна погода влітку у степових районах сприяє нагромадженню олії в насінні.

Сім'янки олійних сортів та гібридів видовженої або округло-видовженої форми довжиною 8−14 мм, шириною 4−8 мм. Лузальні-видовжені, довжиною -15−20 мм, шириною 6−13 мм. Межеумок займає проміжне місце за довжиною і формою.

1.3 Вимоги соняшнику до умов вирощування

Променева енергія, що надходить від сонця, обумовлює фотосинтез, від інтенсивності і характеру якого залежить ріст, розвиток і продуктивність рослин.

Соняшник — світлолюбна культура. Затінення і похмура погода затримує ріст і розвиток рослин, призводить до формування маленького листя, що призводить до зниження урожаю. Соняшник відноситься до рослин короткого дня. При просуванні на північ вегетаційний період його збільшується.

Насіння соняшнику має здатність проростати при відносно низьких температурах 3 — 5° градусів С. Проте такої температури недостатньо, щоб забезпечити нормальний ріст. Спостереженнями встановлено, що сходи соняшника з’являються на 7 — 13 день за умов, що в цей період середньо — добова температура повітря буде 12 — 14 градусів. При низьких температурах проростання затримується. За умов оптимальної глибини загортання насіння і наявності в ґрунті достатньої кількості вологи масові сходи соняшнику з’являються, коли сума ефективних температур складатиме 110 — 125⁰.

Температурні умови майже в усіх областях України є сприятливими для вирощування соняшнику. До деякої міри в цьому відношення є небезпечними північні лісостепові райони, де є загроза пошкодження соняшника весняними приморозками. Короткочасне зниження температури до -3−5⁰С не завдає великої шкоди, проте ріст і розвиток уповільнюється, подальше зниження температури до -6−8°С спричиняє загибель точки росту, внаслідок чого рослина утворює з пазух листків численні бічні пагінці. Розгалужені рослини соняшника завжди менш продуктивні, ніж одностебельні.

Максимальна температура для цвітіння соняшнику становить 23−25° С, температура понад 25° С пригнічує рослини, а понад 30 °C — згубна для пилку. У дослідах Гусєвої Т.Е. навіть при короткочасному підвищенні температури до 35−37°С в період бутонізації - цвітіння різко знизилась продуктивність і крупність насіння соняшнику, а при високій температурі в період появи кошику технічної стиглості, в два рази знижувалася продуктивність рослин, а олійність насіння — на 10.1%.

Вимоги до вологи у соняшнику досить високі. Для утворення однієї частини сухої речовини соняшник витрачає близько 600 частин води, значно більше, ніж зернові культури, у яких транспіраційний коефіцієнт становить 350 — 450. При врожаї насіння 20 ц соняшник споживає близько 3000 т води. Потреба у волозі протягом вегетаційного періоду відбувається нерівномірно.

За даними багатьох авторів соняшник у першу третину свого життя до утворення кошиків витрачає близько 20% загальної кількості спожитої вологи. Потребу у воді в цей період він задовольняє переважно з шару ґрунту від 0−40 см, а у вологі роки — і за рахунок опадів. Період з початку утворення суцвіття і до цвітіння, який збігається з інтенсивним ростом стебла і листків, характеризується найбільшим споживанням вологи, якої витрачається близько 60% від загальної потреби. Цю вологу соняшник добуває з глибших шарів ґрунту від 40 до 60 см, а в посушливі роки — навіть до 100 см.

Під час цвітіння і утворення насіння витрачається близько 20% за рахунок її запасів у шарі ґрунту, глибше за 60 см, або за рахунок опадів. Ці особливості у споживанні вологи свідчать про пряму залежність рівня врожаю соняшника від наявності в ґрунті більшого або меншого запасу вологи, який утворюється за рахунок осінньо — зимових і частково весняних опадів. Поряд із значними вимогами до вологи соняшник здатний переносити значне знезвожування листя під дією повітряної посухи. За існуючими даними, рослини соняшнику стійкіші проти в’янення у період до цвітіння, ніж під час формування насіння. Висока температура і низька вологість повітря під час цвітіння викликають значну пустозерність у центрі кошика, яка в окремі роки досягає 20% і більше від загальної площі кошика.

Особливості у споживанні вологи і здатність переносити відносно тривалу атмосферну і ґрунтову посуху в молодому віці обумовлюють значну посухостійкість соняшника, завдяки чому він має значне поширення в південно-східних і південних областях України.

Завдяки потужній кореневій системі і витратам великої кількості вологи на формування врожаю, соняшник дуже висушує грунт. Внаслідок цього в ґрунті після соняшника в умовах Степу і частково Лісостепу України, як правило, є значна нестача вологи у глибоких шарах ґрунту. Через це соняшник є незадовільним попередником для культур, коренева система яких розвивається саме в цих шарах ґрунту.

Найбільш придатні для вирощування соняшнику є родючі ґрунти з добрими фізичними властивостями — суглинисті і супіщані чорноземи. На важких ґрунтах, які погано піддаються обробітку, повільно прогріваються, недостатньо прониклі для повітря і особливо вологи, соняшник росте незадовільно саме в перший період росту. Мало придатними є піщані ґрунти, які мають слабку водопоглинаючу і водоутримуючу здатність і здебільшого мало родючі; солонцюваті ґрунти також мало придатні для одержання високого врожаю соняшнику.

Для утворення врожаю, соняшник витрачає багато поживних речовин, значно більше, ніж озима пшениця та інші зернові культури. За даними Воронезької дослідної станції для утворення 1 ц насіння соняшник витрачає: азоту — 6,5 кг, фосфору — 2,7 кг, калію — 15,5 кг/га.

У різні періоди життя соняшник має неоднакову потребу в окремих елементах живлення. Найбільшу потребу в фосфорі він виявляє, коли коренева система розвинута ще недостатньо, а також під час утворення насіння. Максимум споживання азоту збігається з періодом найбільшого приросту вегетативної маси, тобто від утворення кошиків до цвітіння; нестача азоту в цей час викликає уповільнення росту рослин. Що ж до калію, то він надходить протягом всього життя рослин, найбільше — під час цвітіння і утворення насіння.

1.4 Агротехніка вирощування соняшника

1.4.1 Місце соняшника в сівозміні

Перш ніж розглянути питання про місце соняшника в сівозміні, необхідно зупинитися на терміні «родючість ґрунту». Родючість — це основна специфічна властивість ґрунту. Під родючістю розуміють властивості ґрунту, необхідні для життєдіяльності рослин, створення умов, що визначають поживний, температурний, водний, повітряний, окислювально-відновлювальний та інші режими. На цілинних землях родючість пов’язана з генетичними особливостями, а на орних — ще й з характером сільськогосподарського використання. Рівень родючості залежить від механічного складу ґрунту, агрономічних властивостей, які, у свою чергу, зумовлені як ґрунтоутворювальними процесами, так і технологіями вирощування сільськогосподарських культур. Отже, родючість це не тільки природне, а й соціально-економічне явище. За своєю суттю це явище досить складне, залежить від багатьох факторів і знаходиться в постійній динаміці.

Для підтримання потенційної родючості ґрунту необхідно постійно і своєчасно компенсувати втрати органічної речовини. Найефективніший шлях для досягнення цієї мети — сівозміна.

Сівозміна з структурою посівних площ у відповідності до природно-економічних умов і завдань безперервного зростання економічної ефективності сільськогосподарського виробництва складає основу раціональної системи землеробства. В таких сівозмінах забезпечується підвищення родючості ґрунту, створюються найбільш сприятливі умови для ефективного застосування добрив, обробітку ґрунту, системи заходів по захисту рослин від хвороб, шкідників та бур’янів.

В зв’язку з цим впровадження і дотримання чергування науково-обгрунтованих сівозмін, а також удосконалення їх з врахуванням вимог сільськогосподарського виробництва залишається важливим заходом у справі підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

Культури, що вирощуються в господарствах, де висівається соняшник, відрізняються за вимогами до умов вирощування та за впливом на склад органічної речовини, а також за фізико-хімічними властивостями ґрунту і здатністю його утримувати вологу.

Накопичений численний експериментальний матеріал, свідчить про значну роль багаторічних бобових трав і травосумішок у покращанні фізико-хімічних і біологічних властивостей ґрунту. Одним з найважливіших джерел накопичення органічної речовини є кореневі та післяжнивні залишки рослин. Найбільшу їх кількість залишають багаторічні трави. За даними В. Ф. Губенко [26], після багаторічних трав першого укосу в ґрунті шаром 0…30 см залишається 73−88 ц/га сухих кореневих та післяжнивних залишків. В більш глибоких горизонтах їх залишається значно менше — від 8 до 10 ц/га.

Кількість кореневих та післяжнивних залишків озимої пшениці коливається в великих межах в залежності від умов вирощування. Так, в експериментах, проведених на Іванівській дослідній станції, коренева маса озимої пшениці складала, по чистому пару 80 ц/га, по кукурудзі на зелений корм — 45 д/га. А в дослідах, проведених в Уманській сільськогосподарській академії, загальна маса кореневих залишків озимої пшениці, яка висівалась по горохові, складала 50 ц/га, а після кукурудзи на силос — 37 ц/га. Ячмінь, овес і віко-вівсяна суміш залишають в ґрунті 0…30 см. по 30−40 ц/га, кукурудза — біля 25, горох — 20−25, а цукрові буряки лише 7−8 ц/га сухих кореневих залишків. Отже, при наявності в сівозміні багаторічних трав і озимої пшениці, яка висівається по І кращих попередниках, ґрунт ліпше збагачується кореневими залишками. І навпаки, коли в сівозміні багато полів під цукровими буряками, однорічними травами, яровими зерновими та озимими, і що висіваються по неякісних попередниках, тим менше залишається в ґрунті рослинних залишків і виникає потреба в поповненні речовин в ґрунті за рахунок внесення добрив.

В дослідах В.П. Прєснякова в сівозміні з багаторічними травами маса кореневих та післяжнивних залишків становила 33 ц/га. При насиченні сівозміни культурами висіву в межах 66% кореневих залишків у ґрунті залишалось до 34 ц/га, а при насиченості просапними культурами до 66% - 23,5 ц/га.

Склад і співвідношення культур в сівозміні впливають також на вміст гумусу в ґрунті: багаторічні трави сприяють збільшенню гумусу.

Багаторічні трави також збагачують ґрунт азотом за рахунок діяльності азотфіксуючих бактерій. На потужних малогумусних чорноземах кореневі залишки бобово-злакових травосумішей одного року використання вміщували по. 130−150 кг/га азоту, а при дворічному використанні вміст азоту в кореневих залишках значно збільшувався.

Після багаторічних трав підвищується вміст рухомого азоту в ґрунті. В зоні недостатнього зволоження (Сумська область) у ланці сівозміни з багаторічними травами після озимої пшениці азоту було майже стільки, як і після чорного пару.

Багаторічні трави сприяють покращенню фізичних властивостей ґрунту, поліпшують його водопроникність, агрегатний склад і водоміцність агрегатів. Поглинання опадів за період від збирання озимої пшениці до сівби ярої культури в сівозміні з чорним паром склало 41%, з багаторічними травами — 49%

Вплив культур на водний режим у різних зонах зволоження неоднаковий. Цей вплив менш помітний в зоні достатнього зволоження, більш помітний — в зоні нестійкого зволоження, й особливо помітний — в зоні недостатнього зволоження.

Основне завдання при вирощуванні соняшнику — створення оптимальних умов для росту і розвитку, раціональне використання, зберігання і підвищення родючості ґрунту. Виконати ці умови можливо лише при вирощуванні сільськогосподарських культур у системі сівозміни. При цьому створюються сприятливі умови для ефективної боротьби з шкідниками та хворобами, а також бур’янами без додаткових витрат. Науково обґрунтоване розміщення соняшнику в сівозміні сприяє раціональному використанню вологи та елементів мінерального живлення, а також засобів боротьби з бур’янами, хворобами і шкідниками. При умові вирощування соняшника в сівозміні можливе одержання максимального врожаю при високій якості отримуваної продукції.

Сівозміна сприяє більш ефективному використанню земель, поліпшенню організації праці та ефективному використанню засобів виробництва. В сівозміні вирощується декілька культур з різною технологію, і це дає можливість більш якісно провести виконання польових робіт, тому що строки виконання їх, як правило, не співпадають. Агротехнічне значення сівозміни полягає і в тому, що кожна культура, яка розміщується, забезпечується найбільш сприятливими умовами вирощування.

Відомо, що при беззмінному вирощуванні сільськогосподарських культур відбувається зниження врожайності. У свій час було висунуто кілька концепцій для пояснення цього явища: токсична теорія, хімічна теорія, структурна теорія, біологічна теорія. Кожна відображувала окремі процеси, які відбувалися в ґрунті, але жодна не розглядала це питання комплексно. Згідно з класифікацією, розробленою Д. М. Прянишниковим, виділено чотири основних принципи чергування культур в сівозміні:

хімічний полягає в залежності умов живлення від правильного впливу чергування культур на структуру, фізичні властивості та вологість ґрунту;

фізичний, при якому передбачається вивчення впливу правильного чергування культур на структуру, фізичні властивості та вологість ґрунту;

біологічний, який має найістотніше значення при вирощуванні соняшнику і розміщенні його в сівозміні, береться до уваги також шкодочинність шкідників, хвороб та бур’янів;

економічний, при якому значення мають організаційно-господарські аспекти сівозміни.

Різні культури засвоюють з ґрунту поживні речовини в різних співвідношеннях і з різних горизонтів, що залежить від будови кореневої системи й глибини її проникання в ґрунт. Таким чином, у різних культур різні можливості забезпечувати себе як поживними речовинами, так і водою. Соняшник, маючи потужну, добре розвинену кореневу систему, здатний ефективно використовувати вологу з усього об'єму ґрунту, де розміщується коріння. Коріння соняшнику проникає в грунт на глибину до 3 м. Від нижньої частини головного кореня відходять бокові, які утворюють густу сітку тонких коренів, особливо у верхніх шарах ґрунту (до глибини 30 см). В посушливі періоди функціонування бокових коренів послаблюється, а після дощів — поновлюється. При цьому утворюється нова сітка білих дрібних корінців, які густо пронизують верхній шар ґрунту і активно живлять рослину.

Запаси продуктивної вологи на глибині до 1 м використовуються соняшником на початкових етапах його вегетативного розвитку, а в подальшому — в залежності від кількості опадів. В найбільш відповідальні періоди для формування насіння соняшнику, при відсутності достатньої кількості вологи, ця культура використовує її з глибоких горизонтів (понад 1 м). Від насиченості цих горизонтів вологою часто залежить рівень врожайності соняшника. Тому соняшник не рекомендують висівати після культур, які не здатні використовувати вологу, що знаходиться в ґрунті понад 1 м глибиною.

Бондаренко Ю. і Шонцу Г. показали, що урожайність насіння соняшнику, що висівався після цукрових буряків, була на 6,4 ц/га нижче у порівнянні з попередником — кукурудзою. Ячмінь, як попередник соняшника, виявився рівноцінним із кукурудзою. В стаціонарних сівозмінах урожайність соняшника після озимої пшениці і кукурудзи на силос складала 20,0 і 19,8 ц/га. Встановлено, що посіви після соняшнику (гороху, сої) знижували врожайність: урожайність кукурудзи була меншою на 4,7 ц/га. Соняшник у сівозміні в окремі роки негативно впливав на врожайність цукрових буряків. На підставі одержаних даних. автори дійшли до висновку, що соняшник слід висівати після кукурудзи, а після соняшника краще висівати культури, які рано збираються, наприклад, зернобобові або злаково-бобові суміші.

Ці результати свідчать про те, що хоча соняшник і має добре розвинену кореневу систему, він досить чутливий до попередника і тому розміщення соняшника в полях сівозміни має суттєве значення. Передчасне повернення соняшника на попереднє місце призводить до поширення хвороб та шкідників, а це викликає зменшення врожайності і погіршує якість насіння.

Місце соняшника в сівозміні визначається його вимогами як до попередника, так і до строків повернення на те ж місце. Ці вимоги головним чином пов’язані з двома чинниками: залишковою кількістю вологи в грунті і його інфекційним станом. Стосовно строків повернення соняшника на одне й теж місце, де він вирощувався, не раніш ніж 8−10 років.

1.4.2 Обробіток ґрунту

Обробіток ґрунту під соняшник поділяють на основний і передпосівний. Його потрібно проводити з врахуванням попередників, забур’яненості і наявності вологи в ґрунті. При основному обробітку ґрунту головна роль приділяється зяблевій оранці, яка забезпечує найбільш сприятливі умови для накопичення вологи, а також фізичні умови в ґрунті для сприятливого росту і розвитку рослин соняшнику. Основний обробіток ґрунту в найбільшій мірі відповідає вимогам, спрямованим на боротьбу з бур’янами, що в агротехніці соняшнику займає чільне місце.

Оранку на зяб необхідно проводити слідом за збиранням попередника, але обов’язково з попереднім лущенням стерні, коли попередником виступають зернові колосові культури. При розміщенні соняшника після просапних культур і, зокрема, після кукурудзи, яка збирається пізно, зяблевий обробіток ґрунту складається з дворазового дискування з метою подрібнення кореневих залишків, що в подальшому забезпечує повне їх загортання в ґрунт, і оранки слідом за збиранням попередника.

Крім звичайної зяблевої оранки, під соняшник можна використати також обробіток ґрунту за типом напівпару. Він передбачає слідом за збиранням рано достигаючої культури або використанням її зеленої маси на корм тваринам подальший поверхневий обробіток в літньо-осінній період для боротьби з бур’янами та підтримання ґрунту у пухкому стані. Напівпаровий обробіток ґрунту доцільний лише у випадку з тривалим періодом після збирання попередника.

Основну підготовку ґрунту під соняшник можна також здійснювати шляхом покращання зябу. Суть поліпшеного зяблевого обробітку ґрунту полягає в систематичному обробітку його впродовж періоду від збирання попередньої культури і до пізньої осені.) На полях, забур’янених осотом та іншими коренепаростковими бур’янами, прийоми обробітку в системі поліпшеного зябу рекомендується чергувати так, щоб досягти виснаження бур’янів і їх повного знищення. Перед проведенням зяблевої оранки перше лущення необхідно проводити слідом за збиранням врожаю попередника дисковими або лемішними лущильниками, або використовувати обидва види цих знарядь у загальній системі поліпшеного зяблевого обробітку. Перше лущення проводять на глибину 6−8 см, а наступні - на глибину 10−12 см, що також сприяє проникненню вологи в глибокі шари ґрунту та її накопиченню.

Глибоке лущення стерні та наступний глибокий обробіток до зяблевої оранки сприяють кращому проростанню бур’янів, і тому посіви в наступному році забур’янюються в меншій мірі, створюються також кращі умови для ґрунтової мікрофлори, що, у свою чергу, сприяє накопиченню додаткових, поживних речовин. При поліпшеному зяблевому обробітку ґрунту в орному шарі збільшується кількість нітратів в півтора рази, а водорозчинних фосфатів — в два рази. Забур’яненість посівів при цьому різко зменшується. Слід підкреслити, що в боротьбі з осотом найефективніше поєднувати розпушування ґрунту із застосуванням гербіцидів. Після відростання багаторічних бур’янів, коли вони утворюють достатньо розвинену надземну масу, слід суцільно чи в місцях найбільшої забур’яненості провести обробіток гербіцидом 2,4 Д aмінної солі з розрахунку 2 кг/га. Обприскування слід проводити при температурі не нижче 12−14°С. При такій температурі розчин гербіциду проникає в кореневу систему найінтенсивніше. Оранку після обробки поля гербіцидом слід проводити не раніше як за два тижні. Таке поєднання кількох різноглибин них лущень і застосування гербіциду забезпечує майже повне знищення осоту рожевого і берізки польової.

Нехтування подібними рекомендаціями веде до того, що посіви соняшнику засмічуються осотом і боротьбу з ним доводиться проводити шляхом міжрядної культивації. Але це не завжди забезпечує досягнення поставленої мети, тому що підземні кореневища продовжують пригнічувати рослини соняшнику. При проведенні рихлення міжрядь соняшнику підрізані пагони осоту можуть розноситися по всьому полю робочими органами ґрунтообробних знарядь і це може призвести до засмічення всього поля.

Вплив поліпшеного зябу на очищення поля від бур’янів в повній мірі може проявитися лише при систематичному застосуванні його в сівозміні. Багаторазове рихлення ґрунту перед проведенням оранки забезпечує знищення бур’янів до утворення насіння і разом із тим буде провокувати проростання насіння, що міститься в ґрунті і вже пройшло стан біологічного спокою.

Можливий інший варіант основного обробітку ґрунту шляхом дворазової пошарової оранки. Цей спосіб полягає в тому, що послідовно виконуються такі операції:

проведення лущення стерні;

мілка оранка на глибину 14−18 см при необхідності з боронуванням або коткуванням;

проведення двох-трьох поверхневих обробок;

— глибока оранка на 27−30 см наприкінці вересня — початку жовтня, Перераховані способи основного обробітку ґрунту під соняшник в залежності від конкретних умов здійснюються різними знаряддями, на різну глибину і в різні строки. Крім цих способів, існують також інші, які передбачають поглиблення орного шару, щілювання з метою покращання водно-фізичних властивостей ґрунту, запобігання водній та вітровій ерозії.

Недоцільно ставити строк оранки в залежність від лущення стерні. Лущення стерні необхідно проводити на тих полях, які неможливо зорати безпосередньо після збирання попередньої культури, щоб не допустити висушування ґрунту після зернових колосових, а також зернобобових, гречки, льону олійного. В цьому випадку одночасно або слідом за збиральним агрегатом пускають лущильники і проводять лущення на глибину 6−8 см, а в посушливих умовах — на 8−10 см. При більш мілкому лущенні одна третина, а то й половина площі залишається не обробленою робочими органами лущильних агрегатів, і тому таке лущення не запобігає втраті вологи ґрунтом. Глибоке лущення одночасно з збиранням або слідом за ним забезпечує збереження й накопичення вологи за рахунок опадів, а також знищення шкідників. Крім того, лущення сприяє проростанню бур’янів в післязбиральний період, сходи яких в подальшому знищуються оранкою.

В системі основного обробітку ґрунту під соняшник дуже важливо здійснювати зяблеву оранку якомога раніше. Ранній зяб, чистий від бур’янів і з достатнім запасом вологи, — це один з елементів процесу формування високого врожаю соняшнику. А тому з врахуванням грунтово-кліматичних умов і тривалості літньо-осіннього періоду необхідно якомога ширше застосовувати, не проводячи лущення стерні, ранню глибоку оранку. При цьому значно скорочуються строки проведення оранки, а це має істотне значення в ті роки, коли стоїть прохолодна погода і після збирання врожаю рано настає дощовий період. На півдні Лісостепу зоране поле необхідно заборонувати, бо вважається, що грудкувата поверхня зяблевої оранки погано накопичує і зберігає осінньо-зимову вологу.

Вирівняна оранка забезпечує кращі умови для проведення боротьби з бур’янами, накопичення вологи, покращання мікробіологічних процесів в орному шарі і підвищення в ньому поживних речовин.

Слід зауважити, що є багато експериментальних даних, які свідчать про те, що при недостатній кількості опадів в осінньо-зимовий період глибока оранка в порівнянні зі звичайною не має переваги в плані накопичення вологи.

Вважається, що недоцільно висівати соняшник при поверхневому обробітку ґрунту або по веснооранці. Нехтування цією рекомендацією веде до втрати врожайності соняшнику на 2−2,5 ц/га. При поверхневому обробітку ґрунту під соняшник післядія оранки на 27−30 см, яка проводилась під попередню культуру, не проявляється.

1.4.3 Особливості мінерального живлення

За статистикою, кожний четвертий житель земної кулі задовільно харчується завдяки внесенню мінеральних добрив під посіви сільськогосподарських культур. Добрива, при їх правильному використанні, підвищують вміст поживних речовин, позитивно впливають на поглинальну здатність та буферність ґрунту, покращують його фізичні властивості. При цьому також підвищується активність біологічних процесів у ґрунті, внаслідок чого покращуються умови живлення рослин, що сприяє їх активному росту та розвитку.

Без добрив важко регулювати процеси живлення рослин, впливати на якість врожаю, підвищувати родючість ґрунту. Добрива здійснюють комплексний вплив на ґрунт і є не тільки сполуками, що поповнюють ґрунтовий розчин поживними речовинами, вони також покращують агрохімічні та фізичні якості ґрунту.

Система сівозмін є необхідною умовою ефективного застосування мінеральних добрив. Різні ж технології обробітку ґрунту є невід'ємним фактором, що істотно впливає на динаміку і доступність поживних речовин у ґрунті. Слід зауважити, що висока ефективність застосування мінеральних добрив можлива лише на фоні високого рівня агротехніки, при високому рівні землеробства.

Застосування добрив при дотриманні правильної технології дозволяє одержати істотні результати, зупинити падіння родючості ґрунту, збільшити врожайність сільськогосподарських культур, зменшити вартість отриманої сільськогосподарської продукції, звільнити значні площі і вивести їх з експлуатації та відвести їх для угідь відтворення дикої фауни, лісів, пасовищ, заповідників. Завдяки застосуванню добрив в поєднанні з іншими агротехнічними заходами можливе забезпечення отримання більш високих врожаїв з меншої площі. Досліди, проведені в США [3], показали, що без застосування добрив для одержання валових зборів кукурудзи необхідно було використати втричі більше орної землі.

В найближчі роки і в далекій перспективі головним джерелом повноцінного харчування і забезпечення кормами сільськогосподарських тварин залишаються продукти, які отримують завдяки родючості ґрунту, а родючість ґрунту підтримується завдяки застосуванню як мінеральних, так і органічних добрив.

Добрива — це джерело біогенних елементів, оскільки живлення рослин відбувається завдяки споживанню цих елементів із ґрунту, якщо вони знаходяться в доступному стані, або з добрив, які вносяться в ґрунт. І ті, і інші форми добрив рослини використовують, і вони в однаковій мірі важливі для створення врожаю. Наявність у ґрунті доступних для рослин форм поживних речовин у відповідному співвідношенні є однією з основних умов формування високих врожаїв сільськогосподарських культур, в тому числі соняшнику.

Практичний досвід та ціла низка наукових досліджень свідчать, що досягти високої врожайності соняшнику можна лише тоді, коли добрива вносяться в певній послідовності, тобто за системою, яка побудована з урахуванням наявності поживних речовин у ґрунті, способу обробітку, розміщення культури в сівозміні. Відомо також, що заміна попередника багаторічних трав на кукурудзу на силос або горох, насичення сівозміни просапними культурами посилює втрати гумусу, внаслідок чого створюється його від'ємний баланс, а роль гумусу в підвищенні родючості ґрунту важко переоцінити. Ця речовина є джерелом багатьох поживних елементів для рослин, покращує фізичні та хімічні властивості ґрунту, тому що характеризується більшою ємністю поглинання в порівнянні з глинистими мінералами ґрунту. Гумус запобігає міграції по профілю багатьох катіонів, що важливо для попередження забруднення ґрунтових вод. Він також посилює біологічну активність ґрунту і також здатний поглинати токсичні речовини і важкі метали, які потрапляють у ґрунт і, таким чином, запобігти їх надходженню в ґрунтові води та рослини. Це має важливе значення з точки зору якості сільськогосподарської продукції, що використовується для харчування та приготування кормів. Гумус в якійсь мірі виконує в даному випадку санітарно-гігієнічну функцію. Про важливу роль гумусу, як чинника родючості, свідчать численні дані. Так, Т. Н. Кулаковська зазначає, що збільшення вмісту гумусу на 0,1% сприяє збільшенню суми поглинутих кальцію та магнію на ґрунтах, зв’язаних за гранулометричним складом, на 0,10−0,18 мекв, а на легких — до 0,31−0,37 мекв на 100 г. ґрунту. Аналіз численних експериментальних даних дає можливість зробити висновок, що високий врожай сільськогосподарських культур можна одержати при вмісті гумусу в ґрунті в межах від 1,8 до 2,1%.

Науково обґрунтоване вирощування сільськогосподарських культур в цілому, і соняшнику зокрема, має передбачати не тільки бездефіцитний баланс гумусу, а також і його розширене відновлення в ґрунті. А це можливо лише у випадку раціонального сполучення органічних та мінеральних добрив з врахуванням спеціалізації сівозміни і конкретних грунтово-кліматичних умов.

У відповідності з даними багатьох експериментаторів активна частина гумусу складає тільки частку від загального запасу. В різних типах ґрунтів ця частка може бути різною.

В залежності від ступеня інтенсифікації землеробства (кількість просапних, бобових трав, зернових в сівозміні, наявність чистого чи зайнятого пару, застосування добрив, зрошення тощо) і типу ґрунтів вміст гумусу в ґрунті може щорічно зменшуватись на 0,5−1 т на гектар. Ось чому важливо постійно турбуватися про внесення в ґрунт органічних добрив, які при правильних дозах можуть істотно сприяти підвищенню вмісту гумусу в ґрунті, компенсуючи його втрати при мінералізації. Для позитивного балансу гумусу відповідними агротехнічними заходами важливо забезпечити в ґрунті новоутворення гумусових речовин у кількості, яка не менша витрат на щорічну мінералізацію. Якщо мінеральні добрива покращують кругообіг і баланс біогенних елементів, то органічні добрива є не тільки важливим джерелом поживних речовин для рослин, а також джерелом поповнення запасу гумусу в ґрунті.

Гумус, як джерело поживних елементів, містить у собі майже весь зв’язаний вуглець ґрунту, 80% азоту та сірки і близько 50% фосфору в органічній формі. Він є також джерелом діоксиду вуглецю, необхідного для проходження фотосинтезу, а також основним фактором біогенності ґрунту.

В багаторічних дослідах, проведених у Польщі та Німеччині, при внесенні невисоких доз гною спостерігалась стабілізація вмісту гумусу в ґрунті. В Данії, при щорічному внесенні 10 т/га, вміст гумусу дещо зменшувався. В Німеччині щорічне внесення гною по 12 т/га протягом 76 років збільшило вміст гумусу, а Великобританії (Ротамстедська дослідна станція) внесення гною у великих дозах (35 т/га щорічно) дозволило збільшити вміст гумусу.

Вплив мінеральних добрив на вміст гумусу в ґрунті значно менший у порівнянні з впливом гною.

1.4.4 Сівба та догляд за посівами

Способи сівби. В сучасних умовах соняшник в усіх зонах висівають пунктирним способом, в основному, за допомогою сівалок СПЧ-6 та СУПН-8 із шириною міжрядь — 70 см. Технологія вирощування соняшнику пунктирним способом знайшла широке поширення тому, що має суттєві переваги перед квадратно-гніздовим способом, який у свій час був досить поширений, та звичайним рядковим. Переваги полягають у простоті здійснення цього способу сівби та можливості при менших витратах сформувати необхідну густоту стояння рослин, а також у забезпеченні більш досконалого технологічного догляду посівів під час вегетації. При пунктирному способі сівби насіння висівається через рівні проміжки в рядку, але потім ця відстань може збільшуватись внаслідок неповної схожості висіяного насіння та пошкодження рослин під час догляду та шкідниками. Для сівби пунктирним способом насіння обов’язково повинне бути прокаліброване, висіваючий апарат має бути відрегульованим шляхом підбору відповідних висіваючих дисків та шестерень.

При сівбі пунктирним способом створюються сприятливі умови для знищення бур’янів у рядках. Пунктирний спосіб сівби дозволяє легко сформувати необхідну густоту стояння. Для забезпечення якісного догляду за рослинами необхідно забезпечити культиваторні агрегати прополювальними борінками чи голчастими дисками та дисковими або полицевими загортачами.

При пунктирному способі сівби ручна праця виключається на всіх етапах вегетації рослин, тому що бур’яни знищуються під час догляду не лише в міжряддях, а й у рядках.

Глибина загортання насіння відіграє істотну роль при формуванні продуктивності рослин соняшника. При різній глибині загортання насіння складаються неоднорідні умови для проходження процесу набубнявіння та постачання насіння киснем. Різна глибина розташування насіння в ґрунті впливає на параметри формування кореневої системи рослин.

Глибина загортання має бути не лише оптимальною, але й однаковою для всього висіяного насіння. У протилежному випадку сходи з’являться в різний час і це викличе формування рослин неповноцінних за інтенсивністю розвитку, що призведе до строкатості стеблостою.

Особливості розвитку рослин у залежності від глибини загортання насіння показують, що цей елемент технології має велике значення в процесі формування рослин. З ростом культури землеробства рекомендації щодо глибини загортання насіння необхідно переглядати у відповідності з біологічними вимогами тієї чи іншої культури. Глибоке й нерівномірне загортання насіння пов’язане з недосконалою сучасною посівною технікою, неякісною підготовкою насіннєвого ложа, порушенням нормативів технологічних операцій. Все це веде до зниження польової схожості насіння, посилення диференціації рослин в посіві за ступенем розвитку, формування малопродуктивних форм із зниженою життєздатністю і в кінцевому результаті - до зниження врожайності.

В лабораторних умовах насіння соняшнику може проростати через шар піску до 15−20 см. На практиці глибина загортання насіння коливається в межах 4,5 — 10 см і залежить від значення таких показників як вологість ґрунту, його температура та механічний склад. Перші два параметри у свою чергу тісно пов’язані із строками сівби.

Норми висіву. Враховуючи погодні умови навесні, запас вологи в ґрунті, важливо точно встановити норму висіву. Густоту стояння рослин на період збирання рекомендують встановлювати в залежності від зони вирощування. В Лісостеповій зоні кількість рослин на гектарі може коливатись в межах 50−55 тисяч, в Поліссі - 55−60 тисяч.

Визначення норми висіву соняшника — справа досить складна, оскільки необхідно враховувати цілу низку чинників, таких як енергія проростання та схожість насіння, кількість рослин, які можуть випадати після обробітку ґрунту в міжряддях та досходового й післясходового боронування, рівень зволоженості ґрунту, забур’яненість поля.

При визначенні норми висіву насіння соняшнику потрібно заздалегідь брати до уваги агрокліматичні умови, фітосанітарний стан поля та технологію вирощування. Польова схожість досить тісно корелює з енергією проростання, але на польову схожість можуть впливати й інші чинники, такі як температура й вологість ґрунту, строки сівби, якість підготовки ґрунту. Польова схожість може відхилятися від лабораторної на 10−15%. При задовільних умовах проведення сівби й відповідності оптимальним умовам інших чинників польова схожість може становити 80−82%.

Догляд за посівами. Пунктирні посіви соняшнику боронуються середніми боронами двічі: до появи сходів та після появи. Міжрядний обробіток посіву виконується тричі. Під час першого і другого обробітку міжрядь бур’яни в захисних зонах знищуються прополювальними борінками, під час третього — дисками-загортачами, що забезпечує присипання їх ґрунтом.

Суцільне боронування посіву соняшнику до і після сходів забезпечує добре вирівнювання поля, а це сприяє кращому збереженню вологи в ґрунті. При обробітку міжрядь прополювальні борінки та дискові загортачі присипають землею бур’яни і недорозвинені рослини соняшнику, що сприяє вирівнюванню посіву за фазами розвитку.

При проведенні догляду за рослинами соняшнику (боронування, обробіток міжрядь) знищується і частина рослин соняшнику разом із бур’янами. У зв’язку з цим необхідно виконувати ці операції з таким розрахунком, щоб кількість знищених рослин була зведена до мінімуму. А це залежить, в першу чергу, від правильності комплектування агрегатів, швидкості їх руху під час обробітку поля, а також від фази розвитку рослин у посіві. Під час проведення досходового й післясходового боронування випадає до 20−25% рослин. Під час обробітку ґрунту в захисних зонах рядка ротаційними дисками чи прополювальними борінками теж пошкоджується інколи до 10% рослин соняшнику. Під час присипання бур’янів у рядках теж гине деяка частка рослин (до 3%). Таким чином для формування потрібної густоти стояння рослин при забезпеченні механізованого догляду за посівом необхідно враховувати всі вищевикладені моменти і розраховувати норму висіву, виходячи з можливого зрідження посіву.